Релігійні організації на Миколаївщині: історія та сучасність: Науково-популярний довідник. Частина 1

• 

Рейтинг користувача:  / 1

ГіршийКращий 

Деталі

Хіти: 24022

 

 

 

Релігійні організації на Миколаївщині:

 

історія та сучасність

 

 

 

Науково-популярний довідник

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Миколаїв

 

ВИДАВНИЦТВО МФ НаУКМА

 

2001

 

Видання книги здійснене відповідно до Розпорядження голови Миколаївської облдержадміністрації від 04.04.2001 р. № 221-р і присвячене 10-й річниці незалежності України

 

 

 

Генеральний спонсор видання:

ЗАТ “Спеціалізований морський порт “Октябрьск”

(директор В.П.Крапива)

 

 

 

 

Національна академія наук України

Українська академія історичних наук

Миколаївська обласна державна адміністрація

Миколаївська філія Національного університету  “Києво-Могилянська Академія”

Миколаївський центр політичних досліджень

 

Науково-популярний довідник з історії та сучасності релігійних організацій на Миколаївщині

 

Редакційна колегія

 

І.Ф.Курас  – віце-президент НАН України, академік НАН  України, д-р істор. наук, професор (керівник  редакційної колегії);

О.М.Гаркуша  – голова Миколаївської облдержадміністрації,   канд. екон. наук (заступник керівника редакційної  колегії);

Є.Г.Горбуров  – помічник голови Миколаївської  облдержадміністрації (відповідальний редактор);

М.О.Багмет  – директор Миколаївського центру політичних  досліджень, декан факультету політичних наук  Миколаївської філії Національного університету  “Києво-Могилянська Академія” (МФ НаУКМА),   д-р істор. наук, професор, академік Української  академії історичних наук (УАІН) (керівник  авторського колективу);

О.В.Крутоголова  – канд. пед. наук (літературний редактор)

 

Члени редакційної колегії

 

В.Д.Бондаренко  – голова Державного комітету України у справах  релігій, д-р філос. наук, професор;

М.А.Рихальський  – заступник голови Миколаївської  облдержадміністрації;

О.М.Косташенко  – начальник відділу у справах релігій Миколаївської  облдержадміністрації;

Л.П.Клименко  – ректор МФ НаУКМА, канд. техн. наук, доцент;

О.П.Мещанінов  – проректор з наукової роботи МФ НаУКМА, канд.  техн. наук, доцент;

П.М.Тригуб  – д-р істор. наук, професор, академік УАІН,  завідуючий кафедрою історії та філософії   МФ НаУКМА;

А.І.Колісниченко  – доктор історичних наук, професор, завідуючий  кафедрою політології МФ НаУКМА.

 

Авторський колектив:

Андріяш В.І. –  аспірант кафедри політології МФ НаУКМА.

Багмет М.О. –  декан факультету політичних наук МФ НаУКМА, д-р істор. наук, професор, академік УАІН.

Бондаренко В.Д. –  голова Державного комітету України у справах релігій, д-р філос. наук, професор.

Брунарська О.А. –  директор Бармашівської середньої школи Жовтневого району Миколаївської області.

Гаркуша О.М. –  голова Миколаївської облдержадміністрації, канд. екон. наук.

Горбуров Є.Г. –  помічник голови Миколаївської облдержадміністрації.

Жук Н.М. –  аспірант кафедри політології та економічної теорії Миколаївського державного педагогічного університету (МДПУ).

Заковоротній Д.І. –  краєзнавець, член Миколаївського історичного товариства “Золота лодія”.

Каймаразова Л.М. – член Ради культурно-національних товариств Миколаївської області.

Косташенко О.М. –  начальник відділу у справах релігій Миколаївської облдержадміністрації.

Котляр Ю.А. –  доцент кафедри історичних дисциплін Миколаївського навчально-наукового центру Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова (МННЦ ОНУ), канд. істор. наук.

Курас І.Ф. –  віце-президент НАН України, директор Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, академік НАН України, д-р істор. наук, професор.

Левченко О.О. –  старший викладач кафедри політології МФ НаУКМА.

Ляпіна Л.А. –  старший викладач кафедри політології та економічної теорії МДПУ.

Маргеліс Н.В. –  старший викладач кафедри історії та філософії МФ НаУКМА

Москаленко В.І. –  студентка історичного факультету МДПУ.

Міцкевич Н.В. –  зав. кабінетом кафедри сучасних мов та класичної філології МФ НаУКМА.

Петров В.А. –  завідуючий відділом Миколаївського обласного краєзнавчого музею.

Самчук В.Л. –  доцент кафедри історії та філософії МФ НаУКМА, канд. істор. наук.

Тригуб О.П. –  старший викладач кафедри історії та філософії МФ НаУКМА, канд. істор. наук.

Хаєцький О.П. –  доцент кафедри історії України МДПУ, канд. істор. наук.

Шитюк М.М. –  декан історико-правового факультету МННЦ ОНУ, канд. істор. наук, доцент.

 

Студенти МФ НаУКМА, які брали участь у підготовці матеріалів до друку

 

 Автенюк А.О., Балушкіна Т.О., Біліченко С.П., Борщ Н.Ю., Васютенко О.В., Велькін І.М., Гончарова О.А., ДемчишинС.С., Денищич С.Г., Доценко В.В., Іванов О.А., Кандагура К.С., Кудояр О.К., Кутовий Б.Б., Лоскутова Н.О., Малишко Н.В., Мирончук В.П., Михайлюк А.В., Могилевець О.Ю., НаконечнаА.О., Ненно Г.С., Омельчук О.А., Пасюра О.В., Петрасюк М.О., Питляр І.М., Півторак О.В., Простова О.І., Распутін Т.В., Руденко О.В., Садовничий В.С., Сатановська Л.М., Сінчук Л.С., Соколовська Ю.В., Сокольська М.А., Сухоруко-ваА.Л., Холод В.Г., Чебан Т.І., Чебатков С.А., Шарова А.М.

 

 

ББК 86 Ук.

УДК 23/28 (477.73)

 

Релігійні організації на Миколаївщині: історія та сучасність: Науково-популярний довідник. – Миколаїв: Вид-во МФ НаУКМА, 2001. – 248 с., 12 c. іл.

 

ISBN 966-7458-40-7                                         © МФ НаУКМА, 2001.

 

Книга науково-популярного та довідникового характеру складається з двох частин та додатку. У першій частині міститься матеріал про перші християнські громади під час заселення Миколаївщини, інші релігійні конфесії та будівництво і використання за призначенням культових споруд. Тут розкриваються також “наслідки” боротьби радянської влади з релігією, яка тоді кваліфікувалась як “опій для народу”. У другій частині висвітлюються сучасні державно-церковні відносини на Миколаївщині у час розбудови суверенної України. Подаються довідки про діяльність зареєстрованих та активно діючих релігійних організацій. У додатку наводиться інформація про культові споруди, в яких проводились богослужіння у 1917 році, та містяться свідчення про новітні релігійно-духовні рухи і центри.

Розрахована на студентів, які вивчають релігієзнавчі курси, та інших читачів, зокрема тих, хто цікавиться історією та сьогоденням рідного краю, розвитком міжконфесійних відносини і духовністю.

 

Слово до читачів

 

Релігія та суспільство – це та одвічна проблема, що завжди турбувала й турбує людей. Громадяни України різних національностей незалежно від того, чи мають вони відношення до релігійних конфесій, – усі хочуть отримати відповіді на запитання: “Яку ж роль відіграють та яку місію здійснюють у суспільстві релігійні організації? Чи відповідальні вони лише за спасіння душі окремої людини чи усього суспільного загалу? Якими мають бути відносини між релігійними конфесіями та взаємодіяльність церков з владними структурами?”

Світовий досвід переконує, що демократичні форми управління не можуть повністю самоутвердитись в державі без участі церкви, тим більше в умовах безпрецедентних політичних, економічних та соціальних реформ, які змінюють старі ідеологічні уявлення й утверджують нові ціннісні засади. Безумовно, це стосується і України.

От чому у формуванні нового розуміння сутності світоустрою громадян України належне місце відводиться церкві. Її відносини з владою, релігійні права і свободи громадян визначаються Конституцією України, Законом “Про свободу совісті та релігійні організації”, іншими нормативно-правовими і законодавчими актами. “До того ж держава, – як зазначив Президент України Л.Д.Кучма у виступі на ІІ Всесвітньому форумі українців, – покликана виступати оборонцем і опорою церкви, а церква – духівником і охоронцем держави та її народу”.

Релігійні органнізації в Україні розвиваютья за власними канонами, без будь-якого зовнішнього тиску. Щоправда, демократичні процеси породили в Україні певну політизацію релігійного життя, ряд конфесійних протистоянь та поширення нетрадиційної релігійності тоталітарного спрямування. З цього приводу Л.Д.Кучма у промові, виголошеній під час візиту до Києва Папи Римського Іонна Павла ІІ, зазначив: “Звичайно, у нас розв‘язані ще далеко не всі міжконфесійні проблеми. Однак держава, її керівництво роблять усе, щоб в Україні була релігійна свобода, щоб представники всіх конфесій були повноправними і рівноправними учасниками громадського життя“.

Важливу роль у збереженні й розвитку духовно-релігійних цінностей, необхідних для побудови справжнього вільного і демократичного суспільства відіграє Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій. Вона створена у 1996 р. і функціонує при Державному комітеті України у справах релігій на засадах рівності і поваги до внутрішніх настанов та традицій усіх релігійних організацій і є незалежною від будь-яких політичних партій, рухів, інших громадських формувань та їх керівних центральних органів.

До складу Всеукраїнської ради церков на добровільних засадах входять повноважні представники різних релігійних організацій (конфесій), статути яких зареєстровані в установленому порядку. На засідання цієї Ради запрошуються з правом дорадчого голосу й представники релігійних центрів, які не є її членами, а також представники відповідних державних структур чи громадських організацій.

Хоча ухвали Всеукраїнської ради церков мають рекомендаційний характер, але творче втілення їх у життя розширює умови для динамічного розвитку мережі релігійних організацій відповідно до етноконфесійних та культурних потреб суспільства з урахуванням специфіки розвитку регіонів.

Що стосується Миколаївщини, то сьогодні на території області функціонують три православні юрисдикції, греко- і римо-католицькі, протестантські та інші деномінації, релігійні громади національних меншин тощо. Всього в області діє 481 релігійна організація, в тому числі 461 релігійна громада, 29 конфесій, 8 управлінь, 5 християнських місій, 4 монастирі.

Для забезпечення прав віруючих на відправлення релігійних культів та обрядів релігійним організаціям передано у власність 206 культових споруд та 110 приміщень надано в безкоштовну оренду. Релігійним громадам виділяються земельні наділи для будівництва нових церков. Нині в області збудована 21 та будується 27 культових споруд.

 З метою оперативного розв’язання проблем, які виникають у релігійних організаціях, для налагодження між ними більш тісної взаємодії створено при голові облдержадміністрації Консультативно-координаційну раду з питань діяльності релігійних об’єднань. На засіданнях цієї ради обговорюються проблеми державно-церковних відносин, аналізується релігійна ситуація в регіоні, намічаються заходи щодо підтримання її стабільності. Регулярно проводяться різнопланові зустрічі та наради голів райдержадміністрацій та виконкомів міських рад зі священнослужителями релігійних громад. За результатами цих нарад ухвалюються рішення, спрямовані на максимальне задоволення релігійних потреб громад.

Ще донедавна на Миколаївщині, як і по всій Україні, була інша ситуація. Йдеться про ті часи, коли панував атеїзм і здійснювалося гоніння церкви.

Наведемо лише деякі факти, взяті із радянського періоду розвитку України, коли не тільки закривались та руйнувались культові споруди, а й переслідувались священики та віруючі. Тільки на Миколаївщині було репресовано більше 100 християнських священиків. Із 185 храмів, які діяли на території сучасної Миколаївщини, збереглося лише 46, і то значна кількість із них була сплюндрована: зірвані хрести і куполи, приміщення використовувалися під склади та комори. Із православних та інших релігійних святинь лише у 30-ті роки минулого століття вивезено більше 3,5 тонн золотих та срібних реліквій. Сотні тисяч творів сакрального мистецтва спаплюжено і спалено у вирі шаленої боротьби з “опієм для народу”.

Прикро, що про це раніше мало писали. Але як би не замовчувалися ці “сторінки з історії релігії“, вони завжди були відомими, бо передавалися усно.

З метою об‘єктивного висвітлення трагічного минулого та оприлюднення реалій сьогоденного розвитку релігійних організацій на Миколаївщині обласною державною адміністрацією напередодні святкування 10-ї річниці незалежності України прийнято рішення про підготовку до друку науково-популярної книги “Релігійні організації на Миколаївщині: історія та сучасність”.

З цією метою створено редакційну колегію, склад якої зазначено на перших сторінках даного видання, а для підготовки матеріалів були залучені відомі вчені, викладачі вищих навчальних закладів, краєзнавці, представники релігійних громад і культурно-національних товариств. Особливу активність виявили аспіранти та студенти факультету політичних наук Миколаївської філії Національного університету “Києво-Могилянська Академія” (МФ НаУКМА), які брали інтерв’ю у релігійних діячів, опрацьовували газетні матеріали та інші джерела й організовували пошук фотоілюстрацій.

Велику допомогу під час уточнення достовірності фактів, у забезпеченні ілюстративним матеріалом надали працівники відділу у справах релігій Миколаївської облдержадміністрації та Миколалаївського обласного державного архіву. Окремо варто висловити подяку за кваліфіковане консультування таким працівникам Миколаївського обласного краєзнавчого музею: директору Л.Д.Хлопінській, її заступнику з наукової роботи І.М.Піскурьовій та старшим науковим співробітникам І.В.Гаврилову, Г.С.Павловій і Г.І.Чередниченко.

В обговоренні структури книги та в доповненні її оригінальними фотографіями взяли участь заслужений журналіст України О.О.Кремко та фотоілюстратор В.Ф.Андрієвський.

Редагування статей здійснювали викладачі-філологи МФ НаУКМА: О.В.Крутоголова,  С.С.Пономаренко та Н.М.Лебединцева.

Безпосередню підготовку матеріалів до друку оперативно забезпечено працівниками видавничого відділу МФ НаУКМА на чолі з Н.Є.Молодих.

Книга надрукована завдяки фінансовій підтримці спеціалізованого морського порту “Октябрьськ” (директор В.П.Крапива).

Так, завдяки спільним зусиллям вдалося видати цю оригінальну книгу, аналогів якої ще немає в Україні.

Безперечно, в одній праці, до того ж в такій делікатній сфері суспільного буття, як віра та церква, неможливо детально висвітлити всю історію та сьогоденну діяльність релігійних організацій Миколаївщини, тому від імені членів редакційної колегії та авторського колективу наперед приносимо вибачення за недописане і з вдячністю приймемо всі конструктивні пропозиції та побажання, які, безумовно, будуть враховані під час підготовки нових подібних видань.

 

Віце-президент НАН України, академік               І.Ф.Курас

 

Голова Миколаївської обласної державної адміністрації, 

кандидат економічних наук                                    О.М.Гаркуша

 

Собори душ своїх

бережіть, друзі ...

Собори душ!

 

              О.Гончар

 

Частина 1.

 

 

З історії релігійних

організацій Миколаївщини

 

 

 
 Становлення православ'я на Миколаївщині

 

Християнство – одна з найпоширеніших світових релігій. Представники візантійської гілки цього віровчення – православні – на сьогодні складають більшість (62% станом на 01.01.1998 р.) серед віруючих Миколаївщини.

Поява християнства в нашому регіоні пов’язується з ім’ям одного з апостолів – Андрієм Первозванним, який у др. половині I ст. н.е. поширював християнське віровчення серед народів Криму та Північного Причорномор’я. За твердженням відомого історика церкви митрополита Макарія, “проходячи із словом істини через стародавню Скіфію від Дону до Дунаю, святий апостол Андрій зустрічав на своєму шляху багато народів, серед яких, можливо, були і слов’янські племена”. Серед стародавніх міст, що ним були відвідані, як вказує Макарій, була й Ольвія (с.Парутине Очаківського р-ну Миколаївської області).

Згодом, у пізньоантичній християнській літературі усталився погляд, що християнство поширилося серед племен, які населяли територію південно-східної Європи (Миколаївщина є її частиною). Про це писали Тертуліан (II-III ст. н.е.) (про сарматів, даків, германців та скіфів); Кирило, архієпископ ієрусалимський (IV ст. н.е.) (про готів та сарматів); Феодоріт, єпископ Кірський (V ст. н.е.) (про германців і сарматів). Відомості ці неточні, але мають елементи достовірного. Поява нової релігії в наших краях підтверджується також і археологічними даними.

У кінці III ст. н.е. територія сучасної Миколаївщини ввійшла до складу новонародженої готської держави. На цій території у 323-325 рр. утворюється самостійна (автокефальна) Готська єпархія (грец. eparchia – володарювання, управління – церковно-адміністративний округ на чолі з єпископом), на чолі якої став єпископ Феофіл. У IV ст. н.е. за сприяння проповідників, серед яких був і Ульфіла (другий єпископ Готської єпархії), що поширював християнство серед готів, створив для них писемність та переклав готською мовою частину богослужбових книжок, це віровчення поступово охоплює усю готську державу. Отже, можна з упевненістю стверджувати, що на території Побужжя перші християни з’являються у IV ст. н.е.

Але відразу християнству утвердитися в нашому краї не вдалося, бо в кінці IV ст. орди гунів зі сходу розгромили готську державу, і на початку V ст. Готська єпархія переноситься на південь, де охоплює своїм впливом лише територію Криму.

Продовження християнських традицій на Миколаївщині пов’язується із ХVIII ст., коли почалося поступове заселення території запорожцями та селянами-втікачами, які сповідували православ’я. Для відправлення своїх релігійних треб козаки будували дерев’яні похідні церкви, з-поміж яких першими були: Покрова Пресвятої Богородиці (1742, Гард – нинішні с.Костян-тинівка та с.Богданівка на Південному Бузі), Варваринська (1761, Ольвіополь – нині м.Перво-майськ), Спасівська (1772, с.Кисляківка – нині с.Лимани) та багато інших.

Серед росіян, які почали заселяти побузькі землі в середині ХVIII ст., переважали старообрядці, або розкольники (представники напрямку у православ’ї, що не прийняли церковних реформ патріарха Никона 1653-1660 рр. і продовжували правити службу за старим обрядом), які в 1756-1757 рр. почали масово прибувати з Правобережної України, Білорусії та Литви на Новослобідське козаче поселення. В 1756 р. вони заснували тут слободи Россоховатку та Калинівку, в 1757 р. – Злинку, Клинці, Лису Гору й інші. Царські власті з початку 50-х рр. намагалися повернути розкольників у межі Російської імперії, а саме на територію Південної України. 4 вересня 1755 р. був опублікований “Маніфест про прощення російських підданих, які живуть у Польщі та Литві”, який дозволяв їм до 1 січня 1757 року повернутися на батьківщину “без усякої боязні й страху з жінками, дітьми, власниками та пожитками… кожному на своє колишнє місце”, а указ від 3 жовтня 1756 р. повторив умови маніфесту.

Таким чином, починається поступове заселення Миколаївщини російськими втікачами-розкольниками, які селилися переважно на землях Новослобідського козачого поселення. 60-ті рр. ХVIII ст. характеризуються найбільш масовим переселенням розкольників до Новоросії, яким царський уряд згідно з указами 1764 і 1765 рр. не тільки дозволив зберегти свою віру, але й надав ряд пільг, у тому числі й звільнив від військової служби. Тому не тільки з Речі Посполитої (Правобережної України, Білорусії), але й з турецьких володінь і самої Росії вони стали масово переселятися на Південь України. Декому з них довелося пройти довгий шлях з півночі Росії, подолати ряд перешкод, щоб потрапити на цю територію. Усього протягом 1763-1769 рр. з Польщі прибули 13 073 розкольники та 13 733 православні втікачі. У ці роки розкольниками на Миколаївщині було засновано ряд поселень: Нова Вись, Привільне, Іванівка, Плоске, Веселий Кут, Галаганівка та інші. Ці та подальші масові переселення на Південь росіян-розкольників стали характерною ознакою церковної історії цього краю, бо головна увага діяльності єпархіального керівництва Півдня завжди була зосереджена саме на боротьбі з розколом і сектантством та наверненні їх та іновірців (німців, татар, турків та ін.) у лоно православ’я.

Внаслідок російсько-турецької війни 1768-1774 рр. та підписання Кючук-Кайнарджийського мирного договору територія між Дніпром та Південним Бугом, частина якої зараз складає східні райони Миколаївської області, була приєднана до Росії.

Населення новопридбаних земель постійно поповнювалося вихідцями з різних місцевостей, а разом з цим зростала і кількість церков, на побудову яких уряд відпускав ліс за рахунок державної скарбниці. Але як будівництво церков, так і призначення до них священнослужителів проходило з великими труднощами через віддаленість єпархіальної влади, з якою необхідно було зв’язуватися з вищеназваних питань як керівникам, так і мешканцям даної території. Проблеми загострювалися ще й тому, що новозбудовані церкви належали до різних єпархій, для яких вони були своєрідним тягарем, бо залежали то від Київської митрополії, то від Переяславської і Бориспільської єпархії, то підпорядковувалися бєлгородським владикам, то воронезьким архієреям і т.д.

Через вищеназвані причини уряд вирішив упорядкувати церковні справи на цій території, і тому 9 вересня 1775 року вийшов указ: з Новоросійської та Азовської губерній створити другокласну єпархію, владика якої буде іменуватися Слов’янським та Херсонським із місцеперебуванням у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. Ним призначався виходець із Греції болгарин Євгеній Булгарис (Булгари) (1716-1807) з тієї причини, що єпархія мала багато вихідців з Греції, які мешкали в Причорномор’ї.

Єпархія Слов’янська та Херсонська простяглася з північного заходу від берегів Дніпра (під містом Кременчуком) до південного берега Тавриди, а зі сходу на захід – від Чорноморії і гирла Дону до берегів Дністра й нараховувала: у Новоросійській губернії – 232 церкви, одинадцять православних і чотири розкольницькі каплиці, в Азовській – 112 церков, 1476 осіб духовенства. Таким чином, православні церкви Миколаївщини на лівому березі Південного Бугу увійшли до складу Херсонської та Слов’янської єпархії.

23 жовтня 1776 року у Полтаві було створено Слов’янську духовну консисторію (орган управління й суду в єпархії на чолі з архієреєм), а через неї протопопії (церковні округи). У Новоросійській губернії було створено 6 протопопій: 1) Кременчуцька, під керівництвом Євфимія Савурського (пізніше цей талановитий та діяльний духівник на прохання князя Потьомкіна буде викликаний у 1790 році до Миколаєва для керування його духовним життям у ньому і стане першим благочинним Миколаєва); 2) Полтавська; 3) Кобеляцька; 4) Єлисавет-градська; 5) Ново-Миргородська; 6) Слов‘янська та Херсонська (в яку входили всі новопридбані землі, на яких було 5-6 ієромонахів у с.Покровському на місці Запорозької Січі та близько 39 рядових священиків), куди призначено керівником Григорія Порохню. Пізніше ці протопопії були перейменовані в духовні правління. Внаслідок цього Миколаївщина підпала під юрисдикцію Слов’янського та Херсонського духовного правління.

У зв’язку з утворенням 30 березня 1783 року Катеринославського намісництва Слов’янську та Херсонську єпархію указом 28 листопада 1787 року було перейменовано у Катеринославську та Херсонес-Таврійську. Місцеперебуванням архієреїв офіційно з квітня 1784 року призначено Кременчук, але, незважаючи на це, вони залишалися в Полтаві, маючи за резиденцію Хрестовоздвиженський монастир.

За 15 років існування єпархії кількість церков на території Миколаївщини невпинно зростатла. З’являються церкви у селах: Матвіївка, Мигія, Кир’яківка, Піщаний Брід, Бандурка, Баловне, Арнаутка (Дорошівка); у місті Миколаєві були збудовані: старообрядницька каплиця (1789), грецька церква Св. Миколая (1790), Богоявленська церква (1773) (Богоявленськ – Жовтневий р-н), у 1789 році почав будуватися собор в ім’я Св. Григорія Великої Вірменії.

Упродовж тривалого часу дискутується питання про існування поблизу Миколаєва монастиря. Дослідники, які стверджують, що монастир існував, посилаються на перші плани Миколаєва 1790 року, що складалися за вказівкою Г.О.Потьомкіна, інші, хто не підтримує цієї думки, стоять на тому, що не залишилося жодних вказівок щодо його існування, окрім цих планів.

З упевненістю можна стверджувати, що ніякого монастиря не існувало (але це не свідчить про недостовірність карт). Справа в тому, що, розроблюючи план створення міста, складачі за наказом фельдмаршала нанесли на карту головні майбутні будівлі, які ще не були збудовані. Це підтверджує лист князя Потьомкіна до архієпископа Амвросія від 25 липня 1789 року: “У Височайшому Її Імператорської Величності мені рескрипті, від 6 дня цього місяця, за власноручним Її Величності підписом між іншим зображено: монастир на Вітовці, що біля гирла Інгулу, наказуємо влаштувати під назвою Спасо-Миколаївського, присвоїти йому ступінь колишнього Симонова монастиря, а архімандриту – службу Києво-Печерської лаври, але в залежності від архієпископа Катеринославського; і в це звання архімандрита призвести ігумена Мойсея, який знаходиться при армії. Та вельми корисним знаходимо, що при тому монастирі, на заснування раніше Вам даної нами вказівки, засновано буде товариство послушників із інвалідів офіцерів та солдатів. Я маю честь пропонувати вашому преосвященству, щоб все залежне від Вас виконати, а отця ігумена Мойсея в архімандрита посвятили. Інше я не забарюся привести до дії. Маю честь бути з дійсною повагою і відданістю, князь Потьомкін. Ольвіополь”. І як зазначає тут же Гавриїл, воля ця монархині з причини смерті Потьомкіна не була виконана, отож на гирлі Інгулу монастиря ніколи не було.

Церква у Богоявленську

(зараз Жовтневий р-н)

 Церква Миколаївського морського шпиталю

 

Але на той час Потьомкін вірив у свої починання, він відправляє до Фалєєва ряд наказів щодо будівництва монастиря: “Для побудови монастиря у Спаському за даним планом, соборної церкви у Миколаєві камінь тесаний заготовити”, “Монастир Спасо-Миколаївської лаври збудувати, на що і план був даний, а на келії та огорожу наказав в майбутньому додати план і положення, щоб ченці в оному були з військових штаб- та обер-офіцерів”, “Для цієї церкви [Потьомкін] наказав вибрати всю утвар з тих монастирських, що є [із скасованих], і дзвін розбитий Межигірського монастиря перелити, з доданням міді, щоб більшим був – на 1000 пудів для Спасо-Миколаївської лаври (у посиланні: Несподівана смерть князя Потьомкіна і недоброзичливість кн. Платона Зубова, який започаткував м.Вознесенськ, усі благі наміри світлішого знищили)”, “Колишню слободу Кисляківку [Спаське], що на гирлі Бугу, розорену на початку війни, при якій залишилася тільки одна кам‘яна церква з дзвіницею, Його Світлість вирішив призначити для преосвященного Амвросія, найменував його [монастир] “Пустинею” і збудувати, за даним планом, келії для преосвященного і декількох ченців, а огорожу кам‘яну кругом наказував мені зробити. Михайло Фалєєв”.

Як бачимо з вище наведеного у Потьомкіна були великі плани. Саме у Богоявленську князь бажав заснувати Спаський монастир з місцеперебуванням єпархіальних архієреїв, і якби не смерть князя, став би Миколаїв єпархіальним містом та центром духовного та релігійного життя півдня України.

З ліквідацією Катеринославського намісництва і перетворенням його у Новоросійську губернію на підставі указу Павла І від 12 грудня 1796 р. про поділ Росії на губернії і перейменування міста Катеринослава у Новоросійськ, 21 грудня 1797 року було видано указ про скасування Катеринославської єпархії й заснування нової – Новоросійської та Дніпровської.

Змінилася, звісно, й територія єпархії: після закінчення другої російсько-турецької війни Росія за Ясським мирним договором 29 грудня 1791 року отримала Очаківську область між Дністром та Бугом, яка у церковному відношенні була зарахована до Новоросійської єпархії. Після віднесення Полтави до новоутвореної Малоросійської губернії 31 грудня 1797 року кафедра була перенесена до Новомиргорода Новоросійської губернії.

У зв’язку з територіально-адміністративними змінами указом, від 25 червня 1803 року єпархія стала називатися Катеринославською, Херсонською і Таврійською. 4 грудня того ж року архієрейська кафедра перенесена з Новомиргорода до Катеринослава.

Інтенсивне заселення території краю, особливо на захід від Південного Бугу та в Лівобережній частині губернії, продовжувалося і в першій половині ХІХ ст. Більшість сільського населення становили державні селяни, запорізькі та донські козаки, військові поселенці, що сповідували православ’я. Щоб прискорити заселення Півдня України і водночас стримати переселення сюди селян-втікачів, царський уряд закликав на південь іноземних колоністів-болгар, шведів, німців та інших. Це значно змінило релігійну карту Херсонської губернії і призвело у другій половині ХIХ ст. до появи тут багатьох сектантських напрямків.

Після російсько-турецької війни 1806-1812 рр. в м.Бухаресті 11 червня 1812 року був укладений мирний договір, за яким Росія отримувала Бессарабську область. З цієї області 21 серпня 1813 року була утворена самостійна єпархія під назвою Кишинівської і Хотинської. До неї була приєднана Очаківська область, яка досі належала Херсонській єпархії і включала Тираспольський, Ананьївський та Одеський повіти (назви повітів – станом на 1837 рік). Таким чином, Миколаївщина протягом 1812-1837 року була поділена між Катеринославською, Херсонською та Таврійською і Кишинівською та Хотинською єпархіями. За даними 1827 року, в Херсонській губернії нараховувалася 271 церква. Загалом єпархія Катеринославська, Херсонська та Таврійська налічувала 695 церков.

У зв’язку з великою територією Катеринославської та Херсонської єпархії і збільшенням у ній церков, визнано за доцільне розділити її на дві, про що й вийшов указ 9 травня 1837 року, за яким одна єпархія склалася з Катеринославської губернії й Таганрозького градоначальства, друга – з губерній Херсонської та Таврійської. Тоді ж до Херсонської єпархії знову повернулася Очаківська область між Дністром та Бугом і Миколаївщина знову опинилася повністю у межах Херсонської єпархії.

У цей час у єпархії проводилася наполеглива робота проти розколу, сектантства та іновірства. Ще в 1836 році внаслідок цього повернулися до єдиновір’я розкольники Миколаєва, а в 1838 році їх приклад наслідували херсонські безпопівці. В 1845-46 рр. так само вчинили розкольники м.Новогеоргієвська, с.Клинців, с.Каланівки, с.Червоний Яр та інших. Робота серед сектантів та іновірців давала хоч і невеликі, але відчутні результати. В 1844 р. були навернені у православ’я духоборці с.Терпіння, молокани та греко-уніати с.Снігурівки та с.Яв-кине.

16 листопада 1859 року відбулася остання територіальна зміна єпархії і на прохання православних мешканців Криму “іменним найвищим указом” від Херсонської єпархії відокремлена вся Таврійська губернія і перетворена в особливу єпархію 2-го класу із заснуванням архієрейської кафедри в м.Сімферополі та з наданням начальнику нової єпархії титулу архієпископа Таврійського і Сімферопольського.

У цей же час в єпархіальних містах Херсоні, Одесі та Миколаєві був заснований хресний хід чудотворної Касперівської ікони Божої Матері, що спричинило до закріплення за православ’ям більш міцних духовних позицій серед населення підпорядкованих територій.

Ця ікона, за переказами, була привезена в Росію з Трансільванії в середині XVIII століття одним із сербів, який оселився в Ольвіопольському повіті Херсонської губернії. Вона переходила з роду в рід і в 1809 році її одержала, як благословення від батьків, жителька Херсонського повіту Юліанія Іонівна, дружина штабс-капітана Миколи Касперова, власника Касперівки. Вже тоді образ був дуже давнім і потемнів від часу настільки, що майже неможливо було розгледіти зображення Божої Матері й Спасителя.

Касперівська ікона довжиною 32 та шириною 27 см намальована масляними фарбами на полотні, наклеїєному на дереві. На ній зображена Богоматір з дитиною у лівій руці і низько схиленою до лівого плеча головою. До її щоки тісно притискається правою щокою Христос, який у лівій руці тримає сувій. Обабіч обличчя Богоматері написані Іоанн Предтеча і свята мучениця Тетяна.

Жителі Херсона й найближчих до Касперівки поселень у 1852 році за указом № 148 від 25 січня одержали благословення Священного Синоду і дозвіл місцевої влади щороку на свято Вознесіння Господнього робити хресний хід з іконою Богоматері з Касперівки в Херсон. Тут ікона залишалася від Вознесіння до свята першоверховних апостолів Петра і Павла.

Таку ж подію побажали мати й мешканці Миколаєва та навколишніх сіл. Тому 26 червня 1852 року архієпископу Інокентію віце-адмірал Берг надсилає листа про те, що “мешканці  м.Миколаєва всіх станів, яких рухає ретельність до віри, бажаючи бачити в храмах своїх ікону Богородиці Касперівської,.. просять клопотання мого про дозвіл принесення сюди цієї ікони на таких умовах: 1. Щоб вона перебувала в Миколаєві не щорічно, а через рік, щоб один рік образ був у Херсоні, а другий – в Миколаєві. 2. Час перебування ікони в місті встановити таким же, як і для Херсона; 3. Щоб принесення ікони здійснювалося в один кінець суходолом, а в другий – водою. 4. Церемоніал підняття ікони, супроводження в дорозі, зустрічі в місті та знесення на зворотньому шляху був таким же, як і в Херсоні; 5. Щоб ікона в Миколаєві не залишалася в одному якому-небудь храмі, а переносилась по всіх православних церквах”.

Але в зв’язку з тим, що херсонці не хотіли зустрічатися з іконою через рік, рішення було прийняте з деякими корективами: “Щоб не позбавляти херсонців божественної благодаті, постановляємо, щоб 29 червня, коли ікона з Херсону повинна слідувати в с.Касперівку, супроводжувати її в Миколаїв на пароплаві через Дніпровський і Бузький лимани через Богоявленську церкву, а 1 липня – внесення ікони в місто. 1 серпня св. ікона в хресному ході буде виноситися на р.Буг, де, по здійсненні Водосвячення, доставляється на пароплав і повертається до Касперівки”. Таким чином, 21 травня 1853 року був виданий указ за № 4582 про введення в Миколаєві хресного ходу з усіма внесеними архієпископом Інокентієм поправками.

Перший хресний хід пройшов з великими урочистостями. Ось що пише про нього у своїй доповідній записці від 20 липня 1853 року архієпископ Інокентій: “...29 червня після Божественної літургії в Херсонському соборі, яку здійснював з міським духовенством митрополит Йосип, ікона урочисто була винесена до Дніпра, де її очікував нарочно присланий з Миколаєва військовий пароплав. Здійснивши на пристані коротку літургію, митрополит, супроводжуваний обраним духовенством та півчими, вніс ікону на пароплав і супроводжував її до адміралтейського поселення Богоявленськ.

Свята ікона стояла на пароплаві на підвищеному місці під балдахіном, осіненим священними хоругвами, імператорським штандартом і корабельними прапорами, причому читання Акафіста не змовкало протягом усього часу плавання. Мешканці сіл, розташованих на берегах Дніпра та Бугу, побачивши пароплав, виходили на берег від малого до великого і з благоговінням ставали на коліна, а більшість з іконами, світильниками та хлібом-сіллю припливали на човнах до пароплава, щоб вклонитися Богоматері. Особливо слід відзначити зустріч чудотворної ікони в Богоявленську. Цілі тисячі стояли на горі з запаленими свічками, що у вечірньому присмерку створювало зворушливе видовище; а багато по пояс стояли у воді Бузького лиману, бажаючи раніше від інших віддати уклін цариці небесній.

На Богоявленській пристані ікону зустріло місцеве та з ближніх сіл духовенство з хоругвами та хрестами і перенесли в Богоявленський храм у супроводі митрополита Йосипа, який наступного дня відслужив там божественну літургію при численному зібранні богомольців.

1 липня хресний хід, який розпочався рано-вранці у супроводі народу, о 9 годині ранку досяг міста. Біля воріт хід зустрічало місцеве духовенство, чини різних рангів та городяни різних верств. Після здійснення літургії багатолюдна процесія попрямувала через усе місто до церкви Різдва Богородиці, де після встановлення ікони здійснювалися літургії та молебні”.

Щодо значення цієї події для міста та його населення Інокентій висловився так: “Судячи з почуттів, які виразилися при цій події не тільки в простому народі, а й у вищих верствах, можна з повною впевненістю сказати, що започаткування цього хресного ходу з м.Херсона до м.Мико-лаєва цілком задовольнило всенародне почуття благоговіння до чудотворного образу Богоматері Касперівської і буде завжди одним із дійових засобів до збудження набожності та ретельності до Православної церкви в усьому тутешньому краї, в якому так багато іновірців, укріпленню благочестивих звичаїв руських й до зближення з нами проживаючих тут розкольників різних вчень”. На честь цієї ікони в Миколаєві на початку ХХ ст. було побудовано храм (зараз храм Української православної церкви Київського патріархату в ім’я Касперівської ікони Божої матері на вул. Садовій).

Менше ніж за 100 років Херсонська єпархія досягла значних успіхів у розбудові православ’я на Півдні України: збільшилася кількість церков у єпархії, покращився якісний склад духовенства порівняно з останньою чвертю ХVІІІ століття, навіть всупереч тому, що значення церкви у духовному житті другої половини ХІХ ст. похитнулося; на цей час поліпшилося адміністративне й матеріальне становище Херсонської і Одеської єпархії. У 1860 році тут було 4 монастирі: Григоріївський Бізюків (чоловічий), Одеський Свято-Успенський, Корсунський Богородичний єдиновірчий заштатний (переданий Таврійській єпархії в 1863 році) і Одеський Свято-Михайлівський училищний монастир (жіночий), 1 скит, 12 соборних і 466 парафіяльних церков, 2 монастирські, 7 цвинтарних і 9 при навчальних і богоугодних закладах, 1 домова, 15 приписних молитовних будинків і каплиць; 1655 священно- та церковнослужителів з православним населенням 854 047 осіб обох статей. І це при тому, що за перші 60 років ХIХ ст. територія єпархії зменшилася майже втроє (були виділені в окремі єпархії території Катеринославської (1837 р.) і Таврійської губерній (1859 р.), що свого часу складали більше 2/3 площі єпархії Катеринославської, Херсонської і Таврійської).

Храм Вести у Дикому Саду.

Побудований в 1827 році за проектом архітектора Михайлова. Зруйнований близько 1935 року

 

Каплиця Олександра Невського. Побудована у 1882 році

 

На цей період вже було чітко сформоване адміністративне управління єпархією за загальноросійським зразком. На чолі єпархії стояв архієпископ, якому були підлеглі вікарний єпископ Новомиргородський, Херсонська духовна консисторія, опікунство про бідних духовного звання і благочинні, котрих у єпархії нараховувалося 23: в Одеському повіті – 5, у Херсонському – 4, Бобринецькому – 3, Тираспольському – 3, Ананьївському – 3, Олександрійському – 1, у Херсонському південному поселенні – 4. У їхні обов’язки входив нагляд за чином і порядком у церквах відповідних округів, поведінкою духовенства, звітністю в церковних сумах і цілістю церковного майна, дворазова річна ревізія церков. У разі потреби вони також чинили, за дорученням єпархіального керівництва, слідство, надавали звітні документи, метричні книги, сповідні розписи і формулярні списки священнослужителів.

