Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність. Розділ 1, 2, 3.

• 

Рейтинг користувача:  / 1

ГіршийКращий 

Деталі

Хіти: 16283

 

Затверджено вченою радою Миколаївського навчально-наукового центру Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова.

 

Відповідальний редактор:

П.М.Тригуб, доктор історичних наук, професор Миколаївського інституту Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, заслужений працівник народної освіти України.

 

Рецензенти:

М.О.Багмет, доктор історичних наук, професор Миколаївського інституту Національного університету “Києво-Могилянська Академія”.

М.І.Бушин, доктор історичних наук, професор Черкаського інженерно-технологічного інституту.

А.Г.Морозов, доктор історичних наук, професор Черкаського державного університету ім. Б.Хмельницького. 

 

УДК 947.477

Ш 66

          

Шкварець В.П.

Ш 66 Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність. Монографія. - Миколаїв – Одеса: Тетра, 2002. - 271 с.: іл.

 

ISBN 966-7149-22-6

 

У монографії вперше у вітчизняній історіографії комплексно, цілісно висвітлюються життя, творчість, діяльність Миколи Миколайовича Аркаса – славетного сина і патріота України, визначного українського композитора, історика, поета, етнографа і фольклориста, фундатора і першого голови Миколаївського Товариства “Просвіта”.

Для всіх, хто цікавиться проблемами історії України та національної культури, духовності українського народу, кому, як кажуть, болить Україна.

Видання здійснено коштом Черкаської обласної Дирекції акціонерного поштово-пенсійного банку “Аваль”. Директор – Скічко Олександр Іванович.

 

 

         150-річчю

від дня народження

Миколи Миколайовича Аркаса та 10-літтю Незалежності України   присвячується

       ця книга

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗОРЯ ІЗ КОБЗАРЕВОГО СУЗІР‘Я

 

Кілька вступних зауваг до монографії

 

Перегортаєш останню сторінку масштабного біографічного дослідження професора Валентина Шкварця, і замислюєшся. Довго-довго тебе не відпускає герой блискучої монографії, оглавленої промовисто і фундаментально: “Микола Миколайович Аркас”. І справді, в цьому витворі дослідника нема силуваних “дискурсій” та “канонів” із “іконостасами”, немає і злиденного ревізування справді великої й величної спадщини Миколи Миколайовича Аркаса — історика, композитора, фольклориста, просвітника, велетня у царині українського духу. Зачаровують і бентежать неповторні мелодії з почутих Аркасових дивертисментів, — інтродукції до безсмертної народної опери “Катерина”, в очу постають бачені колись і незабуті світлини: босоногий вусатий дідусь із онуком, поряд бандура. Босоногий Аркас! Кобзар південної України, колонізованої і знемовленої, як і вся старокозацька земля, але й талановитий композитор, чий творчий подвиг і божественна гармонія — од тих трагічних зламів історії нашого резистансу, в якому просявали таланти Максима Березовського, Артема Веделя, Дмитра Бортнянського ...

Автор цих рядків сходив і родову землю Аркасів у Старій Богданівці та Христофорівці, і присвятив не один день студіям над домашньою бібліотекою родини славетного земляка, і все свідоме життя — в роздумах над цією високою і трагічною постаттю, котра в зоряному ореолі постає вже для українців XXI століття.

Монографія Валентина Павловича Шкварця справді не потребує додаткових коментарів: у своїй монографії він зібрав такий величезний біографічний, бібліографічний, аналітичний масив, над яким варто схилитися яко над Євангелієм Українського Ренесансу. Вже не того, розстріляного та задушеного, а нинішнього, питомого. Бо вже нове покоління вдихнуло вітер української свободи, і лише поодинокі “брати незрячі” наші ладні повернутися в безмовне, глухоніме українське минуле.

У нашому богоспасенному місті збереглися, на щастя, леви од родового будинку Аркасів і родова усипальниця, куди перенесли навіть прах одного з будівничих Миколаєва — бригадира Фалеєва.

Та вже в часи нашого національного пробудження видатному світочу нашого духу встановлено пам’ятний знак, відроджено “Просвіту”, почала виходити газета “Аркасівська вулиця”. І це лише кілька штрихів. А головне, — завдяки великим зусиллям В.П.Шкварця, котрий віддав справі вивчення Аркасової спадщини понад десять років, видав уперше біографічний нарис про славетного земляка, зорганізував не одну Аркасівську конференцію, - ім’я автора “Катерини” та “Історії України-Русі” в усіх на слуху. На слуху подвижників українського ренесансу, і навіть опонентів усього українського, що зазвичай віднесено до “новоросійських” звитяг.

А втім, усе це зрозуміло: становлення духовного моноліту нашого не може відбутися водночас Імперії будувалися не за рік-два, вмирали теж не за декаду, присвячену розвитку такої-сякої загумінкової демократії, — це справа десятиліть і століть. Але в тому Аркасовому храмі, котрий ми возводимо з наших сподівань і прагнень, пошуків соборності душевної й державної, монографія В.П.Шкварця завше буде наріжним каменем.

Прочитайте цю книгу! Прочитайте славу України і славу тих, хто цю славу воскресив — і вам воздасться! Собором наших душ височіє над нами Аркасова муза, Аркасова музика, Аркасова душа.

 

 

 

 

			Дмитро Кремінь, лауреат Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, професор Південнослов’янського інституту.

 

 

 

 

 

 

 

 

Миколаїв, 2001 р.

 

 

 

 

 

ЛЕВИ

МИКОЛИ АРКАСА

 

Є в цьому місті скверик. Театральний.

Цей скверик театральний - просто гральний.

Пенсіонери гатять в доміно.

Студенти ждуть сеансів у кіно.

Розлучені й закохані у сквері.

Уперся впрілий дядько у папери.

Дженджурик всоте поправля краватку.

Дитина в мами просить шоколадку.

Шумлять платани, клени буйнолисто.

Від спеки мліє це південне місто.

Лиш мармурові леви, як пропащі,

застигнули у сквері назавжди.

І леви роззявляють спраглі паші,

і їм ніхто не подає води.

Про них забули. Ані сном, ні духом

не відають. Гучить веселий сміх.

І забиває тополиним пухом

горлянки левів, рик німотний їх.

 

А я спинюся. Це таки не казка.

Нема й століття, як він тут ходив.

І лащилися леви до -Аркаса,

Обидва в німбах мармурових див.

Вернись до нас, о пам‘яте зотліла!

Минуле наше - боротьба, не гра...

В ці вечори з минулого століття

Аркасів повертається рояль.

І корнет-а-пістон, і скрипка,

контрабас і гобой, -

то воланням одчаю, то криком

про окрадену паном любов.

Десь на вулиці окарина...

А отут, поміж смертю й життям,

на пюпітрі снігів -

Катерина

із нещасним дитям.

А небо - передгрозяне, сталеве,

Мов лютий погляд Господа з-під брів...

 

Пощо ридав ти, мармуровий леве,

Над долями нещасних матерів?

Життя мине.

Та й це життя - не казка.

Але душа понишкне, мов німа.

Бо гордимося левами Аркаса,

Аркасової музики - нема?

Сприймаю світ без пудри і без гриму.

Звучить, звучить Аркасів вокаліз...

 

А діти гладять мармурову гриву,

І пащу лева, й очі, повні сліз.

 

 

Дмитро Кремінь.

Зі збірки “Бурштиновий

журавель”. Поезії.-К.:

Радянський письменник.-1987.-С.16-17.

 

 

ВІД АВТОРА

 

Вельмишановний читачу!

 

Твоїй увазі пропонується монографія “Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність”. Це - перше комплексне у вітчизняній історіографії монографічне дослідження, окрема книга про славетного сина, патріота України, визначного українського композитора, історика, поета, етнографа і фольклориста, громадського діяча, засновника і першого голову Миколаївського Товариства “Просвіта”.

М.М.Аркас прожив хоча й порівняно коротке, досить нелегке, проте, водночас велике і прекрасне життя. Його невмируща творчість, бурхлива діяльність – це справжній сплав природного дару, таланту, багатогранного людського хисту і титанічної, інколи прямо-таки надлюдської працелюбності та самопожертви.

В умовах “хрущовської відлиги” в 1958 р. у Києві побачила світ взагалі перша і до останнього часу єдина книга київського музикознавця Л.С.Кауфмана “М.М.Аркас. Нарис про життя і творчість.” У ній ґрунтовно висвітлена тільки музично-композиторська творчість М.М.Аркаса. Л.С.Кауфман, проте, поскупився на розповідь про М.М.Аркаса-історика, поета, етнографа, фольклориста, громадського діяча, можливо, свідомо, некритично сприйнявши успадковане від недавнього минулого огульне ставлення до М.М.Аркаса, особливо до його “Історії України-Русі”, як до книги “буржуазно-націоналістичної”.

У 1997 р. стараннями і коштом Державного архіву Миколаївської області було видано невеличку, майже стосторінкову книжку “Шануючи пам’ять патріота України. Документи і матеріали про життя та діяльність М.М.Аркаса” за редакцією В.П.Шкварця. Це був по суті збірник статей (12) і витягів з архівних документів, подано окремі фотоілюстрації (15). Тираж видання був настільки мізерним, що зразу ж після виходу у світ воно стало раритетом, бібліографічною рідкістю.

Нарешті, досить цікавим є й те, що у 20-ті роки XX ст. була написана книга про М.М.Аркаса. Її рукопис було надруковано на машинці в кількох примірниках. Однак до цього часу авторство залишається не виясненим. Науковий працівник Миколаївського обласного краєзнавчого музею Т.Березовська – знаний аркасознавець, дослідник родини Аркасів, їх родинного архіву, стверджує, що є всі підстави вважати, що авторство належить Миколі Дмитровичу Лагуті, професорові Миколаївського інституту народної освіти, відомому краєзнавцю-досліднику (Див.: Березовська Т. Дещо про родинний архів Аркасів. – “Аркасівська вулиця”. – Число 2 (4). Лютий – квітень, 2001-й рік). М.Д.Лагута – член “Просвіти”, входив до її правління, звинувачений у належності до сфабрикованої органами НКВС справи щодо організації “Спілка визволення України”, затим так званого “Українського націоналістичного центру”, наприкінці 30-х років XX ст. був знищений, як і більшість колишніх членів товариства “Просвіта”.

Не можна обійти увагою й того, що українські, насамперед миколаївські вчені, дослідники, краєзнавці у нових, сприятливих умовах виявляють досить високу активність щодо вивчення багатющої спадщини свого видатного земляка. Вийшло з друку більше двох сотень різних розвідок про нього. Однак окремої монографії чи книги, яка б охоплювала всю багатогранну творчість та діяльність М.М.Аркаса, ще й досі не з’явилося. Хоч ця ідея, навіть зважаючи й на всебічність та глибину вивчення останнім часом його творчості й діяльності, вже давно прямо-таки витала в наукових колах, у пресі, серед широкого загалу. Так, про можливість та необхідність видання окремої книги неодноразово писали киянин В.Г.Сарбей, миколаївці В.П.Бойченко, В.І.Друмов, Д.Д.Кремінь та ін.

Творчий спадок М.М.Аркаса, його особистість викликають неослабний інтерес у всіх небайдужих, неупереджених до української справи. Не можуть не викликати щирої поваги і зрозумілого захоплення його високі патріотичні помисли і діяння, незвичайної моральної чистоти і справжнього гуманізму вчинки в ім’я людини і для людини. За свій відносно короткий вік (пішов з життя у 56 з лишком років) зробив непосильне для пересічних і для непересічних людей, зі своєю спадщиною навіки увійшов у безсмертя.

М.М.Аркаса, його славнозвісну миколаївську родину, які 126 років проживали на півдні  України, вирізняла особлива людська щедрість на грані жертовності, мабуть, просто важкозрозуміла для непоодиноких сучасників. Досить зазначити, що рукопис опери “Катерина” був опублікований за рахунок автора, а ще будівництво і утримання двох сільських шкіл з українською мовою викладання, постійні благодійні пожертви на таланти з народу, на організовану ним у Миколаєві “Просвіту”. Щоб видати “Історію України-Русі”, М.М.Аркас змушений був позичити 10 тис. карбованців під великі відсотки. Коли ж вона вийшла з друку, він уже не мав жодної зайвої копійки.

А скільки коштувало його вірній дружині Ользі Іванівні друге видання після кончини чоловіка і друга?! Вона навіть змушена була закласти будинок на розі Адміральської та Соборної (тепер – вул. Адміральська, 31) і переїхати в будинок на розі вулиць Великої Морської й Артилерійської.

Кришталеві чесноти і джерельна чистота та багатство і свіжість усього, до чого доторкувалися Аркаси, їх незвичайна спадщина приваблюють до себе дослідників, як животворний ковток повітря чи води для вгамування великої спраги пізнання нового. Хто безпосередньо займався науковими пошуками щодо цієї знаменитої родини, той, як ніхто, знає, настільки вона притягує до себе, вабить і ніби кличе до нових, більш глибоких пошуків та знахідок, як дійсно цілющих джерел нашої духовності.

Все це, як і глибокий інтерес до нашої минувшини, справжніх героїв та історичних постатей Вітчизни, прагнення якомога швидше подолати упереджені стереотипи, подати допомогу в цьому іншим, позбавитися, нарешті, “білих плям” та “чорних дірок” в нашій історії, допомогти загалу задовольнити зрослий громадський та науковий інтерес до багатьох, ще маловідомих активних діячів національно-визвольного руху в Україні, серед яких М.М.Аркас займає одне з провідних місць, і спонукало автора до написання цієї праці.

Запропонована Тобі, шановний читачу, книга – це узагальнюючий, цілісний підсумок більш як десятирічного вивчення її автором усього діапазону життєдіяльності М.М.Аркаса, у більш-менш усій її повноті. Починаючи з 1992 року, автором опубліковано до півтора десятка статей, науково-популярних матеріалів про цю видатну історичну постать.

На основі вивчення першоджерел стосовно спадщини М.М.Аркаса, різноманітних публікацій про неї, автор водночас спробував узагальнити, так би мовити, акумулювати усе наявне, “кодифікувати” все зроблене. І на цій основі видати, нарешті, фундаментальну книгу, яка б за достатньої глибини охоплювала усі віхи, увесь спектр його творчого шляху і діяльності.

Монографія присвячена 150-м роковинам від дня народження М.М.Аркаса, 10-літтю Незалежності України. Вона складається із звернення, замість вступу, автора до читачів. “Зоря із Кобзаревого сузір‘я. Кілька вступних зауважень до монографії” – так озаглавив свою передмову до книги  визначний український поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, лауреат літературної премії імені Василя Чумака, лауреат культурологічної премії імені Миколи Аркаса, професор Південнослов‘янського інституту, редактор відділу культури і національного відродження газети Миколаївської обласної державної адміністрації та обласної Ради “Рідне Прибужжя” Дмитро Дмитрович Кремінь. А затим подано його ж коротеньке поетичне слово “Леви Миколи Аркаса” з не такого вже й далекого 1987 року.

Водночас книга містить шість розділів – огляд історіографічної спадщини М.М.Аркаса; його життєвий шлях; музична творчість; історична спадщина; літературно-поетична творчість; громадська діяльність, зокрема про заснування ним Миколаївської “Просвіти” та керівництво нею.

У свою чергу розділи поділяються на 13 параграфів: про тернистий земний шлях М.М.Аркаса у безсмертя; його епістолярій; опера “Катерина” як видатний твір національного музично-театрального мистецтва; “Катерина” у контексті світової оперної класики; “Історія України-Русі”; проблеми української національної ідеї і культури в “Історії України-Русі”; доба українського козацтва та Запорозької Січі як одна з провідних складових Аркасової історичної творчості; освітньо-виховний та педагогічний ідеал М.М.Аркаса; літературно-поетична творчість; ненадрукована поема “Гетьман Пилип Орлик”; передісторія створення Миколаївської “Просвіти”; М.М.Аркас як фундатор і перший голова “Просвіти” в м. Миколаєві, її діяльність; відродження сучасної Миколаївської “Просвіти”.

У післямові автор ще фрагментарно торкається етично-естетичних ідеалів М.М.Аркаса, приходить до певних узагальнень і висновків.

У додатках до книги подано майже 50 фотоілюстрацій документів і матеріалів з фондів Державного архіву Миколаївської області, з передмови до “Історії України-Русі” (видання 1991 р.). Вперше подано такі, зокрема, фотоілюстрації, як будинок (вул. Микольська, 13), де народився М.М.Аркас, пам’ятний знак на місці будинку, де жила родина Аркасів (вул. Адміральська, 31), мармурові леви при вході до Каштанового скверу, що колись стояли біля входу до будинку Аркасів, гробниця (склеп), де вони поховані, Сиваський сквер та деякі ін.

Дотепер фонд 468 (фонд М.М.Аркаса) у Державному архіві Миколаївської області уже опрацювали кільканадцять, точніше, більше півтора десятка аркасознавців, переважно миколаївських вчених, а трішечки менше досліджували фонд 206 (фонд Миколаївської “Просвіти”).

Зазвичай наголосимо, що наша монографія, як і її автор, вочевидь не претендують на якнайповніше висвітлення безсмертної і невмирущої, невичерпної і немеркнучої, нетлінної і справді нев‘янучої, багатющої і всеосяжної спадщини – скарбниці одного з подвижників нації, справжнього і цілющого спадку, чистої і животворної криниці могутніх джерел українського народу – Аркасіани. Вона є яскравим взірцем вічності вселюдської мудрості, непохитної принциповості та наполегливості, послідовності та впевненості, віри у себе, свій народ, людської гідності та гордості, невтоленної та невситимої спраги, гострої, а то й прямо-таки жертовної, непідробної жадоби й наснаги до всього нового, надпотужної, надлюдської праці, потягу та своєрідної звитяги до знань, пізнання та вдосконалення усього людського, себе, нарешті, усього всесвіту як такого.

Аркасіана, повторимо, це кришталево чиста і животворна криниця, непересічний витвір людського розуму і таланту, надзвичайно високих людських і громадянських якостей та устремлінь, гідних всілякої пошани і відваги, достойних наслідування усіма нами, як нащадками неповторного М.М.Аркаса.

Водночас наше монографічне дослідження – це, врешті-решт, ще не розгляд обраної проблеми, як кажуть, зусібіч, а лише певний, хоч і важливий, проміжний підсумок усієї великої роботи в цьому визначному і потрібному напрямку.

До того ж вважаємо вочевидь, що попри всього зробленого і опублікованого, окремих, поглиблених досліджень та всебічного аналізу на основі нових, подальших зусиль, пошуків і знахідок ще потребують такі, скажімо, з нашої точки зору, приміром, складові й похідні зазначеної теми, як родина Аркасів, епістолярій М.М.Аркаса, його літературна та фольклорна творчість, етично-естетичні погляди, державницькі ідеї у творчості й діяльності та деякі ін. І тут широке поле досліджень не тільки для істориків, але й фахівців багатьох інших наукових напрямків, а то й просто людських уподобань.

Автор глибоко вдячний усім тим, хто так чи інакше допомагав, усіляко сприяв виходу у світ цієї монографії.

Він вдячний керівникам і співробітникам Державного архіву Миколаївської області, обласного краєзнавчого музею, державної обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О.Гмирьова.

Окремо складаю глибоку подяку за всіляку допомогу і підтримку відомим вченим-історикам України, академікам Михайлові Олександровичу Багмету, Миколі Івановичу Бушину, Анатолію Георгійовичу Морозову, Петрові Микитовичу Тригубу, професору Дмитрові Дмитровичу Креміню. Автор висловлює щиру вдячність Олегу Вікторовичу Ніколенку – підприємцю з міста Приморська Запорізької області, студенту-юристу МННЦ ОНУ ім. І.І.Мечникова Андрію Володимировичу Кузьмину за власноруч виготовлені ними численні фотоілюстративні матеріали до книги.

Наостанок виокремлю сердечні слова подяки і вдячності директорові МННЦ ОНУ ім. І.І.Мечникова Людмилі Іванівні Семко за глибоке розуміння і всіляку підтримку, енергійні зусилля у справі виходу в світ цього монографічного дослідження.

Насамкінець (зрозуміло, аж ніяк не за становищем, місцем, роллю чи якимось значенням) нам принагідно хотілося б ще  сказати добрі, щиросердечні слова поваги й пошани, просто людської вдячності на адресу директора Черкаської обласної Дирекції акціонерного поштово-пенсійного банку “Аваль” Олександра Івановича Скічка, колишнього нашого студента ще тоді Тернопільського фінансово-економічного інституту (тепер – Академія народного господарства), вдячного і душевного земляка, черкащанина, чигиринця, за його чуйність і розуміння, постійну підтримку освіти, науки і культури, а звідси й меценатство стосовно видання і цієї монографії.

О.І.Скічко, як і вже тільки-но згадувані черкаські професори-академіки, чигиринці А.Г.Морозов і М.І.Бушин, не змогли бути байдужими і залишитися осторонь, коли мова зайшла про М.М.Аркаса, задуману книгу про нього, підставили і свої плечі, бо важче плуга перти, ніж зуби язиком терти.