Вікарний єпископ був правою рукою владики і займався практично тими ж справами, а саме: призначав паламарів, розглядав і затверджував журнальні постанови, що відбулися в єпархіальній консисторії, за дорученням єпархіального начальника ревізував церкви і монастирі. Преосвященний вікарій мав постійне місцеперебування в Херсоні, де в нього був свій штат і власний архієрейський будинок.

Херсонська духовна консисторія знаходилася безпосередньо в Одесі при архієрейському будинку, а за характером справ і змістом паперів, що надходили до неї, поділялася на чотири столи, казначейство, реєстраторський стіл і архів. Перший та другий “розпорядчі” столи займалися призначенням членів причту на парафії та їх звільненням, а також супровідними до цього справами у відповідності до резолюцій Архієрея та постанов членів Духовної Консисторії. “Судний” стіл займався справами щодо провин духовних осіб. “Метричний” стіл відав справами видання метричних свідоцтв, вирішенням питань з приводу дозволів на вінчання та розривання шлюбу. “Господарчий” стіл вирішує справи про будівництво та ремонт церков та всіх молитовних будинків, про господарство та кошти, що належать церквам та монастирям і т.ін. Реєстратор фіксував вхідні та вихідні папери.

 Консисторія складалася з таких службовців: завідувачі столів – духовні особи, при яких працюють столоначальники (світські особи – титулярні радники або колезькі асесори та секретарі), архієпископ мав секретаря при архієрейській канцелярії. Скарбник, реєстратор, архіваріус теж були світськими особами. Загальна кількість членів консисторії сягала 14 осіб. Обов’язковими членами були: протоієрей та ключар кафедрального собору, ректор Херсонської семінарії і головуючий – архієпископ Херсонський і Одеський.

Протягом другої половини ХІХ ст. поглиблювалася криза між парафіянами і священиками. Православне духовенство не приховувало, а навіть підкреслювало розрив священика з парафіянами, зазначаючи у Херсонських єпархіальних відомостях: “Ми згодні, …що справжнє відношення священиків до парафіян дуже похмуре, дуже принизливе для духовенства; що єднання духовне пастирів з паствою тепер здебільшого обмежується загальними гулянками священиків з парафіянами й усвідомленням загального приниження і безсилля як одного, так і інших. Але нам здається, що подібне приниження є тільки тимчасовим становищем, породженим замкнутістю духовного стану і загальним моральним падінням нижчих класів російського суспільства; що зі знищенням у Росії кріпосного стану, поширенням у нижчих класах народу освіти, розвитком суспільної свідомості, підняттям у суспільстві морального рівня, і нарешті, з відкриттям доступу в духовне звання всім бажаючим таке жалюгідне становище духовенства повинно неодмінно змінитися – і духовне єднання пастирів з паствою не буде обмежуватися одними пиятиками чи поборами з живого і мертвого”.

Нові соціальні умови останньої чверті ХIХ ст. посилювали процес “охолодження” до церкви. Збільшилася кількість випадків масових відмов від сповіді. По Херсонській єпархії, де православна паства складала до кінця 1886 р. 1280187 душ обох статей, на сповіді і причасті було 508713 чол. і 499042 жін., тобто всього 1007755 душ обох статей, з чого можна зробити висновок, що на виконання зазначених церковних таїнств не з’явилося 272432 душі (20% всього населення).

Особливо яскраво стало виявлятися релігійне охолодження в містах єпархії: “Що стосується м.Миколаєва, то в ньому за всі роки його існування по записах духовних пастирів нараховується близько 7 тис. парафіян, коли населення міста доходить до 90 тис., тому духовної пастви в цьому місті в суворому розумінні немає і не було. Є в місті 12 духовних пастирів, з яких кожен намагається залучити до своєї парафії побільше овець, вівці ж звикли не слухатися і бродити по різних парафіях… У Миколаєві безпарафіяльність підтримується духовенством військового відомства, що існує при Адміралтейському соборі”.

У загальному звіті про Миколаїв говориться як про місто, повне обманів, крадіжок, грабунків, розбоїв. “Православного російського купецтва не залишилося в Миколаєві: воно чи вимерло, чи ліквідувалося, не витримавши конкуренції з євреями. Імените чиновництво: чоловіки відпочивають по клубах, а родини або читають “релігію Толстого” з його казками, або зайняті спіритичними сеансами. Лише міщани – основні відвідувачі церков.

Про населення Одеси, Херсона, Єлисаветграда можна сказати багато чого з того, що сказано про миколаївців. Єврейство, сильне своїм багатством по містах, і лукаве… впливає на православне народонаселення, особливо нижчих класів. Літопис злочинів стає все ширшим: пияцтво, злодійство, розпуста, незаконне співжиття робляться усе більш загальними пороками, доходить до того, що ніякі замки в церквах і присутність сторожів не зупиняють злих людей від обкрадання їх і святотатства. Таких випадків у 1886 р. було 14, і украдено грошей і речей на суму 3705 крб. 71 коп. Дійшло до того, що одну церкву обікрали самі охоронці, в іншому випадку церковними злодіями стали діти священнослужителів”.

Особливо кричущим фактом стала крадіжка єдиної святині Херсонської єпархії всеросійського значення – Касперівської чудотворної ікони Божої Матері. На оздоблення цієї ікони були зібрані величезні пожертвування і зроблена риза з чистого золота з прикрасами із коштовних каменів. У лютому 1872 року ікона була викрадена прямо з Одеського Кафедрального Преображенського собору і знайдена лише місяць потому закопаною в землю на приватній дачі. Ці факти говорять про зростання релігійної індиферентності і труднощі церкви в боротьбі з нею.

Але в той же час духовенство зазначало, що більшість православного населення є добрими парафіянами (звичайно, мається на увазі насамперед православне населення сільських приходів).

Характерною рисою релігійного життя 60-90-х років було помітне розширення церковної періодики і зростання кількості всіляких церковних товариств. “Єпархіальні відомості”, які почали виходити в 60-х роках в окремих губерніях, до 80-х років стали повсюдно органом єпархій. При цьому особливістю нових видань, що виникали у 80-х роках, було їхнє прагнення відійти від ролі офіціозного інформатора про факти церковного життя і “ввійти в кожен будинок” проповідниками.

Офіційним друкованим органом Херсонської єпархії стали “Херсонські єпархіальні відомості”, які друкувалися в Одесі і почали виходити з 1 липня 1860 року. Видання виходило двічі на місяць і було започатковане з ініціативи Херсонського архієпископа Димитрія Муретова. Усе єпархіальне духовенство, особливо молоді священики, були надзвичайно задоволені виданням свого єпархіального органу. До того часу духовних журналів було мало, а видання світської літератури були недоступні сільському духовенству з багатьох причин (відсутність бібліотек, залізниць, убогість поштового зв’язку, нестача матеріальних коштів та ін.).

В обов’язки священиків єпархії входило написання церковнопарафіяльних літописів. Програма їх складання включала такі пункти: адміністративне й географічне положення парафії та подальші зміни в ній (скорочення і розширення); історія населення парафії та її економічне становище; розумовий і морально-релігійний стан парафіян у певний проміжок часу; парафіяльна церква, зміни в складі священно- і церковнослужителів від її заснування; виникнення і діяльність церковнопарафіяльних установ. Крім того, пропонувалося збирати відомості про геологію, рослинний і тваринний світ, клімат краю. Додатками до літопису мали бути таблиці про населення парафії та її економічний стан; детальна карта місцевості з позначенням гір, балок, землі й будівель; план церкви, огорожі, дзвіниці й церковноприходської школи; вид церкви із заходу, сходу і боковий; колекція мінералів, насіння та рідкісних книг, ікон і картин, археологічних знахідок.

Одним із таких літописів можна назвати історію міста Очакова та Очаківського Миколаївського собору (Историческая записка о городе Очакове и Очаковском Николаевском соборе // Прибавление к Херсонським епархиальным ведомостям. – 1889. – № 10. – 15 мая. – С. 267-279; № 11. – 1 июня. – С. 299-308), в якому автор детально змалював узяття Очакова російськими військами, перебудування турецької мечеті на собор, життя парафіян та діяльність священиків.

Одним із важелів церкви в реалізації її прагнення опанувати духовним життям віруючих за межами храмів були церковні братства. Сподіваючись узяти під свій контроль громадську активність, що виявилася наприкінці 50-х – на початку 60-х років, і спрямувати її в сприятливе для режиму русло, влада ще в 1864 р. затвердила основні правила для заснування православних церковних братств і положення про церковні попечительства. 16 серпня 1880 року на честь 25-річчя царювання Олександра II за активної участі архієпископа Платона Городецького (1803-1891) в Одесі було створене Свято-Андріївське братство, метою якого було поширення в народі православно-християнського вчення і протидія усілякій “омані”, що спотворює християнське вчення. Здійснення цієї мети зводилося до активної боротьби проти сектантства й розколу шляхом друкування й видання брошур і листків та здійснення місіонерської діяльності серед населення.

Зі зміцненням матеріального становища, братство протягом 80-90-х рр. ХIХ ст. розширило способи досягнення поставленої мети. Почали відкриватися прилюдні читання в Одесі, Миколаєві, Херсоні й в інших населених пунктах єпархії, у недільні і святкові дні при церквах проводилися бесіди, засновувалися церковно-громадські бібліотеки для читання і поширення книг, ікон і картин релігійного змісту. 5 березня 1903 року було створене Миколаївське відділення цього братства, головою якого став протоієрей Різдво-Богородичного собору  М.В.Автономов, і розташовувалося воно у Соборному домі (сьогодні Будинок вчителя).

Уся ця зовні бурхлива церковно-релігійна діяльність, однак, мала дуже слабкий коефіцієнт корисної дії у плані “духовного єднання” православних. Тому в обстановці спаду революційної активності на початку 80-х років здійснюється серія релігійно-церковних заходів, спрямованих на те, щоб збудити релігійний ентузіазм чи, принаймні, зупинити процес “охолодження”. Звернення до історії церкви покликане було зміцнити її авторитет, що похитнувся. Ще 1863 року вийшов указ про щорічне святкування 11 травня дня пам’яті Св. Преподобних першовчителів Кирила і Мефодія. Відзначається ряд пишних ювілеїв: 6 квітня 1885 р. святкується 1000-річчя пам’яті Кирила і Мефодія; у 1888 р. урочисто відзначається 900-річчя прийняття християнства на Русі.

Місцевий масштаб таких свят дає нам опис миколаївського протоієрея П.П.Єланського: “  …на Соборній площі [пл. Леніна міста Миколаєва] з 10 годин ранку почала збиратися маса народу; до 12 години сюди ж почали сходитись священнослужителі всіх міських церков хресним ходом. До того ж часу прийшли на площу хресним ходом всі учні урядових і міських навчальних закладів зі своїх церков на чолі зі своїми церковнослужителями і навчальним начальством і зайняли заздалегідь визначені місця, а інша частина площі була зайнята місцевими військами. Рівно о 12 годині дня у наметі, обвішаному національними прапорами і встановленому на площі міським громадянським керівництвом, почався і через півгодини закінчився молебень.

До початку цього молебню у Миколаївському Адміралтейському соборі в присутності виконуючого обов’язки головного командира Чорноморського флоту і портів і Миколаївського Військового губернатора І.О.Дефабра, багатьох адміралів, генералів, штаб- і обер-офіцерів, міського голови й інших представників міського громадянського керівництва і численної публіки було прочитане звернення Св. Синоду про святкування пам’яті Св. Першовчителя слов’янських народів рівноапостольного Мефодія”. Могутня хвиля релігійних торжеств повинна була демонструвати “церковний ренесанс”.

Однак, незважаючи на цей нарочито демонстративний “церковний ренесанс”, у житті церкви наприкінці XIX ст. і Херсонської єпархії зокрема, проступали виразні ознаки кризи, яку уловлювали і деякі реально мислячі ієрархи. З одного боку, наприкінці XIX ст. не можна не помітити зростання зовнішньої величі церкви, її впливу на загальнодержавні справи, підвищення її матеріальної забезпеченості, поліпшення адміністративного управління; з іншого боку – відчуження населення єпархії від православ’я загалом і від релігії зокрема, поширення невір’я і “культу багатства”, звертання до нових напрямків сектантства, що яскраво виявиться в період першої російської революції 1905-1907 рр.

У той же час продовжується процес інкорпорування церкви в державний апарат, ліквідація всякого натяку на самостійність і незалежність такими темпами, що до кінця століття зовнішня могутність церкви, її матеріальні багатства, блиск і пишність церковних споруд, служб, тобто все, що визначає вплив церкви на народну освіту, створювали враження її зрослої сили. Однак ці ж чинники не тільки не могли утримати, а, навпаки, прискорювали зростання духовної убогості церкви й збільшували ерозію віри в серцях її мільйонної пастви.

 

 

 

 Будування храмів у XIX столітті у місті Миколаєві

 

У серпні 1881 року за дорученням прихожан Олександро-Невського молитовного дому почесний громадянин Миколаєва М.П.Комаров клопотався перед Миколаївським військовим губернатором про відведення землі для будівництва церкви в ім'я Благовірного Олександра Невського на розі вулиць Прикордонної (Чигрина) і 3-ої Слобідської (Дзержинського). За дорученням військового губернатора, міська дума вирішила це питання і затвердила тимчасовий комітет з будівництва церкви на чолі з М.П.Комаровим. 18 січня 1883 року Херсонська духовна консисторія дозволила збір пожертвувань на будівництво церкви, і 20 квітня 1883 року відбулися урочисті її закладину "на пожертвування від громадян усіх станів Миколаєва".

 

Церква на кладовищі в ім’я Усіх Святих

 

Свято-Агрипинська церква

Однак пожертвування надходили дуже повільно, і в 1886 році міська дума затвердила новий склад тимчасового будівельного комітету, що звернувся з клопотанням у Херсонську єпархію про надання допомоги. Херсонська єпархія оголосила по всій Херсонській губернії та в інших регіонах збір пожертвувань на будівництво храму Олександра Невського в місті Миколаєві. Багато заможних громадян вносили пожертвування, серед них і М.Аркас, який вніс 100 карбованців. 16 грудня 1888 року командування Чорноморського флоту за дорученням імператора передало церкві безкоштовно дві латунні гармати для виливки дзвону. 8 квітня 1890 року міський архітектор Е.А.Штукенбергер запропонував свій проект нової церкви, розмістивши її на розі двох вулиць, прямо на проїзній частині. Херсонська духовна консисторія, розглянувши проект нової церкви, повернула його зі своїми зауваженнями, особливо щодо місця розташування.

Після багатомісячної тяганини Е.А.Штукенбергер змушений був запросити для складання проекту єпархіального архітектора з Одеси А.Д.Тодорова. 20 травня 1895 року Херсонська консисторія розглянула дороблений проект нової церкви Е.А.Штукенбергера "хрестової форми" і проект А.Д.Тодорова "корабельної форми". Затверджений був проект А.Д.Тодорова, з цим погодилася і міська дума.

До цього часу було зібрано пожертвувань на 14391 крб.

Це був прекрасний і величний храм “корабельної форми”. Без стовпів, витягнутої прямокутної форми будинок зі штучного білого каменю-черепашнику нагадував пливучий вітрильник. В оформленні його фасадів були використані елементи російської архітектури XVIII століття – висока шатрова дзвіниця, вікна, прикрашені кокошниками, завершення куполів у формі маківки. На церкві було встановлено 7 дзвонів. Найбільший з них – 196 пудів 14 фунтів.

У грудні 1898 року було завершено будівництво церкви в ім'я Святого Миколи при Миколаївському технічному залізничному училищі. Церква споруджена на кошти, відпущені Міністерством шляхів сполучення. Іконостас – білий з позолотою. Ікони – точні копії ікон Володимирського собору в Києві. Виконано все це в майстерні художника Мурашко і справило на всіх присутніх прекрасне враження. На фронтоні училища був піднятий великий позолочений хрест. Ініціатором і будівельником церкви був начальник училища Д.А.Кир’яков. У неділю, 17 січня 1899 року, відбулося урочисте освячення церкви, що зробив настоятель училищної церкви отець Петро Зінчевський. Богослужіння правив отець Ігнатій Зубов разом з трьома священиками. На ньому були присутні численні гості, вельмишановне панство Миколаєва.

Наприкінці того ж року в урочистій обстановці було зроблено освячення іконостаса знову побудованої Свято-Миколаївської церкви 58-го Празького полку на вулиці Аптекарській  (ім. 68 Десантників) між 4 і 5-ою Слобідськими вулицями. Полкова церква, що існувала раніше, не задовольняла потреби гарнізону. За чинними нормами, полкова церква повинна мати приміщення 24 кв. сажні (51 кв. м). Командир полку А.В.Фок звернувся в міську думу з проханням побудувати більшу церкву, щоб у ній розміщалося 345 осіб (батальйон). Крім того, необхідність великої церкви він пояснював і тим, що в цьому районі немає інших церков і цивільне населення змушене буде відвідувати полкову церкву. Дума погодилася з цими доводами і прийняла рішення побудувати полкову церкву розміром 10х4 сажнів (171 кв. м), доручивши виконати проект міському архітектору Е.А.Штукенбергеру.

 На урочистостях водосвяття були присутні в.о. Миколаївського військового губернатора  К.М.Тикоцький, командир полку А.В.Фок, начальники розташованих у місті окремих військових частин. Після водосвяття був зроблений хресний хід у тимчасову (стару) церкву в Ластових казармах і назад, у нову церкву, з полковим образом Святого Миколи, отриманим у дарунок полку від Константинопольського патріарха Констанція V у 1857 році. Хресний хід йшов між шеренгами солдатів 58-го Празького полку. У церемонії брали участь 4 духові оркестри: два – Празького полку, 7-го Донського козачого полку і резервного батальйону. На церкві було встановлено 9 дзвонів.

 

Різдвяно-Богородичний собор. Збудований у 1800 р.

 

 

Свято-Покровська гімназична церква на 1-й Слобідській. Освячена у 1854 р.

 

Внутрішній видгляд церкви в ім’я князя Олександра Невського

 

Церква в ім’я Благовірного князя Олександра Невського і на честь імператора Олександра ІІ. Освячена 24 серпня 1898 р. Знаходилась на розі вулиць Прикордонна (Чигрина) і 3-ї Слобідської (Дзерджинського

 

 

 

Побудова храмів на території сучасної  Миколаївської області

 

З сивої давнини люди будували храми на землі. Що ж таке храм? Храм – слово, що походить від старослов’янського хором, палац. Храм – загальновживаний термін на означення споруд, в яких правиться релігійний культ. У християн – це собор, церква, костьол, кірха, каплиця, це модель Всесвіту, орієнтована на сторони світу.

На Миколаївщині, в Прибужжі, найдавнішим християнським храмом вважається славний Дівочий монастир, побудований невідомо коли біля Вітовки (тепер Корабельний район міста Миколаєва), а зруйнований у 1223 та в 1236 роках татаро-монголами. На географічній карті Боплана помічені християнські храми на Кінбурнській косі та біля Чичеклеї (тепер Покровка Веселинівського району).

У запорізький період почалося поширення християнських храмів у нашому краї. Цьому сприяла розташована тут Буго-Гардівська паланка Запорізької Січі, яка охоплювала простір степів між лівим берегом Бугу та правим Інгульця. Центром цієї паланки був Гард (біля села Богданівка Доманівського району), розташований на острові річки Буг. Крім того, в ній були зимівники – в Соколах, Вербовому, Балацькому, Мигії, Корабельному, Вовчому і Громоклії.

 Визначною рисою характеру запорізьких козаків була їх глибока релігійність, щирість, позбавлена святенництва релігійність.

Захист прадідівської віри та православної церкви складав основу їхнього життя.

Початок другої половини ХVІІІ сторіччя особливо сприяв розвитку церкви на теренах Запоріжжя. У цей час імператриця Катерина ІІ видала наказ “пребывающим уже жителям запорожских земель дать жизнь порядочную и спокойную, а остальные запорожские обширные и плодородые степи заселить христианским народом, к земскому хозяйству и военной службе равно устроенными”.

До Причорноморських степів були розселені люди, переважно слов’яноруський православний народ.

Запорізька військова старшина, зі свого боку, рішуче почала заселяти відлюдні місця своїх вольностей та заохочувати нових поселенців до обробітку землі. Населення запорізького краю значно зросло, збільшилося число слобід та зимівників, а разом з ними зросла кількість православних приходів та церков. У ті часи на теренах вольностей запорізьких у 53 поселеннях та урочищах, за неповними даними, було 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити та одна ікона, в тому числі на території нашої області в Орлику (тепер Первомайськ), Гарді та Кисляківці (Жовтневий район).

Найдавніша запорізька похідна церква знаходилась на острові Гардовім, посеред Бугу. Це підтверджується на плані французького інженера де Боссета від 1742 року.

Гардівська церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці в 1847 році була зруйнована ногайськими татарами, і освячений атиманс як безцінний скарб був вивезений із церкви. Згодом церква була відроджена, і в 1758 році запорізькі козаки зробили в неї внесок – 14 перлин, проданих потім за 15 тисяч карбованців, три срібні позолочені кубки, з яких один на кришці мав хрест, декілька відрізів штофної матерії різного кольору на священицькі ризи та ще три копи грошей. У 1772 році на цю церкву було виділено з гардової здобичі, тобто від рибної ловлі та перевозу, 19 карбованців 40 копійок, а з очаківської здобичі – 73 карбованці, 46 левів і 80 пар. Гардова церква як церква прикордонна постійно зазнавала нападу з боку поляків, татар, турків, а одного разу – і з боку козака Сави Чалого.

Після знищення Запорізької Січі в 1775 році Гардова церква була взята Молдавським гусарським полком. На прохання командира полку полковника В.С.Звєрева церква була поставлена в Катерининському шанці (Орлик), де тоді ще не було церкви, хоча був священик Григорій Лаб’янський. Ця церква була багата на церковне начиння. Вона мала срібні кадила, оздоблені золотом і сріблом, кипарисні хрести, срібні ліхтарі та інші коштовні речі.

Антиманс – чотирикутна лляна чи шовкова хустина з зашитими в кут частками мощей, з зображенням Ісуса Христа в труні та чотирма євангелістами по кутах. Внесення та покладення антиманса на престол – обов’язковий ритуал перед здійсненням таїнства причащання і освячення нових церков.

У слободі Орлик (Катерининський шанець) перша церква великомучениці Варвари була ще в 1760 році. Під час навали татар на слободу ця церква була спалена. Тоді на місці спаленої церкви слобожани побудували в 1774 році нову, для якої іконостас привезено з похідної запорізької церкви (мабуть, з Гардівської).

У селі Кисляківці на березі Бузького лиману (тепер село Лимани Жовтневого району) перша церква Спаса була збудована в 1772 році. За своєю архітектурою вона була капітальною спорудою: стіни її з дикого каменю були завтовшки майже в два метри. Дзвіниця побудована окремо від церкви з такого ж каменю. Зовні вона являла собою чотирикутну високу двоповерхову вежу з кількома амбразурами. Отже, ми бачимо, що церква була пристосована архітектором для бойових дій, зокрема у разі нападу з боку татар. З усіх церков у колишніх вольностях запорізьких козаків Кисляківська церква – унікальна, тому що побудована з каменю й пристосована для стратегічних дій. У ній зберігались срібна позолочена чаша, два малі срібні ковчеги різьбленої роботи, декілька хрестів, холодильниць, столиків, шістнадцять церковних книг і багато інших речей.

У ті часи на терені нашої області існували християнські храми запорізьких козаків і переселенців з Сербії, Болгарії, Молдавії та інших місцевостей.

На “Генеральной карте Новороссийской губернии 1779 года”, зробленій російським геодезистом Іваном Ісленєвим, позначені села, що мають християнські храми на берегах Бугу: Велика Коса (Варварівка), Матвіївка, Баловне, Костянтинівка, Себіне, Гур’ївка, Новопетрівка, Касперівка, Федорівка (Нова Одеса), Троїцьке, Михайлівка, Арнаути (Дорошівка), Григор’єве, Ракове, Соколи (Вознесенське), Мигія, Лиса Гора, Конецполь, Синюшин Брід, Кир’яківка, Грушівка. А на берегах Інгулу та Громоклеї – Касперо-Миколаївка, Христофорівка, Баратівка, Барвенцево (Леніно), а також в Арбузинці і Щербанях.

Переважно це були тимчасові маленькі церковки, молитовні будинки, каплиці, побудовані з очерету, хворостиння, саману, глини, у зв’язку з тим, що для спорудження капітальних будівель на той час в нашому краї не було необхідних будівельних матеріалів – ліси були далеко, цегляних заводів ще не було, видобуток каменю ще не проводився. Про це свідчить і “Ведомость наличия в Николаеве домов и других строений в 1790 году”: ”Партикулярных в Николаеве. Дом камышовый, в коем церковь – 1, вновь строящаяся церковь деревянная – 1”.

У подальшому церкви в цих поселеннях неодноразово перебудовувалися, реконструювалися, розширювалися, зводилися замість старих нові до кінця ХІХ сторіччя.

Перша церква на території сучасного міста Миколаєва була споруджена, вірогідно, в 1773 році у Вітовці (Корабельний район), село Богоявленськ (Вітовка) – Церква Богоявлення Господня. “Начало ее неизвестно, а бытие с 1773 года доказывается метрической при сей церкви находящейся книгою. Церкви сей теперь уже не находится, вместо нее построена в 1791 году другая деревянная”.

Казанська церква у м.Вознесенську

 

Хрестовоздвиженська церка у с.Чаусове

 У 1802 році Богоявленська церква почала руйнуватися, дах її протікав, вона похилилась на один бік, – писав священик Лука Івашкович в рапорті миколаївському начальству. Командир Чорноморського флоту та портів адмірал де Траверзе 23 жовтня 1804 року видав наказ добудувати кам’яну церкву в Богоявленську за рахунок адміралтейства. У 1806 році була побудована кам’яна однопрестольна на честь Богоявлення Господнього церква з дерев’яним куполом.

У перші ж роки заснування Миколаєва греки-переселенці за власні гроші, зібрані прихожанами, побудували невелику дерев’яну церкву.

У 1790 році за наказом князя Г.О.Потьомкіна головний будівельник Миколаєва М.А.Фалєєв побудував дерев’яну церкву на честь Святого Миколая Чудотворця. Знаходилась вона в районі сучасного кварталу між вулицями Потьомкінською, Пушкінською, Наваринською та Шевченка. Діяла вона недовго, і до нашого часу не збереглися ні її опис, ні зображення.

У 1789 році князь Г.О.Потьомкін наказав збудувати на високому березі Інгулу велику кам’яну церкву, будівництво якої за рахунок казни почалося у 1790 році. Через чотири роки церква була побудована, і 30 жовтня 1794 року відбулося освячення її на честь Святого Мученика Григорія Великої Вірменії, ім’я якого носив генерал-фельдмаршал князь Тавричеський Г.О.Потьомкін. Після смерті Катерини ІІ 7 січня 1789 року за наказом імператора Росії Павла І церква була перейменована в Миколаївський Адміралтейський собор.

Собор був побудований з тесаного каменю-ракушняка, довжина його зі сходу на захід складала 42,6 метра, завширшки він був 17 метрів. Купол покритий оцинкованим залізом, пофарбований у сірий колір. На куполі та над вівтарем – два мідні визолочені хрести. Дзвін великий, на ньому напис: “1791 год во второе лето от начала гор. Николаева вылит по повелению князя Потемкина у секунд-майора Стругальщикова, лил мастер Крюков”. Вага дзвона – 332 пуди 5 фунтів.

Побудований Адміралтейський собор (за зразком Андріапольського храму у зменшеному вигляді) за проектом архітектора І.Є.Старова. Будував його кам’яних справ майстер А.Вектон під наглядом інженера І.І.Князєва і архітектора В.А.Ванрезанта. Іконостас був блискуче виконаний італійськими художниками, спеціально викликаними Г.О.Потьомкіним з Італії. За його заповітом до собору були передані з домової церкви в Яссах два дорогоцінні хрести, Євангеліє та Книга апостольських діяній. Кам’яна дзвіниця була побудована за проектом архітектора Л.А.Опацького в 1865 році.

У 1793 році за наказом адмірала М.С.Мордвинова побудували кам’яну Свято-Миколаївську церкву в новозаснованому селищі Велика Корениха. За його ж наказом у 1795 році в селі Тернівка побудували для татар велику мусульманську мечеть з двома мінаретами. У зв’язку з виїздом татар з Тернівки у 1803 році за рахунок адміралтейства мечеть перебудували в християнський храм і освятили його на честь Успенія Божої Матері.

У 1799 році в Миколаєві заклали і в 1800 році за рахунок коштів, що пожертвували російські купці, на розі вулиць Потьомкінської та Лягіна побудували однопрестольну кам’яну церкву, яку освятили на честь Різдва Пресвятої Богородиці. На щастя, вона збереглася до наших днів. Висота церкви – 38 метрів, масивні стіни зроблені з тесаного каменя-ракушняка, колони в храмі спочатку були позолочені.

У 1828 р. до церкви прибудували ще два приділи. Головний вівтар – на честь Різдва Пресвятої Богородиці, лівий – на честь Святих Костянтина та Олени, а правий – на честь Святителя Митрофана Воронезького. Будівничим собору був протоієрей Карп Павловський. З 1828 р. храм затверджено міським патріархальним собором. Для дзвіниці собору, яку побудували у 1870 році, у Москві був відлитий величезний дзвін вагою 513 пудів 35 фунтів.

Храм у с.Прибужани

 

Церква Різдва Богородиці у
с.Грушівка

 Наприкінці ХVIII століття Стара Грецька церква в Миколаєві занепала, оскільки не задовольняла греків-прихожан. Тому грецька община вирішила за рахунок пожертвувань побудувати нову кам’яну церкву. У 1808 р. священик Костянтин Марабут за дорученням прихожан звернувся до архієпископа Катеринославського, Херсонського та Таврійського з проханням дозволити збирання добровільних пожертвувань серед місцевого населення на побудову нової церкви. Архієпископ Платон вдовольнив клопотання греків-прихожан: була зроблена книга пожертвувань, куди робилися внески прихожанами: грішми (від 25 копійок до 500 рублів), речами, будівельними матеріалами.

Велику турботу щодо будівництва нової церкви виявив протоієрей Карп Павловський. Спорудження храму було закінчено в 1817 році. Значний внесок у його розбудову зробив архімандрит Захарій Петропуль – за його заповітом усі кошти, що залишились після нього, були передані на будівництво храму.

І сьогодні стоїть у всій своїй скромній красі на розі вулиць Нікольскої та Фалєєвської цей пам’ятник архітектури ХІХ століття.

У 1808 році була побудована і освячена на Миколаївському міському кладовищі церква Всіх Святих. Спорудження цього храму здійснювалось завдяки завзятості та старання багатьох громадян міста: морських чиновників, адміралтейських службовців, купців, міщан, різночинців. У 1858 році турботами купця першої гільдії, почесного громадянина Миколаєва Костянтина Никифоровича Соболєва та дворянина Івана Пилиповича Бартенєва, за активної участі і сприяння командира Чорноморського флоту і портів адмірала Миколи Андрійовича Аркаса ця церква була перебудована та розширена, а в 1876 році для дзвіниці церкви привезли з Москви новий дзвін вагою 163 пуди 19 фунтів.

Після закінчення російсько-турецьких воєн 1768-1774, 1787-1791 рр. Катерина ІІ пожалувала дворянам 4,5 млн. десятин відвойованих земель. Поміщики вивозили до своїх нових маєтків кріпаків з інших районів України і Росії. За півстоліття з початку колонізації було переселено понад 120 тисяч селян. Одночасно тривав процес стихійного заселення краю селянами-втікачами з України та Росії.

 Збільшення населення і одночасно – робочих рук сприяло розвитку будівництва храмів у нашому краї.

 У 1781 році ротмистр Скиржинський побудував кам’яну Свято-Михайлівську церкву в селі Трикрати. Село тричі руйнувалося запорізькими козаками, що не погодилися із захопленням їхніх земель. У 1797 році відставний генерал Петро Скаржинський побудував нову кам’яну церкву.

 У селі Братське 1791 року побудували дерев’яну церкву Святого Миколи Чудотворця замість каплиці, яка там була. У 1848 році генерал Ілля Живкович побудував тут нову кам’яну церкву.

 У місті Вознесенську (Соколи) церкви не було, а була каплиця, при якій знаходився священик Григорій Кащенко, але літургію він не правив. У 1792 році архієпископ Амвросій дозволив передати до каплиці похідний антиминс та служити обідню. Каплицю перетворили на церкву в ім’я Святих та праведних Петра і Павла.

У 1846 році на кошти казни тут побудували кам’яний трипрестольний собор на честь Вознесіння Господня. У 1895 році прихожани Болгарки збудували кам’яну однопрестольну церкву на честь Казанської Божої Матері, в селі Бузьке в 1865 році звели кам’яну церкву на честь Святих Петра і Павла, а прихожани Дальніх Таборів на свої пожертвування побудували кам’яну церкву на честь Успіння Божої Матері. У селі Кантакузівці (Прибужани) в 1793 році князь Микола Кантакузен побудував кам’яну церкву на честь Іоана Предтечі, а в 1856 році цю церкву перебудували та розширили.

Храм в ім’я Святого Архангела Михаїла у с. Синюшин Брід Первомайського р-ну

 

Свято-Апостолівська церква у
с.Маковєєво Єланецького р-ну

 У місті Очакові грецька церква Святого Миколая (дата закладення невідома) під час штурму фортеці російськими військами була зруйнована. У 1792 році за наказом адмірала Мордвинова турецьку мечеть перебудували і освятили в православний храм Святого Миколая Чудотворця. У 1899 році на кошти військового міністерства побудували з цегли однопрестольну церкву Святої Трійці.

Протягом 1792-1800 років були побудовані та освячені нові православні храми в селах: Покровці, Кривому Озері, Кумарах, Сирово, Пересадівці, Ахмечетці, Олександрівці, Тузлах, Вавилово, Ново-Воронцовці, Петрово-Солонисі, і по два храми – в Привольному, Кумарах, Калинівці, Тузлах, Голті.

Початок XIX століття визначився поширенням храмового будівництва. У 1808 році прихожани села Благодатне біля Арбузинки спорудили нову кам’яну Свято-Михайлівську церкву. Наступного року відбулося освячення нової церкви в селі Нечаяне. У 1810 році поміщик Боровський побудував церкву Святого Миколая Чудотворця в селі Мостове.

У 1811 році поміщик Михайло Кир’яков спорудив церкву Святого Михайла Архангела в селі Ковалговці, а княгиня Варвара Голіцина побудувала у Варварівці дерев’яну церкву Михайлівську замість старої, де літургія не правилася. У 1812 році в селі Білоусівка побудували та освятили кам’яну церкву Покрова Богородиці.

У 1813 році будуються храми в Казанці, в 1816 році – в Новому Бузі, Сергіївці, Врадіївці. Щорічно в нашім краї виникали нові кам’яні православні храми: в 1817 – у Возсіятському, Володимирівці, Катеринці, Калузі.

У 1822 році в місті Миколаєві освятили церкву Святих Захарія та Єлизавети в казенному будинку морського шпиталя, переведеного сюди з Богоявленська, де також існувала шпитальна церква Захарія та Єлизавети, про що свідчить «Роспись тех, кто исповедался и причащался за 1811 год», яка знаходиться у фондах херсонської духовної консисторії.

Настоятель Миколаївської Морської шпитальної церкви о. Сафроній Самборський 28 листопада 1831 року був нагороджений орденом Святої Ганни 3-го ступеня «За исполнение пастырского дома во время холерной эпидемии».

У селі Троїцьке 1832 року побудували нову кам’яну церкву, в 1828 р. почав діяти молитовний будинок Свято-Миколаївський у селі Кам’яний Міст. 1831 року замість занепалого молитовного будинку збудували нову кам’яну церкву Святої Катерини в селі Трихати. У Миколаєві в 1830 році при арестантських ротах на вулиці Олексіївській (тепер Велика Морська) обладнали та освятили Свято-Олексіївську церкву.

1832 року в селі Ольогополь графиня Потоцька замість старого молитовного будинку побудувала кам’яну однопрестольну церкву Святої Трійці.

1835 року графиня Олександра Браницька побудувала нову кам’яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці в селі Піски Баштанського району. За рахунок казни збудували нову кам’яну церкву в селі Возсіятське в 1839 році, а в 1841 однопрестольну кам’яну Покрова Пресвятої Богородиці в селі Олександрівка Вознесенського району.

У 1844 році збудували церкви в селах Ганнівці Баштанського району та Костянтинівці Жовтневого району.

У селі Лиса Гора в 1843 році на кошти колишнього військового поселення була збудована кам’яна однопрестольна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці, а в 1848 році зі старої церкви побудували нову дерев’яну з кам’яною дзвіницею на честь Святих Петра та Павла.

Церква Святих Костянтина та Олени у с.Костянтинівка Жовтневого р-ну

 

Церква Святого Архистратига Михаїла у с.Трикрати Вознесенського р-ну

 

1851 року дружина полковника Юліана Іванівна Казаріна побудувала в селі Лідієвка кам’яну церкву Божої Матері Усіх Скорботних Радощів.

1855 року в селі Покровка Веселинівського району генерал Кашнєв збудував нову кам’яну церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці.

1857 року в селі Дмитрівка (Вознесенського району) кафедральний протоієрей міста Одеси Михайло Жуковський на власні кошти збудував однопрестольну церкву Святого Архістратига Михайла.

1862 року в селі Приют Новобузького району граф Д.І. Остен-Сакен збудував кам’яну церкву Вознесіння Господня.

Взагалі шістдесяті роки ХІХ століття відзначилися активним будівництвом православних храмів, що пов’язано із розкріпаченням селян в Україні. У ці роки будуються нові кам’яні храми в селах Димівка, Пересадівка, Солоне, Привільне, Висунськ, Баловне, Березнегувате, Покровка, Ново-Олександрівка, Піщаний Брід.

У селі Арбузинка прихожани побудували в 1868 році нову кам’яну церкву замість старої дерев’яної. Того ж року в селі Касперо-Миколаївка князь П.А.Васильчиков замість старої дерев’яної побудував нову кам’яну Святого Миколая Чудотворця.

У сімдесятих роках ХІХ століття настає спад у будівництві храмів – у великих та сердніх селах вже були збудовані храми.

1882 року в селі Веселинове поручик Ісай Павлович Веселинов побудував велику кам’яну трипрестольну церкву Успенія Пресвятої Богородиці, Святих Петра та Павла і Св. великомучениці Катерини.

1888 року в селі Акмечетка (Прибужжя Доманівського району) на кошти вдови генерал-лейтенанта В.В.Каховського замість старої побудували нову кам’яну церкву на честь Святого апостола Івана Богослова.

1890 року в селі Новоселівка Доманівського району землевласники селяни В.Є.Наливайко та І.Т.Павленко разом з мешканцями села збудували кам’яну однопрестольну церкву Казанської ікони Божої матері.

Того ж року на церковні кошти за допомогою селян-прихожан в селі Снігурівка побудували велику трипрестольну церкву, але завершили та освятили лише один – середній – Святого Миколая Чудотворця. Перша церква тут була побудована ще в 1816 році на кошти прихожан, снігурівських державних селян, яку в 1842 році через ветхість перебудували.

1893 року в селі Галаганівці Снігурівського району вдова сенатора Марія Василівна Катаказі побудувала кам’яну однопрестольну церкву Святителя та Чудотворця Миколая.

1896 року в селі Горожено Новобузького району на кошти, пожертвувані колезьким реєстратором Андрієм Даниловичем Дмитренком, побудували кам’яну однопрестольну церкву Св. Андрія Первозванного.

У кінці ХІХ століття будувались храми і в інших селах Миколаївщини.

 

Свято-Миколаївська церква у с.Братському

 

 

Свято-Успенська церква у с.Таборівка Вознесенського р-ну

 

У місті Миколаєві були побудовані такі храми:

Молитовний будинок в ім’я Святого Духу на Водопої в 1857 році;

Семеоно-Агрипинська церква на розі проспекту Леніна та вулиці Пушкінської в 1867 році. У 1897 році ця церква була капітально відремонтована і розширена;

Касперівський молитовний будинок на вул. Комсомольській в 1872 році;

Каплиця Св. Олександра Невського на розі проспекту Леніна та вул. Радянської в 1884 році;

Св. Олександра Невського при Миколаївському міському приюті в 1880 році;

Церква Святої Марії-Магдалини на вул. 10-й Військовій в 1895 році;

Церква Святого Духу в селищі Богоявленськ в 1887-1894 роках;

Католицький костьол Св. Йосипа в 1896 році;

Церква Св. Олександра Невського на розі вулиць Дзержинського та Чигрина в 1899 році;

Церква Святого Миколая 58-го Празького полку в 1899 році;

Миколаївська церква при залізничному технікумі в 1899 році.

 

Початок XX століття характеризується продовженням будівництва храмів та їх розширенням і реконструкцією.

1900 рік. У селі Кисляківка Жовтневого району давня церква була зруйнована з причини застарілості. У 1910 році церкву відновили, а в 1900 році на кошти прихожан вона була капітально відремонтована та розширена.

У селі Явкіно Баштанського району за кошти прихожан побудували дві церкви: на честь Успіння Пресвятої Богородиці та Покрова Пресвятої Богородиці.

1901 рік. У селі Сербулівка Єланецького району замість старого молитовного будинку на кошти прихожан побудовано нову кам’яну церкву Архістратига Михайла.

1902 рік. У селі Балабанівка (тепер Корабельний район міста Миколаєва) прихожани побудували кам’яну однопрестольну церкву в ім’я Святих Петра і Павла.

У селі Ново-Володимирівка (Казанківського району) прихожани побудували дерев’яну церкву Покрова Пресвятої Богородиці.

У селі Ново-Юр’євка (Новобузького району) на кошти прихожан зведена однопристольна церква Св. Георгія Побідоносця.

1903 рік. Село Любомирка (Снігурівський район) – на кошти прихожан побудована кам’яна однопрестольна церква Святої Трійці.

Село Благодатне (Арбузинський район) – замість давньої церкви прихожани разом з іншими благодійниками збудували із цегли однопрестольну церкву в ім’я Архістратига Михайла.

Село Арнаутка (Дорошівка Вознесенського району) – на кошти прихожан побудували замість старої нову однопрестольну кам’яну церкву великомученика Дмитра Солунського.

Село Воронцівка (Ново-Одеський район) – прихожани побудували нову кам’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці.

1904 рік. Село Білоусівка (Вознесенський район) – за кошти прихожан збудували нову кам’яну Покровську церкву замість занепалої давньої козацької.

Брати Дуриліни побудували в селі Пелагеївка величну 12-купольну Свято-Михайлівську церкву. У селі Вавиловка (Снігурівський район) прихожани побудували замість старої церкви нову кам’яну однопрестольну Преображенія Господня.

1905 рік. Село Костянтинівка (Жовтневий район) – на кошти прихожан побудували велику кам’яну однопрестольну церкву Cвятих Рівноапостольських царів Костянтина та Олени, замість малого старого молитовного будинку, побудованого на кошти миколаївського купця Костянтина Никифоровича Соболєва.

1908 рік. Після багатолітніх перешкод, важкого збирання коштів було освячено головний вівтар Миколаївської церкви ікони Касперівської Божої Матері.

1910 рік. Прихожани Богоявленська замість старої церкви побудували нову велику кам’яну церкву Богоявлення Господня.

1914 рік. Прихожани села Матвіївка (тепер Центральний район міста Миколаєва) замість старої давньої церкви побудували нову кам’яну величну церкву Святих Петра і Павла.

1916 рік. У Миколаєві на території міської лікарні на вулиці Володарського міська управа на кошти вдови французького підданого Ф.І.Віньон побудувала Леонідо-Федосіївську церкву.

 

Згідно з Пам’ятною книжкою Херсонської губернії у 1917 р. на теперішній території Миколаївської області вели службу 255 церков та молитовних будинків, у тому числі 185 християнських, 68 іудейських, один караїмський і один магометанський.

 

Поява інших конфесій у Миколаєві

 

Коли мова йде про Миколаївщину, і взагалі про Південь України, обов’язково згадуєш про багатонаціональність населення цього регіону. Співіснування на цій території осіб, що належали до різних етносів і були носіями різних культурних, політичних, економічних традицій, великою мірою зумовило специфічність рис згаданого адміністративно-географічного утворення. Особливо вплинула ця специфічність і строкатість на конфесійну карту області.

Однією з перших релігій на території області був іудаїзм, коли у I ст. н.е. в Криму та на північному узбережжі Чорного моря (південь Миколаївської області) оселилися євреї. Цар Іудеї Агрипа (41-44 рр. н.е.) в листі до Гая Калігули повідомляв його про єврейські поселення в грецьких чорноморських колоніях. Євреї також залишили численні написи давньоєврейською мовою, здебільшого стосовно відпущення рабів. В одному з написів говориться: “За часів царя Тиберія Юлія Рискупорида благочестивого, друга кесарів і друга римлян…, я, Христа, колишня дружина Друза, відпускаю в молитовні колишнього вихованця мого, Іракла, вільним раз (і назавжди) за моєю обітницею… і за участю в опіці синагоги іудеїв”. Із поступовим згасанням життя в Ольвії та її полісі зникають і єврейські громади на території Миколаївщини.

Відновлення іудейської традиції на Миколаївщині починається у другій половині ХVIII – на початку ХIХ ст., коли в 1778 р. Новоросійський губернатор Муромцев дозволив переселятися на ці землі євреям з колишньої Польщі, за умови, що кожний іудей приведе з собою п’ятьох християн. Право громадянства вони отримали згідно з указом Катерини II від 23 грудня 1791 року. В результаті іудеї стали складати значну частину ремісників і торговців.

Перша синагога (пізніше вона отримує назву “Стара Сина”) була збудована у 1819-1822 рр. (за іншими даними – 1840 р.) по вулиці Чернігівський (зараз – К.Лібкнехта). У зв’язку з постійними змінами кількісного контингенту іудейського населення Синагога повністю задовольняла релігійні потреби віруючих.

Після Кримської війни 1853-1856 рр. почалася нова хвиля єврейських поселенців. Таким чином, стрімке збільшення єврейського населення призвело до появи нових культових споруд. Протягом 1879-1882 рр. була збудована Головна “Хоральна” синагога, а з 1865 року по вул. Чернігівській та М.Морській почали будуватися іудейські молитовні будинки. Усього на початку ХХ ст. у місті Миколаєві існувало 2 синагоги та 11 молитовних будинків.

Іншу конфесію представляли караїми (їх не треба ототожнювати з караїмами Криму – невеликою етнічною спільністю). З’явилися караїми на південних територіях близько I ст. н.е., але їх розселення не стосувалося сучасної території Миколаївщини, а охоплювало переважно Крим. Після приєднання півострова у 1783 році до Російської імперії кримські караїми починають поступово мігрувати за межі півострова. Їхні громади утворюються в Херсоні, Миколаєві, Одесі, Бердянську та інших містах. На початку ХХ ст. караїми складали 0,6% населення Миколаєва.

Основний контингент караїмів у Миколаєві складали військові. У 1830-х рр. у місті створюється стала громада, яка в 1841 році побудувала кенасу на розі Католицької (Макарова) та Рождественської (Лягіна) (будівля збереглася до сьогодні). Миколаївська громада була підпорядкована Таврійському караїмському духовному правлінню у м.Євпаторія.

 

Миколаївська Хоральна синагога на вул.Фалєєвській. Побудована

у 1879 році

 

Лютеранська церква на вулиці Адміральській

 Храми-кенаси завжди орієнтовані на схід. Головне приміщення храмів надається тільки чоловікам (для заміжніх жінок існує балкон з окремими зовнішніми сходами (незаміжні до кенаси не ходять)). Перед молитвою відбувається омовіння і до храму входять без взуття. Моляться в кенасі два рази на день, стоячи або на колінах, вранці й увечері. Службу в кенасі проводить священик-газзан.

Іншими значними конфесіями були гілки християнства – католицизм та протестантизм. Католицькі громади на території сучасної Миколаївщини з’явилися в кінці ХVIII – на початку ХХ ст. разом з польськими та німецькими колоністами. Найбільшою була польська громада Миколаєва, а на території сучасної Миколаївщини ще чотири населені пункти: Киселівка Снігурівського району (1846 рік), хутір Жовтень Баланівської сільради Очаківського району, хутір Іваницький Новоодеського району (1893) та Щербані Вознесенського району (поляки поселені у 60-х рр. ХІХ ст.).

Польська громада Миколаєва вже у 1794 році спорудила костьол на честь Святого Йосифа на розі вулиць Католицької та Глазенапівської (Макарова, Декабристів). Церква мала великий сферичний купол з дерева, який нагадував споруди епохи Відродження, але збудований зі старого кам’яного магазину на глині без фундаменту. В кінці ХІХ ст. будівля почала руйнуватися, і на її місці було збудовано новий Католицький костьол за проектом і під керівництвом одеського архітектора і художника В.Домбровського.

Будувався він протягом 28 років (з 1868 р.), і лише завдяки головному командирові ЧФ і губернатору Миколаєва М.А.Аркасу та ксьондзові Н.Я.Черняховичу будівництво було закінчено. 15 вересня 1896 року костьол було відкрито та освячено на честь Св. Миколая, причому покровителем приходу є Св. Йосиф. Нова будівля збудована у псевдоготичному стилі з високими конічними шпилями. Один із престолів та плити для підлоги були виготовлені італійськими майстрами.

Іншим приходом римо-католицької церкви є с.Киселівка Снігурівського району. Вже через 6 років після заснування села, у 1852 р., тут було збудовано костьол в ім’я Зачаття Пресвятої Діви Марії (на гроші багатої прихожанки графині Целестіни Панкратьєвої). 22 жовтня 1852 року його освятив єпископ Антоній Церрер. Це була невелика кам’яна споруда, з кам’яною огорожею й невисокою брамою із дзвіницею з 5 дзвонами. Навпроти костьолу був кам’яний будиночок ксьондза. В костьолі був орган і фісгармонія. Костьол було закрито у 30-х роках і пізніше, у 1991 р., частково відновлено.

Поява протестантів пов’язується насамперед із переселенням німецьких колоністів. Серед них були лютерани, меноніти, кальвіністи та ін. Найпершими німецькими поселенцями на Миколаївщині були німці-меноніти та лютерани, послідовники анабаптистського вчення, які заснували тут протягом першої половини ХІХ ст. поселення: Ландау (с.Широколанівка Веселинівського р-ну), Раштадт (с.Поріччя Веселинівського р-ну), Рорбах (с.Новосвітловка Веселинівського р-ну), хутір Новий Вормс (с. Довга Могила Доманівського р-ну), Мюнхен (територія с.Градівка Веселинівського р-ну), Карлструе (с.Степове Миколаївського р-ну), хутір Грюнвальд (с. Зелений Гай Миколаївського р-ну), Ватерлоо (с.Ставки Веселинівського р-ну), Катериненталь (с.Катеринівка Веселинівського р-ну) та багато інших.

Найбільше серед колоністів був поширений пієтизм. Основну увагу вони звертали на реальність особистого звернення до Бога і почуття духовної близькості з ним. Саме вони стали основою розповсюдження штундизму, а пізніше – баптизму.

У 1824 р. до Херсонської губернії для роботи серед німецьких колоністів прибув реформаторський пастор Йоган Бонекемпер. З реформаторів, котрі жили в колоніях Рорбах і Вормс, він організував парафію. Ставши пастором, Бонекемпер усіляко підтримував проведення так званих біблійних годин (штунден), тобто зібрань віруючих, які, на доповнення до церковних, проводилися по домівках віруючих. Під час цих годин велося поглиблене вивчення Біблії, розглядалися різноманітні питання духовного життя. Релігійні громади, що одержали назву штундистських, згодом виникли в багатьох інших поселеннях колоністів Миколаївщини. З початку 60-х років ХІХ ст. штундизм почав розповсюджуватись і серед українських та російських селян.

Адміральська вулиця у кінці ХІХ ст.

 

Католицький костьол

 На основі штундистських громад на початку 60-х років у Херсонській губернії виникає баптизм. Перші громади баптистів з’являються у 1867 р. в с.Карлівка та Любомирка Єлисаветградського повіту (зараз Кіровоградська область). А до 1869 року баптизм швидко розповсюдився на всьому Півдні України, охопивши своїм впливом і територію Миколаївської області.

Євангельсько-лютеранська парафія в Миколаєві створюється у 1830 році з появою сталого осередку німців-лютеран, які в основному проживали на вул. Фалєєвській. Із призначенням на постійне перебування у місті дивізійного священика євангельська громада придбала на добровільні пожертви місце для церкви. Протягом 1848-1851 рр. велося будівництво кірхи на державні кошти на розі вулиць Адміральської та Німецької, автором її був миколаївський архітектор К.Акройд. 12 жовтня 1851 року кірха була освячена в ім’я Спасителя.

Іншим популярним напрямком протестантизму, який з’явився у другій половині ХІХ ст., є адвентизм. Адвентисти сьомого дня з’явилися вперше в Криму в 1886 році, звідки й почали розповсюджуватися по всій країні, і близько 90-х рр. потрапили на територію сучасної Миколаївщини. Показником швидкого розповсюдження адвентизму є те, що вже у 1909 році в Одесі проходить I Всеросійський з’їзд Адвентистів сьомого дня.

Ще однією релігією, появу якої на Миколаївщині слід розглянути, був іслам. Утвердження ісламу на Півдні України відбулося в Криму за часів хана Узбека (1313-1342), який офіційно запровадив іслам як державну релігію кримських татар. На сучасній території нашої області перші ісламські громади існували у стародавньому місті-фортеці Кара-Кермені, або Ачі-Кале (м.Очаків). Тут було три мечеті (одна з них збереглася до сьогодні у перебудованому вигляді – Очаківський воєнно-історичний музей). На території міста перша мечеть існувала у 1790-х роках в с.Тернівка.

        У 1869 році на прохання товариства воєнних мусульман Миколаївського порту на Воєнному ринку (ріг вулиць Котельної та 3-ї Воєнної) була збудована мечеть, яка знаходилась у віданні Оренбурзького Мусульманського духовного зібрання і міністерства внутрішніх справ. У кінці 90-х рр. ХІХ ст., коли припинився прийом мусульман на флот, а також Чорноморський флот перейшов із Миколаєва до Севастополя, кількість мусульман у місті різко скоротилася. Миколаївського воєнного імама перевели до Севастополя. Після імама Ахуна Замаледдінова мечеть остаточно занепала, і в 1907 році вийшло розпорядження про повернення морському відомству місця, на якому знаходилася мусульманська мечеть.

Мечеть та дівоче училище

 

Руїни мечеті. Сучасний вигляд

 

 

 

 Храми військово-морського відомства

 

Православна віра тисячу років підтримувала слов’янський народ, допомагала йому вистояти у найважчих обставинах, була духовним фундаментом Російської держави і її могутньої армії. Лише православна віра може прищепити воїну почуття важливості й святості його обов’язку і розбудити в ньому прагнення стати на висоті свого покликання.

Тільки у полкового священика солдат знаходив підтримку й розраду у своїх духовних пошуках. Якщо в такий час солдат чув слово Боже, то в нього пробуджувалася свідомість і розуміння неприпустимості аморальних і, тим більше, злочинних вчинків. У такий спосіб слово Боже, вчасно почуте, дуже багатьох утримувало від поганих вчинків, а отже, значно піднімався моральний рівень армії.

Таким чином, богослужіння та релігійно-моральні бесіди були необхідні, щоб, з одного боку, прищепити солдату почуття величі і святості його покликання й діяльності як захисника віри й Батьківщини, а з іншого боку – щоб утихомирити його щиросердну знемогу й морально його заспокоїти. Хто ж краще може пояснити зміст слова Божого і досягти бажаних результатів, як не той, хто з молодих років готувався присвятити себе цій справі, хто був покликаний до того священним саном? Священик міг глибоко зазирнути в душу солдата, обравши для цього слушний час, наставити і вказати на його помилки. Тому і були введені в російській армії штати православного духовенства, а також представників інших релігій.

Офіційно військове духівництво було сформовано зі створенням регулярної армії за Петра I, коли з’явилися особливі військові священики, які постійно й невідлучно знаходилися у війську. З цього моменту й аж до 1800 р. військове духовенство підкорялося в мирний час єпархіальному начальству за місцем дислокації військових частин, а під час війни керування довірялося польовому обер-священику. Флотським духовенством, через його специфіку, керував як у мирний, так і у воєнний час обер-ієромонах. У 1800 р. за указом імператора Павла I все армійське духовенство очолив обер-священик. Незабаром у його відання було передано й флотське духовенство. З 1858 р. главою військового духовенства став “головний священик”, який отримав деякі права, що належать винятково єпархіальним архієреям. На рубежі ХІХ-ХХ ст. військове духовенство очолював протопресвітер. Він мав, відповідно до Положення про керування церквами і духовенством військового відомства (1890), права єпархіального архієрея.

У російській армії існували посади армійських, корпусних, дивізійних і полкових священиків. Військове духовенство мало свій друкований орган – “Вісник військового духовенства” (згодом – “Вісник військового і морського духовенства”), що виходив з 1890 р. З 1888 р. духовенство військового відомства з прав і виплати платні прирівнювалося до військових чинів (полковий священик відповідав за посадою чину капітана, диякон – чину поручика і т. д.).

На Миколаївщині ряд храмів належав до військово-морського відомства: Миколаївський Адміралтейський собор, Свято-Миколаївська церква 58-го Празького піхотного полку, Очаківський Свято-Миколаївський воєнний собор, Олександро-Невська церква морського шпиталю, мусульманська мечеть і деякі інші.

 

Адміралтейський собор

 

27 серпня 1789 р. князь Григорій Олександрович Потьомкін-Таврійський (1739-1791) своїм ордером за №1065 Фалєєву: “Фаброву дачу именовать Спасское, а Витовку Богоявленское, новозаводимую верфь на Ингуле – город Николаев” – засновує нове місто. У тому ж році Потьомкін надсилає розпорядження відомому петербурзькому архітектору Івану Єгоровичу Старову (1745-1808) щодо розробки плану будови міста, архітектурного ансамблю в селищі Богоявленськ, церкви Богоявлення Господня, а також Соборної церкви в Миколаєві. Автор багатьох значних і прекрасних архітектурних ансамблів у Росії (Троїцький собор, Таврійський палац у Петербурзі, реконструкція Олександро-Невської лаври та ін.), він створив Адміралтейський собор у дусі російського класицизму.

План І.Є.Старова був готовий на початку 1790 р., хоча сам собор був закладений ще в 1789р. Відразу за цим планом активно почалося будівництво церкви. Треба зазначити, що план Старова в 1791 р. був доопрацьований архітектором Іваном Івановичем Князєвим (близько 1760-1823) – начальником Канцелярії спорудження Миколаєва, під керівництвом якого здійснювалося все проектування і будівництво в місті. У своєму розпорядженні будівельникам він пише: ”Для строения...Соборной церкви в Николаеве...камень тесаной готовить. – Камень готовить и строить прежде церковь”. Загальною забудовою міста керував помічник Г.О.По-тьомкіна по заснуванню і перетворенню краю – обер-штер-кригскомісар флоту, бригадир і кавалер Михайло Леонтійович Фалєєв (р.н. невідомий – 1792); безпосереднє будівництво Соборної церкви здійснювали архітектор капітан Вікентій Андріанович Ванрезант (близько 1755 – після 1808), який працював у Миколаєві з вересня 1788 р. по лютий 1793 р., та його помічник капітан Петро Васильович Неєлов (1749-1848), архітектор, який здійснював початковий етап спорудження собору в 1790-91 рр. (в кінці 1791 р. його відрядили головним архітектором до Богоявленська).

Доки Потьомкін був живий, будівництво церкви здійснювалося швидкими темпами, чому сприяв і М.Л.Фалєєв, приділяючи цьому багато уваги, не залишаючи без відповіді жодного прохання архітекторів. 9 травня 1791 р. Фалєєв наказував І.Т.Овцину: ”Когда доставлены будут леса из Збуряевска, покорнейше Вас прошу потребное количество на покрышу церкви отпустить господину архитектору Ванрезанту, снабдя его потребным количеством рабочих”. У тому ж році Потьомкін видав Фалєєву ордер: ”Доходы с лавок, выстроенных у биржи, с погребов, трактира и кофейной определить изволил на церковь Григория Великия Армении, на жалованье священникам, певчим и на содержание увечным”. Ці та інші документи показують ту поспішність, з якою вони будували церкву, визначаючи їй важливе місце в житті міста.

Дякуючи таким активним діям, будівля храму до літа 1791 р. практично була готова. У травні Неєлов будував підмостки до церкви, в цей же час Ванрезант крив дах; а вже на початку червня Неєлов здійснював внутрішнє та зовнішнє оздоблення церкви, а Ванрезантом споруджувалися куполи та карнизи. Ордер М.Л.Фалєєва інженер-капітану Невєрову від 10 червня 1791 р. оповіщав: ”Предписываю Вашему высокоблагородию употребить всемерное старание выжечь довольное количество кирпича, нужного г-ну архитектору Николаевскому, капитану Ванрезанту, на сделание купола и карнизов церковных, с таким распоряжением и вниманием, чтобы не сделать в строении остановки. Богоявленск”. Документ яскраво свідчить про необхідність церкви для міста й особливу увагу до неї місцевої адміністрації.

Потьомкін також квапив: ”Приложите всевозможные старания к совершению начатых строений, за что доставите мне случай ходатайствовать о награждении трудов Ваших”. Такі ж ордери отримав не тільки М.Л.Фалєєв, але й В.А.Ванрезант і П.В.Неєлов. До кінця вересня основні будівельні та оздоблювальні роботи в будівлі було закінчено. Почалося художнє оформлення храму. Для цього у вересні 1791 р. до Миколаєва запросили новомиргородського жителя Марка Тесленія, з яким М.Л.Фалєєв уклав контракт на створення для церкви іконостаса. Нагляд за роботами над іконостасом доручили капітану В.А.Ванрезанту, за загальними роботами в соборі уважно слідкував М.Л.Фалєєв. Ордером до Канцелярії спорудження міста від 21 вересня 1791 р. він наказує прискорити будівництво церкви: ”Заключенный контракт препровождаю... к деятельному исполнению, предписываю всемерно поспешествовать к скорому сего иконостаса деланию благовременным отпуском всех (материалов), какие понадобятся сему мастеру. Словом сказать, чтобы какой-либо остановки со стороны казенной не было... Наблюдение... предоставить архитектору Николаевскому г-ну капитану Ванрезанту”.

Для вдоволення духовних потреб князь Г.О.Потьомкін-Таврійський ще в 1790 р. звернувся з проханням до Амвросія, архієпископа Єкатеринославського, про направлення до Миколаєва всіма шанованого ієрея Євфімія Савурського (1738-1813) на місце головного священика міста, майбутнього протоієрея і настоятеля собору: ”Преосвященнейший владыко, милостивый государь и архипастырь мой! Находящегося в Кременчуге протопопа Евфимия Савурского, Ваше преосвященство, покорнейше прошу определить в новозаводимый на Ингуле город Николаев, которому и приказать там явиться к господину статскому советнику и кавалеру Фалееву. Пребываю впрочем с истинным почтением и преданностью... покорнейшим слугою князь Потемкин-Таврический. 25 апреля 1790 г. Яссы”.

Негайно після прибуття 1 червня до Миколаєва Є.Савурський активно взявся за внутрішнє облаштування церкви, пошуків для неї ризниці та іншого церковного оздоблення. 23 червня 1790р. він відправляє Фалєєву рапорт про своє прибуття, а також пропонує передати похідну церкву 2-го фізейного артилерійського полку в його розпорядження, доки не буде побудовано нової будівлі, та щоб Його Світлість (Г.О.Потьомкін) прислав священнослужительський одяг та інші церковні речі в новоявлену церкву.

З дозволу М.Л.Фалєєва Є.Савурський отримав книги та оздоблення тимчасової похідної церкви 2-го фізейного артилерійського полку, а 17 квітня 1791 р. прем’єр-майор Висоцький рапортує Фалєєву про прийом ним полкового церковного майна, серед якого були Євангеліє, Апостол, Тріоди, Псалтир, Октоїх, Книга проповідей, Служебник та інша література, шлюбні срібні вінки, ризи, священницьке вбрання та ін. Потьомкін, у свою чергу, заповідає церковне вбрання та ризи зі своєї придворної церкви в Яссах. 15 лютого 1792 р. Савурський отримав ордер від Фалєєва на отримання даних речей від наглядача над ними прапорщика Криловського: ”Выбранные в Яссах из Ризницы Светлейшего князя Григория Александровича, для церкви здешнего города священные одежды и церковную утварь, прошу Вас милостивый государь мой, принять от привезшего их сюда прапорщика Нежинцова...". Серед них було багато церковних археологічних рідкостей: Образи Божої матері в Кіоті, Григорія Великої Вірменії, Олександра Невського; Євангелія – напрестольне на Олександрійському папері надруковане в Москві 15 жовтня 1766 р.; інше – також надруковане в Москві в 1766 р. у срібно-визолоченій оправі чеканної роботи; третє – надруковане в Москві 2 січня 1784 року; напрестольні хрести – восьмиконечний срібно-позолочений хрест чеканної роботи з мощами 13 святих, літа 1623. На хресті є напис: ”Повелением Великаго Государя Царя и Великаго князя Михаила Феодоровича всея России и отца его Великаго Государя Светлейшего Патриарха Филарета Никитича Московского и всея России. Сделан сей крест в церковь преподобномученицы Евдокии, в 15 лето Государства его и в 9 лето патриаршества его”. Інший хрест, також подарунок князя, – настольний срібно-визолочений із зображенням розп’яття Спасителя.

 

Адміралтейський собор

 

Крім вищеозначеного, до цього списку церковних раритетів можна включити срібно-визолочений потир та 2 Апостоли, один з яких, що мав особливу цінність, був надрукований в 1679 році.

Серед інших речей, які викликають менший інтерес та мають меншу цінність, було кілька книг: Служебник, Псалтир, Часослов; 2 корогви на малиновому атласі, 2 плащаниці, дискос, зірка та багато іншої церковного начиння.

На другому році будівництва для церкви за повелінням Г.О.Потьомкіна на колишньому Херсонському Адміралтейському ливарному заводі був вилитий дзвін у секунд-майора Асона Петровича Струговщикова майстром Михайлом Крюковим. Вага дзвона дорівнювала 332 пудам та 5 фунтам. Для нього поряд із собором було побудовано дерев’яну дзвіницю.

У той же час роботи над будівлею церкви продовжувались, хоча й більш повільними темпами. Після смерті в 1791 р. князя Г.О.Потьомкіна зацікавленість містом знизилась і з’явилися проблеми з фінансуванням, але протягом 1792 р. будівництвом Миколаєва взагалі та Соборної церкви зокрема ще керував М.Л.Фалєєв. Відчуваючи втрату захисника, він усіляко квапив будівників у спорудженні міста й собору. До вересня 1792 р. храм було вже практично оброблено, в кінці місяця закінчувалась штукатурка стін, усередині активно проводилися художні роботи – іконостас інкрустувався привезеним із С.-Петербургу золотом, а секунд-майора Струговщикова квапили з доставкою для церкви речей.

Однак 18 листопада 1792 р. ”перший громадянин” міста і його перший будівничий Михайло Леонтійович Фалєєв після десятиденної хвороби помер о 6 годині пополудні. В пам’ять про його великий внесок у справу будівництва церкви вдячні городяни поховали його прах поряд із Адміралтейським собором під пам’ятником у вигляді піраміди. Ця несподівана смерть затримала на цілих два роки закінчення робіт, пов’язаних з будуванням церкви. Фінансування будівництва перейшло до державної скарбниці. М.С.Мордвинов, після свого відвідування Миколаєва у 1792 р., в ордері М.Л.Фалєєву від 22 квітня відзначав: ”По личному моему обозрению города Николаева увидел многие строения, которые для Адмиралтейства весьма нужны, неоконченными, рекомендую скорее окончить и церковь отделать”. Але навіть рік потому, у 1793 р., згідно з відомостями про проведені роботи (6 квітня 1793 р.) в соборі ще продовжували крити дах та зводити багатий іконостас.

У кінці літа 1794 р. церкву було повністю закінчено і 30 вересня вселюдно освячено в ім’я священномученика Григорія Великої Вірменії, ім’я якого носив князь Г.О.Потьомкін. Собор перейшов у відання військово-морського духовенства.

Завітавши інкогніто до Миколаєва в жовтні 1797 р. та побувавши в соборі, Павло І видає  1 січня 1798 року указ, згідно з яким Миколаївська Соборна церква перейменовується на Миколаївський Адміралтейський собор. Цим же указом імператор затверджував штат причту собору: протоієрей, 2 священики, диякон, 4 псаломщики та просфорня, виділяв кошти на його утримання від скарбниці Адміралтейства (на відміну від інших церков, де розмір платні священнослужителів залежав від прибутку церкви). Собор переходив у підпорядкування протопресвітера Чорноморського флоту і портів.

Протягом усього ХІХ століття собор регулярно ремонтували, а в 50-60-х рр. відбулася перебудова дзвіниці і зведено молитовний будинок. Перший, про який згадується у документах, ремонт собору проводився у 1818 р., у 1828 р. він був здійснений на суму 3092 крб. 68 1/4 коп., а у 1832 р. відремонтовано дерев’яну дзвіницю.

Найбільш активно велися ремонтні роботи протягом 1845-1865 рр. У 1844-45 рр. майстром із Чернігівської губернії Іваном Зинов’євим оновлено іконостас, що коштувало собору 1428 крб. 57 1/4 коп. У 1847 р. було заплановано будівництво нового вартового приміщення архітектором Людвігом Антоновичем Опацьким (1786-бл.1860), автором Богородичного собору Всіх Скорботних Радості у м.Миколаєві, на суму 1571 крб. 44 1/4 коп. і перебудову дерев’яної дзвіниці на кам’яну. За кошторисом 1847 р., куди в подальшому вносилися зміни, розбирання старої та побудова нової дзвіниці оцінювалися в 3452 крб. 51 коп. У 1855 р. за планом, складеним інженер-капітаном Козаковим, комісією під головуванням генерал-лейтенанта Кумані була побудована трьох’ярусна кам’яна, покрита залізом, дзвіниця з двома гратчастими чавунними воротами, над якими знаходилися залізні визолочені хрести. На ній розміщувалося 7 дзвонів: великий (вага 332 пуди 5 фунтів), поминальний (178 пудів 14 фунтів), суботній (108 пудів 38 фунтів), повсякденний (60 пудів 30 фунтів) та 3 малі (12 пудів 38 фунтів, 6 пудів 32 фунти, 2 пуди 35 фунтів). У 1864 р. великий дзвін тріснув, і 20 жовтня настоятель собору Лаврентій Михайловський і церковний староста Михайло Семенович Юр’єв направили головному командиру Миколаївського порту доповідну записку з проханням перелити розбитий великий дзвін на Миколаївському Адміралтейському заводі. Прохання було вдоволене, і в 1865 р. з дозволу головного командира Богдана Олександровича Глазенапа та капітана над портом Петра Олександровича Карпова розчахнутий дзвін був перелитий у порту майстром Ісаковим, що коштувало собору 1286 крб. 68 12 коп. На дзвін при переливі було нанесено 2 написи: 1. “1791 года во второе лето от начатия города Николаева вылит сей колокол по повелению Светлейшего князя Григория Александровича Потемкина-Таврического, к церкви Григория Великия Армении. Лит сей колокол в г.Херсоне у г.секунд-майора Ассона Струговщикова, лил мастер Михаил Крюков. Весу во всем колоколе 332 пуда 5 фунтов”; 2. “1864 г., главный командир Богдан Александрович Глазенап и капитан над Портом Петр Александрович Карпов разрешили треснувший колокол перелить в порту из того же металла с добавлением. г.Николаев. 1865 г. весу 356 пудов 21 фунт. Лил мастер Исаков, церковный староста Михаил Семенович Юрьев, настоятель Лаврентий Михайловский”.

У 1857 р. на кошти настоятелів собору поряд із церквою був побудований кам’яний будинок для настоятеля, а в 1866 р. було закінчено спорудження кам’яного сараю для зберігання церковних речей. Архітектором цих будівель 1857-1866 рр. був колезький секретар Андрієвський. Протягом 1864-66 рр. проходило улаштування нового іконостаса та 3 кіотів з різьбою і позолотою на суму 8625 крб. живописцем Поповим під наглядом архітекторів – колезького асесора Новикова і колезького секретаря Андрієвського.

У грудні 1865 р. священнослужителі Адміралтейського собору направили рапорт із проханням про будівництво поряд із собором молитовного будинку. Прохання було вдоволене, і до липня 1866 р. за планом архітектора Андрієвського з південної сторони собору, на вулиці Адміральській, на приватні пожертвування було збудовано одноповерховий кам’яний будинок. На честь приїзду до Миколаєва 30 липня Великого князя Костянтина Миколайовича 12 серпня молитовний будинок був освячений в ім’я Св. Рівноапостольних царів Костянтина й Олени.

Останній капітальний ремонт проводився протягом літа 1903 року, через що собор закрили, а службу виконували в молитовному будинку. Роботи були закінчені до храмового свята 30 вересня: перекриті оцинкованим залізом дахи як на соборі, так і на дзвіниці, позолочені всі хрести і наново пофарбовані всі фасади. Усередині собору відновлена вся позолота, іконостас набув білого кольору, а вся внутрішня поверхня храму – світло-зеленого, зроблені нові печі. Ремонт здійснений під керівництвом інженера-будівельника Миколаївського порту, інженера-полковника М.А.Котляревського.

Що ж являла собою соборна церква на початку ХХ ст.? Будівля мала вигляд хреста з тесаного каменю довжиною 20, а шириною 8 сажнів, із банею, покрита пофарбованим залізом зеленого кольору. На куполі церкви та над вівтарем – два хрести з визолоченими мідними кулями, третій хрест знаходився на дзвіниці.

У самій будівлі – три великі входи з подвійними ясеневими полірованими дверима, четвертий хід малий, через пономарню. Над трьома вхідними дверима зроблені навіси, криті залізом, на кронштейнах і три кам’яні ґанки, головний із яких у 1866 р. був встелений чавунними плитами. При вході до собору з правого боку – 13 Георгіївських прапорів колишніх Чорноморських флотських екіпажів, з лівого – тринадцять прапорів колишніх ластових екіпажів, які брали участь у Кримській війні 1853-56 рр.

Крім того, при вході в собор з правого боку – тринадцять і з лівого – десять турецьких прапорів і значків, взятих російським корпусом генерал-ад’ютанта Муравйова у справі під Карсом 17 вересня 1855 р. і подарованих Олександром ІІ Миколаївському Адміралтейському собору на згадку про його перебування у вересні 1855 р. в місті.

Усередині огорожі собору (всього він займає 250 кв. сажнів), у кутах південної та північної сторін, – два кам’яні невеличкі будиночки, один – для сторожі, інший – квартира настоятеля. Біля східної сторони побудовано сарай довжиною 8 і шириною 5 сажнів. На західній стороні – цвинтар для почесних громадян і служителів. За огорожею, з південної сторони, на вулиці Адміральській, знаходився молитовний будинок довжиною 10, шириною 5 сажнів. Перед собором, з боку Соборної площі, знаходився пам’ятник М.Л.Фалєєву у вигляді піраміди.

У такому вигляді Миколаївський Адміралтейський собор проіснував до 1929 року, відіграючи до 1917 року значну роль у духовному та громадському житті міста.

Після Жовтневої революції у 1923 році собор було передано Українській громаді, і до 1929 року він був її Кафедральним собором.

У 1929 році у зв’язку з клопотаннями Миколаївського міськвиконкому про закриття Адміралтейського собору урядом була призначена архітектурно-будівельна комісія щодо виявлення стану собору та його історичної цінності. 19 жовтня 1928 року комісія встановила, що будинок собору знаходиться у гарному стані, а Адміралтейський собор у Миколаєві є пам’ятником “рідкісної будівельної техніки кінця XVIII століття”. Постановою секретаріату ВУЦВК від 10 червня 1929 року будинок Адміралтейського собору передається Республіканській інспекції з охорони пам’ятників культури для використання під музей. Рішенням Миколаївської міськради Адміралтейський собор був переданий Миколаївському історико-археологічному музею.

2 липня 1929 року будинок собору прийняв заступник директора музею Курнатовський. Дирекція просить виконком нічого не вивозити з собору, щоб використовувати майно для експозиції музею. Однак марні були ці прохання – музею дісталися голі стіни собору.

Миколаївський міськвиконком не заспокоївся на закритті собору і знову звернувся із клопотанням до владних органів про знесення дзвіниці собору. 17 лютого 1930 року бюро Українського комітету охорони пам’ятників культури, розглянувши клопотання Миколаївського історико-археологічного музею про розбирання дзвіниці Миколаївського Адміралтейського собору, прийняло постанову: “Не заперечувати проти розбирання дзвіниці собору, але за умови, якщо проведення робіт буде здійснено силами самого музею, за його планами, для забезпечення збереження культурно-мистецької частини комплексу”.

Дзвіницю розібрали, дзвони – 11 тонн – здали в Рудметалторг: “4 січня 1930 року історико-археологічний музей здав брухту міді Адміралтейського собору 334 кг, чистої міді 300 кг, для відправлення в Москву для зняття позолоти". Мабуть, мова йшла про купольні хрести.

У жовтні 1936 року був зруйнований пам’ятник Фалєєву, а пізніше, за даними краєзнавчого музею 1936-1937 рр., і сам собор. Зараз на місці, де знаходився Адміралтейський собор, розмістився Меморіал героїв-ольшанців.

 
 

 

 

Олександро-Невська церква морського шпиталю

 

Однією з найстаріших у Миколаєві є парафія в ім’я святих Захарія і Єлизавети. Вона належала до морського відомства. На початку ХХ століття в Російській імперії було всього 3 Шпитальні храми – при Кронштадтському, Санкт-Петербурзькому і Миколаївському морських шпиталях.

Історія Миколаївської Шпитальної церкви починається з 1788 року разом із заснуванням у Вітовці (Богоявленськ – Жовтневий район) військово-морського шпиталю, першим головлікарем якого був відомий епідеміолог Данило Самійлович Самойлович. Під час відбиття турецького десанту, висадженого на Кінбурнську косу, він виніс із поля бою пораненого  О.В.Суворова і врятував йому життя. Разом з Д.С.Самойловичем працював німецький лікар Ернест Вільгельм Дрімпельман. Поруч з кам’яним шпиталем була побудована однопрестольна дерев’яна церква й освячена в ім’я святих Захарія і Єлизавети (деякі відомості про неї збереглися в Херсонському облдержархіві). У 1807 році на прохання священика Сави Камінського його церква була переведена з підпорядкування Херсонського Духовного правління у підпорядкування настоятеля Миколаївського Адміралтейського собору, тобто у військово-морське відомство, а згодом за указом від 18 грудня 1811 р. церква була переведена під управління обер-священика армії і флоту.

У 1817 році з ініціативи Головного командира Чорноморського флоту і портів Миколаївського й Севастопольського військового губернатора А.С.Грейга морський шпиталь разом із церквою був перенесений до Миколаєва і розташований на околиці міста, майже на самому березі Інгулу. Але незабаром і шпиталю, і церкви стало бракувати, тому що в окремі роки чисельність морських службовців і хворих досягала тисячі чоловік.