А тут ще й родинні корені Богдановичів, а отож і матері М.М.Аркаса теж походять з Шевченкового краю, з Чигиринщини. Виходить, саме з цим незвичайним і неповторним краєм певним чином пов‘язаний і М.М.Аркас. Як і Б.Хмельницький, М.С.Грушевський та багато ін., або такі, зокрема, непересічні історичні події, як виникнення українського козацтва і Запорозької Січі, селянсько-козацькі повстання кінця XVI – першої третини XVII ст.,  визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького, одержання Чигирином офіційного статусу столиці Війська Запорозького (так звалася Українська держава часів великого гетьмана), зародження гайдамаччини, коліївщини, “чигиринська змова” народників, відродження українського козацтва і обрання його гетьманом Павла Скоропадського, Холодноярська Республіка, що трималася проти більшовиків майже до середини 20-х років XX ст. та багато ін.

Тут, у Холодному Ярі, в останню війну діяло велике партизанське з‘єднання, окремі загони і групи. Тому гітлерівці жодного разу навіть “не побували” в багатьох селах. А якщо й “навідалися” тільки на один день за всю війну в липні 1942 р. до лісового села тепер Нова Буда  в Холодному Яру, то залишили після себе тільки попелище та згарище і братську могилу усіх його мешканців.

Чигиринщина, як складова Шевченкового краю, зовсім неподалік батьківщини Великого Тараса, сусіднього колись Звенигородського повіту на Київщині, тепер – Звенигородського району Черкаської області.

Це - дивовижний , особливий край, зі властивою тільки йому  незвичайною і неповторною аурою. Ця благодатна земля, духовно багаті люди, їх шляхетні пориви та діяння, якесь особливе ставлення до минувшини, без чого не може бути справжнього сьогодення й майбуття, заслуговують найпильнішої нашої уваги та поваги, глибоких і всебічних знань про цю, одну з колисок нашої історії, державності, визначних людей і діячів, усіма нашими громадянами, українцями, яким нестерпно болить Україна, її багатоетнічний народ, усіх, хто любить її, “свою Україну во врем‘я люте, в останню тяжкую мінуту за неї Господа моліть”. Наш народ, врешті-решт, мусить мати кращу долю та життя, і, безперечно, буде їх мати тільки в своїй державі, коли цілком і повністю, не за посадою чи обов‘язком, а розумом, душею і серцем усвідомлять все це, в кінці-кінців, її поводирі й народні обранці.

 Водночас цілком можливі і справедливі конструктивні побажання, критичні зауваження і пропозиції. Щодо, скажімо, окремих вузьких місць, декларативності деяких фрагментів, нарешті, повторів фактичного матеріалу, чого досить важко, а то й неможливо уникнути в таких виданнях та ін., то вони,  як годиться, нами будуть сприйняті зі вдячністю, і враховані у подальшій дослідницькій праці.

Отже, монографію приурочено великопам‘ятному ювілею безсмертного й тепер Миколи Миколайовича Аркаса – людини ренесансного типу кінця XIX - початку XX ст. Нехай же ця книга буде однією з багатьох скромних цеглинок до величного пам’ятника великому українцеві тепер уже незалежної України, про яку так глибоко мріяв, у яку непохитно вірив, за яку так самовіддано боровся, одним із багатьох невеличких дарунків до вшанування світлої і вічної пам‘яті Миколи Миколайовича Аркаса.

 

Валентин Шкварець,

завідувач кафедри українознавства

Миколаївського навчально-наукового центру

Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова, доктор історичних наук, професор, академік, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат премії імені М.М.Аркаса.

 

 

РОЗДІЛ І.

 

ДОСЛІДЖЕННЯ ЖИТТЯ, ТВОРЧОСТІ І ДІЯЛЬНОСТІ М.М. АРКАСА: ОГЛЯД СУЧАСНОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ СПАДЩИНИ

 

На рубежі 2002-2003-го років виповнюється 150 років від дня народження Миколи Миколайовича Аркаса. Він народився 26 грудня 1852 року (за старим календарним стилем),  або 7 січня 1853 року (за новим календарним стилем).

Тепер уже добре відомо, що М.М. Аркас – видатний український історик і талановитий композитор, поет і фольклорист, педагог і громадський діяч кінця XIX – початку XX ст., людина різнобічних талантів, видатний діяч української культури, справжній патріот рідного краю, своєї України, назавжди увійшов в історію Миколаївщини, в історію України.

Проте далеко не завжди його місце, роль та заслуги перед рідним народом визнавалися. І в царські, і в радянські часи його спадщина офіційно практично замовчувалася, а в кращому разі всіляко перекручувалася, відверто, а то й безсоромно оббріхувалася. Судіть самі, які наслідки могла мати така жорстока, холодно-вбивча оцінка-ярлик, подана виключно скупо (всього 13 рядків), нашого великого земляка, визначного українця, у надзвичайно куцому взагалі фрагменті про нього в “Радянській енциклопедії історії України”: “На його книзі “Історії України-Русі” (СПБ, 1908) позначився вплив буржуазно-націоналістичних концепцій”.1 Однобічність оцінки Аркаса такого ж характеру притаманна “Українській радянській енциклопедії”. Наостанок, жодним словом не обмовилися про М.М. Аркаса і автори “Історії міст і сіл Української РСР. Миколаївська область” (К.:УРЕ.-1981.-710 с.). Так що, як бачимо, ідеологічний сигнал-семафор діяв безвідмовно. Такі дійсно ідеологічні настанови-перестороги тривалий час не могли не спрацьовувати. Ще до недавнього часу це ім‘я було забуте, його книга, поетичні твори не перевидавалися, зовсім не була увічнена пам’ять про нього навіть у рідному місті. Та, якщо відверто, і тепер він ще не вшанований як слід, бо дають себе знати старі стереотипи і упередження, а то й просто байдужість, лінивство наше.

Водночас, заради справедливості, підкреслимо, що в 1958 році, в умовах нетривкої “хрущовської відлиги” з‘явилася донедавна перша і досі єдина про нього монографія київського музикознавця Л.С. Кауфмана “М.М. Аркас. Нарис про життя і творчість”.2 Через рік вийшла з друку стаття-рецензія А.Новицького на цю монографію, у якій автор дорікав Л.С.Кауфману за те, що той поскупився на розповідь про М.М. Аркаса-історика, докладно не розповів про “Історію України-Русі”.3 Зовсім дезорієнтували читачів кілька рядків про цю книгу найповнішого нарису про М.Аркаса, вміщеного у книзі В.Карпенка. В ній Аркас, мовляв, заліз у непролазні нетрі українського буржуазного націоналізму, книга написана багато в чому з ліберально-буржуазних позицій(?!)4. З надрукованого тоді ще можна назвати опублікування Ф.Камінським листів Л.Українки до М.Аркаса.5

Газетні публікації про нього, та й то переважно в Миколаївській обласній періодичній пресі 50-80-х років, якщо і віддавали данину пам’яті М.Аркаса, то в основному як композитора і культурно-просвітницького діяча.

Водночас М.М.Аркаса добре знали та шанували в українській еміграції. Про нього розповідалося в статті, вміщеній у “Енциклопедії українознавства” за редакцією проф. В.Кубійовича, том І6, в книзі Мирослава Семчишина “Тисяча років української культури”7 та багатьох ін.

Однак ситуація почала істотно мінятися уже в умовах горбачовської перебудови, демократизації і гласності. Одним з перших своє вагоме слово на всю Україну сказав відомий миколаївський письменник, поет, згодом – лауреат премії ім. М.М.Аркаса, В.П. Бойченко у своїй статті з промовистим заголовком “Вшануймо Аркаса!”8

На IV Республіканській науковій конференції з історичного краєзнавства, що проводилася 1989 року в Миколаєві з нагоди 200-річчя міста, київський вчений, професор В.Г.Сарбей9 і миколаївський науковець, професор В.Ф.Іванов10 виголосили доповіді про М.М.Аркаса як активного популяризатора української культури і мови в Миколаєві на початку XX століття, миколаївського просвітителя кінця XIX – початку XX століття.

27 жовтня 1990 року миколаївська обласна газета “Південна правда” вмістила статтю миколаївської дослідниці О.Полухіної “М.М. Аркас: музика та історія”11

Нарешті, в 1990 р. побачила світ “Історія України-Русі” М.М.Аркаса, з розлогою, синтетичною передмовою до неї, з багатими ілюстраціями та великим науковим апаратом, змістовними коментарями доктора історичних наук, професора Інституту історії України НАН України В.Г.Сарбея, у якій життя і творчість М.М.Аркаса розглянуто всебічно і глибоко.12

І все ж таки обставини кардинально змінилися з проголошенням незалежності України. Тепер уже широкий простір і неабиякі можливості відкривалися перед дослідниками. Було знято табу для них в архівних фондах. Коли Микола Аркас став знову повертатися до нас, коли будь-який факт з його життя і діяльності цієї велетенської історичної постаті викликав дедалі більший громадський та науковий інтерес, нарешті, уже ніщо не заважало вченим всебічно досліджувати, всіляко задовольняти цей інтерес, популяризувати багатющу спадщину великого земляка, будити національну свідомість і виховувати, а головне – діяти на його прикладі.

27 жовтня 1992 р., напередодні 140-ї річниці від дня народження М.М.Аркаса, яка вперше була відзначена на офіційному рівні, на центральному майдані Миколаєва, на тому місці, де колись стояв будинок родини Аркасів, було в урочистій обстановці, велелюдно відкрито пам’ятний знак М.М.Аркасу. Цій пам’ятній даті також вперше було присвячено проведену наприкінці 1992 р. обласну науково-практичну конференцію “Джерела духовності”, у якій  взяли участь також науковці з Києва, Херсона, Чернігова та інших міст України. Тези доповідей на конференції В.П.Бойченка, Т.В.Березовської, О.В.Будикіна, О.О.Дмитренко, В.Ф.Кондрашова, Л.В.Старовойт, С.Г.Водотики з Херсона, П.В.Пиріг і В.І.Половця з Чернігова, В.Г.Сарбея з Києва, Л.М.Цимбал, В.П.Шкварця, П.М.Тригуба, Н.Д.Колосовської, Л.С.Донця, Б.В.Дуньова, І.І.Федькова, О.С.Кухар-Онишка, І.І.Шешунової, Н.О.Рижевої, І.Ю.Берези, Г.Г.Черних, О.Д.Жовнір, В.М.Баденкової, Р.Д.Іванівського, В.В.Степаненко, В.Г.Мірошниченко, С.С.Макарчука, О.М.Петренко, В.Ф.Іванова, С.І.Авраменка, В.М.Вашкевича, Л.В.Григор’євої, Н.В.Шевченко, С.В.Проня, О.П.Хаєцького, І.Д.Черних, А.Л.Ситченка, М.О.Багмета, В.І.Друмова, Т.О.Кондратенко були видані окремою книгою.12а

З 1 вересня 1993 р. за неймовірних зусиль її потім незмінного директора С.В.Бережного, за всілякої підтримки широкої громадськості та допомоги міської і обласної влади в Миколаєві почала працювати українська педагогічна гімназія, перейменована в 1998 р. в Першу українську гімназію. В центральній рекреації її приміщення було встановлено скульптурну фігуру М.М.Аркаса, створено присвячену йому велику експозицію в гімназійному музеї, тут традиційними стали “Аркасові читання” при безпосередньому керівництві ними директора гімназії С.В.Бережного – людини надзвичайної енергії та ентузіазму, справжнього патріота, лауреата премії ім. М.М.Аркаса. В гімназії було засновано премію імені М.М.Аркаса, що дотепер вручається щорічно кращим гімназистам.

Різноманітні матеріали про М.М.Аркаса друкуються в газеті гімназії “Гімназійна родина” (редактор – С.В.Бережний).

В.Бойченко написав слова до “Гімну Першої української гімназії”, в якому вшановано пам’ять М.М.Аркаса, а Т.Бродовська і О.Політуха написали музику:

 

ГІМН

ПЕРШОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ

 

Поміж дерев Аркасівського скверу

Ясний портал і радісний поріг.

Щасливі ми: нам тут відкрились двері

До знань, що нам святі, як оберіг.

 

Над нами небо нашої держави,

Під нами твердь землі, що любить нас.

Тож здобуваймо Україні славу,

Теж сходьмо на Олімп та на Парнас.

 

Хай мудрі книги нам дають наснагу,

І кодекс честі сяє нам усім.

Нехай живе під гімназійним стягом

Сімейство наше – наш поважний дім.13

 

Традиційними стали наукові конференції, виставки, “Аркасові читання” та ін. в Миколаївському державному педагогічному університеті, завдяки, зокрема, енергії та зусиллям лауреата премії імені М.М.Аркаса, кандидата історичних наук, доцента кафедри українознавства Л.М.Цимбал та ін.

У цьому ж навчальному закладі з 1992 р. науковцями кафедри українознавства досліджувалася під керівництвом доц. Л.М.Цимбал, проф. В.П.Шкварця кафедральна комплексна тема “Миколаївська “Просвіта” (1907-1924 рр.)”, наслідками чого стали багаточисленні наукові та популярні публікації як про “Просвіту”, так і її фундатора і першого керівника – М.М.Аркаса.

У 1994 р. Миколаївська обласна державна адміністрація заснувала премію імені М.М.Аркаса, яка присуджується один раз на два роки за видатні досягнення в подальшому розвитку духовності української та інших національних культур на Миколаївщині. Одним з перших її лауреатів став відомий український поет, активний популяризатор спадщини М.М.Аркаса, автор кільканадцяти виступів про нього у засобах масової інформації, пізніше і лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка, Д.Д.Кремінь. У 1996 р. премія імені М.М.Аркаса була присуджена за книгу “Історія української культури” авторському колективу істориків та українських філологів педагогічного університету у складі В.П.Шкварця, В.В.Щукіна (керівники), В.І.Друмова, А.Д.Коваля, О.С.Козирєва, І.М.Шешунової, А.П.Супрун, Л.В.Старовойт, О.М.Гайдай.14 Згодом лауреатом цієї ж премії стала Л.М.Цимбал.

Чималий вклад вносить у популяризацію пісенної та музичної творчості М.М.Аркаса на Миколаївщині та далеко за її межами народний хор імені М.М.Аркаса Миколаївської філії Київського університету культури та мистецтв, яким багато років керує декан факультету, заслужений працівник культури України, лауреат премії імені М.М.Аркаса О.М.Шпачинський.

Чільне місце матеріали про М.М.Аркаса зайняли в програмах таких наукових конференцій, як “Культура Півдня України” (травень 1991 р.), Друга Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Проблеми історії національного руху в Україні (до 1917 р.)”, що відбулася в жовтні 1992 р. Тези доповідей були опубліковані, зокрема, дослідників з педагогічного університету Л.О.Іванової і В.Ф.Іванова – “Катерина” Т.Г.Шевченка в музиці М.М.Аркаса”, А.Л.Ситченка  - “Педагогічні аспекти “Історії України-Русі” Миколи Аркаса”, Т.О.Кондратенко – “Микола Аркас – популяризатор українського слова”, І.Ю.Берези – “Фрагменти із фольклорного краєзнавства”, Л.М.Цимбал – “Про Товариство “Просвіта” в Миколаєві”, В.Ф.Кондрашова – “Творчі зв’язки М.М.Аркаса з відомими діячами української культури”. Прикметно, що потім більшість цих доповідей під рубрикою “М.М.Аркас: вічне світло “Просвіти” передрукувала обласна газета “Радянське Прибужжя” (з серпня 2000 р. – “Рідне Прибужжя”).15

Певний інтерес викликають публікації миколаївців В.Ф.Кондрашова, В.П.Бойченка, киянина В.О.Жадька та ін. в центральній та місцевій пресі.16

Тоді ж, ще в 1992 р., енциклопедичний довідник “Митці України” опублікував невеличкий матеріал про Аркасів – батька і сина.17 А військовий історик, підполковник, кандидат історичних наук Олексій Валович в одній з військових газет писав: “Книга М.Аркаса стала визначним явищем вітчизняної історичної науки. Автор одержав багато схвальних і водночас вимогливих листів, автори яких одностайно підкреслювали величезне значення книги для піднесення національної свідомості народу”.18 І.Ю.Береза в статті “Микола Аркас” під рубрикою “Історичні портрети” розповіла про творчість видатного земляка та його внесок у пробудження національної самосвідомості, а насамкінець, зокрема, писала: “Ідея служіння народові та справі українського національного відродження спонукала Миколу Миколайовича взятися й за написання “Історії України-Русі...”.

В наступному окремі фрагменти про М.М.Аркаса було подано переважно в працях миколаївських дослідників – у “Історії України в особах”, частина перша, за редакцією В.П.Шкварця,19 в “Короткому словнику з історії України”,20 в книгах “Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки” за редакцією В.П.Шкварця, “Історії держави і права України” В.П.Шкварця та М.М.Шитюка.21

Важливою подією в українській історичній науці, в усьому освітньо-культурному житті України стало перевидання в 1994 р. в Одесі “Історії України-Русі” М.М.Аркаса. Вступну статтю “Микола Аркас і його історія України-Русі” та посторінкові коментарі написав В.Г.Сарбей.22

На початку 1995 р. тернопільський часопис “Тернопіль” під рубрикою “Подвижники нації” надрукував загальнооглядову статтю В.П.Шкварця “Микола Аркас”.23

28-29 листопада 1995 р. в Миколаєві працювала Перша обласна наукова краєзнавча конференція “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”, що за своєю програмою, складом учасників, тематикою стала, по суті, регіональною. На конференції були заслухані доповіді, зокрема, Л.М.Цимбал про Миколаївську “Просвіту” в 1907 р., Л.М.Цимбал і О.І.Мельниченко про благодійність, як один з напрямків діяльності Миколаївської “Просвіти” в 1914-1918 рр., а В.П.Шкварець висвітлював проблему лекційно-просвітницької діяльності Миколаївської “Просвіти” в 1907-1910 рр. Тези доповідей на конференції були опубліковані,24 з того часу їх стали проводити через кожних два роки.

Так, наприкінці 1997 р. на II-й Миколаївській обласній краєзнавчій конференції з Аркасової проблематики виступили Т.В.Березовська (“Щоденник молодого Миколи Аркаса як джерело формування його духовного космосу”), Н.В.Євенко (“Формування музичних поглядів молодого М.Аркаса”), Л.М.Цимбал (“Статути Аркасівської “Просвіти” 1907-1924 рр.”).25

1996 року досить досвідчені викладачі-науковці історичного факультету Миколаївського державного педагогічного університету І.С.Павлик, П.М.Тригуб, О.В.Білюк видали навчальний посібник для учнів 7-11 класів загальноосвітніх шкіл І-ІІІ ступенів “Історія Миколаївщини”, в якому подали невеличкі фрагменти про М.М.Аркаса.26

Привернули увагу учасників Міжнародної наукової конференції “Відродження української державності: проблеми історії та культури” (13-16 травня 1996 р., м. Одеса) тематика та зміст доповідей миколаївців А.Ф.Кисельова, В.С.Єрмилова, Л.М.Цимбал, які розкрили деякі аспекти формування національної самосвідомості студентів при вивченні історії України, роль Миколи Андрійовича Аркаса у розвитку медицини в Миколаєві.27

Восени 1997 р. було опубліковано книгу “Шануючи пам‘ять патріота України. Документи і матеріали про життя та діяльність М.М.Аркаса”. Це – перша книга про М.М.Аркаса за часів незалежності України. У ній також уперше були опубліковані документи з фондів Державного архіву Миколаївської області стосовно М.М.Аркаса. Їх авторський колектив (В.П.Шкварець – керівник, В.І.Друмов, І.М.Шешунова, І.Ю.Береза, Л.М.Цимбал, Л.В.Старовойт, В.Ф.Іванов, О.М.Петренко, С.І.Джуряк, С.В.Кобзаренко, С.М.Авраменко, переважно викладачі педагогічного університету) виклав такі проблеми з життя, творчості та діяльності М.Аркаса, як тогочасна історіографія спадщини М.М.Аркаса, його етичні та естетичні ідеали, листування як голови Миколаївської “Просвіти” (1907-1908 рр.), творчі взаємини з М.Л.Кропивницьким (за матеріалами епістолярної спадщини) та ін.

Водночас показано М.М.Аркаса як хронографа історії України, фундатора і засновника, першого голову Миколаївської “Просвіти”, досліджено її діяльність, зроблено подальші пошуки і нові знахідки. Не обійдено і музичну творчість М.М.Аркаса: музичні джерела опери “Катерина”, її місце та роль у контексті світової оперної класики. Переконливо доведено, що опера “Катерина” – це твір національного музично-театрального мистецтва. Зрештою, розповідається про спогади М.М.Аркаса щодо подорожі до Одеси (стосовно історії заснування товариства “Просвіта” в Миколаєві).28 Важливо, що працівники архіву увійшли до редколегії книги, добирали документи, і навіть взяли на себе справу друкування видання. На жаль, вийшло воно, із зрозумілих причин, прямо-таки мізерним накладом (100 примірників), тому недоступне навіть для фахівців, бо зразу ж стало бібліографічною рідкістю.