Особливо яскраво це проявилося під час Кримської війни 1853-56 рр., коли кожний загін, проходячи через Миколаїв, залишав у ньому своїх хворих. Г.М.Ге писав: «Великого будинку для них не знаходилося, і тому тисячі хворих лікувалися і вмирали в різних місцях міста, розміщені, що називається, в міру можливості. Смертність між хворими була, зрозуміло, жахлива. Тиф лютував немилосердно. Як на полях бою, ховали тут мертвих у загальні могили». З цієї причини було вирішено побудувати новий архітектурний ансамбль шпиталю, що складається з двох двоповерхових корпусів, розташованих в одну лінію, і церкви Олександра Невського між ними.

Зводилися будинки більше 20 років – з 1863 по 1886 рік. Автором усього ансамблю і безпосередньо Шпитальної церкви на 300 хворих і 500 парафіян з місцевих жителів був архітектор І.Ф.Жуковський-Волинський. Відповідно до напису на кресленнях, проект нової церкви був розглянутий і затверджений 23 грудня 1880 року, що і слід вважати початком будівництва церкви. Будівництво тривало шість років, і, як видно з публікації в газеті «Южанин» від 1 жовтня 1886 року, освячення церкви відбулося наприкінці вересня 1886 року. Незважаючи на те, що велося воно державним коштом, діяльну участь у фінансуванні брали воїни-інваліди Кримської війни.

Як один із найбільш величних храмів старого Миколаєва, він мав 3 престоли. Головний престол – в ім’я Св. Благовірного князя Олександра Невського, другий – в ім’я Захарія і Єлизавети і третій – в ім’я Св. Великих Рівноапостольських царів Костянтина й Олени.

У 1895 році при Шпитальному храмі було засновано церковне братство, основним напрямком діяльності якого була благодійна допомога малозабезпеченим. Усі кошти, що збиралися членами братства протягом року (від 100 до 200 карбованців), роздавалися бідним парафіянам на Великдень.

У роки войовничого безбожництва Шпитальна церква розділила трагічну долю тисяч і тисяч храмів, пам’ятників історії, культури, архітектури. За клопотанням командування 15-го артилерійського полку 20 жовтня 1931 року секретаріат президії ВУЦВК прийняв постанову про закриття Шпитальної Олександро-Невської церкви із вказівкою: «Культове майно реалізувати відповідно до існуючих з цього питання правил». 28 листопада 1931 року командування 15-го артполку прийняло майно церкви і здало Рудметалторгу семисвічник, хрест стінний, ставників великих – 6, малих – 6, канделябрів – 8, свічників – 5, водосвятську чашу, кріплень лампад – 12, трисвічників – 2 тощо.

Олександро-Невська церква морського шпиталю

І хоча храм занепав, але не був знищений, бо до 1990 року належав Одеському військовому округу і в ньому був розміщений склад артилерійського полку.

Розташована на високому березі Інгулу, масивна, з чітко вираженою центральною віссю будівля церкви й донині є важливим компонентом у силуеті східної частини міста. Чітка хрестово-купольна система зі східчасто наростаючими масами, властива середньовічній архітектурі, сполучається з ренесансними й класицистичними прийомами обробки фасадів, що зайвий раз вказує на стилістичну нестійкість російської архітектури другої половини ХІХ століття. Російсько-візантійські форми споруди чітко відбивають слов’янофільські ідеї, що панували на той час у суспільній свідомості.

У 1991 році церква була передана громаді Української православної церкви Київського патріархату, але у зв’язку з матеріальними труднощами відновлення церкви фактично не починалося.

 

Очаківський Свято-Миколаївський воєнний собор

 

Очаківський Миколаївський собор стоїть на краю високого мису, у південній частині міста. Сьогодні це єдина будівля міста Очакова, яка була споруджена до 1788 року і збереглася до наших днів.

Собор перебудований з турецької мечеті, що знаходилася поза фортецею, тому що була влаштована для міських мешканців, а для військового гарнізону було дві мечеті в самій фортеці. Після взяття Очакова 6 грудня 1788 року грецька церква Св. Миколая, що існувала в часи панування турків, була знайдена вцілілою і в ній продовжувалося богослужіння грецькою мовою. Міська ж мечеть була перетворена на православну церкву з вівтарем на полудень, і служба в ній виконувалася церковнослов’янською мовою.

У 1804 р. в колишній мечеті приступили до спорудження кам’яного вівтаря і притвору. Для трьох вівтарних врат пробита була зі східної сторони в трьох місцях капітальна стіна мечеті; з західної ж сторони також проламана стіна для входу у внутрішню частину храму шириною близько трьох сажнів, із двома кам’яними колонами для підтримки капітальної стіни. Вікна розташовані також у капітальних стінах хрестоподібно на 2 яруси, у нижньому вони звичайні, а у верхньому круглі. Поверх капітальних храмових стін додана стіна із дерев’яного зрубу у вигляді восьмикутника з 4-ма вікнами, розташованими хрестоподібно. На цьому зрубі зроблено 8-кутний купол меншого розміру також із чотирма вікнами, увінчаний хрестом. Купол церкви, вівтар і притвор були покриті залізним дахом.

Вівтар – просторий і світлий. Висота його від підлоги до стелі – 3 сажні 2 аршини і 131/2 вершка, повздовжня стіна його – 3 сажні 12 вершків, ширина – 3 сажні 2 аршини і 6 вершків.

Висота власне храму від долу до вершини купола – 9 сажнів без 2 футів, довжина його – 4 сажні 1 аршин 12 вершків; ширина – 6 сажнів і 12 вершків. Хори таких же розмірів, як і притвор. На основі колишнього мінарету з північної сторони храму влаштована кам’яна дзвіниця. На ній розміщалося 6 дзвонів: великий, вагою 165 пудів, вилитий у Миколаївському адміралтействі в 1849 р., другий дзвін важить 40 пудів, інші ж чотири – малого розміру.

Спочатку був установлений старий іконостас, взятий з полкової церкви, писаний на полотні, за переказом, тим самим іконописцем, що писав ікони для Миколаївського Адміралтейського собору. Три ікони передані до знов улаштованої грецької церкви в ім’я Св. Миколи в с.Олек-сандродарі, а 12 святкових ікон залишилися в Очаківському соборі, де й проіснували до його закриття. Остаточна перебудова церкви і внутрішня обробка закінчилися 30 жовтня 1806 р., і пізніше, у 1807 році, освячена в ім’я святителя Миколи, на спогад про взяття Очакова в день святителя 6 грудня 1788 р., Херсонським протоієреєм Григорієм Саражиновичем. У 1827 році Очаківський собор перейшов з єпархіального у військово-морське відомство і перейменований на Очаківську фортечну церкву.

У 1825 р. споруджено новий дерев’яний іконостас у п’ять ярусів на білому тлі і прикрашений позолоченими карнизами, колонами з капітелями й іншими прикрасами; купол і світильник посипані золоченими різними зірками по блакитному полю; стіни в храмі розписані вже в пізніший час, на початку 70-х рр. ХIХ ст. олійними фарбами; з правої сторони зображене відродження Лазаря, з лівої – благословення дітей, з західної – Таємна Вечеря, Різдво Христове й ходіння Спасителя по водах. Перші два образи належать пензлю відомого мариніста Руфіна Гавриїловича Судковського, що в той час був вихованцем Академії мистецтв, а останні три – писані іконописцем Гаршаніним. Перед іконостасом вибудовані гарні чавунні ґрати, місцями позолочені. У 1846 р. дерев’яна будівля всієї церкви була відновлена військовим інженерним відомством. У 1857 році настоятелем Гавриїлом Судковським був освячений новий престол, а пізніше, в 1862 р., оновлений іконостас із 38 ікон.

Також з ініціативи Г.Судковського в 1842-1846 роках було зроблено капітальний ремонт будівлі, а в 1849 році – заново перелито 148-пудовий дзвін.

У соборі зберігалися стародавні священні пам’ятки: золочене напрестольне Євангеліє, придбане на честь перемоги над турками на Кінбурнській косі 1 жовтня 1787 р. на пожертвування військових чинів полків, що були під командою Суворова; великий ручний хрест із різьбленим написом (обидві речі з Кінбурнської фортечної церкви, передані собору за указом Св. Синоду від 6 травня 1863 р.).

У 1805 році грецька церква, яка збереглася після 1788 р., але стала руйнуватися, за розпорядженням єпархіального начальства скасована і розібрана, а камінь вжито на церковну сторожку й каплицю Св. Миколи при соборі. Коли остання стала руйнуватися, то на спогад про російсько-турецьку війну 1877-1878 рр. з благословення Херсонського архієпископа Платона була споруджена нова кам’яна каплиця, по кутах якої були вкопані чотири великі чавунні пушки, з’єднані великим висячим ланцюгом.

За клопотанням князя М.С.Воронцова в 1842 р. Очаківська церква була перейменована на військовий собор зі штатним протоієреєм, священиком, дияконом і двома паламарями, а настоятелем собору призначено армійського протоієрея Іоанна Єланського. У 1846 р. через неважливістю Очаківської фортеці собор знову був перейменований на фортечну церкву зі скасуванням посади протоієрея, а в 1851 р., коли було ліквідовано Очаківську фортецю, переведений до єпархіального відомства.

У зв’язку з початком Кримської війни в Очакові була відновлена фортеця, а церква знову перейшла з єпархіального у військове відомство, по закінченні війни знову скасована,  військовий гарнізон був виведений, церква знову перейшла в цивільне відомство. За період з 1806 по 1900 рік Свято-Миколаївська фортечна церква шість разів переходила з єпархіального до військового відомства і навпаки.

З 1884 р. Очаківська міська дума виділила на утримання хору при соборі 400 крб., з них 300 крб. видається вчителю церковного співу, а 100 крб. – півчим.

Парафія Очаківського собору складалася спочатку з міських жителів і мешканців селищ: Аджигола, Анчекрака, Камбурлєєвки, Зорино, Тузли і Кози; потім, з будівництвом церков в Аджиголі і Тузлах, парафія Очаківського собору стала зменшуватись, але замість сіл, що відійшли від неї, у 1816 р. почали заселятися очаківські містечка Бейкуш і Куцуруб. Згодом парафія почала розпадатися. Так, у 1847 році споруджена в Куцурубі архієрейська домова церква, у 1868 р. у Бейкуші – Покровська церква.

Очаківський воєнний собор часто відвідували високопоставлені особи. У 1816 р. Очаків відвідав Микола Павлович, а в 1817 р. – Михайло Павлович, 16 жовтня 1855 року – імператор Олександр II, що зупинявся в будинку настоятеля собору. Знову Олександр II відвідав Очаків  18 серпня 1878, а 2 квітня 1888 р. – імператор Олександр III. Останній подарував Очаківському собору золотий хрест. Очаків у 1826 р. відвідав архієпископ Кишинівський Димитрій Сулима,  2 рази – архієпископ Гавриїл Розанов, 3 рази – Інокентій Борисов, у 1865 р. – архієпископ Димитрій Муретов, у 1877 р. – Леонтій Лебединський, потім Платон Городецький, у 1887 р. – Никанор Бровкович.

У 1890 році з ініціативи Г.Судковського в сторожці при соборі була відкрита школа грамотності, а в 1901 році – церковнопарафіяльна школа.

У будинку собору з 8 липня 1972 року розташований воєнно-історичний архів м.Очакова  ім. О.В.Суворова. Сьогодні приміщення Очаківського собору передано віруючим і там здійснюється богослужіння.

Очаківський Свято-Миколаївський воєнний собор

 

 

Військові протоієреї Миколаєва (XIX – початок XX ст.)

 

У дореволюційні часи в нашому місті частина храмів відносилась до військового відомства. Це стосувалось не лише православних храмів, а й взагалі християнських та інших конфесій. Протягом останнього десятиріччя багато уваги приділяється священнослужителям військового відомства, які служили в храмах Миколаєва та Херсонської губернії взагалі. Існує досить великий матеріал щодо цього, в тому числі і картотека, персоналій військових священиків. Давайте згадаємо лише двох з них: отців М.Романського та Софронія Самборського.

У цьому році виповнюється 96 років з дня смерті настоятеля Адміралтей¬ського собору протоієрея М.Романського. Його життєвий шлях заслуговує на увагу. Він народився в 1829 році в родині незаможного псаломщика в с.Романовці Петербурзької губернії. Навчався в духовній семінарії м.Петер¬бурга. В 1852 р. був рукопокладений у сан священика єпископом Макарієм (Подольським вікарієм). Службу свою розпочав молодшим священиком церкви Бородинського Єгерського полку (на початок XX ст. це був 68-й лейб-пехотний Бородинський полк). В 1855 р. о.Михаїл одержав посаду старшого свяще¬ника Тарутинського єгерського полку (як нагороду за старанну працю). Брав участь у Кримській кампанії 1853-1855 років з періоду появи союзних військ та флоту біля Євпаторії. Разом зі своїм полком перейшов до Севастополя, витримавши усі труднощі військового часу. Брав участь у боях на Чорній річці, біля Федюхіних висот, Інкермана. За усі часи бойових дій знаходився на передовому медичному пункті, де виконував обов'язки не лише духовника, а й брата милосердя. За рішенням Св. Синоду о. М.Романського було нагородже¬но золотим наперсним хрестом на золотому ланцюжці "за отличное исполнение своих обязанностей во время воєнних действий наших войск против неприятеля". Після закінчення Кримської кампанії на нього чекала ще одна на¬города – набедреник. Через декілька років, в 1862 р. його перевели до складу Білоруського гусарського полку (на початку XX ст. це був 21-й Драгунський Білоруський полк великого князя Михаїла Миколайовича). Потім доля приво¬дила служителя церкви до інших військових храмів, а в 1874 р. він, одержав¬ши сан протоієрея, опинився в Миколаєві. Лише через 20 років він став насто¬ятелем Адміралтейського Собору, найстарішого в місті храму. Додамо, що з 1888 р. о.Михаїл був членом Миколаїв-ського відділення Херсонської єпархіальної училищної ради. Він викладав Закон Божий в цілому ряді навчаль¬них закладів міста. Мав о. М.Романський багато нагород: ордени Св. Володи¬мира та Ольги (відповідно 3-4-го та 2-3-го ступенів), наперсні хрести – золотий та бронзовий, камілавку, скуфію, набедреник; мав також срібну медаль на георгіївській стрічці з написом "За защиту Севастополя". Помер о. М.Ро¬манський в серпні 1905 р. Його було поховано біля стін собору. На церемонії поховання прощальне слово сказав священик Собору о. О.І.Бугославський. Після зруйнування Собору поховання найстарішого священнослужителя було зруйновано і зникло або було переховано (за даними старих мешканців міста).

З військовою історією нашого міста пов’язане і прізвище ще одного протоієрея, військового священика о. Софронія Самборського. В картотеці священнослужителів це ім’я було відоме як таке, що пов’язане з історією Олександро-Невської церкви (більш відома як шпитальна, тому що знаходиться, як і раніше, на території морського шпиталю – вул. Урицького, 2).

Місце поховання та життєпис о.Софронія невідомі і не цікави¬ли ані краєзнавців, ані співробітників музею. Були спроби з’ясувати, чи існує зв'язок між цим прізвищем та похо¬ванням на старому цвинтарі м.Миколаєва, де кам'яний хрест, на якому фарбою було написано “Софронію”, та пагорбок землі в ограді зруйнували. Роз¬питування віруючих, що підтримували поховання в належному стані, ніяких результатів не дали. І лише ретельне обстеження самої поверхні хреста над похованням дало змогу прочитати напис, в якому вказувався сан, ім'я, прізвище похованого. На жаль, дати народження та смерті прочитати не вда¬лося. Пошуки в архівах та літературних джерелах дали змогу ідентифікувати ім'я похованого з тими даними, що підтверджували його належність до вже існуючих матеріалів. Знайдено листи о. Софронія Самборського до протоієрея Гавриїла Судковського з Очаківського Свято-Миколаївського собору (1861 р.) та більш ранні – до священика з Херсонського собору о. Іоанна Єланського (1834 р.). Виходячи з цих дат, можна припустити, що о. Софроній Самборський прожив довгий вік, частину якого присвятив місту та військовому благочинню, датами його життя (умовно) можна вважати початок XIX ст. – 80-ті роки XIX ст. (точніше – кінець 80-х років).

Свято-Миколаївська соборна церква

 

Серед православних церков Миколаєва особливе місце посідає Свято-Миколаївська соборна церква – храм на честь покровителя міста Святого Миколая Чудотворця. Історія спорудження церкви віддзеркалює особливості раннього етапу забудови міста, труднощі та перешкоди, які доводилося долати першим будівельникам.

Особливе шанування в нашому краї Святого Миколая Чудотворця є проявом загальнохристиянської традиції, яка посилювалася місцевими чинниками. Місто корабелів – Миколаїв – був названий на честь великого християнського подвижника, покровителя моряків та суднобудівників, а також на згадку про взяття російськими військами турецької фортеці Очаків у день Миколая Зимового (6 грудня 1788 року за старим стилем). Ім’я Святого Миколая отримав і перший вітрильник, побудований на миколаївській верфі. Збереглися документальні свідчення про наміри Г.О.Потьомкіна заснувати на честь Святого Миколая православну обитель. 26 червня 1789 року він надіслав Катерині II донесення з проханням встановити в районі Вітовки, поблизу гирла Інгулу, чоловічий Спасо-Миколаївський монастир. Дозвіл надійшов негайно. Настоятелем ще непобудованої обителі був призначений архімандрит Мойсей. Однак у зв’язку зі смертю князя рішення про заснування монастиря залишилося нереалізованим.

З часом у Миколаєві та на його околицях на честь Святого Миколая було побудовано кілька парафіяльних та домових храмів. Спорудження найдавнішого з них, відомого серед городян також як Грецька церква, пов’язано з грецькими переселенцями, які в той час відігравали значну роль в господарському та культурному розвитку Північного Причорномор’я. Хвилі грецької еміграції сприяли успішні воєнні дії Росії в цьому регіоні. Греки, як і інші народи Балканського півострова, бачили у єдиновірній Росії свою покровительницю. Кючук-Кайнарджийський мирний договір (1774 р.) надавав Росії право захищати інтереси християнських балканських народів. Зокрема, жителям Архіпелагу дозволялося протягом року емігрувати до Росії. Грецьким емігрантам надавалися всілякі пільги, виділялися земельні наділи та видавалася грошова допомога. Наприкінці XVIII століття греки з’явилися і в Херсонській губернії, а в середині XIX ст. їх кількість у цій губернії досягла 3500 осіб.

Відомості про зростання ролі греків у Миколаєві наприкінці XVIII ст. знаходимо в описах мандрівників та урядових чиновників. Ось що пише про це член Російської академії, письменник П.І.Сумароков, який відвідав місто у 1799 р.: ”В Николаеве две церкви: собор с весьма хорошею внутренностью, богатой утварью, и деревянная Греческая; при том двое рядов, из коих в одних российские, а в других – греческие купцы промышляют своими товарами”. Про постійне чи тимчасове проживання в Миколаєві багатьох уродженців сонячної Еллади свідчать місцеві топоніми “Грецькі ряди”, “Грецький базар”, “Грецька вулиця”. “Грецькими рядами” називали комплекс торгівельних будов, що займали квартал між вулицями Московською, Чернігівською, Адміральською та Нікольською. Вони були засновані грецькими купцями в перші роки існування Миколаєва, перебудовані в кінці XIX ст. Городяни називали їх також “Грецьким базаром”. Топонім “Грецька вулиця” існував лише в проекті найменувань вулиць, підготовленому в 1822 р. поліцмейстером П.І.Федоровим. Слід зазначити, що цей проект не був затверджений адміралом О.С.Грейгом. Пізніше вулицю назвали Нікольською (за назвою Свято-Миколаївської (Грецької) церкви). З великою вдячністю згадують миколаївці імена Аркасів, Манганарі, Кумані, Баласогло, Рафтопуло та багатьох інших представників грецького народу, які зробили багато корисного для розвитку міста та розбудови Чорноморського флоту. У 1790-94 рр. у місті працював грецький архітектор Манойло Портарій (Портар). Разом з ним до Миколаєва з Ясс були запрошені будівельники Яні Калфа, Федір Кіоше та Федір Мійрос.

Свято-Миколаївська соборна церква. Сучасний вигляд

 Одним з напрямків діяльності грецьких громад на півдні України було церковне будівництво. У Миколаєві релігійні потреби греків спочатку задовольняла тимчасова дерев’яна церква. Її закладини відбулися, очевидно, з ініціативи М.Л.Фалєєва. У грудні 1789 року він повідомив архієпископа Катеринославського та Херсонсько-Таврійського про свій намір спорудити в Миколаєві храм в ім’я Святого Миколая Чудотворця. Однак будівництво було завершене вже після його смерті. У червні 1794 року грецька громада Миколаєва звернулася до Херсонської консисторії з проханням про освячення новозбудованої церкви в ім’я Святого Миколая і здобула дозвіл. Архівні розвідки останніх років дають підстави твердити, що дерев’яна Грецька церква існувала більше 20 років. На плані міста, датованому приблизно 1794 роком, ця церква знаходиться в середині кварталу, що обмежується сучасними вулицями Пушкінською, Шевченка, Наваринською та Потьомкінською (сучасні назви). Лише після завершення у 1816 році будівництва нової кам’яної церкви (на розі сучасних вулиць Фалєєвської та Нікольської), коли консисторія видала дозвіл на перенесення ризниці та іншого церковного начиння із старої церкви в нову, дерев’яна церква припинила своє існування. Описи чи зображення дерев’яної Грецької церкви знайти, на жаль, поки що не вдалося. Невідомі також імена архітектора та будівельників.

Початок будівництва нової кам’яної Грецької церкви довгий час гальмувався нестачею коштів. Лише у 1806 році, коли була зібрана певна сума пожертвувань, Херсонська консисторія дозволила розпочати роботи. Але справа рухалася дуже повільно. В цей період кількісний склад та матеріальні можливості грецької громади в Миколаєві значно зменшилися у зв’язку з від’їздом багатьох греків, перш за все торговців, до Одеси. Про значні труднощі в добудові Грецької церкви свідчать документи 1808-1815 рр., що зберігаються у фондах Державного архіву Миколаївської області. У листі 1808 року повідомляється про дозвіл архієпископа Катеринославського, Херсонського та Таврійського Платона священику Костянтину Марабуту та парафіянам новобудованої Грецької Миколаївської церкви збирати кошти на добудову храму серед населення єпархії. Була заведена спеціальна книга для пожертвувачів, “чтобы подаваемое записываемо было в оную верно без малейшей утайки”. Записи робилися грецькою та російською мовами. Суми грошових внесків становили від 25 коп. до 1 тисячі карбованців. Серед пожертвувачів знаходимо імена віце-адмірала М.Л.Язикова та інших відомих у той час в місті осіб, а також сотень рядових городян. Пожертвувачі іноді робили приписки про внески в пам’ять про померлих родичів або повідомляли про свої заняття та соціальний стан. Крім грошових внесків жертвували будівельні матеріали, церковне начиння. Від колезького радника Матвія Афоніна надійшло сто чвертей вапна. Храму була подарована ікона Святого Миколая та Божої Матері Одигітрії Смоленської в срібному окладі, що належала відставному аудитору Максиму Гончарову. Після 1811 року надходження пожертвувань значно зменшилося. Це можна пояснити труднощами та наслідками, пов’язаними з війною 1812 року. Останній запис датований 1815 роком.

Вагомий внесок в побудову Грецької Свято-Миколаївської церкви зробив уродженець  о-ва Тінос, грек, архімандрит Захарія Петропуло. Його могила знаходиться на старому міському кладовищі ліворуч від брами церкви Всіх Святих. Пам’ятник на могилі являє собою горизонтально розташовану плиту з білого мармуру з написом: “В городе Николаеве 1808 года декабря 25-го преставившегося на вечный покой здесь предано тело в недра земли архимандрита Захария Петропулы, родившегося на острове Тинос в 1743 году”. Біля узголов’я плити був закріплений чавунний литий хрест з рельєфним зображенням двох ангелів (нещодавно викрадений). Очевидно, архімандрит Захарія був однією з найбільш поважаних у місті духовних осіб. Про це свідчить особливо шанобливе ставлення до місця його поховання, яке, на відміну від інших забутих могил цього періоду, доглядається та упорядковується мешканцями міста протягом майже двох століть. За даними архівних документів, архімандрит Захарія заповідав на будівництво Грецької церкви всі свої кошти – більше 1000 карбованців.

Таким чином, побудова церкви на честь покровителя міста Святого Миколая Чудотворця стала спільною справою мешканців Миколаєва – представників різних народів та верств населення: торговців, міщан, чиновників різних рангів, військових, духовенства.

Свято-Миколаївська (Грецька) церква – один з найбільш видатних архітектурних пам’ятників Миколаєва, окраса старого міста. Храм збудований в єдиному об’ємі з двоярусною дзвіницею зі шпилем. Будівля завершується банею напівсферичної форми, що спирається на масивний барабан з арками – вікнами. З південної та північної сторін виступають два ризаліти, увінчані фронтонами. Лаконічні форми церкви збагачуються чергуванням на фасадах вікон та ніш, обрамленням кутів рустованими пілястрами. За особливостями планування та композиційної побудови Грецька церква схожа на церкву Григорія Великої Вірменії (Адміралтейський собор, що був зруйнований у довоєнний час).

З часу освячення у 1817 році храм ніколи не зачинявся надовго. Навіть в роки найжорстокіших гонінь на церкву у XX ст., у часи воєнного лихоліття в ньому правилася служба Божа. Після утворення Миколаївсько-Вознесенської єпархії Української православної церкви, коли Миколаїв став єпархіальним центром, Свято-Миколаївській церкві був наданий статус соборної. Храм був капітально відреставрований, на дзвіниці знов з’явилися дзвони. У південній частині церкви був споруджений боковий вівтар на честь Покрови Пресвятої Богородиці, храм став двопрестольним. На куполі та дзвіниці встановлено визолочені хрести. Біля північних врат із зовнішнього боку побудовано каплицю для освячення води. Собор внесений до реєстру архітектурних пам’яток державного значення. Про це свідчить охоронна дошка ліворуч від головного входу до храму.

 

 Собор Касперівської ікони Божої Матері

 

Благочинний єпархіальних церков міста Миколаєва Іван Станіславський звернувся до генерал-губернатора Миколаєва з проханням “в подяку за спасіння Миколаєва від ворогів” побудувати в південно-східній частині міста храм на честь Великомилостивого Спаса з двома приділами в ім’я ікони Пресвятої Богородиці Касперівської.

1 червня 1855 року генерал-губернатор М.Б.Берх доручив Миколаївській міській думі вибрати місце для будівництва храму та дозволити збір пожертвувань. Міська дума затвердила благодійну раду під головуванням протоієрея Івана Станіславського. Міський архітектор  І.К.Козаков запропонував побудувати церкву “посередині Херсонської вулиці вище колодязя при виїзді до східної застави”. Благодійний комітет погодився з місцем будівництва храму та почав збір пожертвувань.

28 липня 1855 року архітектор Ф.І.Еппінгер, професор Російської академії мистецтв, передав благодійному комітету план і головний фасад храму в ескізах, пропонуючи спорудити церкву на 1500 осіб. Благодійний комітет погодився з проектом Еппінгера. Протоієрей Іван Станіславський відкрив підписку для пожертвувань в Миколаєві та в інших містах на будівництво храму та попросив Херсонську консисторію видати книгу пожертвувань на ім’я видатного громадянина Миколаєва К.Н.Соболєва. 11 лютого 1861 року міська дума прийняла рішення: “Гроші, зібрані на будівництво нової церкви в сумі 2975 крб., передати міському комітету для прирощування капіталу”.

31 грудня 1862 року духовна консисторія, розглянувши доповідну записку К.Н.Соболєва про збір пожертвувань на будівництво нового храму, прийняла рішення: “Враховуючи, що Адміралтейський собор в Миколаєві для багатих громадян, а Свято-Успенська церква дуже мала: 1. Відкрити підписку добровільних пожертвувань на будівництво храму в ім’я ікони Касперівської Божої Матері в Херсонській губернії; 2. Скласти проект та кошторис побудови храму; 3. Зібрані гроші використовувати на будівництво церкви в селі Костянтинівка (в 20 км від м.Миколаєва)”.

Ознайомившись із рішенням консисторії, генерал-губернатор Миколаєва Богдан Глазенап доручив міській думі опитати всіх, хто вносив пожертвування на будівництво храму, про їх згоду з пропозицією Херсонської духовної консисторії. Єдиного рішення не було і кошти залишалися в міському комітеті.

Чому ж такий активний початок справи – будівництво нового храму – через 5 років припинився? Поразка Росії в Кримській війні 1853-56 років, заборона мати флот на Чорному морі, закриття Адміралтейства призвели до критичного стану економіку Миколаєва. Місто обезлюдніло.

З відміною кріпацького права в Росії, відкриттям морського торгового порту, будівництвом залізниці Знам’янка – Миколаїв в місті знову закипіло життя.

В 1872 році священик Корчинський та поручик Подлигайло викупили у купця Соболєва будинок на розі вулиць Потьомкінської та Херсонської і принесли його в дарунок Херсонській єпархії для будівництва молитовного будинку. 17 квітня 1872 року був освячений Касперівський молитовний будинок. 11 вересня 1872 року Миколаївська міська дума жертвує для будівництва храму Касперівської ікони Божої Матері “частину міської землі без будь-якого викупу на користь міста безкоштовно”, поставивши умову – “колодязь, який там знаходиться, слід привести до дії і щоб до нього був вільний доступ всіх бажаючих користуватися водою”. Благодійний комітет продовжував збір пожертвувань на храм і, врешті, 17 травня 1904 року відбулися урочисті закладини храму в ім’я Касперівської ікони Божої Матері, де була присутня вся миколаївська еліта, на чолі якої був градоначальник – адмірал О.А.Енквіст та міський голова Л.С.Гріховодов.

Церква Касперівської ікони Божої Матері. Освячена у 1908 р. Купольна частина і дзвіниця зруйновані у середині 30-х років

Присутні зібрали 2 тисячі карбованців як пожертвування для будівництва храму.

Підрядником будівництва був майстер кам’яних справ Д.І.Гаврилов. Але зібраних грошей не вистачало.

27 липня 1908 року міська дума постановила асигнувати без повернення 8000 карбованців на закінчення будівництва Касперівської церкви.

У неділю 28 грудня 1908 року (за старим стилем) відбулося освячення головного приділу храму, який будувався в ім’я ікони Касперівської Божої Матері. Урочисте освячення здійснив отець Олександр Курлов. “Храм, розрахований на 1200-1500 осіб, був переповнений віруючими”, – писала “Миколаївська газета” 30 грудня 1908 року.

Храм освятили, але будівництво ще не закінчилося. За рішенням міської думи, міська управа в жовтні 1904 р. виділила будівничому комітету церкви позику на 15 тисяч крб. з обов’язку, підписаного повноважним представником будівничого комітету генерал-майором у відставці М.А.Колесниковим. До листопада 1915 року були закінчені будівництво дзвіниці та всі архітектурні роботи всередині храму. На всі роботи з початку будівництва було витрачено більше ніж 110 тисяч крб.

Храм був побудований за типом так званих кубічних церков з п’ятьма головами, які мають тонкі вирізьблені шийки та увінчані у вигляді маківки і які нагадують давні суздальські та ярославські церкви. Всередині храм заповнений світлом, повітрям і простором. У ньому було три престоли в ім’я Касперівської Божої Матері, Благовіщення та Великої Катерини (на згадку про одну з великих пожертвувальниць).

Сучасний вигляд церкви  Касперівської ікони Божої Матері

 Касперівська ікона Божої Матері принесена в наш край в кінці XVII століття одним із сербів, вихідцем із Трансильванії. В 1809 році її придбала дружина полковника Касперова. В 1844 році ікона була перенесена в церкву села Касперівка. З 1852 року з цією іконою відбувся хресний хід з Касперівки до Херсона. Перший хресний хід з іконою Касперівської Божої Матері в Миколаєві відбувся в липні 1853 року з ініціативи благодійника церков Миколаєва протоієрея Самокіша, з цього дня він проводився кожного року. Ікона в Миколаєві перебувала два дні, по черзі у всіх церквах міста, а потім поверталася до Касперівки.

Ікона Касперівської (Корсунської) Божої Матері – давній живопис на полотні розміром 27x32 см. Згодом за рахунок зібраних пожертвувань зроблена на ній відомим художником Садиковим золота риза, прикрашена перлинами, діамантами, рубінами та смарагдами. Цінність її складає більше ніж 7000 крб. сріблом.

Після революції 1917 року церква була передана радянською владою церковній общині за договором 1922 року. В 1934 році, за рішенням Одеського облвиконкому, церква була передана заводу ім. 61 Комунара для переобладнання під клуб. Завод витратив для переобладнання кошти загальною сумою 664 тисячі крб.

У період фашистської окупації в Касперівському храмі поновилося богослужіння, яке продовжувалося до 1949 року. Під час війни віруючі Касперівської церкви зібрали і передали у фонд оборони країни більше 500 тисяч крб., за що отримали дві подяки Верховного Головнокомандуючого Й.В.Сталіна.

27 січня 1949 року Миколаївський облвиконком прийняв рішення про повернення Касперівського храму заводу ім. 61 Комунара, де знову почав діяти заводський клуб.

На початку 90-х років почалося повернення храмів общинам віруючих та їхня реконструкція. Знову почали правити богослужіння і в храмі в ім’я Касперівської ікони Божої Матері Української православної церкви Київського патріархату. За рахунок пожертвувань віруючих ведеться реконструкція дзвіниці та храмових куполів. Ось така історія цієї унікальної споруди, пам’ятника архітектури початку XX століття.

Вхід до Кафедрального собору Касперівської ікони Божої Матері

 

Миколаївський собор Різдва Богородиці всіх Скорботних Радість

 

1831 року вже згадуваний благочинний Миколаївських церков протоієрей Іван Станіславський знову звернувся до Міської думи з пропозицією щодо будівництва нової церкви в  місті Миколаєві.

Після багатомісячного листування між думою, єпархією та міською управою у 1833 році дума доручила міському архітектору Л.А.Опацькому вибрати місце для будівництва, зробити план і скласти кошторис на будівництво нової церкви.

У зв’язку з необхідністю розширення території міста Миколаєва міська дума викуповує у капітана 2-го рангу Вавілова дачу, і на цій землі відводиться місце для будівництва нової церкви. 23 червня 1837 року указом імператора Росії Миколи І дозволено будівництво в Миколаєві церкви Різдва Богородиці всіх Скорботних Радість.

Миколаївське купецьке товариство вирішило за рахунок збирання коштів від пожертвувань купців та міщан “за пять років побудувати церкву з її майном і небідним утриманням”.

Для керівництва будівництвом було обрано опікунську раду в складі: чиновник 9-го класу Дьяченко, “як той, що започаткував будівництво храму”, міщани Олександр та Василь Старчеуси, Іван Іванов та Ларіон Прищепа. У 1838 році урочисто було закладено нову церкву.

Кошти на будівництво храму збиралися важко. Дьяченко зібрав 9123 карбованці, вибрано зі скриньки пожертвувань лише 360 карбованців. Товариство купців та міщан пожертвувало 1821 карбованець, казначейство Миколаївського коменданта – 2867 карбованців. Миколаївська міська дума внесла 2837 карбованців.

Завзяту старанність у будівництві нової церкви виявили:

Миколаївський міський голова купець Іван Сергійович Ніколаєв; він був головою опікунської ради з будівництва церкви з 1837 по 1843 рр., особисто пожертвував на будівництво храму 500 карбованців грішми та 400 карбованців речами, домігся, щоб дума виділила позику в сумі 10000 карбованців на закінчення будівництва храму.

Купець першої гільдії Никифор Соболєв, який пожертвував 759 карбованців.

Купець третьої гільдії Іван Сергійович Махотін, який одержав похвального листа від архієпископа Херсонського та Таврійського за активну участь у будівництві храму.

Церкву будували підрядчики – економічні селяни Гавриїл та Іван Розшуваєви; покрівлі зробив селянин Данило Рубцов. Будівництво велося під наглядом архітектора Л.А.Опацького.

Це була найбільша й найкраща церква Миколаєва, трипрестольна, одноглава, кам’яна. Довжина її від західної до східної стіни складала 51 метр, завширшки від північної стіни до південної 25 метрів. Підлога в церкві була викладена шліфованими гранітними плитами та дубовим паркетом. У 1864-1866 роках до церкви прибудували ще 2 приділи, і вона стала п’ятипрестольною: головний – на честь Богородиці всіх Скорботних Радість, правий – Успіння Богоматері, лівий – Вознесіння Господнє; в трапезній частині храму: правий – на честь Св. мучениць Софії, Віри, Надії, Любові; лівий – на честь Св. мучениці Параскеви.

У 1879 році до церкви прибудували кам’яну двоярусну дзвіницю. Всередині собору –металевий престол, оздоблений сріблом з позолотою, дерев’яний з різьбою у срібній оправі передалтарний іконостас. Там же близько ста ікон у срібних ризах та кіотах. Усі священнослужебницькі посудини – срібні з позолотою.

До церкви належала каплиця на вулиці 1-й Слобідській в районі морського порту, в якій було 8 давніх ікон. У 1908 році увесь храм був розписаний масляними фарбами живописним орнаментом.

Величний храм, який було видно з усіх кінців міста, в народі називався Новокупецький, або Богородицька церква.

У 1922 році собор передав у фонд допомоги голодуючим велику кількість коштовних речей. У 1925 році була закрита каплиця у морському порті. 1929 року зняли усі мідні та бронзові дзвони і здали їх у ”Рудметал”.

Кампанія щодо закриття церков, яку почали з ініціативи “Союзу безбожників”, не обійшла й Богородицьку церкву. У 1930 році в ній почалися безладдя і чвари між двома групами релігійної общини. Одну з них очолював священик Афанасій Вавренюк, а другу – протоієрей Василь Шинкарьов. Уповноважений п’ятдесятник храму Мельников, посилаючись на безладдя в храмі, зняв з себе відповідальність за збереження церковного майна. Цього тільки й бракувало общині. Собор тричі грабували: 7 квітня та 22 червня 1933 року і 1 червня 1934 року. Викрадені були найцінніші золоті та срібні речі.

За клопотанням Миколаївського міськвиконкому 8 липня 1834 року ВУЦВК прийняв постанову про закриття собору та передачу його для використання в культурно-освітніх справах.

6 серпня 1934 року президія Миколаївської міської ради вирішила передати Новокупецьку церкву з усім її обладнанням для організації будинку культури студентів кораблебудівного інституту. Однак, у зв’язку з відсутністю необхідних коштів, створення будинку культури для студентів не відбулось.

У 1935 році Одеський облвиконком прийняв рішення про передачу Богородицької церкви Миколаївському інструментальному заводу для створення в ній клубу для робітників заводу. До початку Великої Вітчизняної війни приміщення церкви було закрите і не експлуатувалося. Під час війни в церкву вцілила бомба і частково зруйнувала один її ріг. Місцеві жителі пам’ятають, що в 1944-1945 роках церква стояла напівзруйнованою, без вікон і дверей, малі діти гралися в ній.

8 червня 1946 року виконком Миколаївської міської Ради прийняв постанову про відновлення та реконструкцію Миколаївського інструментального заводу. Підприємству відводилась територія 196-го та 209-го кварталів по вулицях Радісній, Малій Морській, Московській та Чигрина. Вулиця Богородична, на яку фасадом виходив собор Різдва Богородиці всіх Скорботних Радість, була закрита. Собор опинився в центрі заводської території. До стін собору почали прибудовувати приміщення виробничих цехів. Основна частина храму зазнала руйнування.

Сьогодні на території заводу технологічного обладнання (вулиця Чигрина, 29) ще можна побачити залишки колись величного собору Різдва Богородиці всіх Скорботних Радість.