Про проблеми української національної ідеї та культури в “Історії України-Русі” М.М.Аркаса доповідав В.П.Шкварець 27 травня 2000 р. на регіональній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми історії та культури України” в Миколаївському навчально-науковому центрі Одеського національного університету імені І.І.Мечникова.29 Він же виголосив доповідь “Освітньо-виховний ідеал М.М.Аркаса” на Міжнародній науковій конференції в Чернівецькому національному університеті імені Ю.А.Федьковича (5-6 жовтня 2000 р.).

Порівняно недавно в матеріалі про відродження сучасної Миколаївської “Просвіти” В.П.Шкварець досліджує її спадкоємність і наступність щодо Аркасової “Просвіти”, показує неоціниме значення досвіду останньої для діяльності теперішньої “Просвіти” взагалі, Миколаївської – зокрема.30 Його ж перу належать наукові розвідки про поетичну творчість М.М.Аркаса, ненадруковану поему “Гетьман Пилип Орлик” та деякі інші, вихід яких у світ у наукових збірниках, матеріалах наукових конференцій очікується в недалекому майбутньому.

Високо оцінювали композиторський талант М.М.Аркаса його сучасники. Велику увагу цьому аспекту приділяють, про що частково вже мовилося, і сучасні дослідники його спадщини. Так, методист Миколаївського будинку народної творчості Василь Орел наполягав, що з батьком М.М.Аркаса листувався Т.Г.Шевченко, що, на його думку, не могло не відіграти певної ролі, коли Аркас взявся творити музику на поему “Катерина”.31

Це була перша українська опера, в основу якої покладено твір Кобзаря. І в цьому зв‘язку Олександр Климчук писав: “Великий у музиці чоловік зацікавився був Аркасом – Микола Віталійович Лисенко. Вони познайомилися на відкритті пам’ятника І.П.Котляревського у Полтаві (1903 р.), почали листуватися. Лисенко не кривив душею, коли підохочував Миколу Миколайовича до зустрічі в Києві, - хотів прислужитися як-найкраще. Зустріч запізнилася – 1909 року М.Аркаса не стало. Смерть підтвердила його місце в історії музичної культури – ціла Україна відгукнулася на неї болісним жалем. Та про найкращий пам’ятник подбав сам Аркас, залишивши по собі оперу “Катерина” та ще понад 80 обробок народних пісень”.32

Вельми об’єктивну оцінку Аркасу-композитору дав київський науковець Віктор Жадько, який писав: “М.Аркас був професіональним музикантом. Композиторство засвідчувало скоріше симпатії до музики, любов до української пісні, ніж музичний професіоналізм. Основа мелодизму опери “Катерина” – широка кантиленність італійських оперних арій у синтезі з наспівністю українського популярного романсу. Досить емоційна, часом зворушлива в цій емоційності, глибоко наспівна, іноді з пісенним українським забарвленням, мелодія Аркаса вийшла разом з тим одноманітною”.33

І далі він підкреслював: “Опера народилась з потреби дати тогочасному українському драматичному театрові таку виставу, в якій окремі музикальні номери не були б розкидані епізодично протягом усієї п’єси, а становили б цільну й основну лінію її драматичного оформлення”.34

Звичайно, як і завжди, окремі висновки і узагальнення дослідників часом різняться між собою, мають місце якісь розбіжності, свої підходи і світобачення деяких аспектів проблеми. Однак майже всі вони відзначають, як одну з найголовніших просвітницько-культурних заслуг М.М.Аркаса, – це його невідступний і послідовний патріотизм в усій його історичній, музичній, літературній, науково-популярній творчості, громадській діяльності, глибока любов і віра в свій народ, повсякчасна готовність прислужитися йому, принциповість, безкомпромісність і самовідданість у захисті його прав і свобод, рідної мови, культури, звичаїв і традицій. Його безмежна людяність і гуманізм (мабуть, не випадково в Миколаєві один з впливових обласних благодійних фондів назвали іменем М.М.Аркаса), непідробна і постійна увага до простої людини та ін., не могли не позначитися на його творчості, громадській діяльності.

Усі твори М.М.Аркаса написані й опубліковані українською мовою – мовою корінного народу. Хоча це право й бажання, як і багатьом його сучасникам, доводилося постійно утверджувати у жорстокій боротьбі із місцевими властями, царською цензурою, а то й просто з заздрісниками чи недоброзичливцями, або просто з упередженими людьми.

Такі дослідники, як історики В.Г.Сарбей, Т.Березовська, О.Полухіна, В.Задорожний, краєзнавець І.Гармашов та деякі інші, вивчали рід Аркасів, писали про батьків, родину Аркасів. За редакції О.Полухіної була опублікована родинна хроніка Миколи Аркаса-молодшого (онука).35 Науковий співробітник Миколаївського обласного краєзнавчого музею Т.Березовська вивчала, зокрема, останні роки життя дружини М.М.Аркаса – Ольги Іванівни Шишкіної та її дітей: Оксани, Петра і Миколи, подальшу долю М.М.Аркаса – онука.36 Вивченням цих проблем займалася київська журналістка Л.Cамійленко,37 миколаївський письменник В.Бойченко38 та ін.

Як стало відомо з цих та ряду зарубіжних публікацій, Микола Аркас-молодший (онук) після жовтневого перевороту 1917 р. емігрував до Чехії, де провів 20-ті роки. Після Другої світової війни він опинився у Франції, потім – у США. Для свого єдиного сина М.М.Аркас відтворив родинну хроніку, написав двотомну працю “Історія Північної Чорноморщини”, яку було видано в Торонто (Канада). Вступне слово до неї написав видатний український поет і публіцист, емігрант Євген Маланюк. При цьому він підкреслював, що праця Миколи Аркаса-молодшого є “першою в нашій історіографії та й в літературі взагалі, в цілості присвяченої основі нашої Батьківщини – Причорномор’ю... Труд доктора Миколи Аркаса є першою широкозорою монографією тієї, історично вельми важливої епохи нашої Батьківщини, яку ми звемо передісторичною й древньоісторичною”. У своєму вступному слові Є.Маланюк також цитує лист доктора Ярослава Пастернака: “Автор виявляється одним з передових істориків на еміграції, як античного, так і княжого періоду нашої історії... Праця його є цінним вкладом в історіографію України... Деякі частини його праці, як, приміром, опис життя Пантікапея чи зруйнування Ольвії гетами, читаються як історичний роман”.

У зв’язку з цим свого часу Валерій Бойченко, який у власній бібліотеці має ксерокопію цієї “Історії”, писав: ”Час уже нашим історикам створити фундаментальну, узагальнену бібліографію життя й творчості нашого земляка, а також подбати про видання двотомної “Історії Північної Чорноморщини” в Україні”.39

Будемо вважати, що наша книга і є однією з таких спроб. Наскільки це вдалося нам, чи ні, судити фахівцям, широкому загалу читачів, тим, хто не байдужий до рідного краю, своєї України, її історичних постатей, які залишили глибокий слід, багату і різноманітну спадщину на землі. На завершення не можна не відзначити ту величезну роботу, зокрема, з висвітлення і популяризації спадщини М.М.Аркаса, яку вже 10 років проводить колектив редакції газети Миколаївської обласної державної адміністрації і обласної Ради “Рідне Прибужжя”. У цій газеті багато років трудиться і відомий український поет, лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка, перший Аркасовий лауреат Д.Д.Кремінь.

Починаючи з 1993 р., газета веде єдину в Україні рубрику “А мова – як море...”, яка постійно, двічі на місяць (за 9 років вийшло понад 150 випусків) розповідає про кращих поборників державного статусу української мови, мовну ситуацію в області, в нашій країні, дає конкретні поради та консультації з українського слововживання і культури мови. Ця рубрика не просто філологічна, а державотворча. Ніколи вона не забуває і про М.М.Аркаса.

В 1998 р. рубрику “А мова – як море...” відзначено Республіканською премією засобів масової інформації. Керує нею палкий поборник українського слова, знаний фахівець, педагог, журналіст “Рідного Прибужжя”, лауреат премії ім. М.М.Аркаса Семен Володимирович Тупайло.

Вочевидь, історичний огляд спадку М.М.Аркаса буде дещо неповним, коли не зазначимо, що саме “Рідне Прибужжя” першим в Україні опублікувало 2 лютого 1993 р. статтю киян, доктора історичних наук, професора В.Г.Сарбея і кандидата історичних наук, доцента Г.М.Курас “А була поема...” про ненадруковану поему М.М.Аркаса “Гетьман Пилип Орлик” та саму поему.40 Через рік, у 1994 році, В.Г.Сарбей вмістив поему у своїй передмові до Одеського перевидання “Історії України-Русі” М.М.Аркаса.41 Тоді ж науковий співробітник Миколаївського обласного краєзнавчого музею, старший викладач Миколаївської державної аграрної академії Т.В.Березовська, опублікувала у миколаївській газеті “Щотижня” свою розвідку “Аркаси: доля знаменитої родини”, в якій висвітлила останні роки життя дружини М.М.Аркаса – Ольги Іванівни Шишкіної та її дітей: Оксани, Петра та Миколи. Описала вона і подальшу долю М.М.Аркаса-онука.42

Не спадала активність миколаївських дослідників і в наступні роки. Так, відомий краєзнавець-філолог О.А.Добровольський у своїй ґрунтовній книзі “Крізь тисячоліття. Історія Миколаївщини в топонімах” стисло подав фрагменти про Аркасів, села Богданівку та Христофорівку, їх топоніміку та ін.43

У науковому збірнику Всеукраїнської наукової конференції у м. Миколаєві з проблем історії Півдня України (27-28 квітня 1999 року) Л.А.Ржепецький надрукував статтю, присвячену подорожі М.М.Аркаса до Одеси напередодні відкриття Миколаївської “Просвіти”.44 У 2000 р. у миколаївському видавництві “Тетра” побачили світ «Очерки истории культуры Южного Прибужья (от истоков до начала XX века)». В книзі I «Из прошлой культурной жизни на Николаевщине» її автори О.Ф.Ковальова і В.П.Чистов подали фрагменти про Аркасів, діяльність Миколаївської “Просвіти”.45

 У 2000 р. старший викладач Миколаївської державної аграрної академії Ф.І.Кокошко захистив у Донецькому національному університеті кандидатську дисертацію з проблеми діяльності культурно-освітніх організацій Півдня України в період культурного піднесення (1917 – кінець 1920 рр. XX ст.), у якій чомусь абстрагувався від “просвіт”, згадує про них лише фрагментарно.46 І це при тому, що вивчав діяльність Миколаївської “Просвіти”, виступав із доповідями, а відповідні публікації включив до свого автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.47

До речі миколаївські письменники і поети В.П.Бойченко, Д.Д.Кремінь та ряд інших присвятили окремі свої твори М.М.Аркасу. А лауреат премії ім. М.М.Аркаса, талановитий поет Анатолій Харланович з м. Вознесенська у своїй добірці віршів “Із плину днів” писав, що на вірш “Сюжет” надихнуло його ознайомлення із щоденниковими записами П.Г.Тичини: “Переробив я “Катерину” Аркаса. Наспівував собі, чи правильно слова лежать, наголоси виправляв”.

Наводимо цей вірш повністю:

Прочитав – не повірив очам.

“Катерину” Аркаса Тичина

На дозвіллі у Гаграх правив:

Чи належнеє місце словам

І чи наголос вірно державить?..

 

А у Гаграх блискучий балкон

І Тичина вдивляється в море.

А над ним – наче хто молоком

Позаляпував неба простори.

 

То чумацького шляху безкрай

Українці уперше проклали...

Ти нас, Боже, за це не карай,

Що і там ми своє написали.48

 

19-20 грудня 2000 р. відбулася III Миколаївська обласна краєзнавча конференція “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. У виданих матеріалах уміщено ще декілька статей про М.М.Аркаса.49

Життя триває, діяльність, наукові пошуки продовжаться, тому неминучі нові знахідки і надбання. Цьому, зокрема, сприятиме і діяльність створеної в Миколаївському інституті Національного університету “Києво-Могилянська Академія” лабораторії з вивчення спадщини М.М.Аркаса, над дослідженням якої вже працюють і окремі аспіранти цього навчального закладу. Так аспірантка В.І.Андріяш опублікувала статтю “Лекції М.М.Аркаса про українське козацтво”,50 а 24 травня 2001 р. виступила з доповіддю на тему “Діяльність М.М.Аркаса зі створення українських шкіл на Миколаївщині” на IV історико-культурологічних слов‘янознавчих читаннях у м. Миколаєві у Південнослов’янському інституті “Слов‘янський університет”.51

До 150-річчя від дня народження великого Аркаса провід Миколаївського обласного об‘єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта”, зокрема, М.С.Загородній, В.П.Бойченко та ін., докладали величезні зусилля з тим, щоб заснувати і налагодити видання хоча б щомісячної газети “Аркасівська вулиця”, що з часом може стати, безперечно, одним з центрів вивчення та поширення знань про спадщину М.М.Аркаса серед найширшого загалу. Перше число “Аркасівської вулиці” за листопад 2000 р. у грудні вийшло з друку, де подано і статтю про М.М.Аркаса.52 У  другому числі цієї газети за грудень 2000-го року опубліковано чергову розвідку Т.В.Березовської з цієї ж проблематики.53

Вважаємо, що настав час для перевидання бібліографічного покажчика різноманітних публікацій про Аркасів(більше 200),54 який подано в “Родинній хроніці”. Однак доведено його тільки до 1999 року, коли вийшла в світ ця хроніка.55

 

 

1. Радянська енциклопедія історії України. - Том І.- К.:УРЕ.-1969.-С.72.
2. Кауфман Л.С. М.М.Аркас. Нарис про життя і творчість.-К.: 1958.
3. Новицкий А. Книга об Аркасе // Советская Украина.-1959.-№2.-С.169.
4. Карпенко В. Тут, біля самого моря. Нариси, есе.-К.:1989.-С.164-165.
5. Камінський Ф. Листування Лесі Українки з М.М.Аркасом // Науково-інформативний бюлетень архівного управління УРСР.-1963.-№4(60).-С.48.
6. Аркас Микола // Енциклопедія українознавства, том І. Репринтне відтворення видання 1955-1984 років. - Львів: 1993.-С.58.
7. Семчишин Мирослав. Тисяча років української культури. Друге фотовидання. -  К.: АТ “Друга ризка” МП “Фенікс”.-1993.-С.50-51, 343.
8. Бойченко В. Вшануймо Аркаса! // Культура і життя.-1989.-22 травня.
9. Сарбей В.Г. М.М.Аркас – активний популяризатор української культури і мови в Миколаєві початку XX ст. // Тези доповідей і повідомлень.-К.: 1989.-С.70-72.
10. Іванов В.Ф. М.М.Аркас – миколаївський просвітитель кін. XIX – поч. XX ст. // Там само: -С.72-73.
11. Полухіна О. М.М.Аркас: музика та історія // Південна правда.-1990.-27 жовтня.
12. Аркас Микола. Історія України-Русі. Вступне слово і коментарі В.Г.Сарбея. -Факс. вид. - К.: Вища школа.-1990.-456 с: іт.

12а. Джерела духовності. Науково-практична конференція до 140-річчя М.М.Аркаса (тези).-Миколаїв: 1993.-108с.

13.  Гімназійна родина.-№3(9).- Вересень 2000 року.

14.  Історія української культури. - Миколаїв: 1996.-С.120.

15.  Цимбал М.М., Шкварець В.П. М.М.Аркас як фундатор і засновник, перший голова Миколаївської “Просвіти” // Проблеми історії національного руху в Україні (до 1917 р.). Тези доповідей. Частина третя.-Київ-Миколаїв.-1992.-С.44-45.

16.  Кондрашов В.Ф. Вірний син України // Радянське Прибужжя.-1992.-27 жовтня; Бойченко В. Повернення видатного земляка // Там само; Жадько В.О. Історик з Богданівки, або Аркасові леви // Голос України.-1993.-27 січня.

17.  Митці України.-К.: УРЕ.-1992.

18.  Валович Олексій. Історик Аркас // Слава і честь.-1993.-13 січня.

19.  Історія України в особах. За редакцією В.П.Шкварця. - Миколаїв: 1993.-С.21-22.

20.  Короткий довідник з історії України. - К.: Вища школа.-1994.-С.20; Малий словник історії України. За редакцією В.Смолія.-К.: Либідь.-1997.-С.46.

21.  Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: 2000.-С.166-167; Шкварець В.П., Шитюк М.М. Історія держави і права України. - Миколаїв: 1999.-С.93, 105-106.

22.  Аркас Микола. Історія України-Русі.-Одеса.-Маяк.-1994.-С.393.

23.  Шкварець Валентин. Микола Аркас // Тернопіль.-1995.-№1.-С.43-45.

24.  Тези Першої обласної наукової краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. - Миколаїв: 1995.-С.151-158.

25.  Матеріали II-ї Миколаївської обласної краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. - Том ІІ. Історія і культура. - Миколаїв: 1997.-С.3-9.

26.  Павлик І.С., Тригуб П.М., Білюк О.В. Історія Миколаївщини. Навчальний посібник для учнів 7-11 класів загальноосвітніх шкіл І-ІІІ ступенів. - Миколаїв: 1996.-С.3, 44-45.

27.  Матеріали Міжнародної наукової конференції “Відродження української державності: проблеми історії та культури” 13-16 травня 1996 р., м. Одеса. - Частина І.-Одеса:-1996.-С.198,265.

28.  Шануючи пам’ять патріота України. Документи і матеріали про життя та діяльність М.М.Аркаса. - Миколаїв: 1997.-C.98.

29.  Шкварець В.П. Проблеми української національної ідеї та культури в “Історії України-Русі” М.М.Аркаса // Регіональна науково-практична конференція “Актуальні проблеми історії та культури України”. 27 травня 2000 р. Збірник наукових праць. – Миколаїв – Одеса: 2000. – Т.1. – С.79-91.

30.  Актуальні проблеми історії та культури України. Збірник наукових праць. - Частина перша.-Миколаїв-Одеса.-2000.-С.214-220.

31.  Шкварець В.П. Відродження Миколаївської “Просвіти” // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - Випуск 7.-К.: Рідний край.-1999.-С.239-243.

32.  Орел В. Такий був Микола Аркас // Україна.-1979.-№29.-С.12.

33.  Климчик О. “... Осьміливсь і я свого додати” // Україна.-1978.-№4.-С.18.

34.  Жадько В. Історик з Богданівки, або Аркасові леви // Голос України.-1993.-27 січня.

35.  Там само.

36.  Микола Аркас - молодший. З родинної хроніки... – За загальної редакції О.Полухіної. - Миколаїв: 1993.

37.  Березовська Т. Аркаси: доля знаменитої родини // Щотижня.-1993.-16 січня; Її ж. Приватне листування флігель-ад‘ютанта Миколи Андрійовича Аркаса з дружиною Софією Петрівною, 1853-1856 рр. (з колекції Миколаївського краєзнавчого музею) // Актуальні проблеми історії та культури України. Збірник наукових праць. Частина II. – Миколаїв – Одеса. – 2000. – С.41-46.

38.  Cамійленко Л.Слідами родини Аркасів // Вісті з України.-1991.-№32.

39.  Бойченко В. Оба ми Миколи, або забутий син Аркасового роду // Щотижня.-1992.-28 лютого; Його ж. Ще один Аркас! // Радянське Прибужжя.-1992.-18 лютого.

40.  Бойченко В. Про нас говорять // Рідне Прибужжя.-2000.-14 вересня.

41.  Рідне Прибужжя. – 1993. – 2 лютого.

42.  Сарбей В.Г. Микола Аркас і його “Історія України-Русі” // Аркас М. Історія України-Русі. – С.9-10.

43.  Березовська Т.В. Аркаси: доля знаменитої родини // Щотижня. – 1993. – 16 січня.

44.  Добровольський О.А. Крізь тисячоліття. Історія Миколаївщини в топонімах. – Миколаїв: Можливості Кіммерії. – 1998. – С.25, 86-88.

45.  Ржепецький Л.А. “...Не цуратися і любити своє слово, свою мову...” (М.Аркас і діяльність товариств “Просвіта” в Україні на початку XX століття. За бібліотечними архівами).// Історія Півдня України від найдавніших часів до сучасності: проблеми національного, політичного, соціального, економічного, технічного, правового, релігійного, та культурного розвитку. Збірник наукових праць. – Частина II. – Миколаїв – Одеса: 1999. - С.117-120.

46.  Ковальова О.Ф., Чистов В.П. Очерки истории Южного Прибужья (от истоков до начала XX века). // Из прошлого культурной жизни на Николаевщине. – Книга I. – Миколаїв: Тетра. – С,49-50, 50-51, 52-53, 165-170.

47.  Кокошко Ф.І. Діяльність культурно-освітніх організацій Півдня України в період культурного піднесення (1917 – кінець 1920 рр. XX ст.) // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Донецьк: 1999. – С.5.

48.  Див.: наприклад: Кокошко Ф.І. Освітницька діяльність товариства “Просвіта” // I-а Миколаївська обласна краєзнавча конференція, присвячена 50-річчю Великої Перемоги. Тези доповідей та повідомлень. – Миколаїв: 1995. – С.53-57; Його ж. Культурно-просвітницькі організації на Миколаївщині  // “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.” Обласна наукова краєзнавча конференція. Тези доповідей і повідомлень. – Миколаїв: 1995. – С.159-161.

49.  Харланович А.Із плину днів. Сюжет. //  Рідне Прибужжя. – 2000. – 7 листопада.

50.  Андріяш В.І. Лекції М.М.Аркаса про українське козацтво // Українська державність: проблеми історії, права, економіки, мовознавства, філософії, політології та культури. Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 10-й річниці Незалежності України. Збірник наукових праць. – Том I. – Миколаїв – Одеса: 2001. – С.225-230.

51.  Див.: Традиції слов‘янського просвітництва: шлях крізь століття. Наукова конференція. Програма. 24-25 травня 2001 р. – Миколаїв: 2001. – С.5.

52.  Бойчук С.В. Приватна бібліотека родини Аркасів та видання, що зберігаються в бібліотеках та архівах м. Миколаєва. // III Миколаївська обласна краєзнавча конференція “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.”. – Миколаїв: Атом. – 2000. – С.165-170; Чистов В.П. Музика в “Просвіті”. – Там само. – С.223-226; Шкварець В.П. З рукописної спадщини М.М.Аркаса: Неопублікована поема “Гетьман Пилип Орлик”. – Там само. – С.174-277.

53.  Богун В. Микола Аркас.// Аркасівська вулиця. – Число 1. – Листопад. – 2000-й рік.

54.  Березовська Т. Микола Аркас: сторінки юнацького щоденника. // Аркасівська вулиця. – Число 2. – Грудень. – 2000-й рік. 

55.  Див.: Микола Аркас-молодший. З родинної хроніки... – За загальної редакції О.Полухіної.

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ.

 

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ МИКОЛИ МИКОЛАЙОВИЧА АРКАСА

 

 

§1. Терниста земна дорога – у безсмертя ...

 

Творчі діяння М.М.Аркаса – це насамперед три великі справи: опера “Катерина”, книга “Історія України-Русі” і Товариство “Просвіта” в Миколаєві.

Дитячі та юнацькі роки, усе свідоме життя він провів на рідній Миколаївщині, своєю багатогранною діяльністю дбав усіляко про піднесення освіченості та пробудження свідомості, збагачення духовного життя народу, сприяв славі та гордості дорогої та любимої йому України. На жаль, до недавнього часу, скажімо, трохи більше 10 років тому, навіть земляки мало що знали про Миколу Миколайовича Аркаса.

Лише в умовах перебудови, демократизації та гласності за М.С.Горбачова, а головним чином – у незалежній Україні, спершу її освічена громадськість на повен голос заговорила про М.М.Аркаса. І сталося це спочатку на IV Республіканській науковій конференції з історичного краєзнавства 1989 року в Миколаєві з нагоди 200-ліття міста. Саме тоді було проголошено кілька доповідей про М.М.Аркаса, тези яких було опубліковано в збірнику матеріалів конференції.1

Широкий загал України ще більше дізнався про нього, коли в 1990 і 1991 рр., уперше після 1909 р., вийшли факсимільні видання книги “Історія України-Русі”, коли наприкінці грудня 1992 – на початку 1993 року відзначали 140-ліття від дня народження М.М.Аркаса. З цієї нагоди у Миколаєві відбулася науково-практична конференція, матеріали якої теж були надруковані2.

Праця М.М.Аркаса “Історія України-Русі” вперше видана (до того ж це перша історія нашої Вітчизни українською мовою) 1908 року в Петербурзі нечуваним для таких видань того часу, масовим, семитисячним накладом. Його повністю розкупили протягом кількох місяців.

І хоча ця праця у тогочасному суспільстві була сприйнята неоднозначно, прості люди зустріли написану простою, дохідливою, популярною мовою історію України з величезним захопленням і щирою любов’ю. Про це свідчать численні документи. Саме так і тепер зустрічають кожне перевидання цієї книги.

Як бачимо, саме життя переконливо підтверджує переконання М.М.Аркаса, до якого він дійшов, завершивши рукопис “Історії України-Русі”: “вона надто корисна буде для нашого люду”3.

Навколо цього твору було багато драматизму. І популярність, і підтримка прогресивних діячів, учасників національно-визвольного руху та культурного процесу в Україні початку XX століття, і нищівна критика за те, що книга написана нібито на “московський кшталт”, “автором-великодержавником, прислужником російського царизму” (М.С.Грушевський). Не обійшлося без знеславлення М.М.Аркаса як людини (мовляв, узявся не за свою справу!), принизливого тавра дилетанта.

Після жовтневих подій 1917 року радянська історична наука спочатку перестала помічати цю книгу, а потім, у роки культу та застою, прирекла на повне забуття її автора, зарахувала працю до буржуазно-націоналістичної літератури. Лише в роки “хрущовської відлиги” 50-х років XX ст. М.М.Аркаса почали згадувати. Навіть “прорвалася” у світ перша і єдина до цього часу книга про нього, але тільки як про композитора, і написана вона була музикознавцем (Кауфман Л.С. М.М.Аркаса. Нарис про життя і творчість.-К.: 1958).4

А ось що написала про нього тоді у жалюгідних 13-и рядках чотиритомна “Радянська енциклопедія історії України”: “Аркас Микола Миколайович (7.І.1853 – 26.ІІІ.1909) – укр. композитор та історик. Н. в Миколаєві. Закінчив Новоросійський ун-т в Одесі (1875). В 1875-98 служив у морському відомстві у Миколаєві. Серед творів А. – записи та обробки нар. пісень (80), романи тощо. Гол. твір - опера “Катерина” (1891) за сюжетом поеми Т.Г.Шевченка (вперше поставлена 1899 р. у Москві трупою М.Кропивницького). Музика пройнята колоритом укр. нар. пісні. Побіжно займався питаннями історії, на його книзі “Історія України-Русі” (СПБ, 1908) позначився вплив бурж. націоналістичних концепцій”5.

Сьогодні більш-менш обізнаному читачеві достатньо відомо і зрозуміло, як багато тут і неточного, і перекрученого, і несправедливого, зрештою, прямо-таки облудно-брехливого. Навіть починаючи з дати, місяця і року народження. Бо подано за новим календарним стилем, хоча в документах, літературі мовиться, що М.М.Аркас народився 26 грудня 1852 року.

Ім’я М.М.Аркаса подибуємо і в одному з ювілейних видань миколаївських авторів, присвячених 200-річчю заснування Миколаєва. Хоч згадано воно досить дивно і “оригінально”, бо повідомляється, що 26 грудня 1853 р. у Миколаєві народився Микола Миколайович Аркас – “русский историк, этнограф, композитор”6. А надмогильний надпис на Миколаївському міському цвинтарі досьогодні сповіщає про Аркаса лише як про композитора, та й народився він начебто в 1859 році (?!). Окремі миколаївські газети ще донедавна називали його – “грек Аркас”.

Водночас зовсім недоречно, якщо не більше, виглядає спавша на думку комусь із порівняно недавніх властей придержащих ідея помістити у гробницю (склеп), на дверях якої металічний напис “Семейство Н.Аркаса”, мармурову дошку, яка сповіщає, що тут поховано і Л.Фалеєва.

Жодного сумніву, що М.Л.Фалеєв, один із перших організаторів забудови Миколаєва, заслуговує доброї пам’яті нащадків. Та хіба в такий спосіб?! Він не перебував у родинних стосунках з Аркасами, помер у 1792 р., коли нікого з миколаївського покоління цього славного сімейства в місті ще не було! То хіба меморіальна дошка на честь Фалеєва (мабуть, не випадково на цій же позначці відсутні роки його життя) у фамільному склепі Аркасів не є пам’яткою безшабашного фальсифікату, нарешті, глуму, характерних для не так уже й далеких від нас часів культу і застою?! Звичайно, це ображає не тільки пам’ять родини Аркасів, але й М.Л.Фалеєва. Відомий український історик, київський вчений В.Г.Сарбей про це неподобство писав ще в 1990 р. у своєму вступному слові  до щойно виданої “Історії України-Русі” М.М.Аркаса.7 І ось така вдячність ученому за підтримку, більш ніж байдужа реакція тогочасних миколаївських властей і численного чиновницького люду.

За даними миколаївського краєзнавця та музейного працівника Т.Ф. Камінського, який особисто знав Миколу Аркаса, народився він у будинку по вулиці Микольській, 13. Це саме навпроти педагогічного університету. Будинок належав дворянській родині Ворожейкіних, з якою дружили Аркаси. Батько – пізніше  адмірал, саме був у дуже тривалому службовому відрядженні в Петербурзі. На цей час Софію Петрівну взяла до себе сім‘я Ворожейкіних. У їхньому будинку, що зберігся до цього часу, й побачив світло життя майбутній діяч української культури.

Тоді батька, як флігель-ад’ютанта імператора Миколи, як уже згадувалося, викликали до Санкт-Петербурга. У 1851 р. у подружжя народилася дівчинка, яка невдовзі померла від водянки мозку. Щоб не ризикувати другою дитиною, Софія Петрівна не поїхала за чоловіком до столиці, а повернулася в Миколаїв, ближче до рідних. До того ж і міжнародні події складалися так, що призвали до Кримської війни. Додамо, що на початку 50-х років XIX ст. батько Миколи та його дядько Захарій деякий час мешкали в Севастополі, переїхавши зі службових справ з Миколаєва. Побудували поруч будинки. В роки Кримської війни вони будуть знищені ущент.

В одному з листів Миколи Миколайовича Аркаса-молодшого (онука) з США киянину Л.С.Кауфману наводилися цікаві подробиці про обставини появи на світ М.М.Аркаса: “Тато мій народився 26-го грудня ст. ст. 1852-го року в Миколаєві, в старенькому неоковирному, двоповерховому будинку Ворожейкіних... Щаслива зірка дідова тоді тільки починала сходити, він служив у Петербурзі, а дружина його займала сутеренне помешкання в домі Ворожейкіних. Ось там увечері 26-го грудня ст. ст. й побачив вперше світло Боже мій батько, якраз, коли молодь святкувала Різдво Христове у Ворожейкіних. В кімнатку, в якій лежав в колисці мій тато, доносились звуки кадрилі, шаркання й тупцювання танцюючих пар...”

Будинок цей зберігся до нашого часу. Заслуговує на  всіляку підтримку ініціатива громадськості, наприклад, опублікована в ремарках в 1993 році до  “Родинної хроніки” Миколи Аркаса-молодшого (С.22), взяти будинок під державну охорону, встановити на ньому меморіальну дошку та організувати музей роду Аркасів. Однак все пішло в нікуди, як вода в пісок... Зате в приміщенні з‘явилося якесь приватне кафе. Дійсно, що маємо – не шануємо, а втративши – плачемо...

Зусиллями активістів міського відділення Українського товариства охорони пам‘яток історії та культури, “Просвіти”, місцевих краєзнавців підтримується у належному стані родинна гробниця Аркасів, де в 1909 р. поруч з батьками, Миколою Андрійовичем та Софією Петрівною, був похований М.М. Аркас. Над склепом споруджена каплиця в стилі італійського ампіру. В середині колись були барельєфні портрети батька та матері Миколи Миколайовича.

Вже в 60-ті роки минулого сторіччя на центральній внутрішній стіні встановлені дві меморіальні дошки, які увічнюють пам‘ять М.М. Аркаса та забудовника Миколаєва М.Л. Фалеєва, померлого ще в 1792 р. Прах останнього був перенесений до склепу Аркасів у 1936 р. після зруйнування Адміралтейського собору,  одного з перших церковних храмів м. Миколаєва (першою була дерев‘яна церква Св. Миколи, 1790 р.). Адміралтейський собор займався, крім релігійної, громадською діяльністю. З самого початку був і невеликим  краєзнавчим музеєм: тут зберігалися подарунки Г.О.Потьомкіна, знамена 26 Георгіївських Чорноморських флотських і ластових екіпажів часів Кримської війни 1853-1856 рр., 23 трофейні турецькі прапори. При ньому було церковне  братство, священнослужителі займалися благодійництвом, поширювали християнські видання. Будучи лише по одному дню в Миколаєві у вересні 1855 і серпні 1878 р., собор відвідав цар Олександр II.

Адміралтейський храм більшовики в середині 20-х років XX ст. закрили, а в 1936 р. – зруйнували.

Рішенням виконкому Миколаївської обласної Ради від 2 липня 1971 р. сімейний склеп Аркасів взято під охорону, як пам‘ятника історії та культури. У 1972 та 1988-1989 рр. він був відреставрований.

На жаль, не зберігся до наших днів будинок на вулиці Адміральській, де на початку XX століття жив М.М. Аркас. Під час реконструкції центрального майдану (колишньої Соборної площі) він був знесений. Лише два мармурові леви, привезені колись із сонячної Італії та поставлені на чатах біля будинку Аркасів, збереглися донині. Улюбленці миколаївців, вони прикрашають вхід до Каштанового скверу в центрі міста. На місці ж будинку Аркасів по вулиці Адміральській, 31, 27 жовтня 1992 р. відкрито пам‘ятний знак – мідну стелу з карбованим барельєфом М.М. Аркаса. Автори монумента – скульптори Василь Федорук та Олексій Бондаренко. Біля пам‘ятника було тоді посаджено кущ червоної калини – символ отчого краю, вірності своїм звичаям та традиціям.

Ще досі живуть окремі люди, які пам‘ятають родину Миколи Миколайовича, зокрема, це мешканці села Стара Богданівка, колишньої родової маєтності його матері. Його згадують як доброзичливу і чуйну людину. Коли хто з селян будував хату чи одружувався, Микола Миколайович допомагав грішми. Донька Оксана роздавала цукерки дітям і жінкам, а маленький Микола (онук) часто приводив до маєтку селянських дітей, щоб їх нагодувати. У селі Христофорівка, тепер село Христофорівка Баштанського району, де були “уламки” маєтності батька, він бував рідко. Однак і там залишив про себе лише добру пам‘ять.

Родинний будинок не зберігся, його розібрали в 60-х роках XX століття. Але діє Святомиколаївська родинна церква, яку Аркаси будували для потреб усього села.

Миколаївський рід Аркасів належав до знатних, але не за якимось шляхетським походженням, а славними діяннями на користь вітчизни. Засновник роду, дід М.М.Аркаса Андреас (Андрій), народився у Греції у Фессалійському містечку Літохорон, за іншими даними – у ахейському портовому місті Патрах, а з Літохорона походила дружина Андрія, Ассіміна Іоанівна, уроджена Хаскора,  у місцині побіля легендарної гори Олімп – давньогрецької провінції Аркадія (з чим, очевидно, і пов’язане його прізвище). Її мешканці, за переказами, відзначалися простотою, добротою, лагідністю в стосунках.

За свідченням М.М.Аркаса 3-го, онука М.М.Аркаса 1-го, рід Аркасів грецького походження. Історично почав його в X ст. у Візантії  Іринарх Аркас, де був високим урядовцем кесарів.

Слово “аркас” означає з грецької “аркадієвець”. Воно пов‘язане з назвою стародавньогрецької провінції Аркадія, і відображене в міфології: “Аркас, син Юпітера і Калісто, цар Аркадії, який одержав від неї свою назву, перетворений був у ведмедя і взятий з матір‘ю на небо, де вони складають сузір‘я: Великої і Малої Ведмедиці”.

У Миколаєві Андрій Еммануїлович назавжди поселився десь після втечі з Греції в 1794 р. в Росію з політичних мотивів. На Миколаївщині, знайшов собі другу батьківщину в Україні. Вона ж стала вже рідною Батьківщиною для обох його синів – Миколи і Захара. У Миколаєві викладав історію та стародавні античні мови у новозаснованому штурманському училищі.

Обидва сини завдяки природженим здібностям, працелюбності, високим почуттям офіцерської честі, непохитного службового обов’язку, самовимогливості та самодисципліни, добропорядності уславили себе самовідданою службою у Чорноморському військово-морському флоті. Невипадково їх життєописи вміщені у фундаментальній дожовтневій багатотомній енциклопедії – “Русский биографический словарь”. У одному з томів йдеться, що Микола Андрійович (1816-1881) – адмірал, генерал-ад’ютант, головний командир Чорноморського флоту, засновник пароплавства на Каспійському морі. З 1871 до 1881 р. був командиром порту і військовим губернатором Миколаєва. Розпочав же своє військове сходження після закінчення Миколаївського штурманського училища з найнижчого офіцерського чину на військовому кораблі. До нього це училище закінчив його старший брат Захар. Він дослужився до генерал-лейтенанта, учасник битв на Чорному морі з турками. Заснував у Севастополі славнозвісну Морську офіцерську бібліотеку (існує й донині). Вийшовши у відставку, поселився у Миколаєві, тут до останніх своїх днів займався історією Чорноморського флоту, античною археологією Причорномор’я.

За свої добродіяння брати мали незаперечний авторитет у миколаївців, дбали про розвиток у місті шкіл, його розбудову і благоустрій. Громадськість виклопотала М.А.Аркасу у міської думи звання почесного громадянина Миколаєва. Обох братів із урочистістю і щирим шануванням поховали на міському цвинтарі. Там же знайшов останнє пристанище й син Миколи Андрійовича – Микола Миколайович. Любов до нього земляків усе життя контрастувала з хворобливою підозрілістю з боку місцевого начальства. І це тоді, коли офіційне становище М.М.Аркаса на державній службі було досить міцним і престижним. Він був ад’ютантом командира Чорноморського флоту, займав значні посади в губернській ієрархії, був почесним мировим суддею, мав цивільний чин дійсного статського радника.

Однак “українофільські” симпатії М.М.Аркаса (любов до українського народу, його історії і культури) засуджувалися певними державними служаками. Звичайно, що опис земного шляху людини з таким тавром не міг потрапити до “Русского биографического словаря”.

Мати М.М.Аркаса – Софія Петрівна, – справила великий вплив на формування патріотичних почуттів сина. Хоч і була донькою високого урядовця Чорноморського флоту в чині дійсного статського радника, але й не забувала, що вона походила з роду української козацької старшини Богдановичів. Її батько, Петро Григорович Богданович, у 1793 р. був переведений у Чорноморський флот із бунчукових товаришів Полтавського полку. Родина, мати прищепили синові любов до української народної пісні, казок, звичаїв, до народу й мальовничої природи України, навчили його рідної мови, посіяли зерно українського патріотизму, виховали й зміцнили в нього український менталітет.

Родовід Богдановичів був шляхетсько-старшинський, походив з Шевченкового краю Чигиринщини, з часом його представники у період “Великої Руїни” (II-а половина XVII ст.) переселилися на Полтавщину. З універсалів гетьманів І.Мазепи, І.Скоропадського та К.Розумовського виходить, що Богдановичі під час війни з Карлом XII були на боці Петра I. Прадід М.М.Аркаса, по бабусі Петро Богданович, син військового товариша полтавського полку Григорія, 1761-го року народження, помер в чині статського радника у 1834 р. в Миколаєві. Тут був і похований у заснованій ним же усипальниці Богдановичів.

З дитинства він відчув себе сином України. Усе це яскраво проявлялося і під час щорічного літнього перебування у маєтностях батьків – у с. Богданівці (нині Стара Богданівка поблизу Миколаєва) та в с. Христофорівці (тепер Баштанського району).

Саме в родоводі Аркасів можна дослідити, як поєднання грецької та української крові породило, зокрема в Північній Чорноморії, низку обдарованих митців і науковців.

Щоб провідна ідея розповіді про Миколу Миколайовича Аркаса в параграфі першому цього розділу не розчинилися у великому масиві матеріалів про його рідних та близьких, автор вважав за можливе більш докладно доповнити про них у післямові даної монографії.

Микола вчився у Миколаївському реальному училищі, затим – у приватній Одеській гімназії Стародубцева. Тут він виявив найбільші здібності у написанні творів з російської літератури. Нагадаємо читачам, що тоді українська мова і література не вивчалися в жодній школі царської Росії. Вже тоді його учнівські вправи відзначалися умінням глибоко проникати у саму психологію літературних персонажів, явищ, зріло аналізувати логіку їхніх діянь і вчинків, щиро співчувати літературним героям т. і.

У шкільні і студентські канікули одягнений “по-народному”, Микола бував серед працюючих у полі чи на тваринницькій фермі селян, охоче прилучався до праці, залюбки спілкувався з простими людьми. Батькові це було недовподоби. А коли ще й довідався про закоханість сина, його захоплення селянською дівчиною Яриною, а не Оксаною, як називав її , сестру побратима М.М.Аркаса Петра Сала, Л.С.Кауфман, а за ним і В.Г.Сарбей, та ще й намір одружитися, то не на жарт сполошився. Батько негайно влаштував його на державну службу до канцелярії військово-морського відомства у Миколаєві (на той час, у 1875 р., Микола вже закінчив природознавче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету).

Наступного року батько навіть відправив Миколу у тривале закордонне відрядження до Константинополя, а потім до Галаца.