 

 

Церква Пресвятої Богородиці всіх Скорботних Радість

 

 

 

Римсько-католицький костьол

 

 Перша Римсько-католицька церква в нашому місті була побудована самими парафіянами на власні кошти ще в 1794 році. Знаходилася вона на розі вулиць Глазенапівської та Католицької (Декабристів та Макарова). Католики не складали тоді більшості населення, але представляли найбільш заможний стан. Це була невелика церква, яка з часом вже не відповідала вимогам парафіян та до того ж вимагала капітального ремонту. У зв’язку з цим за рішенням релігійної общини, почався збір коштів на будівництво нового храму, і в дні святкування 100-річчя Миколаєва 18 вересня 1890 року відбулося закладання фундаменту нової церкви поряд з існуючою. Ініціатором і організатором будівництва нового храму був канонік, настоятель церкви Никодим Якович Чернякович.

Великі суми пожертвувань на будівництво храму внесли купці Лаузевіц, брати Мауери, Мас, парафіяни римсько-католицьких общин сіл Ландау (Широкий Лан) та Карлструе (Степове). Проект храму був створений безкоштовно одеським архітектором Володимиром Олександровичем Домбровським, який протягом шести років керував будівництвом церкви, приїжджаючи з Одеси. Будівля церкви була зведена з червоної цегли, виготовленої на цегловому заводі А.Ф.Мауера (зараз цех № 3 в Ракетному урочищі Миколаївського заводу будівельних матеріалів). Велику допомогу в будівництві храму надавав міський голова Василь Андрійович Доценко, який постійно цікавився процесом будівництва. Безкоштовно була виділена земля під будівництво, а також відпускалися пісок і вода з міського колодязя, поставлені за рахунок міста на вулиці напроти церкви чавунні ліхтарі, безкоштовно виділений гранітний щебінь для будівництва дороги навколо храму, а також асигновано 500 карбованців на спорудження металевої огорожі.

Урочисте відкриття та освячення нової церкви відбулося 15 вересня 1896 року. Ще за 2-3 дні до освячення почали прибувати богомольці з околиць Миколаєва, а також з Херсонської та інших губерній.

Для здійснення акту освячення нової церкви прибув до Миколаєва Тираспільський римсько-католицький єпископ Антоній Церр, а також римо-католицьке духовенство з Херсона, Одеси та інших міст. Усі фасадні ґрати перед будівлею, а також весь шлях навколо церкви були прикрашені національними прапорами.

Рівно о 8 годині у супроводі церковного дзвону розпочалися урочистості. Патери Добровольський – німецькою мовою, Михальський – польською оголосили початок освячення. Об 11 годині 30 хвилин почалася перша урочиста меса у новій церкві, яку правив єпископ. Під час обідні настоятель церкви Н.Я.Черняхович роздавав присутнім на пам’ять особливі медалі-жетони, виготовлені до дня освячення. На одному боці медалі вигравірувані фасади нової і старої церкви, а на другому – зображення святого Йосифа – патрона церкви (така медаль є у крайознавчому музеї м.Миколаєва). Освячення нової Римсько-католицької церкви стало великим святом у духовному житті Миколаєва.

Єпископ А.Церр зазначив, що нова церква є найкращою церквою у Тираспільській єпархії.

Римсько-католицька церква діяла до 1934 року, потім за рішенням міськвиконкому будівля була передана краєзнавчому музею і в ньому розмістився художній музей. Ліворуч біля входу на постаменті стояла велична бронзова скульптура адмірала Грейга, а праворуч – величезний корабельний якір потьомкінських часів. Всередині висіли картини Верещагіна, Айвазовського, Судковського, Васнецова та інших відомих художників.

У період фашистської окупації храм був пограбований, німці влаштували в ньому бійню. Будівля костьолу вимагала серйозного ремонту. Миколаївський облвиконком звернувся до Ради Міністрів України з проханням дозволити передати будівлю костьолу на баланс будтресту № 44 для використання його як клубу. Рада Міністрів відмовила в передачі костьолу на баланс, дозволивши передати його лише в оренду. У зв’язку з цим будтрест не став проводити капітальні роботи, отже, храм зберігся у первинному вигляді.

Після завершення будівництва Будинку культури будівників на Спаському спуску будівля костьолу була передана обласному управлінню профтехосвіти під клуб для учнів. Зрештою, в 1991 році будівля костьолу Римсько-католицької церкви була повернена релігійному товариству. Сьогодні в храмі знову господарями стали парафіяни-католики: українці, росіяни, вірмени, поляки. Зроблено немало для відновлення храму задля збереження унікальної будівлі. Однак для приведення його в належний стан потрібні ще немалі кошти.

 

Римсько-католицький костьол

 

 

 

Караїмська кенаса в Миколаєві

 

Історія культових споруд Миколаївщини була б неповною без розповіді про рідкісну малодосліджену пам’ятку архітектури – будівлю караїмської кенаси (молитовного будинку), розташованої в Миколаєві по вулиці Лягіна, 23-а. Її доля віддзеркалює історію перебування в нашому краї караїмів – малочисельного народу, який зараз знаходиться на межі зникнення. За новітніми даними в світі нараховується близько двох тисяч представників цього народу. На Миколаївщині, за даними перепису 1989 р., проживало 48 караїмів. Із них лише один назвав рідною мовою мову своєї національності, двоє – українську і 45 – російську мову.

Сучасна етнологічна наука з певними застереженнями доводить, що караїми є аборигенами Криму, нащадками тюркських племен, які входили в VIII-IX ст. до Хазарського каганату і після його розгрому Київською Руссю оселилися на території півострова. Термін “караїм”, що з староєврейської мови перекладається як “читець” (Тори), означає належність до віровчення караїмізму – секти в іудаїзмі, що визнає тільки Біблію (Старий заповіт) і відкидає Талмуд. З часом це поняття перетворилося в назву народності, стало етнонімом.

Мова караїмів відноситься до кипчацької підгрупи тюркських мов. Для запису релігійних текстів, творів світської літератури та фольклору караїми використовували єврейське, латинське та слов’яно-кириличне письмо. В іншому національному оточенні, завдячуючи общинній формі життя, вони довгий час зберігали мову та культуру, тюркську основу обрядів та традицій. Поєднання східної основи культури та іудейського віросповідання слугувало тому, що караїмів іноді вважали кримськими євреями, а їх храми – кенаси – помилково називали синагогами або мечетями. Зазначимо, що в списку архітектурних пам’яток, що підлягають охороні, затвердженому головним архітектором Миколаївської області, кенаса вважається караїмською мечеттю.

Осередком караїмської культури здавна був Крим, де й зараз проживає найбільш компактна група караїмів. Найбільш відомою архітектурною пам’яткою і одночасно історичним осередком цієї народності вважається фортеця Чуфут-Кале разом із прилеглим цвинтарем поблизу Бахчисараю. Збереглися відомий караїмський фонтан у Феодосії, будинок кенаси в Євпаторії, деякі інші цікаві пам’ятки караїмської культури. Завдяки діловим якостям, представники караїмської верхівки були шанованими людьми при дворі кримських ханів, їм доручали опіку над монетним двором та інші важливі справи. Тому не випадково із походу в Крим (1397 р.) литовський князь Вітовт забрав до Литви майже 400 караїмських сімей. Їх нащадки і зараз проживають у містах Паневежис та Тракай. Пізніше караїми переселилися в міста Галичини, Волині, а також у Київ. У Львові навіть була Караїмська вулиця.

Традиційною територією розселення караїмів були південні області України. Тут вони оселялися ще за часів турецького володарювання. В Херсонській губернії в 1851 р. їх проживало 446 осіб. Досить міцною в цей час була караїмська община Миколаєва, яка побудувала для своїх потреб невеликий кам’яний храм. У царській Росії караїми знаходились під покровительством законів імперії і користувались цілою системою пільг, в тому числі звільненням від військової повинності. У Миколаєві найбільш авторитетні караїми обиралися до Міської Думи та брали участь у вирішенні нагальних міських проблем.

У давні часи життя караїмів було тісно пов’язане з сільським господарством, зокрема садівництвом та городництвом. Вони вирощували високі врожаї винограду, яблук, тютюну. В містах займалися переважно ремеслами та торгівлею. У Миколаєві вони славилися як досвідчені майстри з вичинки шкір, виготовлення ювелірних виробів. Займалися продажем кримської солі, зерна, борошна, тканин, а також візництвом. Вже в першій половині ХІХ ст. у списку миколаївських купців зустрічаються кілька караїмських прізвищ, а на початку ХХ ст. серед 303 місцевих купців караїмів було 14.

У перші роки радянської влади на хвилі піднесення громадського руху спостерігається зростання національної самосвідомості серед караїмів. У 1924 році було створене Кримське об’єднання караїмських общин. При ньому працювали бібліотека, гуртки художньої самодіяльності, ансамбль пісні і танцю та самодіяльний театр. В Євпаторії виходила літературно-публіцистична збірка “Бизим Йол” (“Наш шлях”), працювали дві караїмські школи. Національно-культурне життя караїмів не припинялося і в Миколаєві. Однак, у 30-ті роки в умовах зміцнення тоталітарного режиму осередки караїмської культури були закриті.

В роки розбудови незалежної України здійснюються певні заходи щодо відродження караїмської мови та культури. Влітку 1989 року утворилася культурно-освітня асоціація караїмів. Невдовзі були створені два караїмські національно-культурні товариства, відроджені кенаси в Євпаторії та Чуфут-Кале. Певні зрушення в цьому напрямку відбулися і в Миколаєві. У 2001 році було створене Миколаївське історико-культурологічне товариство караїмів, яке очолив викладач історії мистецтвознавства Миколаївської філії Київського Національного університету культури та мистецтв Н.В.Сапак. Товариство налічує 20 осіб. Своєю метою воно вважає вивчення мови, історії, звичаїв караїмів та ознайомлення широкої громадськості, перш за все молоді, з культурою цього народу.

На жаль, донині залишається відкритим питання про збереження та реставрацію вже згаданої пам’ятки караїмської культури – кенаси, яка знаходиться в занедбаному стані. Вона була відкрита в 1846 році на розі вулиць Рождественської та Католицької (сучасних вулиць Лягіна та адмірала Макарова). Кам’яна прямокутна будівля з низьким чотирьохсхилим дахом органічно вписалася в міську забудову ХІХ ст. Її архітектурні елементи свідчать про східні уподобання замовників. На головному фасаді, що виходить на вулицю адмірала Макарова, на рівні другого поверху розташовані три великі вікна з завершенням у формі стрілчастих арок. Фасад рустований симетрично розташованими гранчастими напівколонами з трикутним завершенням. Із західної сторони будівлю прикрашає розташований вгорі, під самим дахом, пояс із маленьких вікон-арок з металевими ажурними решітками. В дореволюційний період при кенасі знаходилось і караїмське училище, яке утримувалось за рахунок добровільних пожертвувань. В ньому навчалися лише хлопчики.

В роки радянської влади кенаса ще деякий час діяла. У 1928 році її відвідували більше 100 віруюючих. Однак у 1930 році, коли державна машина войовничого атеїзму набрала обертів, кенасу закрили. За іронією долі колишній храм був перетворений у Будинок безбожника і використовувався для проведення атеїстичних заходів. У післявоєнний період у кенасі знаходився кінотеатр, потім – спортивний клуб. В останні роки багатостраждальну споруду спіткали нові випробування. Кілька років вона використовувалася як склад та крамниця. Під час переобладнання та пристосування будівлі до нових потреб на головному фасаді були пробиті два прорізи та вставлені металеві двері, були знищені металеві ажурні решітки на вікнах. Зміна зовнішнього вигляду та використання не за призначенням завдають шкоди цій цінній архітектурній пам’ятці і вимагають термінового втручання державних структур, що відповідають за охорону пам’яток історії та культури.

Крім кенаси, в Миколаєві знаходилася ще одна пам’ятка, точніше комплекс пам’яток караїмської культури, який, на жаль, втрачений назавжди. Це караїмський цвинтар, який офіційно називався цвинтарем іновірців, оскільки крім караїмів там ховали також мусульман та євреїв. Він знаходився наприкінці вулиці 8-го березня і був знищений 40 років тому. На його території розташовані житлові будинки та частина трамвайного парку.

 

Будинок Караїмської кенаси. Збудований 12.02.1847 р.

 

 

Свято-Миколаївська церква 58-го піхотного Празького полку

 

21 грудня 1899 р. у Миколаєві відбулося освячення церкви 58-го піхотного Празького полку в ім'я Святого Миколая, архієпископа Мірлікійського. Свято-Миколаївська церква була закладена в 90-х роках ХІХ ст. на Адміральській площі (нині – площа Комунарів) у районі вулиць Аптекарської (нині – вул. 68 Десантників) і 5-ї Слобідської.

Церква однопрестольна, кам'яна, виконана у псевдоруському стилі. У плані це базилікальний храм із дзвіницею перед входом. Дзвіниця увінчана невисоким наметом із банею, над вівтарем і притворами також підіймалися невеликі бані. Двері і вікна мали напівкругле завершення. Церква була огороджена парканом із кам'яних стовпів і металевого штахету. Храмове свято – 6 грудня. У богослужіннях брав участь полковий церковний хор.

Архітектура церков Миколаєва до ХVIII – поч. ХХ ст. увібрала в себе творчі й конструктивні елементи архітектури того часу. Свято-Миколаївська церква, як і церква Касперівської Божої Матері, будівництво якої було започатковане і завершене на початку  ХХ ст., є прикладом стилізації під давньоруські спорудження. Церква 58-го піхотного Празького полку будувалася під наглядом Миколаївського міського архітектора Є.А.Штукен-берга (за його проектом побудована Маріїнська жіноча гімназія – тепер Перша українська гімназія м.Миколаєва). Очолював будівництво член міської Управи, завідуючий будівельним відділенням П.Михайлов.

З часу заснування Миколаєва, який більше ста років був центром суднобудування і флоту на Чорному морі, існувало чимало церков, що належали військовому відомству: Адміралтейський собор, Шпитальна церква в ім'я Олександра Невського, Свято-Миколаївська церква 58-го піхотного Празького полку та ін.

58-й піхотний Празький полк дислокувався в Миколаєві з 1870 по 1914 рр. Полк сформований у 1831 р. з частин Литовського і Ризького полків у передмісті Варшави – Празі, звідси й назва полку. З “Формуляра” полку, складеного капітаном Іваном Попандопулом (зберігається у фондах Миколаївського краєзнавчого музею), відомо, що полк брав участь у війні з кавказькими горцями (1840-1846), у Кримській війні (1853-1856), російсько-турецькій (1877-1878), російсько-японській (1904-1905) і Першій світовій війнах.

За героїчну оборону Севастополя в Кримській війні полк нагороджений Георгіївським прапором.

Штаб полку, стара полкова похідна церква, бібліотека знаходилися на вул. Тавричеській, 1, 3, 6 (вул. Шевченка), офіцерські збори – на вул. Глазенапівській, 12 (вул. Декабристів). Чотири батальйони розташовувалися в різних кінцях Миколаєва.

При полковій церкві було створено Свято-Миколаївське братство, метою якого було надання матеріальної допомоги нужденним нижчим чинам та їх сім’ям, а також духовно-просвітницька діяльність. При Братстві були відкриті: початкова школа, де безкоштовно навчали й одягали дітей нижчих чинів, читальна зала на 30 осіб та сільськогосподарські курси.

6 лютого 1898 року газета “Южанин” писала: “Полковая церковь (мається на увазі стара церква) Прагского полка, расположенная на окраине города, посещается помимо воинских частей полка и городскими обывателями, так как поблизости нет других церквей. В субботние дни в канун праздников, когда полковым священником ведутся духовные беседы, в церкви размещается целый батальон. По своим размерам она признана начальством вполне соответствующею тем требованиям, которым она должна удовлетворять.

 

Свято-Миколаївська церква 58-го піхотного Празького полку

 

Ныне в виду предстоящей постройки самим городом новой церкви для полка, командующий Прагским полком генерал-майор И.Саблин обратился к г. Городскому голове с просьбой иметь в виду при постройке новой церкви, чтобы она по своим размерам была не меньше нынешней церкви, дабы могла служить местом молитвы не только военнослужащим, но и окраинным обывателям города, которые по отдаленности не всегда имеют возможность посещать который-нибудь из городских храмов. Кроме того, генерал-майор И.Саблин обращает внимание г. Городского головы еще и на то обстоятельство, что церковь эта должна служить не для одного только Прагского полка, но и для всего Николаевского гарнизона, как единственная военная церковь войск сухопутного ведомства”.

Та ж газета від 10 лютого 1898 р. писала: “Когда был возбужден вопрос о постройке городом новой полковой церкви и обозного сарая для Прагского полка, …городское управление рекомендовало построить церковь и обозный сарай на свободном городском месте …в конце Никольской улицы, где имеется участок городской земли площадью в 700 кв. сажень. По существующему законоположению, полковые церкви должны иметь помещения 24 кв. саж., но в виду просьбы командующего полком комиссия находит возможным построить более обширную церковь – в 40 кв. саж. (4 на 10), в которой можно будет поместить не менее 345 человек”.

Як відомо з “Формуляра 58-го пехотного Прагского полка”, перший священик у полк був призначений 28 січня 1833 року. А 28 червня 1833 р. другому батальйону 51-го Єгерського полку, з якого сформований 3-й батальйон Празького полку, подарована ікона Святого Миколи Чудотворця Мірлікійського Костянтинівським патріархом Констанцієм V.

З 1800 року відбувається офіційне закріплення духовної особи в армії, у мирний час вона підлягала єпархіальному начальству за місцем розташування військової частини. А у воєнний час – польовому обер-священику. На флоті духовенством керував обер-ієромонах. З 1858 р. головою військового духівництва став священик, що одержав деякі права єпархіального архієрея. Трохи пізніше, на рубежі ХІХ і ХХ століть, його очолив протопресвітер, що мав ті ж права.

В армії у ХІХ ст. існували посади армійських, корпусних, дивізійних і полкових священиків. Військове духівництво мало свій друкарський орган “Вестник военного духовенства”. З 1888 р. духівництво військового відомства з прав і виплати платні дорівнювалося до військових чинів (полковий священик відповідав за посадою чину поручика).

Священики військових церков разом зі своїми військовими частинами йшли на місця бойових дій. У похідних умовах сповідали, причащали, відспівували, а також брали участь у військових походах. За проповідь на одній з ділянок фронту, завдяки якій було відвернена безглузда бойня в день Успіння Божої Матері 15 серпня 1915 р. (за старим стилем), священик полкової церкви 58-го піхотного Празького полку отець Парфентій Холодний був нагороджений золотим наперсним хрестом із кабінету Миколи ІІ. Пізніше отець Парфентій служив більше 20 років у Свято-Нікольській церкві на вул. Фалєєвській. У 1937 р. заарештований і засуджений до розстрілу. У 1989 р. П.М.Холодний реабілітований.

Після 1917 р. зареєстрована община церкви 58-го піхотного Празького полку, вона була найбільш численною в місті і нараховувала 720 осіб.

У 30-ті роки ХХ ст. церква використовувалася як зерносховище, а богослужіння проходили в молитовному будинку. У 1935 р. за поданою інспектором релігійних культів доповіддю церква була закрита і знесена.

За всіх часів церква робила величезний внесок у розвиток світової культури й науки. Сергій Радонезький, ігумен Троїцько-Сергієва монастиря, був натхненником визвольної боротьби від татаро-монгольського ярма, митрополит Київський і Галицький Петро Могила домігся легалізації православної церкви в Україні, заснував Києво-Могилянську колегію – перший вищий навчальний заклад в Україні. У 1646 р. кращими інтелектуальними силами України, об’єднаними митрополитом навколо колегії (яка стала згодом Києво-Могилянською академією) і друкарні Києво-Печерської Лаври було здійснене видання «Требника» Петра Могили – наукової книги для духівництва.

 Миколаїв пов’язаний з ім’ям Петра Могили значними подіями: по-перше, дорогоцінна реліквія, оригінал «Требника» Петра Могили, зберігається у фондах Миколаївського краєзнавчого музею, а по-друге – у 1996 р. було відкрито Миколаївську філію Національного університету «Києво-Могилянська Академія», що знаходиться на святому місці, там, де раніше стояла церква 58-го піхотного Празького полку.

 

Приміщення офіцерських зборів 58-го піхотного Празького полку

 

 

 Миколаївське духовенство на початку ХХ ст.

 

На початок ХХ століття Миколаїв, нарівні з Одесою, був значним військово-морським, індустріальним і торговим містом півдня України. У цей час у Миколаєві проживало 97753 осіб. 8,9% з них були дворянами, 0,2% – духовними особами, 43,2% – купцями й міщанами, 8,9% – селянами й колоністами, 36,4% – військовими у відставці, 1,6% – іноземцями. Їх віросповідання складало широкий спектр: православні – 74%, католики – 4%, протестанти – 1%, одновірці – 0,4%, вірмено-григоріани – 0,1%, сектанти – 0,2%, іудеї – 19,2%, караїми – 0,8%, мусульмани – 0,4% (табл. 1).

У 1902 році у Миколаївському градоначальстві нараховувалося 17 православних церков, 3 молитовні будинки і 3 каплиці; 1 католицький костьол, 1 лютеранська кірха, 1 караїмська кенаса, 2 синагоги і 11 іудейських молитовних будинків, 1 мусульманська мечеть.

Православні церкви підпорядковувалися Херсонському єпархіальному відомству, а також військово-морському і сухопутному відомствам (у зв’язку з воєнно-стратегічним значенням міста). Військово-морському відомству належали Миколаївський Адміралтейський собор, Олександро-Невська церква морського шпиталю, Свято-Миколаївська церква 58-го піхотного Празького полку і Очаківський Миколаївський собор. Інші церкви Миколаївщини належали різним благочиніям Херсонської єпархії, окрім Балтського повіту (північно-західна частина Миколаївської області – Первомайський, Кривоозерський і Врадіївський райони), що входив до єпархії Подільської і Брацлавської. 6 (19) листопада 1913 року створюється Миколаївське вікаріатство Херсонської єпархії, до підпорядкування якого увійшла більша частина церков Миколаївщини. 8 (21) грудня 1913 року єпископом Миколаївським було призначено Олексія (Дмитра Баженова, 1872-1928).

Представники інших сповідань Миколаєва також мали свої парафії. На розі вулиць Католицької і Глазенапівської (сучасні Адмірала Макарова і Декабристів) на кошти парафіян була побудована Римсько-католицька церква на честь Святого Йосипа під керівництвом архітектора Домбровського. Настоятелем собору і миколаївським деканом Римсько-католицької церкви Херсонської губернії на початку ХХ ст. був прелат Н.Я.Черняхович.

У 1830 році був заснований євангелічно-лютеранський прихід. Церкву в ім’я Спасителя було збудовано у 1851 р. Пасторами Миколаївсько-Херсонського приходу на початку ХХ століття були Ф.Ф.Мітер і А.К.Куфельд.

Складаючи після православ’я найбільш численну конфесію в місті, іудеї налічували до 1915 року дві синагоги і чотирнадцять молитовних будинків. Стара синагога на Чернігівській, 15 (сучасна вулиця К.Лібкнехта), вона ж Портняжеська (за основним складом мешканців), була побудована в 1819-1822 роках (за іншими джерелами – у 1840 р.). Головна (Хоральна) синагога споруджена в 1879-1882 роках. Іудейські молитовні будинки будувалися з 1865 р. в основному по вулицях Чернігівській і Малій Морській. Синагоги й молитовні будинки перебували у віданні Миколаївського рабинату на чолі з міським рабином, доктором філософських наук  Л.В.Віленським.

Іудейська секта караїмів у 1841 році побудувала кенасу на розі вулиць Католицької (Макарова) і Рождественської (Лягіна). Головою Миколаївських караїмів був газзан Іртлач-Мангубі.

На прохання громади військових мусульман Миколаївського порту в 1869 році була збудована на Військовому ринку (ріг Котельної і 3-ї Військової) Магометанська мечеть, що знаходилася у віданні Оренбурзьких Мусульманських духовних зборів і міністра внутрішніх справ. Наприкінці 90-х рр. ХIХ століття, коли припинився прийом мусульман на флот, кількість молодших морських чинів цього сповідання в місті різко скоротилася. У зв’язку з цим миколаївського військового магометанського імама перевели до Севастополя, а мечеть залишилася без належного догляду. Після імама Ахуна Замаледдінова виконував обов’язки мулли селянин А.Ахметов, що було можливим завдяки відсутності системи духовної ієрархії в ісламі. У січні 1907 року Головний командир Чорноморського флоту і портів Чорного моря розпорядився повернути морському відомству місце, на якому знаходилася мусульманська мечеть.

Очевидно, що в християнському сповіданні переважали православні, які складали 73-75% віруючих, за ними йшли католики (3-4,5%). Іудеї, як найбільш численна нехристиянська конфесія, включали від 17 до 20% населення; 0,2-0,4% жителів міста були мусульманами. Крім того, протестанти, одновірці, караїми, вірмено-григоріани і сектанти різних напрямків доповнювали різноманітну палітру релігійного життя міста.

 

Певний прошарок православних складали розкольники. Миколаївщина мала велику кількість таких сект. Наприклад, у 1871 році в місті було 53 представники часовенної секти (вони визнавали православне духівництво і церковні шлюби, але не бували на сповіді), 58 так званих безпоповців (ті, хто відкидав церкву, таїнства, духівництво і шлюби), 19 скопців (голова секти в них, як правило, вважався Христом), молокани (вважали, що Вселенські собори і батьки церкви зіпсували своїми творами і постановами істини християнства), хлисти Мар’янівської секти (містична секта з вірою у попереднє існування і переселення душ), духоборці (близькі до хлистів сектанти, що бачили єдине джерело релігійної істини у внутрішньому осяянні людини), шлюбоборці (безпоповці, що не визнавали шлюби). Тоді ж була виявлена секта “Апостольська згода”, яка нараховувала близько 30 осіб; припускалося існування секти ”Поморців”. Як правило, збори розкольників влаштовувалися в будинку одного із сектантів, де проходили їхні молитви і співи. Усе це супроводжувалося численними чутками й домислами населення, створювало сектантам ореол таємничості і порочності.

Ще в 1835 році Св. Синод Російської церкви розділив секти “за шкідливістю”. До найбільш шкідливих віднесли молокан, духоборців, хлистів, скопців, безпоповців, що не визнають шлюбу, іудеїв; до шкідливих – безпоповців, що визнають шлюби; ті секти, що зберегли найбільшу близькість до православ’я, вважалися менш шкідливими. Згідно з таким розподілом здійснювалося обмеження цивільних прав сектантів: наприклад, якщо дітям представників найбільш шкідливих сект не дозволялося відвідувати загальні навчальні заклади, то менш шкідливі сектанти навіть займали певні посади (щоправда, із православним начальником). З  80-х років. ХІХ століття ставлення влади (але не Православної церкви) до розколу було більш демократичним. Імператорським указом від 17 жовтня 1906 року були введені метричні книги для сектантів, що не визнають духовенство (хоча до Миколаївської міської управи для запису в подібні книги сектанти не зверталися). У березні 1906 року та жовтні 1910 року були прийняті спеціальні правила, що регулювали порядок зборів і богослужінь сектантів. “Зареєстрована релігійна громада (не менше 25 осіб), що перебуває в російському підданстві і сповідає віровчення, кримінально не карне, може влаштовувати молитовні і богослужбові збори в межах свого району, подавши за два тижні заяву”. Влада розглядала такі заяви у “відповідності до вимог місцевої безпеки” (на зборах міг бути присутній спостерігач).

Однак подібні постанови й укази не стосувалися ще однієї секти, що існувала на Миколаївщини – штундистів. Штундизм виник у 60-ті роки XIX століття на півдні України серед селян, робітників, торговців, що спілкувалися з німецькими колоністами-протестантами. Ця секта носила раціоналістичний характер: кожна людина повинна молитися за себе, не сподіваючись на церкву і святих; віруючий не має потреби в посередниках для спілкування з Богом, тому ікони, святі мощі не можуть бути предметом поклоніння. Поступово із секти, яка перейняла деякі особливості протестантства, штундизм, внаслідок посилення пропаганди свого вчення, потрапив у розряд “особливо шкідливих сект”, що визнали Св. Синод і цивільна адміністрація. Усі права і пільги, призначені розкольникам, на штундистів не поширювалися, бо вони не визнавали офіційної влади, виступали проти присяги і військової служби. Таким чином, дане вчення в корені підривало доктрину “Православ’я. Самодержавство. Народність”.

Крім сект, що виникли на ґрунті православ’я (табл. 2), у Миколаєві на початок ХХ століття діяли й іновірські. За переписом 1897 року, серед городян були меноніти, які прагнули влаштувати своє життя за зразком перших християнських громад. У Росії меноніти з’явилися в 1789 році на запрошення уряду. У Херсонській губернії до початку ХХ століття було 16 менонітських колоній.

У цей же час поряд з єврейськими на півдні Росії існувала значна кількість і караїмських громад (особливо в Криму). Ця іудейська секта (чи секта біблійців) визнавала частину законів євреїв-рабиністів, інше ж у їхньому вченні запозичене зі староталмудських і старосаддукейських сект. Миколаївські караїми (а в 1913 році їх було 591 особа) належали до Таврійського караїмського духовного правління.

 

 

Кожна православна церква в місті мала свою парафію, яка розумілася у двох значеннях: одне включало безпосередньо православну паству, а інше – усе населення, що проживає на території, закріпленій за церквою. На прикладі парафії Адміралтейського собору (табл. 3) можна скласти уявлення про поділ населення Миколаєва за конфесіями (хоча слід зазначити, що сектанти приховували свою віроналежність, тому їх кількість неточна).

Таким чином, історичні умови заселення краю представниками найрізноманітніших етнічних груп спричинили багатогранність релігійного життя Миколаївщини, представленої як християнами різних напрямків, так і численними сектантами та іновірцями.

 

Розглянемо стан і склад духовенства Миколаєва (табл. 4). До кінця ХІХ століття 0,31% населення міста були служителями церкви (до 1913 – 0,4%). Безсумнівний інтерес становить освітній рівень Миколаївського духовенства даного періоду (табл. 5).

Крім найближчої до Миколаєва – Одеської, священнослужителі прибували з Володимирської, Рязанської, Курської, Тверської, рідше Смоленської, Могильовської, Мінської, Новгородської, Петроградської духовних семінарій. Псаломщики і диякони найчастіше закінчували Новобузьку вчительську семінарію (псаломщики ж Адміралтейського собору, що належав до Благочинія церков Одеського військового округу, як правило, обіймали свої посади після звільнення в запас з військової служби). Посаду настоятеля храму міг посісти як кандидат богословських наук, так і особа, яка мала неповний курс духовної семінарії (2-3 класи).

 Очевидно, що у більшості церковно- і священнослужителів бажання присвятити життя Богу виникало не спонтанно, а під впливом сімейних традицій (72% – вихідці з духовного стану). Майже всі навчалися у різних навчальних закладах (приміром, 91% складу Адміралтейського собору – це ті, що здобули середню богословську освіту). Усе це, безперечно, свідчить про високий рівень підготовленості місцевого духовенства до релігійної діяльності, проповідування Закону Божого в школах, гімназіях і училищах, спілкування з парафіянами. Але сільське духовенство у порівнянні з міським залишалося малоосвіченим (більшість з них навіть не закінчили семінарії, а мали домашню освіту).

Стратегічне положення Миколаєва обумовило наявність військово-морського духовенства, “яке перебувало при військах, військових церквах і соборах і знаходилося у віданні протопресвітера військового і морського духовенства”. Його головні устремління були спрямовані на “благо христолюбивого воїнства”. А де, як не на полі бою, можна було піклуватися про це благо?! Нарівні із солдатами духовенство переносило труднощі військової служби, виконуючи свій обов’язок під свист куль і гуркіт гарматних пострілів. Так, настоятель Адміралтейського собору протоієрей М.А.Романський брав участь в обороні Севастополя; його послідовник Д.Г.Твердий за особисту мужність і хоробрість на Шипці (російсько-турецька війна 1877-1878 рр.) був нагороджений орденом Святої Анни 2-го ступеня; М.Ф.Малявінський одержав поранення під Мукденом. Там же відзначився священик В.Г.Корнь, за що був визнаний гідним ордена Св. Анни 3-го ступеня. Настоятель Свято-Миколаївської церкви 58-го Празького полку священик Парфентій Холодний відправився разом з полком на фронт під час Першої світової війни. Там і відбулися події, схожі більше на легенду: отець Парфентій, звернувшись до супротивника, заговорив про совість і людинолюбство, про безглуздість насильства; у той день австрійський полк не стріляв у російських солдат. Вчинок цей був прирівняний до подвигу, а в нагороду йому було подаровано золотий нагрудний хрест, який у голодні 20-ті роки він виміняв на хліб (у священика було 7 дітей). Сам же П.Холодний після закриття полкової церкви служив у Свято-Миколаївській церкві аж до свого розстрілу в 1937 р.

Таким чином, благословляючи тих, хто йшов у бій, причащаючи і сповідаючи тих, хто вмирав у лазаретах, військове духовенство підтримувало бойовий дух російських солдат.

Справжнє подвижництво, що заслуговує на загальну повагу, виявляли сільські пастирі. Як повідомляла “Миколаївська газета”, у селі Інгулка переважали штундисти, діти яких неохоче відвідували церковнопарафіяльну школу. З приїздом священика Ф.Іванова все змінилося: за короткий час ця енергійна людина зуміла навернути майже всіх штундистів до православ’я, а на зібрані кошти були споруджені храм і школа. Та ж “Миколаївська газета” 6 липня 1906 року писала про священика села Касперіва: “Отець Кирил – улюблений усіма пастир, завдяки якому парафіяни захищені від сектантства і пропаганди всіляких політичних авантюристів; прихід не переживає розкладання, а все міцнішає на благо церкви, Господа і Батьківщини”.

Подібні пропагандистські кліше практикувалися офіційною владою в той досить неспокійний час для перекладання частини провини за революційне шумування на сектантів. Однак це не могло змінити призначення духовенства бути носієм засад освіти, культури й моральності, виступати в ролі учасника політичних колізій.

Великого значення церква набула в системі початкової освіти населення. У віданні церкви знаходилися церковнопарафіяльні і недільні школи. До 1913 року в Миколаєві нараховувалося 11 церковнопарафіяльних шкіл при православних приходах, які навчали 359 хлопчиків і 286 дівчаток. У числі цих шкіл було 9 однокласних, 1 двокласна при Різдвяно-Богородичному соборі і 1 церковна школа грамотності при Єдиновірчій церкві. Ці навчальні заклади належали до Миколаївського відділення Херсонської єпархіальної училищної ради. Діяли і 7 приватних християнських училищ з 456 учнями.

Загальна тенденція певного охолодження суспільства до релігії, що існувала в розглянутий період, позначилася і на становищі церковнопарафіяльних шкіл. Показовим є приклад школи при Новокупецькій церкві, що була створена у 1893 році для осіб обох статей християнського сповідання (дозволялося приймати й іудеїв). Заняття звичайно проводилися в неділю з вересня по травень в обсязі курсу однокласної школи. Основний склад – це діти малозабезпечених прошарків населення різних районів міста. Місцева громада допомагала школі як грошовими внесками, так і особистою участю: особи, що мали педагогічну освіту, викладали безкоштовно. Однак у 1906-1907 роках “число бажаючих присвятити свій дозвільний відпочинок на користь темної меншої братії помітно скоротилося, а приватна добродійність припинилася взагалі”.

Свої навчальні заклади мали й інші конфесії: 2 римсько-католицькі (157 учнів), 1 лютеранська (14 осіб) школи, 1 єврейське двокласне училище (205 учнів), 6 приватних єврейських училищ (486 осіб) і 14 хедерів (початкових іудейських шкіл), де навчалося 287 дітей.

Великою була роль церкви у справах благочинності. Існували спеціальні фонди церков і молитовних будинків на користь вдів і сиріт військового і морського духівництва, на заснування й утримання церковнопарафіяльних шкіл, на роздачу бідним у день Великодня, для Товариства повсюдної допомоги потерпілим на війні солдатам і їх родинам. Прохання про пожертвування публікувалися в місцевій пресі; можливе було надсилання конкретним особам і заснування спеціальних квитанційних книжок. Церква надавала безпосередню допомогу нужденним. У 90-х роках XIX століття, коли через неврожай постраждало кілька губерній півдня Росії, у тому числі і Херсонська, Святіший Синод ухвалив: найбільш забезпеченим монастирям і церквам виділити зі своїх коштів допомогу на користь зубожілим, відкрити безкоштовні їдальні при архієрейських будинках, монастирях і церквах, а також спеціальні помешкання для безпритульних дітей. Церква сприяла створенню і діяльності благодійних організацій. У 1873 році в місті було створено Миколаївське благодійне товариство, що відкрило свій притулок.

Поряд з подібними організаціями існували об’єднання православних громадян. Приміром, Товариство прикажчиків-християн Миколаєва сприяло поліпшенню побуту і матеріального становища своїх членів: видавало позички, одноразову і щомісячну допомогу, стипендії для навчання дітей. Крім того, під покровительством і за участю церкви діяли товариства збереження здоров’я народу, трудової допомоги, нічліжних будинків, денного притулку дітей робітників і т. д.

Не залишалися осторонь від проблем своїх парафіян інші конфесії міста. У 1896 році було створено Парафіяльне Людинолюбне товариство при Римсько-католицькій церкві (голова правління – прелат Н.Я.Черняхович). Воно відкрило початкове однокласне училище для дітей парафіян так званої “Польської слобідки”; у січні 1904 року там навчалося 127 чоловік, причому діти незаможних – безкоштовно. Товариство також постачало все необхідне нужденним, на свої кошти навчало окремих дітей у міських гімназіях і училищах, займалося влаштуванням на службу осіб католицького сповідання, поміщало людей похилого віку в притулки.

З-поміж єврейських можна виділити такі благодійні товариства: забезпечення бідних студентів, безкоштовного лікування єврейських родин і навчання сиріт ремесел. У Миколаєві більше 25% єврейського населення безкоштовно одержувало паливо від громади. У місті було створено Товариство допомоги бідним євреям, притулок для нужденних, тобто власне будь-який представник іудейського сповідання у випадку нещастя міг розраховувати на допомогу одновірців.

Складаючи до 1911 року 0,6% населення Миколаєва, караїми організували Товариство допомоги караїмським дівчатам, націлене на соціальну адаптацію дівчат даного сповідання. Товариство навчало їх грамоти, влаштовувало до професійних навчальних закладів, а потім і на роботу; під час одруження (і в наступні 3 роки) караїмки забезпечувалися грошовою допомогою.

Таким чином, добродійність завжди вважалася пріоритетом церкви, що насамперед обумовлено моральними догматами і заповідями будь-якої релігії про братерську любов і допомогу ближньому, а вже тим більше одновірцю.

На роль церкви в житті суспільства не могли не вплинути події 1905-1906 рр., що офіційною владою розцінювалися як “злочинна діяльність революційних організацій, що досягла небувалих розмірів і виявилися в цілому ряді обурливих злодіянь і спроб здійснення збройних повстань”. На противагу таким організаціям діяли товариства, подібні до “Союзу російського народу” (його відділок знаходився і в Миколаєві). Своєю метою Союз вважав “непорушне збереження Православ’я, російського необмеженого Самодержавства і народності”. Причому православна церква, відновлена на “засадах соборності, повинна складатися з православних, одновірців і старообрядців”, а політичну свідомість російських громадян потрібно розвивати в дусі прихильності самодержавству. Нерідко захист православ’я служив для даної організації прикриттям проявів шовінізму. У 1906 році приводом обговорень на загальних зборах Союзу став факт доставки Касперівської ікони до Миколаєва катером “Франц”, а не пароплавом “Горпина” (що, на думку членів товариства, “ображає релігійні почуття православних”). За зовнішньою необразливістю подібних випадків поставало повне неприйняття іудеїв, виступи проти допуску в Державну думу будь-яких неросійських елементів.