З поверненням додому М.М.Аркаса одружили з Ольгою Іванівною Шишкіною – дочкою військово-морського офіцера, капітана другого рангу Чорноморського флоту Івана Степановича Шишкіна. Він походив із старовинного боярського роду, пращуром якого був Феодосій Шишка, який перейшов з польсько-литовської держави (Речі Посполитої) в 1556 р. служити Москві. І.С.Шишкін народився у Миколаєві у 1822 р. Севастопольський герой. Помер 20 грудня ст. ст. 1874 р. у Миколаєві, де й був похований в усипальниці Шишкіних.

Незважаючи на таку спішність, начебто формальність шлюбу, він виявився міцним та щасливим. У молодого подружжя народилася дочка Оксана, сини Петро та Микола. Дружина близько і назавжди сприйняла демократичні і патріотичні ідеали чоловіка, що втілилися в трьох напрямках творчої праці Миколи, не пов’язаної з його фахом природознавця – історичному,  літературному, музичному. З часом сформувався ще один – громадська діяльність, що, зрештою, прямо-таки полонила його.

Неабиякий вплив на майбутню творчість М.М.Аркаса мали викладачі Одеської гімназії. Демократичні погляди прищеплював йому видатний український композитор і поет, учитель музики Петро Ніщинський. Він сам захоплювався українським музичним фольклором. А його славнозвісний хоровий спів “Закувала та сива зозуля” дотепер залишається в числі перлин української музичної та пісенної творчості. П.І.Ніщинський навчив Миколу історії та композиції музики, грі на фортепіано, виконавському мистецтву, прищепив професійний смак до кращих зразків українського музичного фольклору, зрештою, до його глибокого розуміння.

На формування свідомості юного Аркаса, його демократичних поглядів мав вплив учитель історії Л.А.Смоленський – людина прогресивного світобачення, палкий прихильник демократизму, гострий критик пануючої навколо соціальної несправедливості, що не могло не передаватися учням.

Найціннішою архівною знахідкою, матеріали якої вперше увів у науковий обіг В.Г.Сарбей своєю вступною статтею “Микола Аркас і його “Історія України-Русі” до Одеського видання книги М.М.Аркаса, є власноруч заповнена ним українською мовою за рік до смерті його біографічна анкета, яка нині зберігається у фондах Чернігівського історичного музею.

Визначаючи у цій анкеті свій світогляд, як демократично-національний, М.М.Аркас відзначив першоприродну роль на її формуванні сімейного виховання, гімназійних учителів, знайомство з творчістю Т.Г.Шевченка, П.П.Куліша, з публікаціями першого українознавчого журналу “Основа”, що протягом короткого часу (1861-1862 рр.) видавався в Петербурзі та ін. Без будь-яких власних коментарів він наводив висновок домашньої вчительки молодших членів родини Аркасів, який вона занотувала у своєму потаємному щоденнику, що випадково потрапив до його рук: “Как родители, так и дети, особенно старший сын (тобто Микола – В.С.) большие патриоты, которые очень любят свою Малороссию и сильно ненавидят Петра Великого и всех, кто не ценит и не любит Малороссии” (Аркас М. Історія України - Русі. - Одеса: Маяк.-1994.-С.6).     

Не могли пройти безслідно для студента університету також постійні спілкування з такими світочами біологічної науки, справжніми, як кажуть, небожителями, взірцевими інтелігентами з непохитними демократичними переконаннями, як пізніше перший український Нобелівський лауреат (1908 р.), професор І.І. Мечников, професори І.М.Сєченов, О.О.Ковалевський. Мабуть, небезпідставно жандарми зафіксували в своїх “наглядацьких справах”, що у Новоросійському університеті створилася “партія червоного Мечникова”7. Вважалося, що не безслідним у формуванні його загальнодемократичних переконань, вірніше, їх утвердженні, було і спілкування зі студентом-юристом А.Желябовим – у наступному одним із лідерів загальноросійських народовольців. Про це ми ще скажемо далі.

Отже, саме в університеті молодий М.М.Аркас остаточно утвердився в демократичних поглядах. Осмисленими стали і його свідома любов до України, глибокий інтерес до її історичного минулого і сучасного, її долі, до духовності українського народу.

У 1875 році, або в час вступу юнака у самостійне життя після закінчення університету, він написав вірші про Україну, ще на канікулах записував народні пісні, захопився кобзарським мистецтвом.

Без будь-якого перебільшення, визначну роль у житті М.М.Аркаса відіграло його знайомство ще у студентські роки і подальша дружба з видатним митцем українського театру М.Л.Кропивницьким. Як актор-аматор, брав участь у виставах його “Одеського нового театру”. Захоплювався Кропивницьким як драматургом, режисером, актором, співаком, композитором, такими, для прикладу, його піснями, як “Соловейко”, “Де ти бродиш, моя доле”, що стали українською музичною класикою.

М.М.Аркас бачив перші виступи на професійній сцені у Миколаєві П.Саксаганського, з яким буде постійно листуватися.

Після смерті батька (1881) залишив військову службу на флоті. Врешті, сповна віддався роботі на ниві української культури у Миколаєві, і діяльність його набула всеукраїнського значення.

Першою великою справою М.М.Аркаса, що відразу поставила його в лави видатних діячів культури, а місто Миколаїв – до лав українських культурних центрів, була опера “Катерина” – перша опера на Шевченківський сюжет. Створена вона на основі народної пісенності. Лібрето композитор написав сам. А роботу над клавіром закінчив на початку квітня 1891 р.

Безсумнівно, до української оперної класики увійшла опера “Катерина”. Тут стало в пригоді його захоплення народною пісенною творчістю, кобзарським мистецтвом.

Уривки музики з опери “Катерина” першими почули миколаївці у виконанні місцевого оркестру 23 березня 1897 р. Повністю опера у виконанні трупи корифея українського театру М.Л.Кропивницького вперше прозвучала на гастролях трупи в Москві 1899 р. Потім її чули і бачили в Києві, затим у Варшаві, Кракові, Львові, тобто тоді за кордоном. Миколаївці стали, нарешті, учасниками і свідками цього дійства у виконанні тієї ж трупи Кропивницького 14 березня 1900 р.

Автор не стримав сліз, коли під шквал оплесків актори піднесли йому лавровий вінок.

Так розпочався тріумфальний похід опери славетного нашого земляка, що й дотепер залишається в ряду непересічних духовних цінностей. Значно пізніше видатний співак Іван Семенович Козловський напише до Миколаєва: “Катерина” безсмертна своїм змістом, своїм лаконізмом, як усі тлінні цінності...Немає печальнішої, ніж “Катерина” Шевченка. Перед автором треба зняти шапку і вклонитись. Думка висловлена високопоетично і дуже доступно. В цьому велич і Шевченка, і Аркаса”.8

До самої кончини М.М.Аркас цікавився музичним фольклором. Як і раніше, запрошував на гастролі у Миколаїв співців-кобзарів і бандуристів з усієї України, влаштовував їхні концерти. Так, у Миколаєві неодноразово співали відомі кобзарі Т.Пархоменко, П.Ткаченко.

М.М.Аркас збирав та обробляв народні пісні (80), писав романси, кілька – на вірші І.Я.Франка.

Щодо долі рукописів Аркасової опери, то вони перетерпіли переслідування та зневагу, і до сьогоднішніх архівів дійшло зовсім небагато.

Знаючи про його захоплення, друзі радили встановити зв’язки з найвідомішим на той час знавцем кобзарського мистецтва, одним з найкращих художників-ілюстраторів книг і творів Т.Г.Шевченка – П.Сластьоном.

Але саме тоді в М.М.Аркаса з’явилася нова сфера творчих пошуків: він почав вивчати історію України. Уже на початку XX століття М.М.Аркас досліджував документальні матеріали, знайомився з друкованим доробком істориків-професіоналів.

 А тут ще й крововилив у мозок, невиліковний параліч правої руки, що позбавило М.М.Аркаса можливості сідати за любе йому фортепіано. До того ж визначилася  найскромніша кінцева мета - створити рукопис з історії України для домашніх потреб, навчання та виховання онука Миколи.

Його підхід до справи з самого початку був найсерйозніший, професійний, мислилося все проаналізувати й узагальнити у найдоступнішій формі, зрозумілій навіть підлітку без середньої освіти, малоосвіченому читачеві.

На становлення М.М.Аркаса, як історика, мало вплив відродження кінця XVIII – першої половини XIX століття. Важливим джерелом формування його історичних поглядів передусім була ця знаменита родина. Батько, Микола Андрійович, приділяв багато уваги розвиткові в Миколаєві шкіл грамотності, захоплювався українською історією та культурою, за що ревні хранителі царського режиму звинуватили його в “українофільстві”. Дядько Миколи, Захар Андрійович, генерал-лейтенант, заснував у Севастополі славнозвісну Морську бібліотеку. У зв’язку з Кримською війною вона в 1855-1890 рр. знаходилася в Миколаєві, відіграла велику роль у культурному житті цього південноукраїнського краю.

Крім уже згадуваних впливів на нього вдома, викладачів історії, прогресивних діячів, певний вплив на формування М.М.Аркаса, як історика, мала діяльність Одеського товариства історії та старожитностей.

Отже, інтерес до історії українського народу зародився в нього ще в учнівські та студентські роки, і через тривалий період завершився написанням праці “Історія України-Русі”, виданої 1908 р. в Петербурзі власним коштом її автора. Це була перша наша історія, видана українською мовою.

Книга М.М.Аркаса та її друге видання 1912 р. в Кракові відіграли величезну роль у становленні національної свідомості та історичної пам‘яті українців. Метою її автора було донести до найширших людських мас ще один наш великий духовний скарб – історію, значення якої – одна з підвалин незалежницького мислення й діла.

Разом з полум’яними словами Великого Кобзаря епіграфом до своєї “Історії України-Русі” М.М.Аркас узяв повчальні поетичні рядки незабутнього Бориса Грінченка, з яким підтримував постійні найтісніші творчі та поетичні зв’язки:

Народ-герой героїв появляє,

Шануючи, він їх вінцем вінчає,

Високий дух, високість признає.

А раб-народ, як є герой у нього,

Він на борця величного свойого

Грязь кидає і його камнем б‘є.9

Книгу схвально зустріли й вітали її автора такі видатні українські діячі, як Г.Хоткевич, Є.Чикаленко, В.Степаненко, Б.Грінченко, В.Липинський, В.Доманицький, Б.Лепкий та багато інших. Про це свідчать численні документи, що зберігаються, зокрема, у Миколаївському обласному державному архіві. Так, в одному з листів той же Б.Грінченко пише М.М.Аркасу: “Невже ж Ви не спостерігаєте, як Вас усюди, і всі люблять за Вашу історію..”

Праця М.М.Аркаса “Історія України-Русі”, ця його друга велика справа, швидко завоювала популярність серед загалу читачів. Йому висловлювали широку підтримку і подяку, вказували на необхідність її перевидання. Г.Хоткевич навіть збирав ілюстрації для нового видання книги. Однак М.С.Грушевський, переважно з кон’юнктурних міркувань, опублікував на неї різку, розносну, критичну рецензію, яка викликала обурення і осуд у громадськості. Та й сам він пізніше неодноразово буде виправдовуватися.

М.М.Аркас, як етнограф і фольклорист, у 1879 та 1890 роках видав два випуски “Збірок українських пісень з музикою”.

Як талановита людина, з різнобічним хистом та здібностями, він займався ще змолоду літературною діяльністю, писав вірші, є автором поеми “Гетьман Пилип Орлик”, що так і залишилася ненадрукованою за його життя і опісля в його рукописній спадщині.

Третім рідним і дорогим дітищем М.М.Аркаса була “Просвіта” у м. Миколаєві, яку він створив і якою керував до своєї смерті 13 (26) березня 1909 року. В останню путь на місце вічного спокою його проводжали більше 10 тисяч миколаївців. Матеріальні нестатки, в яких він жив в останні роки свого життя, переслідували родину і після смерті. Щоб організувати більш-менш пристойне поховання, родина змушена була продати останні залишки-крихти маєтку в Христофоровці, що були давним-давно здані в оренду.

Для налагодження її діяльності він доклав чимало зусиль та власних видатків. Тим паче в умовах, коли царські власті взагалі з недовірою і підозрою ставилися до “Просвіт”, усіляко утискували, чого не уникнув і сам М.М.Аркас, їх учасників.

У самодержавних вельмож та сановників, їх челяді, поліцейсько-жандармських чинів “українофіл” М.М.Аркас взагалі викликав неприховану підозру та прямі докори за його тісні стосунки і дружбу з багатьма діячами українського національно-культурного руху, спілкування з простими людьми, з кобзарями і бандуристами, за участь у відкритті пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві в 1903 р., нарешті, за намагання самому втрутитися у безпосередню визвольну боротьбу під час подій 1905-1907 рр., зокрема через просвітницьку діяльність, що, безумовно, була тісно пов’язана з національним рухом за право вільного розвитку української мови та культури.

Товариство “Просвіта” мало у Миколаєві свого попередника – “Інгульську громаду”, таємно засновану ще в 1880 році. Хоч вона проіснувала й недовго, проте залишила, як і взагалі український громадівський рух того часу, помітний слід в українському духовному житті краю, засвідчила його існування, пробудження національної свідомості навіть у особливо зрусифікованому Північному Причорномор’ї.

Під впливом ряду здійснюваних практичних заходів просвітницького характеру на початку XX століття стала дуже відчутною нагальна потреба, як і в інших регіонах України, культурно-просвітницького об’єднання. Саме з особистої ініціативи М.М.Аркаса, після його подорожі до Одеси і ознайомлення з діяльністю місцевої “Просвіти”, зібравшись на початку 1907 р. в його оселі, група ентузіастів і вирішила створити в Миколаєві Товариство “Просвіта”. В середині лютого 1907 р. його було вже зареєстровано.

Невдовзі, наприкінці лютого 1907 р., загальні збори обрали М.М.Аркаса головою Миколаївської “Просвіти”. Уже через якийсь місяць товариство об’єднувало більше 100 членів і надалі продовжувало зростати. Уже наприкінці першого року його членами стали близько 190 мешканців Миколаєва.

З перших днів свого існування “Просвіта” розгорнула свою багатогранну діяльність, нарощувала культурно-освітню діяльність, підтримувала широкі зв’язки з іншими “Просвітами” в Україні та далеко за її межами, зокрема, через взаємне листування, обмін досвідом, поїздки, обмін документами, літературою, матеріальну підтримку, врешті-решт, займалася і благодійністю. Вирішальний вклад у ці та інші справи належав її фундаторові, організаторові і керівникові об‘єднання – М.М.Аркасу.

Тепер уже добре відомий український галицький історик і письменник Б.Лепкий, даючи оцінку заслуг М.М.Аркаса перед миколаївцями, рідним народом, ім‘я і спадщина котрого донедавна також були прямо-таки вирвані з народної пам’яті, уже після його кончини писав вдові покійного Миколи Миколайовича: “Хочу видати книжку, в котрій на 2-3 аркушах друку було б розказано про життя покійного Вашого мужа  і про його заслуги на народному полі. Нехай се другим буде в науку та в заохоту, щоб не цуралися свого, тільки йшли слідами покійного Миколи Аркаса. Такий примір має звичайно великий вплив на людей, і не один подумає собі: “от був знатний урядовець і багатий чоловік, а прецінь остався українцем, та ще й яким українцем. Чому ж би мені не зробити так само.” Отже така б книжечка була б, на мою гадку, не тільки пам’ятником Миколі Аркасові, але й патріотичним вчинком, і тому я, хоть як часу не мало, а все ж таки хочу її написати... Добре б також знати, як громадянство пошанувало пам’ять покійного та яким чином воно постаралося віддячити йому”.

Погодся, шановний читачу, що така оцінка й побажання і сьогодні звучать злободенно. А що вже говорити про значення Аркасової спадщини, його заслуг на царині громадської праці сучасної, відродженої Миколаївської “Просвіти”?!

М.М.Аркас був чудовим батьком і вихователем. Його старший син Микола (1889-1938) ще в 1917 р. перейшов з царського в Українське військо. Був полковником кавалерії Очаківського полку за часів владування С.В.Петлюри, командувачем 2-го Кінного Переяславського полку (2-ї Волинської дивізії). У 1919 р. перейшов до лав Галицького Січового Стрілецтва. Здобута в сім‘ї культурна освіта дозволила йому в 20-30-х роках навіть стати режисером Українського драматичного театру в Закарпатті (Ужгород), він написав кілька п’єс. Воював на боці Карпатської Січі (Закарпаття) проти угорських нападників. Напередодні Другої світової війни брав участь у створенні українських військових формувань.

Другий Микола, насправді онук (1898-1983), про якого мова піде далі, з 1921 року був на еміграції. Онук Микола закінчив Український Вільний Університет у Празі ще до війни, набувши звання доктора філософії. Потім опинився у Франції, а невдовзі – у Сполучених Штатах Америки. Філолог-еллініст, педагог, мав праці про римську колонізацію Північного Причорномор’я. Працюючи полотером у шпиталі містечка Сі-Кліфф, написав родинну хроніку Аркасів, переклав українською мовою “Іліаду” Гомера, створив двотомну “Історію Північної Причорноморщини”, що вийшла 1969 р. в Торонто українською мовою (525 стор.).

В “Енциклопедії українознавства” під редакцією В.Кубійовича (т. І) подано окремі фрагменти про батька і двох синів Миколів Миколайовичів Аркасів, а також дядька, рідного брата  батька – Захара Андрійовича Аркаса (1793-1866), генерала, українського історика і археолога: праці про грецькі колонії по берегах Чорного моря та історію Чорноморського флоту, “Описание Ираклийского полуострова и древностей его. История Херсонеса” (1879), “Сравнительная таблица эллинских поселений по Эвклинскому Понту” та ін.10

Проте фактично йдеться не про двох синів, а про сина та онука, позашлюбного сина Оксани (Ксені) Аркас – доньки М.М.Аркаса, усиновленого М.М.Аркасом. З листів Аркаса-молодшого до Л.С.Кауфмана постає образ людини, що і на чужині залишається вірним сином України. Так, цей М.М.Аркас писав: “в національному відношенні я дуже толерантний, слідуючи життєвій правді – скрізь є погані і добрі люди. Шовінізм мені цілком чужий, хоч свою Україну я палко люблю і прагну її волі. А Вам честь і слава, що присвятили себе нашому безталанному народу”.

Насамкінець ще раз про знатність і багатство, адміральство та ін. М.М.Аркаса, бо і в минулому, і близькому часі стрічалося немало різних домислів, чуток, а то й пліток.

У вже наведеній нами архівній знахідці біографічної анкети про своє майнове становище і місце у державно-чиновницькому апараті Російської імперії М.М.Аркас писав, що у Херсонському та Одеському повітах Херсонської губернії має маєтки, де після смерті батька з 1881 р. веде власне господарство. Він є почесним мировим суддею Херсонського округу, у чині статського радника входить до апарату морського міністерства. Цим свідченням він сам допомагає тепер назавжди позбутися тієї облуди, що засліплювала очі як його сучасникам, так і нащадкам з приводу власного “генеральства” чи “адміралтейства”.

Ця ж містифікація розпочалася ще 1899 р. у Москві, у зв’язку з прем’єрою Аркасової опери “Катерина”. Її ставили там без оголошення прізвища композитора. Однак репортер-пронира “Московских ведомостей” все ж зумів якось вивудити це прізвище. Проте при цьому звів на шпальтах газети чиновника морського відомства до адміральського чину, переплутавши сина з батьком. Відтоді міф про російського адмірала – українського патріота пішов гуляти по світу як серед друзів, так і недругів українства. Більше того, його навіть успадкували непоодинокі національно свідомі, але, як правило, фахово-історично не підготовлені українські інтелігенти.

Особливо засліпляли опубліковані ще за його життя фотопортрети у офіцерських мундирах флотського екіпажу, які він був зобов’язаний носити як службовець морського відомства. Іноді доходило навіть до курйозів. Галицькі українці через такі буденні, а тим більше парадні мундири, чомусь взяли собі в голову, що він адмірал. Ось що з добродушним гумором писав син М.М.Аркаса про один з випадків:

“Коли десь у 1912 році моя мати завітала до Львова у справі випуску в світ другого посмертного видання “Історії України-Русі” мого батька, на львівському двірці зустріли її визначні галицькі діячі на чолі з славетним поетом Богданом Лепким, який і звернувся до мами, коли вона вийшла з вагона, так:

— Вітаємо Вас, високодостойна пані адміралова, в нашім старім Львові! Цілую руці!

Ошелешена таким титулуванням, ненька моя почала спростовувати своє “адміральство”, але де там! Богдан Лепкий, а за ним і інші, замахали руками:

Достойна ексцеленціє! Можемо тільки дивуватися з Вашої скромності!

З Галичини батькове і неньчине “адміральство” почало гуляти й по всій Україні, і так стали вони обидвоє “високопревосходительствами”.

Як і легенда про Аркасове “адміральство”, міф про його “генеральство” (мовляв, високий цивільний чин дійсного статського радника прирівнювався до військового звання) потрапив навіть до енциклопедичної літератури сьогодення. Це хибне твердження увійшло до вступного нарису до київських перевидань “Історії України-Русі” 1990-1991 рр.

Все це було виправлено в одеському перевиданні 1994 р., бо його ж спростувала вже двічі згадана нами раніше архівна знахідка біографічної анкети. У ній сам М.М.Аркас засвідчує свій чин статського радника, рівнозначний полковнику у війську. Водночас його син у тих же своїх спогадах знову-таки глузує: мовляв, статських радників у Російській імперії було стільки, “скільки горобців на току біля гарманки”.

З цієї анкети дізнаємося ще багато про що: про пісенну творчість, про досі невідомі факти композиторської діяльності М.М.Аркаса. Зокрема, про написання ним музики до оригінального тексту співочого дуету: “Не співай нам тепер, Бандуристе!”, до найгостріших українських національно-свідомих поетичних творів, що нещадно переслідувалися не тільки царською, але й радянською цензурою.

Зустрічаються в окремих публікаціях твердження, мовляв, що потребує ще документального підтвердження те, що М.М.Аркас писав музику до вірша бориспільця Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, однак тут його випередив галицький композитор Михайло Вербицький, музика якого піднесла цей славний поетичний твір до рівня українського національного гімну.

Микола Миколайович Аркас, його нащадки внесли вагомий вклад як в історію визвольних змагань українського народу, так і в розвиток національної культури. М.М.Аркас обезсмертив своє ім‘я, навічно вписав його в Золоту книгу вітчизняної та всесвітньої історії і культури. Його внесок сприяє державній розбудові України, національно-культурному відродженню.

 

1.      IV Республіканська наукова конференція з історичного краєзнавства // Тези доповідей і повідомлень. - К.: 1989.-С.73-75.

2.      Аркас Микола. Історія України-Русі / Вступне слово і коментарій В.Г.Сарбея. – Факс . вид. - К.; Вища школа.-1990, 1991.- 456 с: іл. Джерела духовності. Науково-практична конференція до 140-річчя М.М.Аркаса (тези).-Миколаїв: 1993.-C.108.   

3.      Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.8-8 зв.

4.      Кауфман Л.С. Названа праця.-С.156.

5.      Радянська енциклопедія історії України.-К.: 1969.-Т.І.-С.72.

6.      Лифанов В.Ф., Милющенко В.А. Николаев. 1789-1989. Страницы истории. Справочник. - Одесса: 1989.-С.28.

7.      Історія Одеського університету за 100 років.-К.: 1968.-С.20.

8.      Бойченко В. Вшануймо Аркаса! // Культура і життя.-1989.-22 травня.

9.      Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.- Оп.1.–Спр.1.-Арк.1.

10.  Енциклопедія українознавства. - Львів: 1993.-Т.І.-С.58-59. (репринтне відтворення).

 

 

 

 

§2. Епістолярний спадок

 

Глибоке вивчення та критичний аналіз матеріалів листування будь-якої особи, тим більше історичної постаті, дозволяє краще і всебічно пізнати та зрозуміти її, повніше оцінити її внесок у ту чи іншу справу. Все це в повній мірі стосується М.М.Аркаса. Досить широке його листування зберігається у фондах Державного архіву Миколаївської області, Державного архіву Одеської області, деякі матеріали перебувають у Миколаївській державній універсальній науковій обласній бібліотеці ім. О.Гмирьова (відділ рідкісних і цінних видань), Миколаївському обласному краєзнавчому музеї, в Київському державному архіві літератури та мистецтва, в фондах Державного Музею театрального, музичного та кіномистецтва України,  а також у приватних колекціях.

Водночас кожен дослідник творчості М.М.Аркаса знайомиться з його багатим епістолярієм, розкиданим по різних архівах. Крім тільки-но названих Миколаївських та ін. архівів, це і Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського (відділ рукописів), Чернігівські історичний і краєзнавчий музеї ім. В.Тарнавського, Львівська обласна наукова бібліотека ім. В.Стефаника (відділ рукописів), Одеська обласна наукова бібліотека ім. О.М.Горького (відділ рукописів). Деякі матеріали вміщені у “Справозданнях Українського товариства “Просвіта” у Миколаєві” за 1907 і 1909 рр., у публікаціях окремих авторів. Мимоволі приходиш до висновку, що і тут М.М.Аркас не міг почувати себе провінційним мешканцем.

Багатогранна його творчість та діяльність протікали в тісних зв’язках з іншими українськими діячами – письменниками і поетами, вченими і видавцями. Серед тих, хто звертався до М.М.Аркаса з різними діловими пропозиціями у видавничих або освітницьких справах, відгуками на його творчість і громадську діяльність, були Б.Грінченко і Леся Українка, Г.Хоткевич і М.Вороний, М.Лисенко і М.Садовський, П.Саксаганський і М.Заньковецька, редактор газети “Рада” Є.Чикаленко, діяч Одеської “Просвіти” А.Ніковський, кобзар Т.Пархоменко, українознавець М.Комаров, науковці С.Єфремов, В.Доманицький, О.Левицький. Зверталися письмово до М.М.Аркаса також групи авторів з українських міст, підприємств, нерідко далеко із-за меж України.

Як правило, кожен з авторів листів одержував від М.М.Аркаса відповідь, моральну, а дуже часто і матеріальну підтримку.

Кореспондуючи майже з усім цвітом української інтелігенції кінця XIX – початку XX століття, Микола Миколайович зумів перетворити провінційний Миколаїв у один із центрів української культури.

Особливо багатий матеріал для розуміння й оцінки М.М.Аркаса, як особистості, дає його листування з М.Л.Кропивницьким. Частина листів Кропивницького опубліковані в його творах. Зате листи М.М.Аркаса поки що становлять надбання архівів, залишаються невідомими широкому колу читачів. То ж для шанувальників Аркаса невідкладною є потреба видання його творчої спадщини. Бо листи – це завжди неоціненне джерело для вивчення біографії, поглядів, громадської позиції вченого, митця, діяча.

М.М.Аркас познайомився з М.Л.Кропивницьким ще в студентські роки в Одесі, за його свідченням, навіть деякий час проживав у родині Кропивницького. Корифей української сцени в 1871-1873 рр. грав у трупі графів Моркових і Чернишова у Одеському народному театрі як в українських, так і в російських виставах. Ролі в українських п’єсах виконував і студент Аркас. Ця робота разом і під його керівництвом була добрим додатком до всіх інших чинників з формування в нього українофільських нахилів та інтересів.

Започаткована тоді дружба цих людей продовжувалася до останніх днів М.М.Аркаса. З їхнього листування, довірливого, щирого, теплого, доброзичливого тону кожного листа, товариської форми звертання (“Мій любий друже”, “Шановний мій друже Миколо”, “Мій любий друже Миколо” та ін., а завершувалися – “Щиро люблячий тебе”), можна зробити висновок, наскільки вони були близькими і дорогими один для одного. Аркас був хрещеним батьком старшої доньки Кропивницького – Марії. Буваючи в Миколаєві на гастролях у 1883-1885 рр., та й у наступні часи, Кропивницький часто зустрічався з Аркасом, у одному з листів згадує про перебування в його маєтках у Богданівці та Христофоровці, своє полювання там.

            Найбільш інтенсивним було листування між друзями в 1897-1909 рр. Так, Кропивницький просить підтримки в Аркаса, як єдиного, хто може підтвердити факт написання саме ним драми “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” задовго до її постановки у 70-х роках на сцені. Бо авторство М.Кропивницького своєї п’єси “Не судилося” довелося захищати в суді, так як співробітник газети «Киевлянин» І.Александровський у статті «Драматурги-хищники» (газета «Мировые отголоски».-1897.-№130) звинуватив його у плагіаті. Хоча в цих драмах зовні схожий лише основний напрям сюжету (кохання панича з селянською дівчиною). А зовсім різні ідейні акценти, характери героїв тощо.

Даючи відповідь на запит М.Кропивницького, М.Аркас згадав про читання драми в 1873 р. під час його проживання в Одесі в оселі Кропивницького. Водночас пригадав, що коли його дружина і він висловили думку про розтягнутість першої дії, то Кропивницький спересердя розірвав чернетку драми. Але пізніше знову повернувся до цього твору. До речі, в листі Аркаса є таке цікаве міркування: “Я, тоді ще дурний хлопець, марив, що це Ви пишете з мене. І не дуже мені хотілося, щоб ця драма була поставлена на сцені”.

Далі Аркас ділиться з другом радісною звісткою, що в минулому році Миколаївський симфонічний оркестр виконував увертюру і козачок з його опери “Катерина”, як присутні привітали композитора з успіхом. На цю подію відгукнулася 25 березня 1897 р. навіть газета “Южанин”, мовляв, незважаючи на те, що твір цей належить перу дилетанта, під ним міг би підписатися і серйозний музикант, який спеціально присвятив себе композиції. У згадуваному листі-відповіді Кропивницького в перші дні 1898 р. щодо надрукування опери “Катерина” йдеться як про справу майбутнього (“На цю зиму думаю надрукувати її”). А лист Кропивницького датовано 5 грудня 1897 р. Виходить, дата видрукування опери деякими дослідниками (1897 р.) не відповідає дійсності, бо було зроблено це не раніше середини 1898 р.

Після надрукування клавір опери було передано для постановки М.Кропивницькому. 9 вересня 1898 р. він пише з Києва, що опера уже оркестрована О.І.Воячеком, викладачем Київського музичного училища. У вересні трупа має розпочати роботу над оперою в Одесі. Проте бути прем’єрі опери в Одесі не судилося. Бо наступний лист 21 вересня 1898 р. з Одеси уточнював, що для одержання дозволу цензури потрібно не менше двох-чотирьох місяців.

Як і передбачав М.Кропивницький, прем’єра відбулася 12 лютого 1899 р. у Москві. Напередодні і опісля потік листів між ними особливо був інтенсивним. У одному з них М.Аркас підкреслював: “Дуже я щасливий, що тобі – батькові сцени і драматичної літератури нашої – я, твій поганенький ученик, передав своє слабе проізведєніє і що ти піддержав його.

За сполнєніє я не боюсь, знаю добре, що ти зробиш все як найлучче..., я знаю, що все буде гаразд, хоч не задля мене, котрого мало хто зна, а задля нашого великого батька Тараса, безталанна Катря якого піде блукать по світові”.

М.Л.Кропивницький до найменших деталей і подробиць повідомляв другові, як протягом двох місяців чотири рази ставилася опера “Катерина” в Москві, як сприймала публіка кожну її дію, як розподілені ролі, про її художнє оформлення та ін. Він також знайомив композитора з першими відгуками московської преси. Більше того, вирізки з рецензіями в газетах «Новости дня», «Русское слово», «Московские ведомости» та ін. М.Л.Кропивницький надіслав авторові.

В останньому листі з Москви він писав про визнання справжнього тріумфу, що випав на долю опери: “Любий Миколо! Вітаю тебе, і здоровлю, і бажаю тобі написати ще 20 шт. опер. “Катерина” мала великий поспіх”.

Сам автор вперше побачив свою оперу на сцені 14 березня 1900 р., коли трупа М.Л.Кропивницького спеціально завітала до Миколаєва після гастролей в Одесі. На прем’єрі опери в Миколаєві М.М.Аркасу піднесли лавровий вінок з написом на стрічках: “Вельмишановному Миколі Миколайовичу Аркасу, композитору “Катерини”, від вдячного Товариства малоросійських артистів. 14 березня 1900 року”.

Останній приїзд М.Кропивницького до Миколаєва припав на вересень-жовтень 1902 р., опера “Катерина” знову виставлялася на сцені декілька разів. Однак М.М.Аркас перебував тоді у Богданівці і на виставах не був. М.Л.Кропивницький у листі до нього зауважив: “Сумно у Миколаєві. І збори сумні. Перемінився Миколаїв. Обзлиднився.”

Одночасно завзятий мисливець Кропивницький, для якого полювання – це єдиний улюблений вид відпочинку, прохав у листі дозволу приїхати на полювання в Богданівку чи Христофорівку. Десь рік тому він уже одержав від Аркаса листовну тактовну відмову: мовляв, полювання на його угіддях заборонено на прохання матері. Це було незадовго перед її смертю. А заборона не порушувалася і після її передчасної кончини.

Зрозуміти і сприйняти цю відмову М.Кропивницькому було непросто. Навіть у тоні його листів відчувається прихована образа на друга.

З часом, звичайно, все владналося, жваве листування між ними тривало. М.Кропивницький щиро цікавився, на яких засадах працює у с. Богданівці заснована Аркасом школа з українською викладовою мовою. Він мріє, наслідуючи молодшого товариша, відкрити подібну школу і на своєму хуторі Затишок поблизу м. Харкова. Кропивницький з любов‘ю вирощував у своєму саду Аркасові дерева з Богданівського саду.

Він підтримав друга і після появи різкої, тенденційної рецензії М.С. Грушевського на “Історію України-Русі” М.Аркаса: “Хай лає не лає, а ти зробив добре діло - вір”.1

М.М.Аркас завжди дуже цінував і пишався своєю дружбою з “батьком українського театру”. Так, в його тридцятилітній ювілей творчої діяльності Аркас відправив другові докладний привітальний лист, де подав їй високоемоційну оцінку. Він писав, зокрема: “Тобі яка радість глянути округи і бачити, що ти своєю працею , своєю могутньою енергією не собі одному запобіг великої слави, дав рідному краю багаті жнива, утіху і радість усім, хто живу душу має, хто рідний край не забуває, хто щирим серцем його любить, і думкою, і душею йому щастя і просвіти, і веселіших днів бажа”.

І знову у цих словах – увесь М.М.Аркас. Вони в повній мірі відбивають і значення його просвітницької діяльності на рідній українській ниві.

Наприкінці березня 1909 р. вірна дружина покійного О.І.Аркас одержала з Куп’янська, що поблизу Харкова, телеграму-співчуття М.Л.Кропивницького у зв’язку зі смертю її чоловіка та друга М.М.Аркаса: “З невимовною душевною скорботою довідався про смерть незабутнього друга Миколи Миколайовича. Хай Господь утішить Вас в тяжкім горі. А любому Миколі хай земля буде пером. Кропивницький”.2

Композиторський талант М.М.Аркаса надзвичайно високо цінували й ті його сучасники, які у музичному мистецтві зналися професійно. Опера “Катерина”, через хвору руку, залишилася єдиною в творчому доробку Аркаса-композитора, він дуже сумував з цього приводу. Про це свідчить і його лист до М.В.Лисенка – видатного українського композитора дожовтневої доби, корифея українського оперного мистецтва: “Шкодую тільки, - писав М.М.Аркас, - що болість моя така дужа і навіки одібрала у мене можливість працювати на любому музикальному напрямку”.

У свою чергу М.В.Лисенко, до якого М.М.Аркас ставився з найщирішою повагою, називав його великим учителем і творцем рідної опери, в одному з листів звернув увагу миколаївського композитора на їхню ідейну спорідненість: “Чув про Вас багато разів зі взгляду Вашого патріотизму українського, так кожному з нас цінного і дорогого. З Вашою Катериною за кілька років до її постанови познайомивсь я з клавіру, який до мене приніс був М.Л.Кропивницький. І тоді ще я зацікавився Вами, що помежи земляків – на превелике диво – узявся писати на український текст”.

Микола Миколайович дуже пишався своїм знайомством з М.В.Лисенком, називав його “нашим єдиним великим музикантом”. До 30-річчя композиторської діяльності останнього в 1903 р. надіслав до Києва привітального листа з таким, зокрема, високоемоційним і яскраво-образним побажанням: “Щоб відгуки твоєї могутньої ліри на безмірне врем‘я лунали по всій Україні: від високих Карпат Галицьких, зелених долин Буковинських – до снігових гір Кавказьких, привітних паланок козацьких, від темних гаїв Чернігівських, де сосни шумлять і верба зеленіє, – до славних степів Запорозьких, де Чорне море рокоче й висока могила де мріє”.

Готуючись до написання книги “Історія України-Русі”, М.М.Аркас великої уваги надавав добору ілюстрацій до неї, щоб зробити видання популярним. Він писав багатьом у різних містах: “Чи не порадили б Ви мені, де й у яких книжках знайти за для моєї Історії портрети Гедиміна, Вітовта, Стефана Баторія, Владислава IV і пізніших королів польських?”

13 лютого 1901 р. Василь Степаненко, наприклад, інформує листовно М.М.Аркаса, що за його замовленням шукає літературу з історії України, книжки Боплана, Бантиш-Каменського, Рігельмана, інформує про підготовку окремих видань (О.Я.Єфименко), про цікавий, уже підготовлений до друку Б.Грінченком “Каталог Чернігівського музею українських старожитностей” (зібраний славнозвісним меценатом В.В.Тарнавським). Він же у листі від 24 грудня 1904 р. повідомляє про новинку історичної літератури - працю С.Русової “Малорусские женщины XVI-XVII вв.” Обіцяє надіслати IV том “Історії України-Русі” Грушевського, праці галицького (тернопільського) історика української літератури О.Барвінського. Скаржиться, як важко придбати оригінал портрета І.Мазепи, репродукція якого була вміщена в одному з номерів журналу “Киевская старина”.

Стосовно ж портрета гетьмана у листах 1903-1905 рр. Євген Чикаленко (редактор газети “Рада”) радить М.М.Аркасу звернутися до відомого історика О.І.Левицького (пізніше – одного з  фундаторів і одного з перших президентів Української академії наук); повідомляє, чиї портрети можна знайти у польському виданні праці Гваніні, у книгах Петрова «Белоруссия и Волынь», Сапунова – “Витебская старина” та ін.

Як свідчить листування М.М.Аркаса, він також дуже серйозно підійшов і до апробації серед фахівців свого рукопису. При написанні окремі частини відсилав до Києва, затим допрацьовував згідно зауважень. Все це свідчить і про здебільшого несправедливі нарікання Грушевського на автора після того, як книга побачила світ.

У 1904 р. Аркасу писав листи В.Степаненко, підбадьорював його наполегливу творчу працю: “Вже то сумненько, що “Історія” України у Вас тугенько просувається, її аж он як тепер треба (відчувався вибух першої російської революції – В.Ш.), та ба, ніхто не друкує, не хочуть. Ви пишіть її потроху, бо Ви ж знаєте, який тепер рух між українцями – дух радується, багацько надій єсть. Пишіть, спасибі Вам, від усіх буде Вам велика подяка”.

У розпал революційних подій 1905 р. подібних звертань до М.М.Аркаса стало ще більше. “Тим часом бажано по українськи мати хоч і не повну історію, - писав один з адресантів, - бо наш народ нічого про неї не знає. Історії Грушевського і по-українськи, і по-російськи не підходящі для народу, як Ви й самі знаєте”.

Звичайно, навіть обговорювати до 1905 р. можливості видання рідною мовою історії України було надто небезпечно, утопічно в Російській імперії. Однак революційний рух добряче налякав царизм, який змушений був відмінити (на деякий час, як виявилося пізніше) свої суворі заборони щодо української мови в освіті, друкові.

Після того, як книга М.М.Аркаса побачила світ, він одержав багато схвальних і вимогливих листів. Автори дякували за першу, написану українською мовою, дохідливу навіть малописьменним читачам популярну книгу з історії України. Водночас підкреслювали її величезне значення для піднесення національної та історичної свідомості народу. Були й дорікання за недостатній наклад, вимоги другого видання. Ті, дуже колоритні, та й багатозначні листи для визначення місця, ролі, оцінки книги у тогочасних духовних процесах, допомагають і тепер оцінити цю працю як визначне явище вітчизняної історичної науки докомуністичної доби. Однак підкреслимо, що це цілком можливо тільки в незалежній Україні. Адже радянська історіографія так і не зуміла його успадкувати і критично засвоїти.

Ось саме це й спонукає нас більш-менш докладно познайомити читачів з найбільш характерними відзивами у листах сучасників до автора. Так, своє враження від “Історії України-Русі” поспішив висловити 9 січня 1908 р. той же Є.Чикаленко – один з активних діячів народженої першою російською революцією україномовної преси різних політичних напрямків, редактор наймасовішої газети “Рада”.

“Написали Ви її не для баришів, а для того, щоб пролити свідомість в широкі маси. І треба оддати Вам справедливість, Ви зробили своєю історією багато, так багато, що й сподіватися того не можна було. Я без перебільшення скажу, що Ваша книжечка після “Кобзаря” єсть найкорисніша. Вона розходиться добре, читається з великим інтересом, будить любов до свого краю, його минулого і пробуджує надії на будуще.

Одним словом, ся книжечка, на мою думку, повинна стати наряду з “Кобзарем” настольною книгою у кожного українця, і се повинно бути, до сього треба йти”.

Один з керівників Одеської “Просвіти”, її бібліотекар А.В.Ніковський 6 січня 1908 р. писав М.М.Аркасу: “Коли я передивився книгу, то побачив, що автором зроблено все, щоб зміст книги легко й хутко і надовго западав читачеві – це і ілюстрації і, особливо, помітки на полях, котрі мають уявляти з себе конспект.

Таким побитом, додавши те, що написано популярно й пристосовано до середнього читача, можна гадати, що “історія” буде корисною для гімназій, для учителів народних шкіл, а поки що для кожного українця. Бо ж зараз ми такої історії не маємо.