Усвідомлюючи те, що самодержавство поступово втрачає значення як базового державотворчого інституту у революційний період, коли “багатьма людьми стали  зневажаться моральні обов’язоки і зобов’язання перед Богом та Батьківщиною”, церква підтримала спробу самодержавства створити державно-правові засади в Росії (ідеї Маніфесту 17 жовтня 1905 року). Улітку 1906 року було вирішено скликати Всеросійський церковний собор, що повинен був послужити “відновленню суспільного і сімейного побуту, зміцненню Християнської Церкви серед різних соціальних переворотів і виходу Росії на шлях щирої волі”. Приймаючи формулу “сильна держава – сильна церква”, духовні кола розуміли, що зовнішніх авторитарних і репресивних заходів у справі стабілізації політичної обстановки в країні недостатньо, й уряду, на їхню думку, варто було б “звернутися до загальноцерковної свідомості російських людей”.

Після революційних подій лютого 1917 року Св. Синод звернувся з посланням, в якому закликав “вірних чад православної церкви” підтримати Тимчасовий уряд. Синодальним указом 7-8 березня було скасоване згадування під час церковної служби імператора і встановлена вимога “творити молитву про благовірний Тимчасовий уряд”. Зовсім інша картина вимальовувалася в Україні, де вже у травні 1917 року із заявою про автокефалію Православної церкви виступив Полтавський з’їзд духовенства, а надалі й Волинський та Чернігівський з’їзди.

Але Південь України: єпархії Катеринославська, Таврійська та Херсонська не виявили належного зацікавлення до національного моменту в церковному житті. Зрусифіковане в своїй більшості духовенство більше мріяло про Всеросійський церковний собор у Москві, очікуючи від нього оновлення всього релігійного життя. У бурхливі часи 1917 року духовенство Півдня перебувало у стані очікування, в надії на збереження єдиної РПЦ. Загалом у середовищі українського духовенства всіх рівнів був досить незначний відсоток свідомих прихильників української національної ідеї. У матеріалах Департаменту сповідань зберігається повідомлення від президії Тимчасової Української Православної Ради на Херсонщині, що секретар духовної консисторії М.Чистяков звільнений нею “за запеклу ворожість до Української Православної Церкви й Української Самостійної Республіки та Державності”. Він називав Український собор “самочинним” і “розкольницьким”, і фактично був “одним із стовпів, на котрих спиралася русифікаторська реакція в Одесі і Херсонщині (до складу якої входила територія сучасної Миколаївщини) проти відродження Української Православної Церкви”. Рада просила підтвердити усунення М.Чистякова, який не підкорився її рішенню, і замінити його особою, “прихильною автокефалії української церкви і ніяк не ворожою до УНР”. Це ще раз підтверджує антиавтокефальні настрої серед більшості православного духовенства Херсонської єпархії.

15 серпня 1917 р. у Москві урочисто відкрився Всеросійський церковний собор, його головою було обрано митрополита Московського Тихона (Белавіна), який 4 листопада був обраний Патріархом Всія Русі. Відразу ж після виборів розпочався конфлікт РПЦ з новим урядом Росії – Раднаркомом на чолі з В.І.Леніним. Були видані декрети, спрямовані проти християнських громад. Декрет від 4 грудня 1917 року позбавив РПЦ усіх земельних володінь; 11 грудня богословські навчальні заклади були закриті, їх будинки і бібліотеки конфісковані; 18 грудня цивільна реєстрація замінила церковний шлюб і, нарешті, декретом від 20 січня 1918 року церква була відокремлена від держави та школа від церкви. Зауважимо при цьому, що на терені України ці декрети не мали сили, тому що більшовицький уряд Росії, насправді не бажаючи того, сприяв самостійності українського духовенства та остаточному оформленню УПЦ. Водночас південні єпархії фактично опинилися в політичній ізоляції.

На противагу більшовицьким декретам, усі рішення Помісного Собору в Москві 1917 -1918 рр. були чинними і в Україні. Про це яскраво свідчить випадок з церковнопарафіяльними школами. 20 червня та 19 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав постанови про “об’єднання, з метою введення загального навчання..., і передачу у відомство міністерства народної освіти... церковних шкіл”. Передавалися всі школи – церковнопарафіяльні, школи грамоти, другокласні та церковно-вчительські. Початкові школи переходили в розпорядження органів місцевого самоврядування разом зі своїм майном та будинками (питання щодо майна повинні були вирішуватися в кожному окремому випадку).

Наслідуючи Тимчасовий уряд, Центральна Рада 5 грудня 1917 р. видала ідентичний закон. Тут (у пункті 2) зазначалося: “Тимчасово, до проведення шкільної реформи, за спеціальними школами відомств: духовного..., доручити Секретаріату Освіти встановити педагогічний догляд через затвердження навчальних планів і програм по загальноосвітніх предметів і нагляд за здійсненням їх”.

Це ліквідовувало монополію церкви не лише на початкову освіту (в парафіяльних школах), а й обмежувало її в управлінні власними пастирськими школами (семінаріями). А 23 квітня 1918р. Міністерство народної освіти України подало на затвердження проект про ліквідацію органів управління цих шкіл (єпархіальних, окружних і повітових шкільних рад) і передавання їхнього майна міністерству. При цьому воно наполягало також на передачі будинків, споруджених на церковні кошти й на церковних землях, проти чого активно протестували релігійні організації. У своєму повідомленні від 17 вересня 1918 р. завідуючий Миколаївською Скорбященською школою протоієрей Димитрій Стоянов указував на порушення місцевою владою Закону від 20 червня 1917 р. (закони української влади, за його словами, йому взагалі невідомі): відсутність будь-яких коштів від управи на утримання школи (при цьому користуючись будинком); проведення в недільні дні політичних зібрань і т.д., і відмовлявся відкрити школу на 1918/19 навч. рік. Передача майна взагалі відкидалася, бо, як указував настоятель, для будівництва школи не використано жодної державної копійки.

В роки діяльності Центральної Ради цей Закон не вдалося провести в життя. 14 травня 1918 року, вже за Гетьманату, його повернули для повторного розгляду новому міністерству освіти, яке в жовтні знову подало проект до Кабінету Міністрів. Проте через активний церковний опір реального значення він так і не набув. Лише із встановленням радянської влади церковні школи були повністю ліквідовані й запрацював декрет від 11 грудня 1917 р. про їх передачу наркомату освіти.

Таким чином, Собор і акт відновлення Патріархату не лише започаткували новий важливий етап в історії Російської православної церкви, а й значною мірою вплинули на церковне життя в Україні, яке до 1919 р. залишалося юрисдикційно підпорядкованим виключно вищій церковній владі в Москві.

Прийняте Положення про Тимчасове вище управління православної церкви в Україні, затверджене патріархом 26 червня (9 липня) 1918 року, проголошувало автономію УПЦ у канонічному єднанні з Патріархом Всеросійським. Останній залишав за собою право благословляти Київського митрополита та скликати церковні собори в Україні, затверджувати зміни в системі вищого управління УПЦ, а також здійснювати вищий апеляційний суд над єпископами українських єпархій.

Друга та третя частини Положення свідчили про відновлення соборності УПЦ. Вищим органом церковної, законодавчої, управлінської та судової влади оголошувався Український церковний собор, засідання якого мав проводити митрополит Київський та Галицький.

29 вересня 1917 року на місце архієпископа в Одесі замість Назарія Кирилова, який за власним бажанням пішов на відпочинок, було обрано Платона Рождественського (1866-1934). Вибір архіпастиря демократичним способом, шляхом скликання 10-18 січня 1918 р. Надзвичайного собору духовенства і мирян єпархії, ще раз підтвердив початок позитивних змін.

Новому архієрею довелося активно маневрувати у вирі зміни влад. 6 (21) грудня митрополит Платон виїхав до Одеси з Києва, де був присутнім на Всеукраїнському церковному соборі.

7 (30) січня 1919 р. митрополит Платон від імені Одеської єпархії висловив протест Директорії з приводу арешту деяких церковних діячів, одночасно звинувативши Директорію в руйнуванні Церкви шляхом домагання автокефалії. Згодом в Одесі почало діяти Вище церковне управління в Україні в складі Священного Собору єпископів (Синоду) та Вищої Церковної Ради, яке підпорядкувало собі всю територію Півдня України.

Військово-політичне становище в Україні в 1919 р. залишалося вкрай напруженим і непередбачуваним. Це змусило митрополита Платона, разом з деякими іншими представниками вищої ієрархії – архієпископом Кишинівським Анастасієм, вікарієм Київським, єпископом Чигиринським Никодимом, митрополитом Київським Антонієм (Храповицьким) і архієпископом Волинським Євлогієм (Георгієвським), втекти через Константинополь до Сполучених Штатів, побоюючись арештів та репресій з боку радянської влади, що було дуже слушним у той момент.

Із встановленням у 1920 р. радянської влади на Півдні України в історії православної церкви почався новий та важкий етап. Держава відокремилася від церкви, роблячи все можливе, щоб якнайшвидше знищити сліди минулої єдності і взаємопроникнення. У липні 1921 року Народний комісаріат юстиції України ухвалив “відкрити ліквідаційні столи по відділенню церкви від держави”. Вони повинні були закрити добродійні й просвітні організації церкви, припинити діяльність консисторій усіх сповідань, єпархіальних рад, проконтролювати передачу Радами депутатів груп віруючих громадян (не менше 20 чоловік), яким довіряє місцева влада, храмів для обрядових цілей; передати в раднаргоспи “для більш раціонального використання дзвони і взагалі предмети культу, вилучити у духовенства метричні книги, вилучити із храмів і молитовних будинків усі предмети, що ображають революційне почуття трудящих мас; відібрати будинки церковнопарафіяльних шкіл і духовних навчальних закладів”. Подібним чином стали втілюватися проголошені новою державою принципи волі, совісті й віросповідання.

Період трьох революцій яскраво засвідчив неспроможність православної церкви здійснення ґрунтовних реформ. І лише в 1917 році, коли зник один із стрижнів російського православ’я синодального періоду – самодержавство, бажання фундаментальних реформ вилилося в бурхливу реформаторську повінь. Характерною особливістю Херсонської єпархії було те, що її духовенство не мало такої національної самосвідомості, як у центральних єпархіях України. Воно продовжувало протягом усього періоду національних змагань 1917-1919 рр. вважати себе монолітною “єдиноросійською” організацією, що значно гальмувало демократизацію РПЦ навіть у роки бурхливих перетворень.

 

 Участь представників різних конфесій у зустрічі з імператором Миколою ІІ в Миколаєві

 

 На початку ХХ століття, коли розпочалась підготовка до Першої світової війни, на Миколаївських суднобудівних заводах “Наваль”, “Руссуд”, “Темвод”, відділенні Балтійського заводу розширилось будівництво військових кораблів, підводних човнів та інших суден. Всього в цей період в місті діяло 43 великі та 659 дрібних підприємств.

 Важливе значення мав морський порт. Кожного року, як повідомляється у ХХІ томі “Енциклопедичного словника” Ф.А.Брокгауза і І.А.Єфрона, у порту перебувало 155 пароходних та парусних суден закордонного, 726 – каботажного і 768 – річкового плавання. Відвантажували, в основному за кордон, зерно та цукор, борошно, ліс та залізо. А привозили кам`яне вугілля, вироби з металу, цемент, цеглу і черепицю.

 Проживало тоді в місті близько 80 тисяч населення. Серед них нараховувалось православних – 75,6%, католиків – 4,4%, лютеран – 1,1%, вірмено-григоріанців – 0,2%, розкольників – 0,3%, іудеїв – 17,2%, караїмів – 1%, мусульман – 0,2%.

За соціальним станом населення розподілялося на: 42,9% – купців та міщан, 21,1% – відставних військових офіцерів та солдат, 9,2% – дворян, 8,4% – селян, 0,3% – духовенство, 1,3% – іноземців, 11,8% – тих, що перебували на військовій службі.

На той час у місті, за свідченнями відомого історика Г.М.Ге, існувало 9 храмів, 7 чоловічих і 4 жіночі гімназії та училища, 14 шкіл грамотності, 4 народні училища та десятки церковно-приходських: православних, римсько-католицьких, євангелічно-лютеранських та інших навчальних закладів. Існували і спеціалізовані приватні єврейські школи. Крім того, у 1913 р. був відкритий учительський інститут. Всього на 1915 р. у Миколаєві діяло 95 навчальних закладів, де навчалось 14220 дітей.

Коли у 1914 р. Росія почала брати участь у війні, то на передовій лінії фронту, яка проходила через територію сучасної України, часто перебував цар Микола ІІ.

У квітні 1915 р. він вирішив на декілька днів залишити театр бойових дій і відвідати Миколаїв, щоб побувати на стапелях, де представники різних національностей та з різним віросповіданням будували першокласні судна для Чорноморського флоту: дредноути, крейсери, міноносці, підводні човни, а також виготовляли вагони, платформи, артилерійські снаряди та іншу продукцію для потреб фронту. Імператор сам на власні очі хотів побачити, як живуть корабели, в яких умовах виконують військові замовлення, які вкрай потрібні державі, флоту та армії.

У фондах Миколаївського державного обласного архіву міститься чимало цікавого матеріалу, що стосується візиту до Миколаєва царя Миколи ІІ. Наприклад, цікавим є звернення тогочасного Миколаївського градоначальника до населення міста (документ наводиться в оригіналі, тобто без перекладу на українську мову):

ОТЪ НИКОЛАЕВСКАГО ГРАДОНАЧАЛЬНИКА

ЕГО ИМПЕРАТОРСКОМУ ВЕЛИЧЕСТВУ ГОСУДАРЮ ИМПЕРАТОРУ благоугодно осчастливить городъ Николаевъ своимъ посhщеніемъ 15 сего Апрhля 1915 г., въ 8 час. 45 мин. утра. -

Съ радостью объявляя населенію о предстоящемъ для него великомъ счастьи видhть въ предълахъ родного города ГОСУДАРЯ ИМПЕРАТОРА, выражаю твердую увhренность въ томъ, что все населеніе города Николаева, одушевленное однимъ лишь чувствомъ безграничной любви и преданности къ нашему обожаемому МОНАРХУ, приложитъ всъ свои старанія къ тому, чтобы время пребыванія въ городъ ЕГО ИМПЕРАТОРСКАГО ВЕЛИЧЕСТВА протекло въ образцовом порядкh. -

Николаевскій Градоначальникъ,

Вице-Адмиралъ А.И.Мязговский”.

До зустрічі з імператором готувалося все місто. Цар планував відвідати суднобудівні верфі, побувати на службі в Адміралтейському соборі, а також завітати до лазаретів, де перебували поранені бійці, доставлені на лікування з фронту. До речі, в роки Першої світової війни військові лазарети (шпиталі) у Миколаєві були створені за ініціативою різних громадських комітетів, у тому числі представників таких релігійних громад: попечителів Свято-Миколаївської Грецької церкви, активістів Товариства Римсько-Католицької церкви та членів єврейської релігійної общини.

Про хід підготовки до зустрічей з імператором свідчать кошториси витрат, які містяться в архівних фондах. Зокрема, міська громада інформувала про те, що на постійне перенесення і збереження бюсту царя готові витратити 3 крб., на придбання надзвичайно красивого кумачевого сукна – 518 крб. 75 коп., для закупівлі й оздоблення срібного блюда й солонки – 275 крб., за використання автомобілів із приватних гаражів – 225 крб. 50 коп., для придбання коврових доріжок – 38 крб. і для вигтовлення дубової тарелі з оригінальною дерев`яною солонкою – 20 крб., для приведення в порядок шпитальних подвір`їв – 146 крб. та інше.

 Цар Микола ІІ прибув до Миколаєва поїздом, як і планувалсь, вранці 15 квітня 1915 р. Серед тих, хто зустрічав його на вокзалі, разом із “батьками” міста було багато представників і від різних релігійних конфесій. Наприклад, від римо-католицького Товариства та місцевої євангелічно-лютеранської церкви до складу делегації увійшли такі особи: надворний радник Станіслав Зеннонович Пржіялговський, провізор Броніслав Людвигович Вимуть, пастир Іон Карлович Куфельд, поселянини Олександр Іванович Утц та Карл Оттович Олоф.

Із вокзалу цар у відкритому автомобілі проїхав вулицями Миколаєва в напрямку до Адміралтейського собору.

Все місто зустрічало Миколу ІІ на вулицях. Жителі кричали “ура”, махали шапками й хустками і, як писалось тоді у звітах, “всем своим существом показывали бесконечное счастье видеть Государя”. Молоді люди стояли на дахах будинків, на парканах, навіть залазили на спини один одному, щоб побачити царя. Але скрізь був порядок і ніяких перещкод не виникало для того, щоб царський ескорт переміщався містом.

Біля Адміралтейського собору духовенство, почесні городяни, члени Міської думи, представники Морського та Військового відомств і десятки тисяч міщан щиро вітали царя. Імператор з вдячністю прийняв хліб-сіль, піднесений на оздобленому сріблом блюді, і, перехрестившись, зайшов до Адміралтейського собору.

На Богослужіння пропускали за окремими квитками, один з яких зображений на фотографії. Службу розпочав настоятель собору протоієрей Доримедонт Твердой такими словами: “Збулися у нас найкращі побажання … У нашому храмі маємо щастя зустрічати Його Імператорську Величність Государя Імператора Миколу Олександровича”.

Помолившись Богові, цар після цього відвідав ряд майстерень та цехів миколаївських суднобудівних заводів і побував на будівництві дредноута “Імператриця Марія”.

У ході візиту цар побував і в лазаретах для поранених воїнів, які утримувалися на кошти громадських та релігійних організацій Миколаєва. Імператор розмовляв з пораненими, робив подарунки, цікавився процесом лікування, покуштував страви, приготовлені для хворих, та фотографувався на пам’ять разом із медичним персоналом.

До речі, всі фотознімки було доручено здійснювати редактору миколаївської “Трудової газети” дворянину А.Л.Гранкіну та фотографам – потомственному почесному громадянину  м.Миколаєва Л.Л.Коносевичу і потомственному дворянину Б.М.Лещинському.

О шостій годині вечора, 15 квітня 1915 р. цар Микола ІІ, милостиво попрощавшись з миколаївцями і побажавши натхненної їм праці в ім’я держави, відбув на імператорському поїзді з Миколаєва.

Так завершилося одноденне перебування царя Миколи ІІ у місті корабелів. Висвітлення цієї призабутої сторінки історії засвідчує те, що на Миколаївщині традиційно мирно жили і співпрацювали представники різних релігійних конфесій. З повагою до всіх ставилося й правляче коло, отримуючи у відповідь розуміння та підтримку.

Адміралтейський собор, де був присутній на богослужинні Микола ІІ

 

Микола ІІ в одному з Миколаївських шпиталів серед медичного персоналу

 

 

 

 Свято-Михайлівська церква в с.Пелагеївка

 

Пелагеївська (Свято-Михайлівська) церква була добудована у 1904 році дійсним статським радником Михайлом Ісидоровичем Дуриліним. Церква трипрестольна: головний престол – на честь Архістратига Михайла, правий – святого мученика Андрія Стратилата, лівий – преподобної мучениці Пелагеї. Побудована з місцевої цегли. Стиль – давньоруська архітектура.

Цікаво, що в хрести, які розміщувались на 12 куполах, були вмонтовані дзеркала, які відбивали світло; тому церкву було дуже далеко видно з усіх боків, особливо в сонячну погоду. Внутрішні стіни церкви були розмальовані картинами на сюжети з Біблії. Багато було картин, які намальовані і на полотні.

Підлога у вівтарі та перед ним була застелена гарними килимами та до¬ріжками. До кожного свята були свої скатерки, якими накривали столи, та вишиті рушники. Вівтар був облицьований чудовими кахлями, а підлога вимощена керамічною плиткою.

Місцеві жителі розповідали, що до церкви на великі свята, особливо на Великдень, з'їжджалося дуже багато людей з різних сіл Ольгопільської та ін¬ших волостей.

Навколо церкви була огорожа, побудована також з цегли, яку виробляли, як і вапно, тут же, недалеко, на березі Інгулу. Поверх цегляного муру була встановлена ажурна решітка, загальна її довжина сягала приблизно 250-300 м. В огорожі було троє металевих воріт; одні знаходились з північної сторони, другі – з південної, треті – з західної. Всередині огорожі були посаджені різні декоративні дерева: клен, акація та ін.

Під церквою був підвал, в одній половині якого знаходились образи святих та горіла лампадка, друга половина була наглухо замурована.

Біля церкви (в напрямі річки) були розбиті чудовий фруктовий сад та алея каштанів.

Штат причту церкви складався зі священика та псаломщика. Вони не одержували штатної платні, як в інших церквах, а жили в основному за рахунок доходів від церковної землі, якої було 114 дес. 2200 кв. сажнів (в т.ч. на користь церкви 10 дес. і непридатної – 25 дес.). Садибної землі було 1512 кв. сажнів. Поряд з церквою була побудована школа грамоти та будинок для свяще¬ника.

Священиком був Дмитро Костянтинович Бойченко, 34 років, студент Одеської духовної семінарії, законоучитель та завідуючий церковною школою грамоти, псаломщиком – Анатолій Климентійович Лавренко.

Що стосується самого села Пелагеївка, то воно було засноване, очевидно, одночасно з побудовою церкви. В селі на 1906 рік було 2 селянські двори і 16 парафіян, із них 7 – чоловічої статі, 9 – жіночої.

У зв'язку з цим в школі навчалися діти (52 хлопчики і 20 дівчаток) в основному з парафіяльних сіл і хуторів: Софіївка, Ново-Михайлівка, Миролюбівка, Новогригорівка, Новопавлівка та Новомиколаївка, які знаходились від Пелагеївки приблизно 2-7 верст.

Церква діяла до початку 30-х років і припинила свою діяльність у період голоду 1932-33 рр., тому що, по-перше, не стало прихожан через тяжкі умови життя, по-друге, церковникам в цей період також ставало дедалі важче жити не тільки через страшенний голод, який перетворив життя в боротьбу за існування, але й через дуже великі податки; до того ж церкви повинні були сплачувати мито як приватні заклади, і ці платежі також лягали на плечі священиків. Вижити вони могли лише завдяки пожертвам віруючих приходу.

Неспроможність пожертвувань з боку віруючих та завищені податки призводили священиків до неплатоспроможності, внаслідок чого церкви закривали або використовували їх не за призначенням.

Так, священик Пелагеївської церкви переїхав до Миколаєва, а ключі від церкви віддав голові місцевого колгоспу "За колективізацію" Антону Рябову, який жив у приміщенні школи поряд з церквою.

У квітні 1934 року в Пелагеївку приїхали з Нового Бугу представники райкому партії, райвиконкому та райфінвідділу, які тут же склали комісію для вилучення церковного майна. Крім них, в комісію увійшли вчитель початкової школи Опанас Олімпович Отичко, секретар комсомольського осередку се¬ла Микола Лазарович Марчук та жінорг колгоспу Гладишка (ім'я та по батькові, на жаль, не встановлені). Все церковне майно (килими, скатерки, ризи та ін.) завантажили на гар¬бу і відвезли до Нового Бугу.

Крім вищеназваних речей, було вилучено також 20 кг срібних предметів, які з якихось причин не вилучили раніше згідно з постановою Всеукраїн¬ського Центрального Виконавчого комітету від 8 березня 1922 р. "Про пере¬дачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим". Це були хрести, різні підноси, плита з датою побудови церкви та з написом на честь кого побу¬дована, яка була вмонтована на центральному престолі у вівтарі, та ін.

У церкві залишалися тільки картини та ікони. Через деякий час з неї зробили колгоспну комору. А потім, як згадував Опанас Олімпович Отичко, зно¬ву приїхали посланці з району, будівельники і зруйнували огорожу.

Ажурну решітку теж відвезли до Нового Бугу і зробили з неї огорожу в центрі містечка. Пізніше зняли всі дзвони і відвезли на металолом.

Довершили цю справу самі жителі села. Опанас Олімпович розповідав: "А люди бачуть, що церкву грабують, давай і собі руйнувати мур з цегли, бо кожному потрібно щось будувати удома: чи-то грубу, чи плиту, чи якусь будівлю. Причому, вапно було таке міцне, як цемент, бо коли ламали мур, то цегли цілої не було... А всередині і картини дядьки познімали та пошили мішки з тої парусини, на якій були намальовані красиві живописні полотна".

У другій половині 80-х років було зроблено спробу реставрувати церкву. Після реставрації планувалось розмістити там музей, а на мальовничому бе¬резі Інгулу побудувати будинок відпочинку або профілакторій.

В 1988 році районним відділом культури Новобузького райвиконкому бу¬ло укладено договір з проектною організацією на реставрацію Свято-Михайлівської церкви. За короткий час було виготовлено 11 томів проектної документації на суму 41538 крб. за цінами 1990 року.

У цьому ж 1990 році були встановлені дерев’яні риштування та проведе¬на консервація будівлі. А в 1992 році було частково завезено і будівельний матеріал. Але коштів вже не було, і до середини 90-х років будівля так і простояла в риштуванні без ремонту та реставрації, тобто до того моменту, ко¬ли все це було передано самій церкві. Частину решіток з огорожі було знайде¬но і теж повернуто церкві, яка, незважаючи на відсутність реставрації та капітального ремонту, відкрила свої двері для прихожан. З цього часу вона стала Свято-Михайлівським жіночим монастирем. Почалося поступове відродження Пелагеївської перлини.

 

Свято-Михайлівська церква в
с.Пелагеївка

 

 

 

Відбудова Пелагеївської церкви та монастиря

 

 

 Німецька католицька кірха в с.Степовому

 

Постійне заселення й швидке освоєння безкраїх степів Північного Причорномор’я відбулося у другій половині ХVІІІ ст. Тоді, відповідно до “Плану про розподілення у Новоросійській губернії казенних земель для їх заселення”, почали з’являтися “різного звання й національності люди”. Поселенці повинні були протягом 3-х років освоїти родючі землі. З цією метою їм надавали грошові позики, вони звільнялись на перших порах від сплати податків, отримували інші пільги.

Таким чином, крім поміщицьких і дворянських селян, степи українського півдня освоювали нащадки славних запорожців, самостійні переселенці з північних та західних губерній, а також болгари, серби, грузини й вірмени, які рятувалися від турецького та австрійського гніту.

У кінці ХVІІІ – на початку ХІХ століть почали прибувати в українські степи і переселенці з Центральної Європи. Переважно це були німці. Російський уряд зобов’язався покрити всі переселенські витрати і забезпечити харчування в дорозі. Вони на 10 років звільнялись від усіх податків і земських повинностей, від рекрутського набору й постоїв, їм гарантувалась свобода віросповідання. Кожній німецькій сім’ї передбачалась передача від держави по 60 десятин землі на довічне користування з подальшим спадщинним правом.

В таких умовах у західній частині нинішньої Миколаївської області з 1809 по 1829 рр. й виникли німецькі колонії Раштадт (тепер с.Поріччя), Рорбах (тепер с.Новосвітлівка), Катеринославль (тепер с.Новосвітлівка), Карлструе (тепер с.Степове), Ландау (тепер с. Широ-кий Лан), Ватерлоо (тепер с.Ставки) та інші. Вони й створили цілий німецький Тилігуло-Березанський колоніальний округ.

Докладніше розповімо про заснування Карлструе, названого на честь першого поселенця Карла Шардта, який прибув сюди у 1809 р. разом із братами Філіппом і Фінценом. Пізніше колонія стала називатись Карлструе, а потім Карслу. Місцеве ж українське та російське населення називали село по-своєму – Калістрове. У середині 50-х років у населеному пункті вже проживало 102 сім’ї, де нараховувалось 587 осіб, за три десятки років ця кількість подвоїлась. Німці завжди мирно уживались з українськими, російськими, молдавськими та болгарськими сусідами.

Навколо цього поселення було викопано 7 ставків, багатих на рибу. На південній околиці був висаджений фруктовий сад, який тягнувся до поселення Зульд (тепер с.Веселе). А в степу визрівав на плантаціях виноград.

З чотирьох боків поселення височіли кам’яні хрести з розп’яттям Ісуса Христа. У період засухи пастори організовували хрестові ходи прихожан з молитвами й проханнями до Бога, щоб послав дощі.

У самому населеному пункті скрізь біля будинків були вимощені тротуари. Упродовж вулиць були висаджені рівними рядами дерева. Усі будівлі й дерева завжди були підмазаними й вибіленими, подвір’я й вулиці охайними. Поміж деревами в різних кінцях села були викопані 16 колодязів із джерельною водою.

У 1900 р. в Карлструе була урочисто освячена католицька кірха (костьол), будівля якої збереглася до наших часів. Храм став сравжньою дивовижною архітектурною пам’яткою і монументальною культовою спорудою. Стіни й стеля кірхи були майстерно розмальовані малюнками на релігійні сюжети. Підлога викладена кольоровим кахелем. На вхідній стіні розміщений був масивний механічний годинник.

У 1907 р. в Карлструе приїхав ксьондз Шарр, який зініціював відкриття духовної семінарії, де здобували духовну освіту німецькі діти з усього Тилігуло-Березанського національного округу. Проіснувала семінарія недовго, бо після революційного 1917 року вона була закрита, а приміщення передано в користування дитячому будинку для дітей-сиріт. Ченці та інші працівники колишньої семінарії допомагали дитбудинку вести господарчі справи, матеріально підтримувати сиріт і брали участь у їх вихованні на основі моральних богоугодних принципів.

У рядянську добу культове приміщення залишилось без догляду. Згодом за рішенням місцевих керівників кірха була перетворена у зерносховище та склад.

У 1945 р., після масової насильницької депортації німецького населення, в с.Карлструе розпочали виконання “команди згори”: стерти кірху з лиця землі. Для цього на допомогу надіслали навіть саперів (!). Але всі їх зусилля й спроби були марними. Тільки купол удалось підірвати, а стіни вистояли – дуже вже міцно вони були змуровані.

Нині обговорюється питання про передачу цього культового приміщення християнській громаді. А поки що з ініціативи досвідченого керівника колективного господарства “Степовий”, депутата Миколаївської обласної ради, Героя Соціалістичної Праці В.Г.По-горєлова, католицька кірха відреставрована і перетворюється в оригінальний музей, де можна дізнатися про історію села, духовні й релігійні засади, побут і національний колорит не лише українців та росіян, а й німецьких, болгарських та інших іноземних поселенців, які намагалися перетворити землі Північного Причорномор’я у справжній квітучий сад.

 

Німецька кірха в с.Степовому. ХІХ ст.

 

 

З історії Свято-Покровської церкви м.Первомайська

 

 Історія людства переконливо доводить, що майбутнє здорової нації неможливе без збереження духовних цінностей. Саме духовність забезпечує ті ідеологічні обрії, до яких повинна прагнути як нація в цілому, так і окрема особистість. Нерозривно пов’язана з духовністю така сфера людської свідомості, як релігія, адже в ній сконцентровані найвищі морально-етичні надбання цивілізації. Сила релігійної моралі сприяє формуванню інтелектуальної еліти, забезпеченню національної єдності, а також такому розвитку соціуму, лейтмотив якого – гуманістичні засади та принципи громадянської злагоди. Сьогодні суспільство вже дійшло до цих висновків, і зокрема до того, що знання про релігію допомагають людині самовизначитися у розв’язанні складних проблем буття і що обізнаність у цій сфері – це шлях до природності та інтелектуального розкріпачення.

 Зараз можна помітити посилення інтересу до питань православного життя, який значною мірою живиться тим, що з плином часу ця тема набуває нових оцінок та поглядів, більш об’єктивних, позбавлених тенденційності та повного негативізму. У цьому плані Миколаївщина – не виняток. Тим більше, що край багатий на осередки релігійного життя – храми, в яких відображена своєрідність культури українського народу. Один з таких осередків – Свято-Покровська церква в місті Первомайську.

 Первомайськ – це другий після Миколаєва за розміром і значенням адміністративний центр обласного підпорядкування. Розташоване на зелених берегах Південного Бугу, це степове місто подібне до людини, має своє неповторне обличчя, характер, долю...

Згадки про цей край є ще у давньогрецького історика Геродота (V ст. до н.е.). Тут мешкали кімерійці, скіфи, готи і гуни. Поступово край заселяли слов’янські племена.

 Біографія міста починається з 1676 року, коли запорожці для захисту своїх земель від нападів польської шляхти, татар та турок збудували біля злиття рік Синюхи і Південного Бугу укріплення – Орликівський шанець. Згодом Орлик розвивався як митний торговий та ремісничий центр. В 1781 році містечко перейменували в Ольвіополь. Ольвіополь – одна з трьох складових Первомайська, дві інші – це Голта та Богопіль.

В 1762 році козаки та біглі селяни заснували на правому березі Південного Бугу так звану ханську слободу Голту, назва її походить від тюркського “олта” – низина.

На лівому березі Південного Бугу ще в 1750 р. поляки збудували укріплення та карантинну заставу, які поклали початок третій частині Первомайська – Богополя. Біля застави були розташовані військові бівуаки, здебільшого козацькі. Саме тут збігалися кордони трьох держав – Росії, Туреччини та Польщі, розділені річками Синюхою, Південним Бугом та Кодимою. Після завершення військових дій тут почали оселятися мирні жителі, переважно вихідці з Брацлавщини, а також з Бессарабії.

З часу заснування Богопіль був родовим маєтком Потоцьких, але в 1853 році граф Болеслав Потоцький продав його курляндському барону Ернесту фон Нолькену, який, в свою чергу, продав маєток поручику Димитрію Бенардакі в 1858 році. Від нього Богопіль перейшов, як повідомляють Єпархіальні відомості, до Грегера, а від останнього – до князя Святополка Мирського.

Богопіль швидко розвивався як торгово-ремісниче містечко. Частина населення займалася землеробством, земля належала пану, і особливого пригнічення зазнавали кріпосні селяни. Через тяжку панщину, введену Потоцькими, молдавське населення ще у 1820 році залишило Богопіль, а барон фон Нолькен зовсім розорив селян відбиранням та зміною інвентарних ділянок.

 

Свято-Покровська церква м.Первомайська

 

Перший храм Богополя був дерев’яним, схожим більше на каплицю, з’явився він у ІІ пол. XVIII ст. і проіснував до початку XIX ст. З 70-х років XVIII ст. і до 1810 року священиками Богопільської церкви були: Віссаріон Ржепишевський, Єпифаній Вержбицький (з 1850 року), Михайло Вержбицький та Іоанн Чернявський.

У 1805 році завдяки “старанням прихожан” була збудована кам’яна церква на честь Покрова Пресвятої Богоматері і освячена протоієреєм Петром Товстицьким. Архітектура Свято-Покровської церкви належить до візантійського стилю, з чотирма великими колонами при вході, хрестоподібна за планом, однокупольна. У 1839 році граф Потоцький спорудив дзвіницю та огородив церкву муром. У храмі є ікона св. князя Володимира та княгині Ольги, яка з’явилась в 1888 році на честь 900-річчя хрещення Русі завдяки настоятелю Іоанну Чернявському.

У 1886 р. був побудований величний Різдвяно-Богородичний собор, який був зруйнований у 1934 р.

У 2001 році місто готується до двох ювілейних дат: 10-ї річниці Незалежності та 325-річчя з дня заснування. Напередодні свят Свято-Покровська церква звертає на себе особливу увагу як центр духовного життя Первомайська. Треба сказати, що цей храм належить до Української православної церкви Московського патріархату.

Свято-Покровська церква нерозривно пов’язана з ім’ям її настоятеля – отця Віталія. Протоієрей Віталій Савович Мальчук народився 1929 року в селі Шпанів Рівненського району Рівненської області в робітничо-селянській сім’ї. Освіту отець Віталій здобув у Волинській православній духовній семінарії в Луцьку. Після проходження військової служби в Миколаєві він розпочав свій довгий шлях служіння Богу в Кіровоградському Храмі Преображенія Господня в сані диякона. В 1956 році Віталій Мальчук прийняв сан священика і був направлений у Миколаївську область, діяльність в різних районах якої передувала його появі в 1966 році у Свято-Покровській церкві. Відтоді вже 36 років отець Віталій несе віруючим слово Боже, прощення та надію.

Можна без перебільшення стверджувати, що завдяки невтомній праці цього настоятеля Свято-Покровська церква стала своєрідним символом релігійного життя краю. При безпосередній участі отця Віталія в місті було створено ще три православні храми: Свято-Михайлівська, Свято-Варварівська та Свято-Миколаївська церкви.

Велику увагу Віталій Савович приділяє майбутньому нашої держави – молоді. У вересні 1991 року він створив першу недільну школу при Свято-Покровській церкві, розраховану на дворічне навчання. Головний предмет у школі – закон Божий, де учнів прилучають до моральних понять, до глибокого розуміння національних цінностей українського народу – віри в Бога та любові до Батьківщини. Можливо завдяки цим школам зараз відмічається таке позитивне для суспільства в цілому явище, як збільшення частки молоді серед віруючих. Так, пропагування моралі не має вартості, якщо воно не враховує виховання “нової генерації”.

 

Вінчання у Свято-Покровській церкві

Настоятель Свято-Покровської церкви протоієрей Віталій

 

Значною подією в історії Свято-Покровської церкви стало відкриття при ній каплиці, присвяченої пам’яті усіх загиблих від голодомору 1932-33 рр. З великим піднесенням каплиця була відкрита і освячена отцем Віталієм у дні всенародної скорботи і пам’яті у вересні 1993 року.

Шлях церковної діяльності тривалістю в 52 роки пройшов отець Віталій, шлях, багатий як на випробування, так і на досягнення. Тому закономірною стала нагорода настоятеля орденом Української православної церкви Святого Рівноапостола князя Володимира. Своєю півсторічною діяльністю отець Віталій заслужив повагу не тільки мешканців Первомайщини, але й вищого духовенства України. Миколаївський владика Питирим вручив нагороду і високо оцінив його невтомну працю: “Тільки Бог знає, як жилося священикам та їх дітям в 60-70-ті роки. Скільки треба було мати мужності та святої віри, щоб не зламатися та продовжувати служіння в ім’я Господа нашого”. Енергія Віталія Савовича невичерпна й після п’ятдесятирічної межі. Він постійно публікує статті духовного характеру в місцевій пресі, виступає на радіо, співпрацює з виконавчою владою і взагалі веде активну громадську діяльність.

Сьогодні православ’я має всі умови для безперешкодного здійснення своєї високої місії – можливості вести за собою мільйони людей. Завдяки цьому українці повертаються до свого духовного надбання, до національних ціннісних витоків, і ці процеси закономірні, тому що ідея Бога, пошук Божественного в людині вічні і знищити їх неможливо, бо то є саме життя, бо то є природне існування Всесвіту...

 

Різдвяно-Богородський собор. Заснований у 1886 р. Зруйнований у 1934 р.

 

 

З історії Бармашівських храмів

 

Село Бармашово (до 1922 р. – Засілля) Жовтневого району Миколаївської області розташоване в живописному місці біля величезного ставу.

Перші поселенці прибули сюди у 1812 р. із Климівського повіту Могилівської губернії (нині Республіка Білорусь). Тоді ж, а точніше у 1812-1815 рр., братами Білозерцевими була збудована з дерева перша церква. Проіснувала вона недовго, бо внаслідок пожежі згоріла.

Через це в кінці 20-х років ХІХ ст. сільська громада вирішила разом із будівництвом лікарні та школи звести у центрі села кам’яну церкву. Після освячення вона отримала назву Святого Миколая. При ній була відкрита церковно-приходська школа. Приміщення храму збереглося до наших днів: сьогодні в ньому правляться богослужіння.

Село збільшувалось, на початку ХХ ст. в ньому проживало більше 10 000 жителів. Постало питання про будівництво в Богометівській частині села ще однієї кам’яної церкви. За писемними джерелами та спогадами старожилів, таких як А.М.Тищенко і С.М.Фролов (які народилися у 1910 р.), всі односельці брали участь у спорудженні цього храму. Оскільки у селі не було свого каменю, його звозили зі всього регіону. Цілі валки возів курсували з різних місць до новозведеного храму. Будівництво здійснювали 12 братів, які прибули з Сибіру.