Візьміть Грушевського – велику в п’яти томах – до неї бояться підходити. “Очерк истории украинского народа” мав зіграти деяку роллю, коли ж написано важко і це одбирає охоту до читання. На що Вам краще: за весь час існування Одеської Просвіти її продано було всього 5 примірників.

З історією Єфименкової (вид. Брокгауз і Єфрон) – ще гірше.

Отак пильно переглянувши Вашу книгу і зауваживши, що написано її мовою українською, я привітав її як з‘явище великої ваги – це учебник для будущих гімназій, це підручник для учителів майбутньої нижчої школи, а зараз ця книга, якої недоставало, яка дуже потрібна. Вона будитиме свідомість у людей і підміцнюватиме вже свідомих інтелігентів і робітників.

Це вклад в сучасну справу українську ще більший в значній мірі, ніж коштовна “Катерина”.

Я уявляю собі, скільки праці Вам, не спеціалісту, довелося потратити і в “Історії”, і в “Катерині”.

Це перші посіви на рідну ниву і свідчать вони про велике кохання до дорогої української справи”.

Пройшло не так багато часу. І вже 16 січня 1909 р., тобто через рік, Аркаса підбадьорив своїм листом Борис Грінченко – тодішній голова Київської “Просвіти”, видавець і редактор журналу “Нова громада”, упорядник епохальної кількатомної мовознавчої праці “Словарь української мови”: “Ви не дивіться, що дехто на Вас косо дивиться і шкварчить. Хай собі шкварчать, бо їх завидки беруть за Вас... Не вже ж Ви не постерігаєте, як Вас усюди, і всі люблять за Вашу Історію? А як би вся ця біднота зустріла радо та прихильно “нову” та ще й повнішу Історію”.

Коли книга М.М.Аркаса вийшла у світ і її стала поширювати “Українська книга у Києві”, уже раніше згадуваний В.Степаненко, прямо причетний до цієї справи, систематично інформував автора про це. 4 квітня 1908 р. він запитував: “Чи готуєтесь до другого видання Історії? Швидчій готуйтесь, бо скоро не буде чого продавати. Звичайно, Ваша книжка так йде, як ні одна, і я страшенно радий цьому, бо гарна річ”.

Він же 16 квітня 1908 р. знову кореспондує: “Радую Ваше серце, що продали Ваші Історії.

Забирають її на Вкраїну, в Московію, в Галичину, Америку, навіть і Швейцарію – добре йде, аж дух радується.

Сьогодні виряжено в Америку 50 штук в оправах”.

Надходили листи-відзиви, прямі звістки також із-за кордону. З Галичини, відокремленої тоді від України у складі Російської імперії державним кордоном, що входила до Австро-Угорщини, того ж 1908 р. М.М.Аркасу писав зі Львова Гнат Хоткевич – визначний український письменник, етнограф, музикознавець, який за активну участь у революції 1905-1907 рр. мусив опинитися за кордоном, писав: “Певна річ, є хиби в Вашій історії, але де їх нема? Я прислухався до голосу людей – і не чув неприхильних, всі відзиваються з надзвичайною прихильністю. Галичина бідна, книжок мало, але Вашу книжку цілували... Та сам той факт, що книжка Ваша так скоро, майже нечувано скоро (як на українські стосунки) розійшлася – хіба се не свідчить, що Ваша книга сподобалася, що вона потрібна”.

Навіть після смерті Аркаса надходили на його миколаївську адресу листи з проханням допомогти придбати його книгу. Для прикладу, так і залишилася без відповіді в особистому його архіві поштівка з Усть-Сисольська Вологодської губернії, яку одержала вдова покійного Ольга Іванівна: “Ми – політичні засланці. Здобутися на кошти ми ніяк не можемо, труд же М.Аркаса остільки популярний і змістовний, що здобуть його являється нашим сердечним бажанням, тому ми взяли на себе сміливість звернутися до Вас з цією просьбою”.

У листі до Б.Грінченка 25 квітня 1908 р. М.М.Аркас відверто зізнався: “Скрізь прохають помочі, і скрізь потрібно дати, та ба! Видавши “Історію” свою, ускочив. Власно грошей не було, довелося позичати”.3 А восени вимушений про те ж саме писати Лесі Українці: “За останні роки матеріальний добробут мій так розхитавсь, що у цей час я ледве спроможусь дотягти року без великих дефіцитів і як довелося видавати свою злощасну Історію України, то я примушений був на дуже тяжких умовах позичити гроші у лихварів і досі виплачую цей борг, який так страшенно гнітить мене і завдає великого клопіту”.4

Автор не міг, якби й дуже хотів, задовольнити своїх прохачів, бо право на продаж було передано київській книгарні. Водночас видатки на видання книги, будівництво і утримання школи з викладовою рідною мовою в селі Христофорівці, де були залишки його маєтків, до того ж давним-давно здані в оренду, на створену ним у Миколаєві “Просвіту”, її подальше фінансування, благодійні пожертви, допомога талантам з народу фактично розорили М.М.Аркаса. Десять останніх років свого життя він перебував у відставці, вже не займав якихось “прибуткових” посад. Ото й для видання “Історії України-Русі” змушений був позичати під високі відсотки 10 тис. карбованців. Коли ж вийшла книга, про якісь зайві навіть копійки не могла йти мова.

Тепер щодо Миколаївської “Просвіти”.

Уже в перші дні діяльності “Просвіти” в Миколаєві її рада на чолі з головою М.М.Аркасом повідомила про своє існування раніше утворені товариства в Катеринославі, Одесі, Києві, Полтаві, Чернігові, Житомирі, Кам‘янці-Подільському, Катеринодарі, Баку та ін. містах. З організаціями цих та інших міст зав’язалося жваве, плідне листування.

Так, у фонді М.М.Аркаса Державного архіву Миколаївської області зберігаються листи до нього мешканців Кременчука, Крюкова та ін., за підписами 10 робітників Крюківських майстерень його просили розповісти про Миколаївську “Просвіту”. Ці люди писали, що “щиро люблять Україну і хочуть жити на український лад, щоб була і література, і мова українська..., все своє, а не чуже...”5

У відповідь М.М.Аркас писав: “Вельмишановні добродії! Шановний і надто приємний лист Ваш зробив велике враження не тільки на мене, а й на всіх, хто співчуває такій великій справі. Але на превеликий жаль наша миколаївська “Просвіта” відповідно своєму Статутові не може мати свої відділи по інших містах, таких, як Кременчук, Крюків, що належать до інших губерній”. А далі, як завжди, прихильно-конструктивно продовжив: “Проте ми раді будемо, якщо Ви завітаєте до нас і тоді порадимось і обміркуємо гарненько з усіх боків цю дорогу для нас справу. Може й знайдемо якийсь засіб, щоб здійснити Ваше святе бажання. Якщо вирішите приїхати до нас, то приїздіть у якусь суботу... і поміркуємо. А поки що щиро Вітаємо Вас і бажаємо Вам успіхів”.6

У своєму листі-привітанні Одеська “Просвіта” приєднувалася до думки в листі-повідомленні миколаївців “про єднань зусиль... для просвіти рідного краю”. А з Кам‘янця-Подільського просвітяни таке писали М.М.Аркасу: “З думкою миколаївського товариша про потребу об’єднатись в діяльності подільська “Просвіта” цілком згоджується, бо мета всіх наших просвітніх товариств одна і діло одне”.7

У листі від Київської “Просвіти” також йдеться про єдність та координацію, спільні дії. Водночас підтримувалося міркування миколаївців та особисто голови товариства Миколаєва про невідкладність організації вивчення в школах української мови. Разом з тим висловлювалися і побажання, щоб для підготовки шкільних підручників, іншої літератури “установити тісні зв’язки з українськими науковими і педагогічно-просвітницькими закладами”.8

Подібні взаємини, зокрема, через листування між “Просвітами” та їх головами з Катеринослава, Одеси, Баку та багатьох інших міст, крім обміну досвідом, також супроводжувалися взаємообміном своїми статутами, рядом інших документів та матеріалів.

У окремих листах вказаних та інших “Просвіт” висловлювалися прохання до М.М.Аркаса поділитися своїми думками щодо проблем емігрування українців до Канади, інших зарубіжних країн, їх проживання за межами своєї історичної батьківщини та ін. Зберігаються також непоодинокі листи із проханнями про подання матеріально-фінансової допомоги тощо.

Керована М.М.Аркасом “Просвіта” всіляко уболівала про школи з рідною мовою навчання, відкриття в університетах кафедр українознавства. На це були спрямовані, зокрема, листи-звернення членові Державної думи професору І.В.Лучинському, Петербурзькій Українській Громаді, Празькому загальнослов’янському студентському з’їздові та ін.

У зв’язку із відзначенням 28 серпня 1908 р. 80-річного ювілею зі дня народження Л.М.Толстого М.М.Аркас склав спеціально до урочистого засідання в залі Миколаївських міських зборів слова та музику “Слави”: “Всесвітній Учителю” і “Великий старче”. Проте святкова комісія не допустила її виконання українською мовою.

Довелося обмежитися вітальною телеграмою такого змісту:

“Великий учителю і Сонце правди і любові! Українське товариство “Просвіта” у Миколаєві цим листом своїм просить прийняти його глибоке вшанування з щасливим днем 80-х роковин того, хто увесь довгий вік свій отдав високій праці на користь братів своїх, хто завше стояв оборонцем покривджених. Ображені у своєму національному почутті відносинами місцевої комісії по вшануванню цього великого вселюдського свята, ми не мали можливості прийняти участь у прилюдному святкуванні, через що і шлемо Вам наші щирі бажання ще на довгі, довгі роки щасливого життя і сили своїм натхненним словом сіяти правду, любов і щастя серед людей і збуджувати її у тих, хто не має ще бога у собі самому”.9 

Зазвичай, у даному параграфі подано далеко не увесь епістолярій М.М.Аркаса. висвітлення його буде продовжено в наступних розділах, післямові книги, коли мова піде про листи, телеграми йому з приводу опери “Катерина”, “Історії України-Русі”, діяльності “Просвіти” та ін.

Таким чином, глибоке вивчення епістолярної спадщини М.М.Аркаса, що широко використана також і в інших розділах книги, поряд з іншими, допомагає краще і повніше пізнати та зрозуміти, глибше осмислити процеси, що відбувалися в культурному та громадсько-політичному житті України наприкінці XIX – на початку XX ст.., що не може так чи інакше не сприяти досить суперечливому і складному сучасному національно-культурному відродженню, яке переживає тепер українське суспільство.

 

 

1.     Кропивницький М. Твори. В 6-ти томах.-К.: 1960.-С.542.

2.     Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Спр.6.-арк.76. - Телеграфна стрічка.

3.     Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського. - Відділ рукописів.-№35507.

4.     Камінський Ф. Листування Лесі Українки з М.М.Аркасом // Науково-інформативний бюлетень Архівного управління України.-1963.-№4 (60).-С.48.

5.     Державний архів Миколаївської області.-Ф.206.-Оп.1.-Спр.6.-Арк.156.

6.     Там само.-Арк.79.

7.     Там само.-Арк. 61.

8.     Там само.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.22.-Арк.12-14.

9.     Ковалева О.Ф., Чистов В.П. Очерки истории культуры Южного Прибужья (от истоков до начала XX века).-Книга первая. Из прошлого культурной жизни на Николаевщине.-С.169-170.

 

 

РОЗДІЛ ІІІ.

 

МУЗИЧНА ТВОРЧІСТЬ

§1. Опера “Катерина” М.М.Аркаса – видатний твір українського національного музично-театрального мистецтва

 

Опера М.М.Аркаса і в наш час залишається улюбленим твором. Вона полонить душі, продовжує хвилювати, викликає щире співчуття і співпереживання. Її успіх у всі часи криється не лише в тому, що композитор у такому складному музично-театральному жанрі, як опера, уперше з творців-музик звернувся до Шевченківського “Кобзаря” і розкрив трагічний образ жінки Катрі. Він привернув увагу слухача музичною мовою твору, насиченого інтонаціями народної пісенності і танцювальності.

Такий підхід до справи не був випадковим. Очолюючи “Просвіту”, М.М.Аркас своєю працею прагнув створити умови для розвитку мистецьких традицій, шануючи і стверджуючи, що український народ заслуговує права пишатися досягненнями своєї культури. Він дав яскравий приклад цього своєю оперою – одним з надзвичайних шедеврів в українській музичній класиці.

Шлях Аркасової “Катерини” у друк і на сцену виявився нелегким. П’ять років рукопис опери пролежав у цензурних відомствах Москви та Києва. І тільки 1897 р. вийшов у світ у Миколаєві за рахунок автора. На обкладинці видання стояло лише прізвище Т.Г.Шевченка, а авторство музики та лібрето було приховане криптонімом: Н.А. ...ъ, та ще й зверху присвята: “Любій незабутній жінці моїй Олесі”. Того ж року фрагменти музики “Катерини” вперше пролунали у концертному виконанні напівпрофесійного, напіваматорського симфонічного оркестру Миколаївського відділення Російського музичного товариства. Це сталося 23 березня 1897 р. в залі Зимового Морського зібрання (донедавна Будинок офіцерів флоту на вулиці Артилерійській 7, навпроти тупика вулиці Адміральської).

Слухачі захоплено вітали новий твір. Не обминула його своєю увагою і миколаївська преса. Вже наступного після концерту дня газета “Южанин” писала: “Незважаючи на те, що твір цей належить перу дилетанта, під ним міг би підписатися серйозний музикант, який спеціально присвятив себе композиції”.1

Окрилений успіхом, автор поспішив надіслати клавір опери своєму давньому другу М.Кропивницькому для сценічної вистави, а той відразу взявся до репетиції. Різні перепони ставила цензура, тому здійснити першу виставу в Україні не вдалося. Прем’єра відбулася з небаченим успіхом 12 лютого 1899 р. в Москві, де згодом оперу було поставлено ще чотири рази.

Слідом за тим почалася тріумфальна хода “Катерини” по всій країні. Влітку 1899 р. трупа М.Кропивницького тільки в Києві дала 10 вистав “Катерини”. Описуючи величезний успіх її вперше у Миколаєві, М.М.Аркас, схвильований до краю, писав дружині у Петербург: “Я не спав цілу ніч, сльози душили мене... Такі хвилини рідкісні і божественні”.2

Музичний твір М.М.Аркаса зацікавив керівників багатьох українських театральних колективів. Його буквально засипали проханнями про надсилання клавіру опери. “Товариство малоросійських артистів” на чолі з О.З. Сусловим, “Товариство російсько-малоросійських артистів” П.С.Миронова-Будюха, “Катеринодарське товариство мистецтв”, Українська пересувна група на чолі з М.К.Ярошенком та ін. просили авторського дозволу ставити “Катерину”. На подібні листи композитор відповідав, що “... раз я напечатав її і випустив у світ, то задля всіх, а не для себе”.3

Протягом п’яти років після прем’єри оперу побачили і почули мешканці великих українських міст, Катеринодара, Мінська, Львова, Варшави. Вона сягнула не тільки за межі України, але й навіть Росії.

По обидва боки російсько-австрійського кордону всіляко вихвалялася “Катерина” як твір, що відповідає найвибагливішим канонам оперного мистецтва. Відзначали автора, як дуже вимогливого до себе, а той терзав себе думками, чи хоч найменше відповідає його музика “настрою, який захоплює людину при читанні великого поета”.

Лише одна газетна публікація спробувала влити ложку дьогтю в діжку меду. Якийсь журналіст Лапідус прикрився криптонімом І., 11 листопада 1899 р. надрукував у “Одесском листке” рецензію на виставу опери “Катерина” трупою О.З.Суслова. З дозволу сказати, цей рецензент накинувся на оперу, безпідставно і голослівно заявив, що вона є сумішшю музики Глінки і Гуно, італійських речитативів, старовинних російських романсів і українських народних пісень. Та й взагалі опера, мовляв, наскрізь пройнята слащавістю і сентиментальністю.4

М.М.Аркас, зазвичай, не міг не відповісти цій наклепницькій публікації. У листі редактору “Одесского листка” він назвав так звану рецензію Лапідуса “безпідставним наклепом”. Звернув увагу на бездоказовість звинувачення у запозиченні музики. Завершив листа сповненою почуттями власної гідності і незаплямованої авторської честі кінцівкою: “У полеміку я не хочу вступати, виправдовуватися не бачу перед ким і чим, але і кидати грязюкою не можу дозволити”.5

Музичний твір М.М.Аркаса близько до серця сприйняла широка маса глядачів і слухачів. Перший її постановник на театральній сцені М.Кропивницький  зберіг назавжди цю українську національну перлину оперного жанру в репертуарі своєї трупи. Оголошення  вистави “Катерини” цим провідним для свого часу українським театральним колективом можна знайти, для прикладу, в газеті “Ведомости Одесского градоначальника” за січень-лютий 1907 р.6

Зразу ж після прем‘єри М.Л.Кропивницький настійно заохочував друга не баритися з написанням наступної опери, хоч би за сюжетом Шевченкової “Наймички” або ж Гоголівського “Вія”.

“Катерина” – це відгук справжнього патріота на потребу створення національної опери для народної сцени. Вже неодноразово згадуваний український радянський музикознавець Л.С.Кауфман ставив М.М.Аркаса-композитора на визначне місце в історії українського музичного мистецтва.

Високо підносив його ім‘я, ставлячи його поряд з іменами Т.Г.Шевченка, один з найвидатніших оперних співаків XX століття, народний артист СРСР І.С.Козловський.7 Не доводиться вже й говорити, як високо оцінювали композиторський талант М.М.Аркаса його сучасники-професіонали у музичному мистецтві, про що йшла мова у цій монографії раніше.

У чому ж все-таки полягає феномен Аркасової “Катерини”, які її музичні джерела?

Композитор, спираючись передусім на фольклорну основу музики, розкрив лірико-психологічний характер драми досить-таки доступними інтонаційними засобами. Про це сам М.М.Аркас писав так: “Якщо в “Катерині” були запозичення, то це з народних пісень та танців; але на цьому я повинен був базувати весь свій твір як взятий з народного життя, а тому і деякі місця повністю є з пісень із заміною слів словами Т.Г.Шевченка або ж своїми відповідно до ходу дії”. Використання такого матеріалу особливо помітне на прикладах народних сцен. Адже їм належить важлива драматургічна роль у головному – розвитку провідної сюжетної лінії опери.

Так, хор парубків виконує “Гей, по синьому морю”. Це – українська народна пісня, що набуває характеру могутності й богатирської сили, її тема звучить у духових інструментах. А сам хор звучить велично й мужньо, ніби в загальному характеризує народ. Цей хор своїм величем і світлим настроєм наче відтіняє особисту драму Катерини, яка очікує її попереду.

Хорова фактура в дусі багатоголосого звучання народної пісні, з елементами вільного руху голосових партій, варіантним розвитком інтонаційного матеріалу, водночас широта людських почуттів простежуються у жіночому хорі “Ой, в неділю раненько”, близькому своєю мелодією до старовинних веснянок (“Котилася зірка та й із-під вечірки”). При цьому М.М.Аркас виявив себе знавцем народної пісні. Не порушуючи при цьому її ладову та інтонаційну природу, автор гармонізував мелодію характерними для народного хору багатоголосся акордами.

Урочисто, як гімн рідній землі, звучить в хорі “Україно, люблю веселий наш край”, відчувається народність музики.

Танець “Козачок”, наприклад, як танцювальний жанр, своїми чіткими ритмами, характерними інтонаційними зворотами виражає своїм звучанням силу народу, його мужність та оптимізм.

Партії головних героїв щодо їх інтонаційного змісту М.М.Аркас наділив характерною для української пісенності виразливою мелодійністю. Він увів відсутній у Т.Г.Шевченка персонаж (Андрій). Цей образ посилив ліричний бік твору, посилив контрастність психологічної ситуації усієї драми.

Уже у його першому соло “Ні, не весело ніде, ні вулиця, а ні бенкети” відчувається яскрава народність. Бо його звучання вже нагадує українську народну пісню “Та болять ручки”. Та й в іншому оперному соло “Було, колись ми кохались” лірична мелодія має пісенно-танцювальний характер, виділяється мазурчатим ритмом. Останній свідчить про вплив побутової музики, що характерно і для наступного номера Андрія – “Кажуть люди, що кохались”.

Особливий ліризм Андрія виражено в дуеті з Катериною, насамперед у першій дії, сумні почуття наприкінці загострюють ситуацію драматичної розв‘язки.

Образ Катерини показано як глибокої і сильної натури; лірична її відвертість, любов до військового Івана, передчуття тривалої розлуки з коханим розкривається у схвильованому її соло “Чи правда, сестриці”. Затим в дуеті “Іване мій, любий” відчувається її стан стривоженості, психологічного загострення. Душевний драматизм ще більше поглиблюється в аріозо “Ой, згляньтесь, рідні, на моє лихо”.

“Колискова” Катерини – один з кращих епізодів опери, вражає глибоким ліризмом, теплотою почуттів, відвертістю, мелодійними зворотами народної пісенності і побутової музики. Все це в її образі автор намагався особливо зберегти. У тексті лібрето за нею залишив справжні рядки Шевченка. Так, до Івана звернені схвильовані рядки останньої дії:

За що ж, скажи, мій голубе!