У 1906 р. звелася вгору багатокупольна церква, увінчана золотим хрестом, і стала називатись Вознесенською. Першим священиком було призначено отця Сергія. Ним був виплеканий пречудовий церковний хор, слава про який розлетілась по Миколаївщині. Під час богослужіння півчі розміщалися на спеціально збудованому балконі і священні слова церковних пісень чітко долітали до всіх віруючих.

Пройшло декілька років. Після 1917 р. розпочався інший відлік в історії Бармашівських церков. Радянська влада прийняла рішення вилучити цінності з храмів, зняти дзвони та хрести. Тоді віруючі стали на захист своїх святинь. Доходило навіть до відкритих протистоянь. Під час таких зіткнень у 1922 р. була до смерті забита найбільш войовнича атеїстка, делегат Першого Всеукраїнського з’їзду комнезамів та учасниця Всеросійського з’їзду робітників і селян  Ф.М.Бармашова. В результаті – село стало називатися Бармашово. Церква Вознесіння була розгромлена, а активні учасники вбивства Ф.М.Бармашової були страчені. Довершився цей процес у роки Великої Вітчизняної війни, коли артилерійські снаряди знищили куполи та стіни. У період відбудови села жителям дозволили використовувати церковне каміння для ремонту і зведення осель. Могилу ж отця Сергія перенесли на територію церкви Святого Миколая, яка чудом збереглась. Щоправда, в роки фашистської окупації ця церква не тільки була закрита, а й спаплюжена. Гітлерівці перетворили її приміщення на перевалочний пункт для радянських військовополонених перед відправленням їх до концтаборів.

Після визволення Миколаївщини від фашизму жителі села відродили Свято-Миколаївську церкву. Були капітально відремонтовані стіни й підлога. Приміщення колишньої церковно-приходської школи спочатку перейшло у розпорядження тодішньої семирічної школи, а нині тут залишились одні руїни.

Сьогодні у Бармашово проживають нащадки переселенців із Білорусії, вихідці з Західної України та інших куточків колишнього СРСР.

Звичайно, давно уже не стало фундаторів села. Але церковні традиції передаються із покоління в покоління. Як не витруювалась віра в Бога в радянські часи, нині, за словами настоятеля Бармашівської Свято-Миколаївської церкви ієрея В’ячеслава (в миру В’ячеслава Миколайовича Кшилюка), більше півсотні парафіян відвідують кожне богослужіння. А на Різдво, Хрещення Господнє, Пасху та інших святкових Всенічних і Божественних літургіях церкву відвідують від 400 до 1200 осіб.

Жителі села все частіше приходять до храму, щоб утішити й очистити свої душі. Започаткувала Свято-Миколаївська церква й такий захід: напередодні кожного навчального року почали правитися для молоді напутні молебні та причащатися діти.

 

Церква Святого Миколая у с.Бармашово

 

        Теперішня Бармашівська церква Святого Миколая підпорядкована Миколаївській єпархії, яку очолює архієпископ Питирим. Храм існує за рахунок здійснення богослужіння, церковних парафіяльних треб і добродійних пожертвувань. На капітальний же ремонт, який нині розпочався, як завжди, не вистачає коштів. Тому Бармашівська церковна громада з вдячністю прийме допомогу в ім’я святої богоугодної справи від будь-яких спонсорів.

 

 Церква Різдва Пресвятої Богородиці в с.Калинівка

 

На живописному лівому березі Інгулу, за 18 км від Миколаєва, розташоване велике село Калинівка, яке прикрашає старовинна церква Різдва Пресвятої Богородиці. В народі її часто називають Лисогірською, або Старою. Обидві неофіційні назви мають своє пояснення. Перша – пов’язана з назвою історичної частини села – Лисою горою, друга може бути зрозумілою лише тим, хто знає, що в селі колись існувала ще одна церква, яка не збереглася до наших днів. Вона була побудована значно пізніше за першу, тому й називалася Новою, а офіційно – церквою Успіння Пресвятої Богородиці.

Для розуміння ролі православної церкви в житті мешканців Калинівки слід згадати деякі віхи з історії села. Воно виникло від заснованого ще на початку XVIII ст. зимовища запорожця Карпа Островерха. Звідси походить і перша назва поселення – Карпівка. Саме з такою назвою в 70-х роках земля і зимівище перейшли до нового володаря Ф.Р.Демськова. У 1789 році, за розпорядженням П.О.Потьомкіна, Карпівка була перетворена в адміралтейське поселення і отримала нову назву – Калинівка. На зарослому калиною березі з’явилися перші помешкання майстрових суднобудівної верфі. Царський уряд переселяв сюди селян із Чернігівської, Київської, Волинської та інших губерній. Осідали тут також відставні солдати, сімейні рекрути та майстрові, що працювали на канатному заводі.

Основними заняттями поселенців були землеробство і скотарство. Разом із тим вони були залежними від адміралтейства. Дорослі працездатні чоловіки (від 16 до 60 років) щорічно повинні були по 3 місяці працювати на Миколаївській суднобудівній верфі. З розвитком суднобудування в Миколаєві зростало населення Калинівки. Для задоволення релігійних потреб поселян у 1805-1806 роках за клопотанням командира Чорноморського флоту маркіза де Траверзе була побудована кам’яна однопрестольна церква на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Композиційно церква є характерним зразком так званого синодального стилю в церковній архітектурі і дуже близька до інших місцевих православних церков кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. – Адміралтейського собору, Свято-Миколаївської (Грецької церкви) та інших. Ця невелика хрестово-купольна споруда з барабаном та напівсферичним куполом, доповненим вже в наші часи маленьким куполом-маківкою, збереглася до наших днів. Крім своїх основних функцій, церква опікувалася освітою дітей. У 1862 році в Калинівці була відкрита цековнопарафіяльна школа.

Зростання населення Калинівки наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. стало причиною побудови в селі ще одної, більшої за розмірами від першої, трипрестольної церкви з високою дзвіницею на честь Успіння Пресвятої Богородиці. В перші роки радянської влади деякий час діяли обидві церкви. Однак, вже в другій половині 20-х років, із посиленням позиції войовничого атеїзму як складової офіційної державної ідеології, влада все частіше втручалася в справи церкви, посилювала тиск на священиків та віруючих. У Калинівці це проявилося в ініціюванні парткерівництвом створення молодіжного гуртка безвірників, проведенні антирелігійних вечорів та диспутів, насадженні «нових обрядів». Замість вінчання та хрестин почали святкувати червоні весілля, октябрини та зорини.

У 30-ті роки обидві церкви були закриті. За спогадами жителя Калинівки П.Ф.Бережкова (1905 р.н.) та інших старожилів під час атеїстичної кампанії 30-х років із церков спочатку зняли дзвони. Коли скидали найбільший багатопудовий дзвін Успенської церкви, він пробив три яруси дзвіниці і встряв у землю. Більшість жителів не схвалювали це кощунство, а дехто навіть намагався чинити опір. Коли тракторами дзвони витягали за село, віруючі з ризиком для життя залазили в середину дзвонів і намагалися не допустити вивозу святинь. Вночі вони потаємно перетягли їх вручну знов до церкви. Однак дзвони все ж таки вивезли, а саму церкву пізніше розібрали.

Доля церкви Різдва Пресвятої Богородиці склалася більш щасливо. Хоча й вона кілька разів на довгий час закривалася, втратила дзвіницю і використовувалася не за призначенням, як комора, будівля все ж таки збереглася. У післявоєнні роки в ній були відновлені богослужіння. Зусиллями віруючих церква була капітально відремонтована як ззовні, так і зсередини.

        Не забувають калинівці і про зруйновану церкву. Віруючим вдалося зберегти храмову алтарну ікону Успіння Пресвятої Богородиці, яка зараз знаходиться на почесному місці в діючій церкві Різдва Пресвятої Богородиці. На згадку про знищену святиню щорічно 28 серпня, в день свята Успіння, в селі проводиться хресний хід і служиться молебень біля місця, де знаходився храм.

 

Церква Різдва Пресвятої Богородиці в с.Калинівка Жовтневого р-ну. Фото 1999 р.

 

 

 Руйнування храмів

 

Руйнування храмів на Миколаївщині почалося ще за часів громадянської війни в Росії у 1918-1921 роках. Бойові дії ворогуючих сторін, німецька окупація у 1918 році сприяли створенню на терені області різноманітних бандитських угруповань, які грабували церкви та молитовні будинки. Особливих збитків зазнали сільські храми, католицькі собори та іудейські синагоги.

“В одній православній церкві, восьми синагогах, чотирьох кірхах та трьох римсько-католицьких церквах церковних цінностей не знайдено, тому що вони дуже бідні, а ті цінності, що в них були, украдені свого часу бандитами”, – читаємо в газеті тих днів. Багато цінностей було вивезено і священнослужителями, які емігрували за кордон разом з військами німців, французів, греків, Денікіна та Врангеля, що відступали з України.

Руїна та голод 1921-1922 років також завдали великої шкоди храмам. 8 березня 1922 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК) прийняв постанову “Про передачу церковних цінностей до фонду допомоги голодуючим”. У ній говорилося: “У зв’язку з негайною потребою терміново мобілізувати усі ресурсні органи, що можуть послужити засобами боротьби з голодом та для засіяння ланів, ВУЦВК ухвалив:

Запропонувати місцевим Радам у місячний термін вилучити церковне майно, як передане для користування громадам віруючих усіх релігій за описом та договором, так і ще не передане за договором – усі коштовні речі з платини, золота, срібла, дорогоцінних каменів, слонової кістки, вилучення яких не зможе істотно зачепити інтереси самого культу і передати їх органу Уповнаркомфіна спеціальним призначенням до фонду ЦК допомгола (Центральна комісія допомоги голодуючим).

Вилучені цінності передавати до спеціального фонду на особливі потреби і використовувати винятково для допомоги голодуючим за спеціальною інструкцією, розробленою ЦК допомголу за погодженням з Наркомюстом та Уповнаркомфіном.

Приховування цінностей, переданих до рук віруючих згідно з договорами, карати за розтрату надбання Української Соціалістичної Радянської Республіки.

ЦК допомгол періодично публікує в пресі докладний опис цінностей, вилучених у місцевих храмах, синагогах, мечетях тощо з обов’язковою вказівкою назв цих церковних закладів, а також дані про їх використання.

      Голова ВУЦВК Г.Петровський”.

У Миколаєві губернська комісія з вилучення церковних коштовностей почала діяти 25 квітня 1922 року. Такі ж комісії були створені в усіх повітах губернії.

З 5 до 13 травня 1922 року до Миколаївського губернського фінансового відділу уже надійшло понад 48 пудів срібла, 3 фунти, 16 золотників та інші цінності.

До 25 травня в губернії було вилучено вже 182 пуди 2 фунти 88,5 золотників 33 долі срібла. Темпи вилучення церковних цінностей були дуже високі. 6 червня Миколаївська губернська прибутково-видаткова каса надіслала Управлінню Наркомфіну України до міста Харкова (тодішньої столиці України) церковних цінностей 202 пуди 37 фунтів 67 золотників 58 долей. Особливо треба відзначити, що вилучення церковних коштовностей відбувалося в усій губернії без інцидентів: служителі церков та віруючі з глибоким розумінням поставились до цієї справи, усвідомлюючи, що допомога голодуючим – свята справа усіх громадян держави.

Всього ж по Миколаївській губернії, згідно з «Ведомостями изъятых церковных ценностей за время кампании», було вилучено: срібла – 290 пудів 23,5 фунта 57 золотників 92 долі; золота – 14 золотників 66 долей, 3 золоті монети по 5 карбованців і срібних монет на суму 1184 карбованці 55 копійок. У тому числі у місті Миколаєві було вилучено з місцевих храмів 43 з лишком пуди срібла, срібні монети, золотий брелок з 7 алмазами, дві корони з 16 діамантами, вінець з матерії, обшитий перлами, золотий хрест з 15 діамантами, перли, золоті накладки з алмазами та інше.

Таким був вагомий внесок Миколаївських храмів у справу допомоги голодуючим.

Щоб краще усвідомити цей внесок, треба пригадати, що 1 пуд дорівнює 16,38 кг; 1 фунт – 409 г; 1 золотник – 4,266 г; 1 доля – 44,43 мг; 1 г = 64,8 мг.

Наступним кроком наступу на храми було створення в Радянському Союзі спілки войовничих безбожників. Створена у 1925 році на з’їзді кореспондентів газети “Безбожник” спілка вибрала за мету ідейну боротьбу з релігією в усіх її проявах. Спілка безбожників займалася пропагандою атеїзму, створення музеїв та виставок, випуском наукової та науково-популярної літератури, проводила роботу щодо впровадження в побут нових, нерелігійних свят та обрядів.

Відділи цієї спілки войовничих безбожників були створені в усіх республіках, областях, містах, районах, у великих селах.

У Миколаєві спілка безбожників розмістилась у закритій Караїмській кенасі на розі вулиць Макарова та Лягіна. До 1929 року діяльність спілки безбожників велася на рівні лекцій, диспутів, конференцій, атеїстичних вистав.

І от 7 січня 1929 року в Палаці праці, що знаходився на розі вулиць Радянської та Спаської, міська спілка безбожників провела диспут на тему “Релігія – класовий ворог трудящих”. Доповідь зробив голова спілки професор Фідровський. У диспуті взяли участь священик Філатов, від євангелістів громадянин Вілкін, члени спілки безбожників Вайсман, Кузін, Ангарський. Газета “Красный Николаев” 10 січня 1929 року писала: “Дискусія, яка відбулася, є початком великого наступу, який організовує спілка безбожників”.

Почалася бурхлива кампанія щодо закриття храмів і передачі їх під школи і клуби. Безбожники організовували збирання підписів місцевих мешканців з вимогою зачинення храмів та зняття дзвонів. У Миколаєві вони зібрали 5724 підписи та 27 резолюцій зборів з вимогою закрити церкву 58-го Празького полку. 9 січня 1929 року профком та адміністрація заводу ім. Андре Марті (тепер Чорноморський суднобудівний завод) порушили клопотання перед Миколаївським міськвиконкомом про передачу будинку церкви колишньої Бухтєєвської тюрми під клуб молоді на Дальній Слобідці.

Миколаївська профспілка будівельників вимагала закрити Симеоно-Агрипинську (в народі Семенівську) церкву та передати її під клуб будівельників. У Богоявленську на зборах представників 8 мікрорайонів було прийнято постанову про те, щоб одна з двох церков залишилася діючою, але з обох зняти дзвони. За цю постанову проголосували 770 осіб, проти – 230.

 У цей час були і явно організовані “зверху” рішення “народу”. Так, в січні-березні 1930 року Ново-Григор’євська та Широкобалківська сільради, товариство “Незаможник” прийняли і надіслали до Миколаєва постанови про необхідність зачинити Ново-Купецьку церкву в Миколаєві і передати її для організації тракторних курсів та тракторної бази.

 Газета “Красный Николаев” 31 січня 1930 року повідомляла: “22 січня цього року в селі Піски Баштанського району закрити церкву і переобладнати її під школу. На майдані спалити 6 возів ікон. З 350 дворів тільки з 20 не віддали ікони”.

“Софіївка Новобузького району: 22 січня вивезли за село і спалили 260 ікон”.

Миколаївське єпархіальне управління у своєму листі до Миколаївського окрвиконкому писало: “23 листопада 1929 року в селі Юр’євка Новобузького району місцева адміністрація безбожників, за сприяння голови сільради, насильно заволоділо церквою. Трактором купол церкви був стягнутий на землю. Усе убрання в середині храму було розбито. 19 січня захопили церкву в селі Нова Петрівка Новобузького району. На сьогодні в окрузі незаконно захоплено 13 церков, багатьох священиків розкуркулюють”.

 Таке становище склалося в усіх районах нашої області. Але не всі віруючі мирились з діями безбожників. До всіх інстанцій округу, уряду, ВУЦВКу надходили масові листи з проханням не закривати церкви, не знімати дзвони, припинити свавілля.

Ця бурхлива кампанія примусила миколаївський окрвиконком 28 грудня 1929 року надіслати усім райвиконкомам розпорядження “припинити будь-яке відправлення делегацій до Харкова та Миколаєва в справах про закриття храмів”.

Але наступ на храми продовжувався. У зв’язку з прийняттям планів індустріалізації держави промисловість країни гостро потребувала у великих обсягах міді та сплавів з її вмістом.

Добуток власної міді в країні був украй незначний. Тому уряд СРСР вирішив використати досвід царя Петра I, який знімав дзвони в храмах для вироблення гармат.

21 грудня 1929 року Секретаріат ВУЦВКу приймає постанову “Про вилучення дзвонів”, в якому говорилося, що вилучати дзвони можна тільки за рішенням окрвиконкомів на підставі постанов Загальних зборів населеного пункту. Дзвони необхідно здавати до Рудметалу, а кошти, одержані внаслідок здачі металу, вносити до бюджету міської чи сільської Ради і використовувати їх на проведення культурно-освітньої роботи.

Тільки в Миколаєві та його передмістях в церквах та молитовних будинках нараховувалось 150 дзвонів загальною вагою понад 47 тонн.

Малиновий передзвін храмових дзвонів викликав у душах віруючиих і невіруючих особливі почуття. Невипадково народились пісні, що користувалися великою любов’ю народу: “Вечірній дзвін, вечірній дзвін, багато дум наводить він”, “Малиновый звон на заре, скажи этой милой земле, что я в эту землю влюблен, в этот малиновый звон”.

У Миколаєві, коли починав дзвонити головний дзвін собору Різдва Богородиці, його було чути в усіх будинках на прилеглих вулицях.

Першими були зняті у 1929 році дзвони Адміралтейського собору загальною вагою понад 11 тонн. Наступного року, а точніше 2 лютого 1930 року газета “Красный Николаев” писала: “...31 січня ударники-безбожники, робітники А.Марті, Водтранса та майстерень військового порту взяли штурмом 6 церков: Старокупецьку, Шпитальну, колишню в лікарні, Касперівську, Миколаївську та полкову. В усіх цих церквах були зняті дзвони. Всього в них 1300 пудів кольорового металу. Зняття дзвонів стало запасом тяжкої індустрії. Найближчими днями дзвони знімуть і в інших церквах.

Санкціонувавши зняття дзвонів на цей раз, окрвиконком і в подальшому буде чутливо прислухатися до пропозицій трудящих і надасть стихійному руху організований, законний характер. У Старокупецькій церкві дзвони знімали досвідчені бригади і монтажники заводу  А.Марті. Активну участь узяли центральна та заводська пожежні команди”.

До речі, тогочасна влада змушувала усі церковні громади на своїх зборах розглядати питання про зняття дзвонів для потреб промисловості і давати згоду на це. Хоча були й випадки, коли віруючи колективно зверталися до виконкомів з проханням залишити деякі дзвони.

Так, 18 січня 1930 року правління релігійної общини Свято-Миколаївської церкви села Велика Корениха просило Варварівський райвиконком “залишити церковні дзвони, бо вони є маяком для тих, хто іде через річку, вкриту льодом, та робітникам заводу Андре Марті, які пливуть на човнах у тумані”.

Однак, це прохання не задовольнилося. Промисловість вимагала все більше і більше міді.

Закриття храмів на Миколаївщині почалося ще в 1925 році, коли 10 листопада була закрита каплиця Ново-Купецької церкви в Морському порті. Все майно каплиці було передане церкві.

4 листопада 1928 року перша єврейська безпартійна робоча конференція м.Миколаєва прийняла постанову про закриття Хоральної синагоги та передачі її для проведення культурної роботи єврейською мовою. 13 грудня 1928 року Миколаївський окрвиконком звернувся до Наркомату внутрішніх справ України з проханням закрити хоральну синагогу в Миколаєві.

Постановою Президії ВУЦВК від 28 березня 1928 року Хоральна синагога в місті Миколаєві була закрита, а приміщення її було рекомендовано використати для культурно-освітніх заходів.

Адміралтейський собор у 1922 році був переданий Українській громаді і до 1929 р. в ньому діяв Український кафедральний собор. Він стояв на Соборному майдані, де також в будинку міської управи розміщались окружні і міські державні установи та партійні органи.

7 дзвонів соборної дзвіниці щоденно давали про себе знати.

У зв’язку з клопотанням Миколаївського міськвиконкому про закриття Адміралтейського собору українським урядом була призначена архітектурно-будівельна комісія для визначення будівельного стану та його історичної цінності. Значний внесок на захист собору зробив директор Миколаївського історико-археологічного музею Феодосій Тимофійович Камінський.

 Трагічною була доля цієї незвичайної людини. У 1929 р. його репресували і він працював на будівництві Дніпрогесу. У 1937 р. його знову засудили і відправили у табори до Сибіру. У 1949р. його знову репресували, і вийшов він на волю лише 1954 року повністю реабілітованим.

19 жовтня 1928 року урядова комісія визначила, що будівля Адміралтейського собору знаходиться у доброму становищі і він являє собою пам’ятник “рідкісної будівельної техніки ХVIII сторіччя”. Постановою Секретаріату ВУЦВКу 10 червня 1929 року будинок Адміралтейського собору передається Республіканській інспекції з охорони пам’ятників культури для використання його як музею.

Однак, Миколаївський міськвиконком не заспокоївся і порушив клопотання перед вищими органами влади про зруйнування дзвіниці Адміралтейського собору.

17 лютого 1930 року бюро Українського комітету охорони пам’ятників культури розглянуло клопотання про зруйнування дзвіниці і прийняло постанову “не заперечувати проти розбирання дзвіниці миколаївського собору, але за умови, що виконання робіт буде зроблено силами самого музею за його планами для забезпечення культурно-мистецької частини комплексу храму”.

Дзвіницю розібрали, в соборі розмістився музей Революції, який у роки Великої Вітчизняної війни згідно з доповідною запискою “Про завдані збитки культпросвітнім установам Миколаївської області під час окупації” “п. 3 був повністю пограбований і знищений. Збитки становлять 1126 тисяч карбованців.  Начальник відділу Андреєв”.

У вересні 1929 року зруйнували і розібрали каплицю на честь святого Олександра Невського, що стояла на розі проспекту Леніна та вулиці Радянської. Все майно каплиці передали до собору Різдва Богородиці.

Таке коїлося в багатьох храмах на Миколаївщині. Дирекція Миколаївського історико-археологічного музею 5 січня 1930 року звертається з листом до Миколаївського окрвиконкому: “Зараз, за ініціативою широких кіл громадськості закривається багато церков, причому інвентар та різне майно надходить до розпорядження адміністрації, яка використовує його без огляду на те, чи має воно історичну цінність, чи ні. І часто таким чином знищуються речі, які мають історичну цінність. Щоб запобігати цьому, просимо Вас розпорядитися про своєчасне повідомлення Миколаївського історико-археологічного музею про закриття кожної церкви на терені Миколаївщини та про заборону адмінорганам права реалізації та нищення церковного майна до перегляду його пердставниками нашого музею з метою відбору речей, які мають історичну цінність”.

Як реагували місцева влада на ці організаційні заклики вчених, можна переконатися на матеріалах про закриття Миколаївської шпитальної церкви.

На клопотання командування 15 артилерійського полку та Миколаївського міськвиконкому від 20 жовтня 1931 року Секретаріат Президії ВУЦВКу прийняв постанову про закриття шпитальної церкви і передачу її будівлі для культурно-освітніх потреб, “а культове майно реалізувати згідно з існуючими щодо цього питання правилами”.

Згідно з актом від 28 листопаду 1931 року командування 15 артполку прийняло і здало до “Рудметалторгу” семисвічник, хрест стінний, ставників великих – 6, підсвічників – 6, малих ставників – 6, канделябрів для електричних ламп – 8, водосвятську чашу, підсвічників великих – 5, кріплень для лампад – 12, трисвічників – 2.

Залишено для потреб полку: покривал оксамитових – 4, килимів настінних – 4, самотканних великих доріжок – 4, великих кафів – 2, малих кафів – 3, стільці, столи.

Частина речей була передана іншми організаціям. Саме про це свідчить такий документ – “Розписка. 13 лютого 1932 року одержано для “Синьої блузи” тов. Шліхтера при ГССВ 3 ризи, 10 покровців малих, 1 великий покрівець, стихир, один пояс, один орар, одна єпатрахинь і небесник. Підпис”.

Це відбувалося в Миколаєві, а що робилось на периферії важко уявити. Ні про яку участь робітників музею не могло бути речі.

За постановою Секретаріату Президії ВУЦВКу в 1934 році були закриті собор Касперівської ікони Божої Матері, Свято-Миколаївська полкова, Римсько-Католицька, Марії-Магдалини, Свято-Миколаївська у Великій Коренисі церкви, обидві єврейські синагоги, кірха, кенаса в місті Миколаєві і в багатьох селах області.

Рішенням Одеського облвиконкому від 19 жовтня 1934 року Миколаївський собор Касперівської ікони Божої Матері був переданий Миколаївській раді, а в грудні того ж року будівлю церкви передали заводу ім. 61 Комунара для переобладнання під робітничий клуб.

Римсько-католицький костьол було передано Миколаївському історико-краєзнавчому музею, і в ньому було організовано художній музей.

У синагозі на Чернігівській вулиці спочатку був польський робітничий клуб, а згодом клуб медпрацівників Миколаєва.

У хоральній синагозі, що знаходилася на вулиці Фалєєвській, 5/2, розмістився клуб міліції.

Церкву Марії-Магдалини передали міськкомунгоспу, і в ній згодом після переобладнання зробили гуртожиток для сімейних робітників заводу ім. 61 комунара та цегельного заводу. Згодом гуртожиток ліквідували, церква почала руйнуватися, і в роки окупації німці зруйнували її, а каміння вивезли на будівництво залізничної вітки Миколаїв-Колосовка.

Свято-Миколаївську церкву у Великій Коренисі зруйнували у 1934 році, матеріали від розборки вивезли на колгоспні будови.

Масове закриття храмів у Миколаєві і області відбулося у 1936 році. Згідно з постановою ЦВК УСРР були закриті церкви: Свято-Духівська на Водопої, Успенська в Тернівці, Свято-Богоявленська в Богоявленську, собор Різдва Богородиці, синагоги “Мирщиков” та ”Шапошников”, Олександро-Невський молитовний дом на Комсомольській вулиці, усі церкви в районних центрах області.

У 1938 році були закриті церкви у селах Варварівка, Матвіївка, Леонідо-Федосєєвська, Олександра Невського, Семенівська та майже всі церкви по всіх селах Миколаївщини.

Свято-Миколаївську церкву 58-го Празького полку, що була на вулиці Аптекарській (тепер ім. 68 Десантників), за свідченнями жителів сусідніх вулиць, у 1936 чи 1937 році ретельно розібрали і з будматеріалів церкви побудували приміщення притулку для маленьких дітей-сиріт “Червоне сонечко”. Згодом на цьому місці побудували приміщення, в якому тепер знаходиться Миколаївська філія Національного університету “Києво-Могилянська Академія”.

Така ж доля спіткала й церкву на честь святого Олександра Невського, що стояла на розі вулиць Дзержинського та Чигрина, яку теж акуратно розібрали червоноармійці під керівництвом своїх командирів і міських інженерів, а будматеріали вивезли на машинах та підводах у невідомому напрямку.

У молитовному будинку, що знаходився на вулиці Комсомольській, розмістилась ощадкаса. Приміщення Богородицької церкви на вулиці Малій Морській, 2 віддали під клуб фабрики “Астра”. Згодом там був кінотеатр, а після закриття кінотеатру приміщення зруйнували і сьогодні на його місці зробили автостоянку.

У церкві Святого Богоявлення, що знаходилася в Корабельному районі Миколаєва, розмістились клуб і бібліотека, у Варварівській Михайлівській церкві розмістили склад райспоживспілки.

 

Свято-Симеоно-Агрипинська церква по вул.Херсонській, 28

 

         До початку Великої Вітчизняної війни в Миколаєві працювали і правили службу тільки церква Усіх Святих, що на міському кладовищі, та Свято-Духівська у Корабельному районі, яку разом з церквою Святого Богоявлення німецькі солдати висадили в повітря 19 березня 1944 року, відступаючи з передмістя Миколаєва.

 

 Церква Миколаївщини в умовах утвердження тоталітарного режиму

 

Однією з найскладніших і, певно, найменш досліджених проблем історичної науки є відносини між державою і церквою. Протягом десятиріч вивчення даної проблеми обмежувалось аналізом різних відірваних від життя теоретичних положень програмних документів, які лише декларували необхідність зваженого підходу до питань релігії та церкви. Навіть у публікаціях другої половини 80-х років практика войовничого атеїзму, відверто адміністративних методів боротьби з релігією розглядалася лише на рівні відчутних прорахунків у цьому напрямку з боку органів політичного керівництва місцевих рад.

Конфлікт між керівництвом держави та православною церквою виник відразу після жовтневого перевороту. На початку січня 1918 року влада нанесла Російській православній церкві (РПЦ) відчутного удару. Не дочекавшись прийняття декрету про відокремлення церкви від держави, більшовики реквізували ряд храмових споруд. В антирелігійних диспутах і в пресі старанно уникали вузького напряму агітації, спрямованої іноді проти представників одного якого-небудь культу, і навіть систематично підкреслювали, що РКП(б) бореться не з якими-небудь окремими релігійними групами, а з усім релігійним світоглядом взагалі.

Аналіз архівних джерел переконує в тому, що проголошення 23 січня 1918 року цілком прогресивного за своєю спрямованістю декрету про відокремлення церкви від держави гарантувало забезпечення свободи совісті. Саме через державні органи втілювались у життя положення Програми РКП(б), прийнятої на VІІІ з’їзді. В ній недвозначно говорилось, що партія “прагне до повного зруйнування зв’язку між експлуататорськими класами і організацією релігійної пропаганди, сприяючи фактичному звільненню трудящих мас від релігійних забобонів”.

Зосереджуючи увагу перш за все на пропагандистських методах атеїстичної роботи, вище політичне керівництво країни не виключало можливості репресій проти духовенства як одного з шляхів послаблення впливу церкви на віруючих.

При губернських та повітових відділах юстиції відповідно до циркулярів наркомату юстиції від 10 та 27 червня 1921 року передбачалося якнайшвидше відкрити ліквідаційні столи для відокремлення церкви від держави.

Але практика, що склалася на місцях, змусила наркомат юстиції циркуляром від 18 серпня 1921 року передати цю справу до губернських та повітових ліквідаційних комісій для відокремлення церкви від держави.

На них покладалося завдання врегулювання різних питань, що виникали на місцях у процесі реалізації державної політики щодо відокремлення церкви від держави (надання церковних будівель і богослужебних предметів у тимчасове користування релігійним громадам, облік церковного майна тощо). Врешті, сама назва ліквідаційних комісій (ліквідкомів) вказувала на наміри радянської влади повністю ліквідувати церкву і оволодіти її майном. До складу ліквідкомів, як правило, входили представники місцевих партійних органів, відділів управління та відділів юстиції.

Якщо в роки громадянської війни протистояння обумовлювалось здебільшого жорстокою логікою класової боротьби, і його жертвами ставали переважно ті служителі культу, що виступали проти політики радянської влади, то в подальшому з поразкою сил ідеологічного, політичного і суто матеріального порядку, спиралися саме на ці міркування, а не на факти існування якоїсь таємної змови церковників проти рішень радянського уряду.

 В.І.Ленін 19 березня 1922 року в листі до В.М.Молотова для членів політбюро ЦК РКП(б) рекомендував здійснити ряд жорстоких заходів, спрямованих проти служителів культу. Він радив не обмежуватися “свідомою критикою релігії”, а дати найрішучішу нещадну битву чорносотенному духовенству, чим більше число представників реакційного духовенства вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще придушити його опір треба з такою жорстокістю, щоб воно не забувало його протягом кількох десятиріч.

У багатьох випадках служителів культу притягували до кримінальної відповідальності тільки за соціальний стан. Про широке використання подібної практики свідчить директива ЦК ВКП(б) за 1922 рік радянським і партійним органам: “Ні в якому разі не боятися застосовувати відносно рядового духовенства виняткових заходів, як наприклад, призначення на особливо важкі, брудні роботи, як чистка відхожих місць на основі приналежності до духовенства”.

Під час першого наступу на релігію у 1921-1922 роках основний удар був нанесений по єпископату православних церков. У той же час більшість рядових служителів культу, незважаючи на переслідування, продовжували свою діяльність.

На початку 20-х років по Україні прокотилася хвиля судових процесів над духовенством. Не обійшла вона й Миколаївщину.

В 1920 році надзвичайна комісія заарештувала псаломщика с.Фірсовка Херсонського повіту К.І.Сліваченка за проведення нелегальних зборів віруючих, після 1,5 років ув’язнення в Херсонській в’язниці його звільнили. Проте в 1937 році органи НКВС повертаються тепер уже до священика Березнегуватської церкви К.І.Сліваченка. За провину були поставлені контрреволюційні розмови, де Сліваченко говорив, що гоніння на радянську владу припиняться лише тоді, коли вона буде повалена. Закликав встановити такий порядок, як в Німеччині та Італії. Тих осіб, що під час перепису не запишуться до лав віруючих, нова влада буде знищувати і вбивати. Рішенням трійки НКВС Одеської області священик Сліваченко був засуджений до 8 років виправно-трудового табору (ВТТ).

Політбюро ЦК КП(б)У на засіданні від 21 січня 1922 року прийняло постанову, в якій говорилось: “Дати директиву губкомам п’яти голодуючих губерній (Донецькій, Катеринославській, Запорізькій, Миколаївській і Одеській) провести агітацію за збір золота і срібла з церков для закупівлі зерна для голодуючих”.

Перед партійними і радянськими установами губерній було поставлено завдання: “провести енергійно кампанію збирання золота і срібла з церков – на користь голодуючих, використовуючи кон’юнктуру, що склалася в зв’язку з боротьбою між автокефалістами і екзархістами”.

У ряді місць, зокрема на Херсонщині, влада не допустила співробітників музеїв, пам’яток охорони до роботи у складі комісій для вилучення церковних цінностей.

У боротьбі з церковною опозицією Центральній комісії надавалися всі повноваження, аж до адміністративного арешту за невиконання її розпоряджень. Під час вилучення цінностей мали місце факти опору владі. Так, у селі Засілля на Миколаївщині була вбита партпрацівниця  Ф.Бармашова, де намовлена церковними службовцями маса намагалася перешкодити вилученню цінностей.

У місті Миколаєві при вилученні цінностей з Олександро-Невської церкви була така ж спроба перешкодити вилученню, але вжитими заходами інцидент був ліквідований. Опір був вчинений владі в селі Болгарка (околиця Вознесенська), в Арбузинському повіті в с.Арбузинка, в с.Покровське Костянтинівської волості.

У відповідь на заклик місцевих священиків до безпосереднього опору при реквізиції цінностей селяни Лисогірської волості Первомайського повіту Миколаївської губернії вдались до спроб не допустити комісію до вилучення церковних скарбів. Проти конфіскації цінностей висловились робітники Чорноморських майстерень м.Одеси та інші.

Під час вилучення церковних цінностей у с.Василівці Снігурівського району 26 квітня 1922 року селяни повстали проти влади. В результаті перестрілки були вбиті священик Штонько, церковний староста Бунчук і голова церковної ради Примак, які підбурювали маси підняти повстання і не допустити пограбування храму.

Того ж дня було видано наказ голови Василівського волосного ревкому Снігурівського району про оголошення у волості військового стану у зв’язку з виступом селян с.Василівки при вилученні церковних цінностей. Зокрема в наказі говорилось: “Взяти з числа куркульських елементів 50 осіб заручників. Якщо коло церкви з’являться озброєні селяни і буде дзвін на сполох, заручники будуть розстріляні на місці”.

Органи влади на території губернії провели ряд судових засідань, які засудили винних, а учасники вбивства Ф.Бармашової були засуджені до вищої міри покарання.

 Влада лише на Миколаївщині відібрала з культових споруд срібла 275 пудів і 31 фунт золота, 14 золотників і 66 долей. Крім того, було вилучено ряд цінностей в різноманітних виробах. Але ці цінності як і у вигляді каменів, так і в вигляді золотих виробів, складали значну вартість.

Незважаючи на заклики рішуче розправитися з духовенством, багато членів вищого партійного керівництва усвідомлювали, що масові репресії проти служителів культу можуть остаточно відштовхнути віруючих від радянської влади.

 Під впливом прихильників зваженішого, терпимішого ставлення до релігійних організацій ХІІ з’їзд партії в резолюції “Про постановку антирелігійної агітації і пропаганди” засудив “нарочито грубі прийоми, які часто практикуються як у центрі, так і на місцях, глузування з предметів віри і культу”. ХІІІ з’їзд РКП(б), що відбувся в травні 1924 року, також наголосив на необхідності рішуче ліквідовувати будь-які спроби боротися з релігійними забобонами адміністративними заходами, як наприклад, закриття церков, мечетей, синагог, молитовних будинків, костьолів і т.д.

Незважаючи на прийняті партійні рішення, переважна більшість керівників місцевих партійних комітетів Рад залишилась на позиціях “війни з церквою”, застосовуючи при цьому, як і в будь-якій війні, жорстокі репресивні методи.

Перспективи налагодження нормальних відносин між Радянською державою і церквою, здавалося, відкрилися після звернення митрополита Сергія до Радянського уряду, зробленого ним після звільнення в 1927 році, де він завірив уряд у повній лояльності Синоду і всієї церковної ієрархії до Радянської влади. У вересні цього ж року Священний Синод РПЦ за пропозицією владики Сергія звернувся зі спеціальним посланням до православних архіпастирів, пастирів, іноків та всіх віруючих із закликом до беззаперечної вірності радянській владі. Таким чином, православна церква рішуче відмежувалась від будь-яких звинувачень її у контрреволюційній діяльності.

Конструктивна позиція духовенства у ставленні до радянської влади і певна лібералізація у середині 20-х років курсу вищого партійно-державного керівництва в питаннях церковного життя дали підставу окремим зарубіжним виданням та фахівцям зробити висновки про примирення Радянської влади і церкви. Проте вже в грудні 1927 року на сторінках газети “Правда” Й.В.Сталін повністю розвіяв подібні ілюзії.

Аргументуючи непримиренність Радянської влади до релігії, Сталін, як правило, звертався до ідеологічних чинників – ненауковості релігійного світогляду, його несумісності з соціалістичною ідеологією тощо. При цьому він, як завжди, був нещирим, приховуючи не менш вагомі причини, що визначали політику Радянської держави в питаннях релігії і церкви. Зокрема, мав місце той факт, що, зіткнувшись із труднощами нагромадження ресурсів, необхідних для проведення індустріалізації, соціалістичних перетворень в інших галузях соціально-економічного і культурного життя країни, сталінське керівництво було не проти взяти на озброєння досвід кампанії 1922 року по вилученню церковних цінностей і конфіскувати у релігійних общин ті матеріальні цінності, які ще залишились в їх користуванні. Так, у 1927 році Управління НКФ СРСР таємним листом до НКВС УРСР просило забронювати за наркоматом закордонних справ усі дзвони державного фонду республіки для розрахунків з іноземними державами. У цьому ж році по всіх округах України місцеві органи влади під загальним керівництвом НКВС республіки провели оцінювання культових споруд та церковного начиння в них, витрат на їх реставрацію і ремонт, утримання духовенства.

Яскравим прикладом того, що в тому ж 1927 році органи ДПУ фабрикували матеріали на служителів культу, може служити справа священика із села Благодатне Арбузинського району Миколаївської області Йосипа Михайловича Корольчука. Органи звинуватили його в тому, що він приєднався до течії ВВЦС, яка не визнавала митрополита Сергія, у зв’язку з його заявами про визнання Радянської влади і співпраці. Священик Корольчук нібито вів також антирадянську роботу, спрямовану на розлад колгоспів і зрив хлібозаготівель. Справа про незаконну діяльність Корольчука поверталась на дослідування. Нею займався навіть начальник СПУ ДПУ УРСР Козельський, який установив, що працівник органів ДПУ Лівшиц застосовував до Корольчука фізичні методи насильства, коли останній наполягав на тому, щоб протокол допиту був закінчений такою фразою: “Ніякої агітації і ніяких ворожих дій проти радянської влади і її заходів я ніколи і ніде не організовував”. Було встановлено також, що протокол і анкета заарештованого підписані різними людьми. В результаті слідчий Лівшиц І.Л. був звільнений з органів ДПУ, а Корольчуку попередній вирок (концтабір) було замінено звільненням від покарання. Щоб домогтися такого рішення, протягом трьох років справа неодноразово переглядалася.

У ході антирелігійних кампаній через пресу активно формувалась громадська думка про необхідність використання багатств церкви для розв’язання завдань соціалістичного будівництва. Заголовки тогочасних газет свідчать про це: “Церковні цінності ліквідувати”, “Коштовності церкви – трудящому народу”, “Землю церкви віддамо Радянській владі”. Широко публікувались в газетах і процеси над священнослужителями. Так, у номері 2842 газети “Красный Николаев” розповідалось про те, що Одеський окрсуд визнав, що пастир монастирської церкви Кох порушив декрет про відокремлення церви від держави, вів контрагітацію проти радянської влади і засудив за ці дії Коха до 5 років позбавлення волі та заборонив перебувати на території України 3 роки.

Непримиренна позиція радянської влади щодо церкви, на думку дослідника О.Пащенка, визначалась також тим, що остання зберігала вплив на значну частину віруючих. За далеко не повними даними на 1 січня, 1928 року в Україні існувало 10367 церковних общин, що об’єднували 3359926 віруючих. Сповідуючи норми християнської моралі, вони, безперечно, важче за інші категорії населення сприймали принципи класової моралі. Таке становище, безперечно, не могло не враховуватись сталінським керівництвом. У зв’язку з цим церква і духовенство в більшості публікацій на сторінках періодичної преси, особливо кінця 20-х років, розцінювалися як класові вороги, а не як ідеологічні опоненти. Вже заголовки статей: “Релігія – ворог соціалізму”, “Атеїсти на боротьбу з опіумом народу”, “Церква – ворог трудящих” красномовно свідчать про їх зміст.

Таким чином, широкі верстви населення готувалися до необхідності рішучого виступу проти церкви як контрреволюційної сили. Початок цього наступу хронологічно збігся з наростанням проблем, пов’язаних з державними хлібозаготівлями, труднощами проведення суцільної колективізації. Сама логіка, що випливала зі сталінської тези про загострення класової боротьби в країні, вимагала шукати причини опору селянства цим та іншим заходам не в методах їх проведення, а в підступах сил контрреволюції, до яких вже давно і беззастережно були занесені служителі культу.

Духовенство повсякчасно підлягало психологічному тиску, зазнавало моральних принижень. Заяви з цього приводу рідко зустрічаються в архівних документах, оскільки апелювати до держави зі скаргою на образу людської гідності у тогочасних умовах було відвертим безглуздям, а особливо для “нетрудового елементу”. Загальну картину морального пресингу на священнослужителів дають можливість відтворити окремі факти. Журнал “Безвірник” так описує зречення священика села Семибуди на Первомайщині: “Попа Климова викликали на відвертість хитрощами. Він просив дати йому землі. Люди й кажуть:

– Скажеш правду про релігію, тоді побачимо.

Піп: – Молитва не для Ісуса, для хліба куса. Релігія – вуздечка для народу.

– Острижеш коси, тоді поговоримо.

На сході ж піп остриг коси, а землі йому все-таки не дали і прогнали з села.”

Про масштаби практики залякувань і принижень свідчить заява патріаршого екзарха всія України до ВУЦВКу зробити розпорядження відносно припинення безцільного, безперервного визиску духовенства і навіть частіше вночі, де допускаються сільрадами знущання над духовенством і без того знесиленого непосильними і незаконними податками.

Виступаючи на ІІ Всесоюзному з’їзді спілки безвірників, який відбувся в Москві у червні 1929 року, О.Ярославський проголошував, що церковні організації проводять замасковану в релігійні гасла контрреволюційну політичну роботу. Останнім часом, стверджував він, релігійники намагалися зірвати будівництво колгоспів і перехід на багатопілля, поширення позик, будівництво шкіл.

Аналіз сфабрикованих слідчих справ на служителів культу показує, що співробітники ДПУ, як правило, у своїх пошуках “істини” не пішли далі визначених у промові О.Ярославського “провин” духовенства. Так, заарештований в 1930 році отець Афанасій, в миру А.З.Єгоров, священик села Софіївка Первомайського району на Миколаївщині, нібито закликав прихожан бойкотувати плани хлібозаготівель і підійматись на боротьбу з Радянською владою, примушував жителів села виходити з колгоспів.

Знайшлися і свідки, які одностайно твердили, що в отця Афанасія збиралася “місцева куркульня”, яка радилася, як зірвати хлібозаготівлі, агітувала проти самооподаткування.

Коли в 1927-1928 роках було утворене церковне угрупування, яке називалось “Істинно православна церква” (ІПЦ), існування якого було небажане радянській владі, то відразу розпочалася робота щодо його ліквідації.

Проти неї було сфабриковано справу, обвинувальний вирок якої грунтувався на тому, що переконавшись у неможливості відкритої контрреволюційної боротьби з радянською владою, ІПЦ пішла в підпілля. У звинуваченні стверджувалось, що актив організації складався з найбільш реакційних, непримиренних у ставленні до радянської влади представників духовенства, для яких активна боротьба з владою та її заходв становили складову частину церковно-політичної діяльності. З числа “куркулів” та “фанатичних елементів” села вербувались основні кадри ІПЦ.

Слідчими було “встановлено”, що створений у 1928 році церковно-адміністративний центр керував діяльністю периферійних філій. Так, до Одеської філії ІПЦ входили Зінов’ївська, Олександрівська, Миколаївська, Херсонська, Полтавська організації. Керівництво філії покладалось на Григорія Селецького та Варсонофія Юрченка. В Одесі органи ДПУ притягнули до відповідальності майже 50 віруючих. Як видно з обвинувачувального вироку, слідчі органи контрреволюційними вважали в діяльності членів ІПЦ зустрічі з духовенством, поважання “провидців” і “ясновидців”, віра в прозріння, видіння, вищі сили, прихід антихриста і очікування кінця світу, який уже наближається.

Первинною структурною ланкою ІПЦ були домашні “монастирики”, якими керували ченці. Кожен такий “монастирьок” ставав центром ІПЦ для певної місцевості. Тут віруючі збиралися по 10-20 осіб. По закінченні відбувались бесіди керівників з прихожанами. Тематика їх в основному зводилась до таких проблем: бойкотувати всі без винятку заходи радянської держави, всі без винятку форми участі в житті радянського суспільства, бойкотувати патріархальну православну церкву.

В архіві республіканського СБУ є карна справа по звинуваченню у ворожій діяльності прихильників ІПЦ. У ній зазначається, що органами ДПУ у січні 1931 року розкрита і ліквідована “контрреволюційна організація церковників”. Сторінки кримінальної справи рясніють зізнаннями віруючих в їх відданості ідеям монархізму. Так, член Миколаївської групи Наталя Трегубова зізналася: “Влади радянської я не визнаю, визнаю монархію. Радянська влада захопила владу в свої руки всупереч волі народу, закони її – беззаконня”.

На думку слідчих, суцільна колективізація та ліквідація куркуля як класу викликали загострення боротьби на селі і підвищили антирадянську активність ворожих радянській владі елементів. Отже, церковники в зв’язку з ліквідацією куркульства втрачали матеріальну основу власного існування та опору в антирадянській діяльності. В силу такої політичної обставини вся їх увага, на думку слідчих, спрямовувалась на зрив колективізації та інших заходів радянської влади по перебудові аграрного сектору. ІПЦ ставила за мету залучити до роботи якомога більше віруючого селянства, підготувати з їх числа людей, які б вели активні виступи проти держави, протистояли органам влади.

На підставі переважно свідчень обвинувачених було порушено кримінальну справу за статтями 54-10, 54-11 КК УРСР. Особлива трійка при колегії ДПУ 3 чоловіки ув’язнила в концтабір на 10 років кожного, 11 віруючих – в концтабір на 5 років, 53 – на 3 роки, 59 прихильників ІПЦ було вислано на північ на 3 роки.

В 1930 році був засуджений священик Первомайської церкви І.М.Чорнобиль, якого зробили активним членом контрреволюційної групи “Істинно православна церква”. Крім того, Чорнобиль нібито був ініціатором створення такої ж групи в Арбузинському районі під керівництвом попа Григорія Бублика, здійснював зв’язок з керівництвом ІПЦ в Москві, Харкові. Група ІПЦ, якою керував Чорнобиль, влаштовувала нелегальні збори на квартирі в своїх членів, вела антирадянську боротьбу. Священика І.М.Чорнобиля було засуджено до 5 років концтаборів.

Священика Мигіївської церкви Первомайського району Миколаївщини Данилюка Дмитра Васильовича було заарештовано 1 лютого 1930 року як організатора скликання сільського сходу громадян проти вступу до колгоспу. Звинувачений в контрреволюційній агітації і пропаганді, він був засуджений колегією ДПУ УРСР до вислання в Північний край на 5 років.

Перший пік масових репресій проти духовенства припадає на 1929 – початок 1930 років – період найвищого загострення соціальних відносин на селі в ході здійснення колективізації сільського господарства, виконання сталінських директив про ліквідацію куркульства як класу. Духовенство, кваліфіковане сталінським керівництвом як прибічник куркульства, закономірно повинно було розділити його долю.

Дискримінація духовенства, повсякденні утиски з боку ДПУ відіграли не останню роль у тому, що багато священиків зреклися духовного стану. У мартиролозі українських церков наводяться дані про зречення духовного стану: в 1927-1928 рр. – 179, 1928-1929 рр. – 439, 1929-1930 роках – 2000 осіб.

У 1929 році було започатковано масове закриття церков та молитовних будинків. У ході антирелігійних, пропагандистських кампаній за допомогою преси формувалася думка про незчисленні багатства церкви і необхідність використання їх для соціалістичного будівництва.

Ліквідація храмів проводилась двома шляхами. По-перше, з проведенням законних формальностей за постановою ВУЦВКу. По-друге, велика кількість молитовних будинків закривалась свавільно місцевою владою, яка не прислухалась до побажань населення. Так, у Первомайскій окрузі було ліквідовано 19 церков, в Миколаївськй – 17. Нищилися не тільки ікони, вилучені у населення, по-варварському руйнувалися церковні іконостаси, серед них унікальні витвори мистецтва.

Кампанія по закриттю і руйнуванню церков безпосередньо супроводжувалася вилученням і нищенням дзвонів. ВУЦВК, намагаючись відшукати законні підстави для цього, видав восени 1929 року постанову: “Дзвін, що лунає на всю округу, різко суперечить принципу відділення церкви від держави тому, що порушує побутові умови і права широких безрелігійних мас, заважає праці і використанню трудящим населенням його відпочинку”.

Ще більш конкретно мета кампанії по зняттю дзвонів формулюється у директиві Раднаркому СРСР від 23.10.1930 року “Вилучення зайвих дзвонів необхідно здійснити по можливості якнайшвидше, оскільки ми вирішили їх використати в першу чергу для карбування дрібної монети, яка до цього часу карбувалася з імпортної міді, не надаючи цьому політичного значення і зайвого розголосу”. Клич “Дзвони на індустріалізацію” одночасно охопив майже всі регіони України. Перші її результати виявилися в січні 1931 року. Типовим було наступне повідомлення: “За останні три місяці 1929 року на Первомайщині було знято і передано на потреби індустріалізації церковні дзвони з 45 церков. Найбільше дзвонів було знято в селах Первомайського району, де з 29 церков церковні дзвони замовкли в 23”.

Припинення функціонування та виселення чернецтва – тільки перший етап нищення монастирів. Трагічною була доля монастирських будівель. Радянська влада або відразу перетворювала архітектурні споруди на купи каміння, або прирікала на поступове руйнування.

Описуючи протест народу проти антирелігійної політики радянської влади, дослідники схильні виділити активні і пасивні форми опору. До активних форм відносяться: стихійні виступи на захист віри, складання заяв-протестів про закриття храмів і переслідування священнослужителів. Пасивними формами протесту є будь-які спроби не брати участі в антирелігійних діях. До пасивних форм протесту відносять і такі ситуації: “під час зняття дзвонів у селі Синюшин Брід на Первомайщині зібрався гурт 20-25 жінок, що сиділи під церквою і плакали”.

За постановою ВУЦВК в 1929-1930 роках були закриті в Миколаївській окрузі – 6, Одеській – 7, Первомайській – 24, Херсонській – 6 церков.

Постановою від 8 квітня 1929 року не дозволялося створення будь-якої подоби церковних шкіл, суспільних бібліотек і читалень не лише поза храмами, але й усередині. Храми служили віруючим тільки для молитви і не могли використовуватись ні для яких інших цілей.

Була заборонена будь-яка просвітницька і благодійницька діяльність релігійних об’єднань. Вони були позбавлені прав організовувати спеціальні дитячі, юнацькі, жіночі молитовні та інші збори, створювати не тільки групи для вивчення релігійного вчення, а й літературні та рукодільні гуртки. У них було відібрано право організовувати санаторії, надавати матеріальну допомогу своїм чинам, лікувальну допомогу заборонено навіть взагалі.

У зв’язку з певною зміною тактики у вирішенні завдань соціалістичної перебудови села після листа Сталіна від 5 лютого 1930 року “Запаморочення від успіхів”, треба було також чекати і певних коректив у ставленні держави до церкви. В одній з постанов 1930 року ЦК ВКП(б) навіть засуджувалося “викривлення партійної лінії у боротьбі з релігійними забобонами”.

Голова РНК СРСР О.І.Риков в кінці лютого 1930 року в розмові з директором американського телеграфного агентства підтвердив, що жодних переслідувань будь-кого із служителів культу за їх релігійні переконання не було і немає. Після цього певний час справді не можна назвати жодного випадку притягнення до суду того чи іншого попа на захист якоїсь релігійної тези.

Знаючи справжнє ставлення верхівки партійно-державного керівництва країни до релігії і церкви, легко помітити демагогічний характер зазначених вище заяв. З’явившись під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин, вони певною мірою віддзеркалювали тенденцію до послаблення репресій проти церкви і духовенства. Це виявилось, зокрема, у згортанні кампанії по ліквідації молитовних будинків, яка набула широкого розмаху в 1929 – на початку 1930 року. Більше того, значна частина церков, синагог, кірх, відібраних у віруючих у цей період, була повернута їм для користування.

Судові і позасудові репресії проти духовенства продовжувались і в першій половині 30-х років. Однак, як розмах, так і жорстокість репресій щодо служителів культу у порівнянні з кінцем 20-х років у цей час зменшується.

Але вже у 1933 році на півдні України органами ДПУ була “викрита” контрреволюційно-повстанська організація духовенства, куди входили священики тихонівського напрямку, а також “куркульські елементи”. По справі було заарештовано 19 осіб з міст Миколаєва, Херсона, Одеси, Тирасполя, Кіровограда, Дніпропетровська та районів цих областей. Всіх їх звинуватили у ворожому ставленні до радянської влади, спробі її знищити, намовляння віруючих проти її заходів. Усіх їх тогочасна система засудила від 3 до 10 років ВТТ.

Було “встановлено”, що 1927 року по 1933 рік у Миколаєві і Одесі “діяла” підпільна контрреволюційно- диверсійна церковна організація. Миколаївське відділення очолював пастор римсько-католицького костьолу Х.Л.Зиско, Одеське – П.Ф.Шуберт. Учасники організації віруючих займались збором шпигунських даних на оборонних заводах Миколаєва і проводили націоналістичну роботу серед німців та шпигунську діяльність на користь Німеччини. В 1934 році організацію ліквідували, засудивши її учасників до тривалих строків заслання.

Стосовно інших церковників існує чимало фактів, що підтверджують відвертий і неприхований терор проти них і те, що він був запрограмований загальним політичним курсом сталінського режиму, хоча заради справедливості слід сказати, що в 1932-1934 роках хвиля судових процесів проти православного духовенства дещо спала.

Свавілля і насильство стосовно церковників були характерні для всієї країни. У кожній республіці, області, регіоні викривали контрреволюційні організації церковників, котрі начебто тільки й мріяли про повалення радянської влади та реставрацію капіталізму переважно за допомогою фашистської Німеччини.

Ситуація різко змінилася в 1937-1938 роках. Наказ НКВС від 5 жовтня орієнтував працівників НКВС на проведення в короткі терміни широкої операції з метою рішучого розгрому церковно-сектантських контрреволюційних кадрів. Саме він підвів риску під життям митрополита Одеського Антонія, архієпископа Дніпропетровського Георгія, тисяч інших священнослужителів і віруючих.

Серед численних жертв сталінського беззаконня в цей час було чимало служителів культу і здебільшого колишніх, оскільки переважна кількість церков, синагог, кірх тощо на кінець 30-х років вже була закрита і священики вже працювали в різних галузях народного господарства або були безробітними. Проте це не врятувало їх від “пильного ока” органів НКВС. Єдиним приводом для їх арештів у більшості випадків служила приналежність до церковників. Характерною в цьому розумінні є кримінальна справа на священика Врадіївської церкви на Миколаївщині Марченка Івана Єфтиховича, заарештованого в перший день 1938 року. Звинуватили його в тому, що він під час проповідей закликав віруючих знищити радянську владу і розпустити колгоспи, вів шалену пропаганду проти заходів, що проводило керівництво країни. Трійка УНКВС за такі “жахливі злочини” засудила його до смертної кари.

Священика церкви села Маринівка Доманівського району Н.К.Цугуна органи НКВС заарештували восени 1937 року за зв’язок з посольством Румунії в Москві. Слідчі інкримінували Цугуну шпигунські зв’язки з працівниками міністерства закордонних справ Румунії. Під час проповідей серед віруючих – записано в протоколі слідства – поширював чутки про швидке падіння Радянської влади, проводив незаконні церковні обряди на дому. За ці злочини трійкою був засуджений до розстрілу.

Священика з Вознесенського району М.П.Щеголовського звинуватили в тому, що він вів розмови про зміну ладу в СРСР, про те, що Україна має бути окупована Гітлером, з приходом якого всі нехристи тобто комуністи і будуть розстріляні. Під впливом такої агітації було охрещено 60 дорослих дітей. Органи засудили М.П.Щеголовського за такі “діяння” до розстрілу.

Організація сектантів-євангелістів була викрита і в передмісті Первомайська – Поронівці. Її учасниками в основному були робітники, яких влада звинуватила в проведенні агітації, спрямованої проти заходів партії та уряду і засудила до тривалих строків концтаборів.

1937 рік позначений не лише масовими розстрілами контрреволюціонерів із числа окремих служителів культу, а й початком арештів облуправлінням НКВС священнослужителів, які пізніше будуть “об’єднані” в розгалужену контрреволюційну організацію.

Так, справа 3405-С, що знаходиться в архіві служби безпеки Миколаївської області розповідає про відкриття і ліквідацію церковно-монархічної контрреволюційної організації, що складалася з 25 осіб. Керівником організації був послідовник ультраправої церковної течії  Г.Д.Синицький, що створив підпільну організацію, спрямовану на боротьбу з Радянською владою за відновлення монархії. Учасники організації були засуджені до 10-15 ВТТ.

До вищої міри покарання була засуджена в Первомайську група монашок, злочинна діяльність яких полягала у проведенні “контрреволюційної діяльності” по селах району.

У Миколаєві органами була викрита організація “Істинно православна церква”. Рішенням трійки НКВС від 10.08.1937 року всі 16 її учасників отримали тривалі строки ВТТ.

Ще одну контрреволюційну релігійну групу з 10 чоловік відшукали працівники НКВС у місті Первомайську. Слідчі були переконані в тому, що священнослужителі вели наклепи на Радянський Союз і вихваляли старий лад, підтримували тісний зв’язок з єпископом Первомайським Йосипом, розповсюджували чутки про війну, вели агітацію серед релігійників про те, що незабаром радянська влада буде повалена за допомогою інтервентів, виступали з гаслами заблокувати вибори до Верховної ради і не обирати комуністів у депутати, займалися розширенням групи, залучаючи до неї колишніх служителів культу.

Незважаючи на те, що на допитах не було встановлено їх належність до організації, не з’ясована конкретна злочинна діяльність кожного, не виявлені умови, за яких вони були завербовані. Трійка НКВС Одеської області засудила священиків Василя Малинського, Феодосія Хотовіцького, Петра Нестеровського, Петра Шаркевича, Іона Деміна, Івана Боряковського, Василя Борща, Олександра Калиновича, Костянтина Кошутського, Михайла Чернікова до вищої міри покарання – розстрілу.

На підставі слідчих справ матеріалів СБУ в Миколаївській області було сьогодні виявлено 120 судових вироків проти духовенства.

Таким чином у ставленні держави до православної церкви, духовенства повною мірою виявилися риси сталінської тоталітарної системи – масове насильство, цілковита зневага до людської особистості, її прав і свобод, підміна системи загальнолюдських цінностей, носієм яких виступало православ’я.

          Наприкінці 30-х років можна говорити про практично повну ліквідацію релігійного життя в СРСР, оскільки в 1935 році припиняє функціонувати навіть Священний Синод. В Україні не стало жодного православного єпископа. Партійні органи нищівно переслідували і ту жменьку духовенства, яка перебувала на свободі. Не випадково на території Миколаївщини на початку 40-х років не діяла жодна православна церква.

 

 Отець Афанасій – репресований священик

 

Караючий меч сталінської епохи виносив вироки різним категоріям населення. Ворогами ставали рядові колгоспники, робітники, представники інтелігенції: вчителі, лікарі, діячі культури, представники інших національностей. Не обійшла ця доля і духовенство. Наказ від 5 серпня 1937 року орієнтував працівників НКВС на проведення у короткі терміни широкої операції з метою рішучого розгрому церковносектантських контрреволюційних кадрів. Саме він підвів риску під життям митрополита Одеського Антонія, який помер в Ухтомському виправно-трудовому таборі, архієпископа Дніпропетровського Георгія, якого “трійка” НКВС по Дніпропетровській області 30 листопада 1937 року засудила до смертної кари, архієпископа Вінницького Інокентія, що загинув у стінах Вінницького НКВС 20 листопада 1937 року, тисячів інших священнослужителів і віруючих. Не уникли жахливої долі і священнослужителі Первомайського району Миколаївської обл.

Одним з найбільших сіл району було і нині залишається Лиса Гора. Здавна тут існувала і церква, названа Покровською. Більшість жителів села відвідувала храм Божий. Лисогірці похилого віку пам’ятають сільського священика отця Афанасія (в миру Афанасій Зотович Єгоров, який з 1934 року був настоятелем сільської церкви, а служителем культу працював з 1913 року).

В 1930 році працював отець Афанасій у сусідньому селі Софіївка. Саме тут його почали утискувати. Спочатку його усувають з посади священика місцевої церкви, а потім висилають на три роки за межі України. Покарання відбуває на Півночі, прозваній засудженими Архангельським краєм. Незважаючи на люті морози, арештантів зрання виганяли працювати на лісоповал. Не всі витримували тяжку непосильну працю. У таборі гинуло чимало людей, а на їх місце постійно прибували нові і нові засуджені. Чисельність заарештованих не зменшувалась, а навпаки, поступово збільшувалася.

А звинуватили отця Афанасія в тому, що він нібито проводив контрреволюційну роботу серед софіївчан, об’єднав навколо себе міцний церковний актив, який здійснював підривні заходи проти колгоспного будівництва. Сам отець Афанасій “оброблював” селян, говорив про недовговічність колгоспів, закликав не вступати до них. Все це дало привід органам влади вислати священика за межі України на три роки.

На початку 1934 року отець Афанасій повертається в Україну і призначається священиком Покровської церкви села Лиса Гора. Прибувши сюди, він з перших днів намагався завоювати авторитет у прихожан і жителів села.

Часто зустрічався із селянами, вів з ними задушевні розмови, давав слушні поради. За чотири роки він зумів завоювати повагу й авторитет серед лисогірців.

Отримавши наказ від 5 серпня 1937 року, працівники Благодатнівського НКВС (в той час Лиса Гора в адміністративному відношенні належала до Благодатнівського району) одним з перших заарештовують отця Афанасія. На допиті його звинувачують у тому, що під час зустрічей з населенням села, запрошень здійснення релігійних обрядів він висловлювався проти існуючої влади. Знову, як і в 1930 році, йому ставлять у провину те, що він рекомендував лисогірцям вийти з колгоспів, бо їх покарає Божа сила. Обвинувачували також і в тому, що коли місцева влада здійснювала збір підписів про закриття сільської церкви, отець Афанасій разом серед прихожан проводив збори і умовляв їх не підписуватись під заявою, щоб не допустити закриття храму.

Слідчими були дуже швидко знайдені і спільники, так званий “міцний церковний актив”, що допомагав отцю Афанасію здійснювати контрреволюційну роботу. Ними виявились: житель села Лиса Гора Антон Михайлович Куницький, котрого засудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах, його дружина Марія Севастянівна, лисогірець Савва Семенович Нотич, який був засуджений до 10 років позбавлення волі у ВТТ.

За дуже короткий час, всього 20 днів, доля отця Афанасія була вирішена. Провівши лише один допит, слідство скінчили і справу направили на розгляд “трійки” УНКВС Одеської області.

Рішенням “трійки” від 1 вересня 1937 року Афанасія Зотовича Єгорова було засуджено до розстрілу. 10 вересня вирок виконано.

     Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 року Афанасій Зотович Єгоров повністю реабілітований у зв’язку з тим, що в його діях відсутній склад злочину.

 

 

Відродження храмів

 

У роки Великої Вітчизняної війни на тимчасово окупованій території України, в тому числі по селах та містах Миколаївської області, почалось відродження православних храмів. У ті жахливі часи фашистської окупації церква була єдиною розрадою для поневолених людей. За неповними даними на терені області діяло близько 200 православних релігійних общин.

Після визволення області від фашистської окупації православні церкви продовжували вести службу,  допомагала виліковувати поранених солдатів, та збирати кошти у фонд оборони держави.

4 червня 1944 року община Миколаївського Касперівського кафедрального собору в листі Верховному Головнокомандуючому Радянського Союзу Й.В.Сталіну писала:

“Натхненні блискучими перемогами Червоної Армії на фронтах Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських загарбників, котра звільнила місто Миколаїв від фашистського гніту, з метою швидкого розгрому німецьких загарбників, община Миколаївського Касперівського кафедрального собору зробила внесок до Держбанку на 50 000 карбованців. Прохаємо Вас, Йосипе Віссаріоновичу, зарахувати зібрані гроші на будівництво танкової колони (Голова общини кафедрального собору Смольський)”.

25 квітня 1945 року в новій телеграмі Й.В.Сталіну повідомлялося: “Община Касперівського кафедрального собору, натхненна героїчними перемогами нашої рідної Червоної Армії на фронтах Великої Вітчизняної війни, 24 квітня 1945 року внесла 50 000 карбованців на танкову колону, передала до шпиталю продуктів для поранених на суму 32 385 карбованців, внесла грішми у фонд допомоги сім’ям фронтовиків 8 500 карбованців і з 16 січня цього року внесла до Держбанку 50 000 карбованців. Просимо Вас внесені 16 січня 1945 року 50 000 карбованців зарахувати до фонду перемоги імені тов. Й.В.Сталіна для більш швидкого й остаточного знищення фашистського звіра в його барлозі.

Збір коштів продовжується.

Голова общини Касперівського кафедрального собору м.Миколаєва М.Т.Смольський.

Настоятель собору архімандрит Донат”.

Й.В.Сталін двічі телеграмою висловив подяку касперівській общині. В останній, що надійшла 30 квітня, повідомлялося: ”Голові общини Касперівського кафедрального собору Миколі Смольському, настоятелю собору архімандриту Донату. Прошу передати членам общини Касперівського собору, які зібрали 50 000 карбованців до фонду оборони СРСР, мої привітання і подяку від Червоної Армії.

Й.Сталін”.

Священик Миколаївської цвинтарної церкви Усіх Святих Віктор Прохорович Грисенко у 1944 році організував допомогу шпиталю № 3326, зібравши і передавши для поранених воїнів продуктів харчування на 41500 карбованців. Община церкви зібрала та передала до Фонду оборони 14117 карбованців.

Переведений у Семенівську церкву священик Грисенко В.П. з листопада 1944 року щокварталу вносив по 3-4 тисячі карбованців до фонду оборони, зібраних прихожанами церкви.

Анатолій Іванович Свиридовський, священик Баштанської Свято-Успенської церкви, зібрав і передав до Фонду перемоги 5320 карбованців. Для поранених воїнів та проходящих військ організував їдальню, яка щодня готувала сніданки, обіди та вечері для 450 осіб. Прихожани зібрали харчів на 6160 карбованців для шпиталю.

Священик Костянтин Леонтійович Наталевич, благочинний Варварівського та Очаківського районів, організував збирання грошей серед прихожан церков районів і передав у Фонд перемоги 31 тисячу карбованців. Прихожани Нечаянської церкви передали шпиталю харчів на 2336 карбованців.

Згідно з Постановою Уряду СРСР від 30 липня 1946 року В.П.Грисенко, А.І.Свиридовський, К.Л.Наталевич були нагороджені медаллю “За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні”. Така патріотична діяльність проводилася у більшості сіл і міст області.

У селах області прихожани після війни почали відновлювати храми. Мешканці Ковалівки з дозволу правління колгоспу почали капітально ремонтувати приміщення церкви, яка до початку війни використовувалась як клуб. В інших населенний пунктах прихожани збирали гроші на ремонт храмів, брали в оренду великі будинки для створення церков.

Жителі Водопою зібрали 23 тисячі карбованців і відновили службу в церкві Святого Духа.

У той же час у Куйбишевці Єланецького району закрили церкву за несплату податків. І все ж храми відновлювались. Станом на 1 січня 1946 року в Миколаївській області (згідно з адміністративними кордонами того часу) вели релігійну службу 53 церкви та 26 молитовних домів.

Дуже позначалась нестача релігійних служителів. Згідно зі статистичним звітом на 1 січня 1948 року, в області не працювали за відсутності священиків 11 храмів: у Березнигуватському районі – 3, Баштанському – 2, у Веселінівському, Варварівському, Вознесенському, Жовтневому, Широколанівському, Привільнянському – по одному.

Священний Синод дозволив єпископу Феодосію створити в місті Миколаєві короткотермінові курси пасторів богослів’я з 14 липня 1948 року для 37 чоловік.

Єпископ Феодосій в той час жив у Кіровограді і неодноразово звертався до Миколаївських керівних органів з проханням виділити йому кімнату для постійного проживання в Миколаєві. Його підтримував начальник обласного відділу в справах релігійних культів. Але ця справа не була вирішена, і єпархія залишилась у Кіровограді.

У 1948 році українці – переселенці з Румунії – порушили клопотання про передачу релігійній общині будівлі кірхи в селі Степовому Широколанівського району, щоб перетворити її у православний храм.

Прихожани В.Коренихи в роки війни обладнали церкву в приміщенні колишньої церковно-приходської школи, побудували алтар, зробили купол, витратили для цього багато коштів. Вони просили міську владу не закривати новостворену церкву.

Одночасно велась уперта боротьба між місцевими партійними та радянськими органами, з одного боку, і релігійними общинами – з іншого, за право діяти православним храмам.

Але все ж таки Храми закривались. У 1946 році – 1, в 1947 – 3; в 1948 – 2; в 1949 – 10; в 1950 – 2; в 1952 – 5, в 1956 – 1; в 1958 – 1; в 1959 –6; в 1960 – 15; в 1961 – 8.

Семенівську церкву, як уже зазначалося вище, закрили в 1938 році. До початку Великої Вітчизняної війни вона не діяла, а з кінця 1941 року в церкві було відновлено богослужіння.  23 травня 1960 року Миколаївський міськвиконком прийняв постанову “Про знесення будівель майстерні облконтори “Укрсільелектробуд”, житлового церковного будинку, бідівлі Семенівської церки та огорожі у зв’язку з реконструцією проспекту Леніна”.

Це рішення було винесене на засідання Миколаївського облвиконкому. Під час розгляду зазначеного питання категорично проти руйнування церкви виступив головний архітектор області В.П.Скуратовський. Він запропонував проектантам зменшити діаметр розворотного кола тролейбусів на розі проспекту Леніна та вулиці Пушкінської. Проти цього виступили автомобілісти і трамвайщики, заявляючи, що на малому колі неможливо буде розвертатися великовантажним автомобілям з причепами та здвоєним тролейбусам.

Заступник голови облвиконкому Г.М.Михайлов запропонував архітекторам, проектантам разом з представниками авто- і електротранспорту в степу, за містом, побудувати макет транспортної розв’язки в натуральних розмірах з малим колом і провести експеримент щодо можливості розвороту великовантажного транспорту.

Завдання було виконано, експеримент показав, що на малому колі транспорт не розвернеться. Строки затвердження проекту миколаївського тролейбуса закінчились, і 3 вересня 1960 року Миколаївський облвиконком своїм рішенням затвердив постанову Миколаївського міськвиконкому про зруйнування Семенівської церкви.

17 вересня 1960 року, коли стемніло в напрямку до Семенівської церкви на прилеглих вулицях була зосереджена могутня землерийна техніка, автокрани, автосамоскиди, навантажувачі, що належали будівельним і транспортним організаціям міста. Військові сапери підготували вибухи і підірвали будівлі Семенівської церкви та інших споруд так обережно, що все залишилось на місці. При освітленні прожекторами негайно стали до роботи екскаватори, навантажувачі, самоскиди. Робота була організована так ідеально, що протягом ночі залишки зруйнованих приміщень були вивезені, а на місці, де стояла Семенівська церква, побудували коло для розвороту транспорту, насипали свіжу землю, посадили кущі, дерева і квіти. Коли вранці люди йшли на роботу, то дивувались: “Куди поділася Семенівська церква?”

1960 року в Радянському Союзі почалась сумнозвісна робота щодо обмеження діяльності церкви. У листопаді 1961 року облвиконком прийняв рішення «Про проведення тимчасового обліку релігійних об’єднань, будівель та майна». Було встановлено, що в Миколаївській області на 1 січня 1962 року діють: тимчасових церков – 43, молитовних домів – 26; в тому числі в містах – 13, в селищах міського типу – 5, у селах – 51.

Загальна кількість віруючих становила 47600, у тому числі в містах – 26550 і в селах – 20910.

Кам’яних храмів було – 55, дерев’яних – 4, глинобитних – 10. З них пам’яток архітектури державного значення – 3.

В області правили релігійну службу 74 священики, 4 диякони та 34 псаломщики.

Матвіївську церкву знову закрили за постановою облвиконкому 16 грудня 1963 року і передали її селищній раді під сільський клуб. Дзвони матвіївської церкви подавали «голос» до кінця 1963 року, і їх малиновий передзвін лунав по всій окрузі. В ясну і тиху погоду його розголос чули навіть жителі Миколаєва.

Коштів для перетворення будівлі церкви на клуб селищна рада не мала, обласний бюджет теж. У сімдесяті роки після введення в дію Матвіївського комбінату силікатних виробів Миколаївський облвиконком порушив клопотання про передачу приміщення храму комбінату для переобладнання під клуб. Міністр промисловості будівельних матеріалів України Григорій Митрофанович Бакланов, який в той час перебував у Миколаєві, оглянувши ретельно Петро-Павлівську церкву, сказав: «Нехай храм буде храмом, а на клуб ми гроші знайдемо». І справді, в 1978 році при комбінаті побудували приміщення для клубної роботи на 300 місць.

У 1986 році голова Матвіївської селищної ради Олена Олексіївна Омельченко запросила представників містобудівельної ради області та міста оглянути будівлю Петро-Павлівської церкви з метою переобладнання її під Будинок культури. Ретельно оглянувши церкву, комісія склала акт, в якому підкреслила, що приміщення церкви являє собою спеціально побудовану культову споруду, тому для Будинку культури непридатне.

Заручившись таким актом, виконком селищної Ради звернувся до мешканців Матвіївки з пропозицією відновити храм.

Була скликана селищна сходка представників вуличних комітетів і всіх охочих громадян Матвіївки. Тут обрали делегацію до Москви до архімандрита Московського і Всія Русі Олексія з клопотанням про відкриття церкви. Архімандрит, ознайомившись з актом, доручив єпископу Кіровоградському і Миколаївському Себастьяну виїхати до Матвіївки для ознайомлення зі станом церкви. Єпископ Себастьян прибув до Матвіївки, зустрівся з членами селищної ради, оглянув церкву і зробив висновки про можливість відкрити храм після проведення належного ремонту. З такими висновками погодилась Київська єпархія, і в 1987 році було одержано дозвіл на відкриття храму після проведення ремонту будинку церкви.

Щоб відремонтувати церкву, потрібні були чималі гроші. Селищна рада знову скликала сходку жителів Матвіївки, на яких створили ініціативну групу для збирання коштів і всього, що необхідно для відновлення церкви. Було затверджено план-графік виконання ремонтно-будівельних робіт. Гроші збирали з кожного подвір’я, з кожної квартири багатоповерхових будинків. Комбінат безкоштовно виділив землерийну техніку, автомашини, будівельні матеріали. Жителі селища взяли активну участь у ремонті церкви. Особливу завзятість виявляли жінки: вони очищали приміщення церкви від бруду, білили, фарбували. На роботу в храм люди йшли, як на свято, по-недільному одягнені, а вже за тим переодягалися в церкві в робочий одяг. Роботи виконувалися швидко, якісно, весело, з піснями. Люди приносили до церкви все церковне майно, що вдалося зберегти: ікони, ризи, хоругви. Приносили і власні речі, необхідні для відновлення храму.

Так, внаслідок наполегливої турботи і спільної праці в центрі Матвіївки, на високому березі Бугу, відновився у всій своїй красі білокам’яний величний християнський православний храм в ім’я святих і праведних Апостолів Петра і Павла.

12 липня 1988 року, в день святих Петра і Павла, відбулось перше урочисте богослужіння у відновленому храмі, в якому взяли участь єпископ Кіровоградський та Миколаївський Себастьян, священнослужителі єпархії, сотні віруючих Миколаєва і навколишніх сіл. От тільки не було чути дзвону славетних матвіївських дзвонів. Ходять чутки, що коли закривали храм у Матвіївці, їх утопили у Південному Бузі.

 Ставши суверенною державою, Україна законодавчо затвердила право своїх громадян на свободу віросповідання і виконання релігійних обрядів. Згідно з Указом Президента України общинам віруючих повертаються храми і в нашій області. На перше січня 1992 року в місті Миколаєві і в районах області діяло 79 церков та молитовних домів.

Велика реставраційна робота проводиться зараз у миколаївських соборах Різдва Богородиці та ікони Касперівської Божої Матері. Поновили служби Свято-Духівська церква на Водопої, Успенська – в Тернівці, Святого Пантелеймона – на території першої міської лікарні, католицька та лютеранська церкви.

Побудовані нові церкви в селах Парутино, Чапаївка, Кімовка, Ганнівка, в смт Врадіївка.

За допомогою прихожан, місцевої влади та пожертвувань благодійників відновлюються церкви по всій області.

19 грудня 1999 року відбулися урочисті закладини першого каменя до підвалин нового храму Симеона Богоприїмця в Миколаєві. Будується новий храм євангелістів на вулиці Степовій у обласному центрі.

       Так, з перших років існування незалежності на Миколаївщині державні органи влади та місцевого самоврядування почали активно сприяти священникам і прихожанам в тому плані, щоб церква позитивно впливала на духовний світ громадян різних національностей, підносила і розвивала їхні життєстверджуючі сили в ім’я розбудови цивілізованої української держави.

 

Реставрування Кафедрального собору Різдва Пресвятої Богородиці