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила, -

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

Мій батечку, мій братіку!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану...

Не покинеш?.. Серце моє,

Не втікай од мене...8

Близькими до народної пісенності, інтонаційно спорідненими є вокальні партії батьків Катерини: аріозо батька “Сподівався бачить дочку” та аріозо матері “А хто ж мою головоньку”. В останньому простежуються мотиви українських народних пісень. Мелодична мова дуету батьків “Ох, як тяжко” інтонаційно близька до українських романсів М.Глінки “Гуде вітер вельми в полі”, “Не щебечи, соловейко”.

Вже перші звуки увертюри опери ніби на широкий український степ виводять напружену драматичну мелодію, одночасно своїм інтонаційним змістом нагадують мотивні звороти народної пісні “Сокіл з орлом купаються”. Затим лунають відомі в опері мотиви Катерини, Івана, Андрія, звороти з хору “Україно, люблю веселий наш край”.

Ідейно-емоційним узагальненням є матеріал антракту до третьої дії. Для цього М.М.Аркас також відзвучив шевченківського лірника мелодією з характерною для неї квінтовою функціональною підтримкою баса. Щодо важливості цього музичного моменту, то композитор згодом писав: “Це декілька тактів лірника в антракті третьої дії хоч чим-небудь нагадують долю, котру батько Тарас виявив для сердешних сиріт-безбатченків”.

Джерела інтонаційної музичної мови української мови, використані М.М.Аркасом, надали його опері живого і зрозумілого звучання. Завдячуючи саме цьому, композитор зумів створити переконливий і всевпливаючий звуко-художній фон до поеми Т.Г.Шевченка.

Тепер його опера “Катерина” успішно торує свій мистецький шлях. Вона якісно зростає в душах та кращих прагненнях українського народу, стала справжньою ознакою національного духовного відродження. Це – чудовий пам’ятник поетові і композиторові, що синтезує в собі одухотворену творчу силу великого Кобзаря і музику талановитого М.М.Аркаса.9

Генеза українського театру щільно пов’язана з поетично-музичним фольклорами, народними іграми, видовищами, вертепною драмою, кріпацьким та шкільним театром. Український театр завжди духовно споріднений з національною літературою, передусім таких велетнів, як Г.Квітка-Основ’яненко, І.Котляревський, Т.Г.Шевченко, І.Франко, Л.Українка. Суттєвий компонент театральної драматургії завжди становили пісня, хор, танок, інструментальне звучання, що впливало на характер сценічного образу вистави, її сприймання та ін.

На характері діяльності, репертуарі українських театральних труп позначилося саме таке переважання пісенно-розмовних жанрів, бо одночасно прислуговувалося формуванню загальнонаціональних засад драматичного та музичного українського мистецтва.

Отож цілком закономірно, що українська театральна практика завжди оперувала такими різноманітними музично-сценічними жанрами, як водевіль, народна побутова опера, мелодрама, “пісні в лицях” та ін. Усі вони опиралися на фольклорні витоки – пісня-настрій, пісня-характеристика. Адже провідні театральні трупи часів М.М.Аркаса завжди мали у своєму репертуарі не тільки драматичні твори, але й власну оперу.

Хіба не досить різноманітним був музичний репертуар українського театру “Руська бесіда” у Галичині чи опери С.Гулака-Артемовського, М.Лисенка, П.Чайковського, М.Аркаса, Д.Січинського, Ш.Гуно, Ж.Бізе, Д.Верді?!

Не менш змістовним був і репертуар театру миколаївця М.Садовського, де виконувалися твори С.Гулака-Артемовського, М.Лисенка, Д.Січинського, Г.Козаченка, М.Аркаса, опери таких західноєвропейських класиків, як Б.Сметана, П.Масканьї, С.Монюшко та ін. До речі, високохудожній переклад на українську мову здійснив сам режисер.

Опері “Катерина” передували досягнення українського оперного мистецтва. Так, вже були “Запорожець за Дунаєм” С.Гулака-Артемовського, “Наталка-Полтавка”, “Утоплена”, “Тарас Бульба”, “Різдвяна ніч” М.Лисенка, “Купало” А.Вахнянина, опери П.Сокальського.

Подальша доля цих творів склалася по-різному, бо офіційна сцена для української опери була зачинена. Тому через драматичний театр поширювався серед демократичного загалу оперний репертуар. Однак у жанровому розмаїтті класичної опери – побутова, лірико-комедійна, лірико-фантастична, історико-героїчна, дитяча, - бракувало тривалий час народно-побутової драми.

Першим таким твором і стала Аркасова “Катерина”. І виявилося це можливим завдяки поезії Т.Г.Шевченка. Його муза, за словами М.Костомарова, “роздирала завісу народного життя, і страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди!”

“Катерині” судилося стати першою, як уже говорилося, українською оперою на шевченківський сюжет. Написана на власне лібрето, вона має окремі відмінності порівняно з поемою. Зокрема, виник образ Андрія Безверхого, який щиро кохає Катерину. Акцент із соціального зміщено на історично-драматичний аспект, що мало засвідчити глибоку увагу композитора до внутрішнього життя героїні.

Привабливі грані твору становлять яскраві емоційність і драматизм, оперті на різні пласти фольклорного мелосу. Драматургія має напружений, наскрізний розвиток. Хоч має місце номерна система, звучання опери цілісне, єдине. Так, на початку (експозиція та дія) багато контрастних сольних і масових епізодів ніби для водволікання напруги. Вже тут Катря дізнається від Андрія про можливий похід. У другій (розвиток та кульмінація) та третій (драматична розв‘язка) діях увага зосереджується на подальшому драматичному.

При цьому М.М.Аркас користувався різними засобами – розширював розділи аріозного співу, насиченого речитативними репліками, збільшував розміри вокальної сцени, замість невеликих форм використовував, відповідно жанру лірично-психологічної опери, розгорнуту моносцену.

Не може не вразити наскрізна лінія розвитку партії Катерини: від веселощів, надії у  1-й дії до драматичної “Колискової” завершального трагічного монологу.

У творі спостерігається поєднання особливостей стилістики народно-побутового різновиду (жанрове-хорове звучання 1-ї дії) та власне ліричної драми, коли всі епізоди пов’язані з виявленням конфлікту.

Різноманітні ансамблі опери також виконують драматургічну функцію.

Хорові сцени побудовано на народних мелодіях, що позначає їх особливим колоритом.

Естетичну цінність опери, визначення її впливу на подальший розвиток українського оперного жанру складають структурність і послідовність драматичного розвитку.

Прикметно, що “Катерина” стала першою оперою в практиці драматичного театру без розмовних діалогів. У свою чергу, це спонукало до підвищення артистичного рівня.

Зазначимо ще раз, що після успішної московської прем’єри “Катерину” включали численні аматорські та професійні театральні трупи до свого репертуару. Її постановка подавала широкі можливості для відтворення психологічних глибин національного характеру, палкого самовираження, вимагала спеціальних умінь музично-сценічної дії, різноманітних музичних форм і танцювальної пластики. Точилася копітка праця в трупах щодо переходу від простого аматорства до певного рівня фахової культури. Все це засвідчував досвід, передусім, театру корифеїв – М.Садовського, М.Старицького, М.Кропивницького. У їх трупах дістали професійну вокальну підготовку М.Заньковецька, М.Литвиненко-Вольгемут, О.Петляш. Або ж мали такі природні дані провідні виконавці, як М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський. Творчість М.Кропивницького, М.Садовської, М.Садовського, П.Саксаганського, З.Зарницької, О.Петляш, О.Петрусенко, В.Костіва-Верховинця, М.Литвиненко-Вольгемут, І.Козловського, О.Ратмірової, які були серед виконавців, акторів і режисерів “Катерини” різних поколінь, стала справжньою окрасою національного театру.

У своїх листах М.М.Аркасу М.Л.Кропивницький детально описував саму підготовку спектаклю у Москві, що свідчило про його дуже високі режисерські вимоги. Він ретельно здійснив режисерську розробку усієї опери, опанування акторами музичного матеріалу, планування сольних та ансамблевих мізансцен, постановку на основі народної творчості танцювальних номерів та ін. У центрі уваги були проблеми створення візуального образу вистави, тобто добір колоритних народних костюмів, забезпечення теплого поетичного пейзажу в декораціях і дії опери, у фіналі опери – ялиновий ліс, затягнутий туманом, крізь який ледве пробивалося холодне зимове сонце. Таким чином, було все спрямовано для правдивого відображення людської драми.

А ось що писав у листі від 21 лютого великий режисер і актор композитору щодо емоційної реакції публіки: “У 3-й дії сцена з дитиною проходить так тихо, що муху можна чути... Після слів Катрі “батько, батько сина відцурався” бувають оплески, ридання ..., з двома баринями істерика. Сліз у публіки багато. Визовам після 2 та 3 дії не було кінця”. Нарешті, громадське визнання: “Катерина” дуже сподобалася численній публіці, яка виявляла своє схвалення надто гучно і неодноразово вимагала повторення окремих номерів”.

Одна з московських газет підкреслювала, що “Великому успіху “Катерини” безсумнівно багато допомагали ретельна постановка і відмінне виконання більшості партій”. М.Кропивницький схвильовано телеграфував авторові: “Вітаємо з успіхом і дякуємо композитору за довіру”.

Можна з усією впевненістю стверджувати, що успіх опери М.Кропивницького визначався високою відповідністю загальноестетичним принципам національного театру. Це - як глибоке розуміння художнього змісту, конкретність та психологічна глибина характеру, так і вирішальна роль виконавського ансамблю, увага до сценографії заради правди життя на сцені.

Надзвичайно відповідально ставилися до постановки вистав і в театрі М.Садовського. Високий режисерський рівень, в основі якого – традиції національного народно-реалістичного театру як мистецтва переживання, забезпечував успіх оперних постановок, зокрема “Катерини”. Сам М.Садовський вражав глядачів трагізмом виконання, коли неодноразово співав партію Батька.

З неаби-якою теплотою згадував С.Тобілевич у своїй книзі “Мої стежки і зустрічі” про М.Садовську, яка з величезним успіхом виконувала роль Катерини: “Яку б роль їй не доводилось виконувати, серце глядача відразу скорялося перед щирістю і правдою, якими вщерть була перейнята її гра”. В ній, гнучкій, статурній, з прекрасним обличчям, виразними, повними життя очима, поєднувався винятково драматичний талант з незвичайно мелодійним голосом”.

З участю у постановці “Катерини” пов’язаний початок творчого шляху у театрі М.Садовського незабутньої і незвичайної М.Литвиненко-Вольгемут у 1912-1914 рр. Письменник В.Григор‘єв у своїх спогадах виділяв життєрадісність молодої акторки, її вродливість, надзвичайної сили і чудового тембру голос. Та найголовніше, стверджував він, це глибина інтерпретації: “Проживаючи етапи розвитку сценічної ролі: ніжне кохання сільської дівчини і турботи про майбутнє, страждання і загибель жінки-матері – актриса наголошує думку про соціальний підтекст драми “Катерини”. Загублену віру в людей, що її оточували, в життя, де панує свавілля, жорстокість”. Так особиста драма у виконанні М.Литвиненко-Вольгемут набувала гострих і переконливих викривальних рис.

Водночас, з другого боку, опера справляла на всіх великий художній вплив, бо в процесі постановки сприяла зростанню режисерської та виконавської майстерності. При цьому як збагачувала естетичний досвід і глядачів, слухачів, так і істотно впливала на подальший розвиток українського національного театрального мистецтва.

Ще за життя М.М.Аркаса “Катерина” ставилася в багатьох містах: Луцьку, Львові, Мінську, Вільно, Катеринодарі, Маріуполі, Кракові та ін.

Як і кожному мистецькому, літературному чи науковому твору, так і опері М.М.Аркаса остаточний присуд дав кращий “лікар і суддя” – час. І в наш час її сценічне життя, як і будь-якого видатного твору, триває.

У 50-ті роки XX ст. було здійснено Г.Тарановим і Д.Бобирем нову літературно-музичну редакцію “Катерини”. Оперу тепер було поновлено в репертуарі багатьох українських театрів: Вінниці, Києва, Дніпропетровська, Львова, Донецька, Одеси та ін.

У 80-ті роки минулого сторіччя музика з опери “Катерина” звучала у симфонічних концертах у Нью-Йорку, Оттаві, Монреалі, Торонто. Ще раніше її почали виконувати в Детройті і Чикаго і т.д.

В американській прем’єрі “Катерини”, наприклад, брали участь кращі мистецькі сили Америки і Європи. До речі, одну з провідних партій співав відомий за океаном і у світі виконавець М.Старицький, українець за походженням.10 І знову в залах, як і колись, зворушливі, бурхливі оплески, овації, сердечне співчуття, сльози на очах.

Бо палка людська любов, глибока людяність, втілені в музичній опері “Катерина” українського композитора М.М.Аркаса – то далеко непересічні духовності цього видатного твору українського національного музично-театрального мистецтва.

 

 

1.       Южанин.-1897.-25 березня.

2.       Кауфман Л.С. Названа праця.-С.73.

3.       Там само.-С.74.

4.       Одесский листок.-1899.-11 листопада.

5.       Кауфман Л.С. Названа праця.-С.69-72.

6.       Ведомости Одесского градоначальника.-1904.-6, 10, 30 січня,  4 лютого.

7.       Бойченко В. Названа праця.-1989.-22 травня.

8.       Шевченко Тарас. Кобзар. - К.: Держвидав України.-1961.-С.41.

9.       Див.: Іванов В.Ф. Музичні джерела опери М. Аркаса “Катерина” // Шануючи пам‘ять патріота України. Документи і матеріали про життя та діяльність М.М.Аркаса. – С.47-51.

10.   Див.: Авраменко С.М. Опера М. Аркаса “Катерина” – твір національного музично-театрального мистецтва // Там само. – С.57-63.

 

 

 

§2. “Катерина” у світовій оперній класиці

 

Опера “Катерина”, як видатний твір національного музично-театрального мистецтва України, належить загальнолюдській культурі. Як показало життя, не зазнає жодної девальвації її всесвітній морально-етичний зміст та художня цінність.

Створення “Катерини” припало на час, коли бурхливо відчувався процес становлення у різножанрових втіленнях української оперної класики. З‘явилися оперні твори С.Гулака-Артемовського (“Запорожець за Дунаєм”, 1862), М.Лисенка (“Різдвяна ніч”, 1877, “Утоплена”, 1883), П.Сокальського (“Майська ніч”, 1876, “Облога Дубна”, 1878), А.Вахнянина (“Купало”, 1892). До п’єси Т.Г.Шевченка “Назар Стодоля” написав свої “Вечорниці” П.Ніщинський. Але це був, по суті, вставний номер до драматичної вистави.

Однак тільки опери С.Гулака-Артемовського та В.Лисенка увійшли в золотий фонд світової музики, бо глибоко поєднували національний зміст із високою якістю художнього узагальнення і звучання.

У дуже складному історико-культурному контексті епохи народжувалася опера “Катерина” М.М.Аркаса, котра була закінчена ним, як уже говорилося, у 1892 р., а видана у клавірі – у 1897 р. І це в той час, з одного боку, коли взагалі заборонялася українська мова, знову ж таки – навіть на типи сюжетів українських п’єс, зокрема, історико-героїчної, національно-патріотичної спрямованості, було накладене справді нездоланне табу. Одночасно, з другого – йшов, вірніше, прямо-таки продирався через різні рогатки, на щастя, непідвладний цензурі, процес ствердження національної самосвідомості.

У цьому процесі провідна роль належала музичному мистецтву і, зокрема, оперному. Більше того, звернення до поезії Т.Г.Шевченка, спроби її музично-сценічної інтерпретації вимагали розробки ґрунтовної концепції зі збереженням поліфонії ідейно-смислових ліній першоджерела. Іншими словами, напруженого психологізму, соціальної загостреності, трагедійного пафосу, нарешті, оповідності. При цьому відсутність взагалі розробленої жанрової системи, усталених традицій національного оперного театру була істотною перешкодою у створенні опери як для аматорів, так і для професійних композиторів.

Але на той час все-таки вже існувала музична шевченкіана, яку представляли численні хорові та камерно-вокальні твори М.Лисенка, М.Вербицького, А.Вахнянина, В.Матюка, С.Воробкевича та інших українських композиторів.

І все ж провідні українські музикознавці минулого та сучасного одностайно визначають, ще раз повторимося, що першу оперу на шевченківський сюжет створив М.М.Аркас.1

Отже, потреба створити оперу на шевченківський текст його поезії була обумовлена природними прагненнями провідних діячів українського мистецтва. Такі устремління гостро відчувала художня натура М.М.Аркаса. Для втілення в життя творчої мети давали достатню підставу його освіта, враження, музичні впливи, палка прихильність до театру та ін. Появі опери “Катерина” сприяли саме фольклорне середовище, активне домашнє музикування, захопленість козацько-лірницькою культурою, невгамовною любов‘ю до співу. А тривале сценічне життя “Катерини” як на професійних, так і на аматорських сценах, переконливо свідчить і про постійну та високу ідейно-естетично актуальність цього твору. Про це говорять, для прикладу, численні відгуки на останні спектаклі Донецького та Одеського оперних театрів. Підхід до оцінки “Катерини” з цінносних позицій дозволяє небезпідставно визначити належне місце опери у загальнокультурному доробку як українського, так і світового оперного мистецтва.

“Катерина”, її тема та ідея, особиста драма героїні віддзеркалюють один із провідних тематичних напрямків європейського оперного мистецтва епохи романтизму. Так, у багатій оперній спадщині Дж.Верді, М.Римського-Корсакова, П.Чайковського розкрита ціла галерея трагічних жіночих образів, їх нещасливе кохання, драматизм і трагізм долі. Одночасно твір М.М.Аркаса споріднений з такими національно-романтичними операми лірико-побутової спорідненості, як “Утоплена” М.Лисенка, “Русалка” А.Дворжака, “Галька” С.Монюшка.

Важливо, що Аркасова “Катерина”, як і, скажімо, “Різдвяна ніч”, “Утоплена” М.Лисенка – це одна з перших національних опер без розмовних діалогів; розвиток дій відбувається тільки засобами музичної виразності і звучання.

Адже саме цей чинник, завжди проблемний в оперній драматургії світового рівня і значення, порівняно з більшістю оперних творів українських композиторів того часу, підніс “Катерину” на якісно новий рівень.

Або ще таке стосовно порушуваної проблеми. Для оперних речитативів М.М.Аркаса характерні наспівність, численні каріозні побудови. Вони відтворили справжнє народне мовлення, як у речитативі Андрія з І-ої дії – “Ні, не весело ніде”. Водночас розкривають внутрішній стан – драматичний речитатив “Катерини” з ІІІ-ї дії – “Батько сина одцурався”. Цей підхід до речитативно-декламаційних засобів виразності також свідчить про визначення і творче опрацювання драматургічних традицій і принципів О.Даргомизького, М.Мусоргського, тобто російської оперної класики.

Щодо музично-сценічної інтерпретації поеми “Катерина” Т.Г.Шевченка, то вона набула в оперному прочитанні М.М.Аркаса яскравої театральності – цієї нової естетичної якості. Композитор і водночас лібретист надав дієвості тексту поеми через втручання в нього. Уведення нового персонажу – Андрія, також цьому сприяє, до того ж цей образ зі щирим коханням Катерини відображає високі, шляхетні пориви, прагнення душевного тепла, гармонії, врешті-решт, самопожертви.

Для музичної драматургії дії твору характерна послідовна двоплановість, тобто, з одного боку – це драма Катерини, що розкривається у стосунках з Андрієм та Іваном засобами речитативних сцен і сцен-дуетів. А з другого – картини народного життя, його побуту, відтворення світосприйняття. Чимало функцій виконують масові сцени опери. Вони створюють фон, що відтіняє драму (пісня дівчат “Ой, в неділю раненько”). Тут же надають особливої напруженості внутрішній дії за допомогою епічної пісні-балади парубків “Гей, по синьому морю”, а також виконують через танцювальні сцени функції відсторонення.

Подібна драматургійна майстерність митця є свідченням його багатого досвіду, зокрема, в плані сприймання оперної спадщини.

Не секрет, що оперна класика подає не так уже й багато прикладів активної дієвої музичної драматургії. У цьому плані тоді найбільш поширеним і доступним був досвід П.Чайковського. З його ж операми М.М.Аркас, безперечно, був добре знайомий, бо опери Чайковського ставив Одеський театр.

Композитор проявив своє театральне мислення у всій побудові конфлікту. Він зразу ж, у першому акті за експозиції і зав’язці драми у діалогах – психологічних зіткненнях з Андрієм та Іваном, розкриває образ Катерини. Дія відбувається на фоні та за участі майстерно відтвореної картини народного життя. Далі, у другому акті, до рамок сімейної драми звужується простір конфлікту: його моральний зміст загострюється саме у взаєминах Катерини з батьками. Арії Батька та Матері, які оцінюють те, що трапилося, стали драматургійними центрами акту.

Дія ж у третьому акті зосереджена тільки на образі самотньої Катерини, що набуває вкрай напруженого драматизму в арії “В проклятий час-годиноньку”, і підводить до трагедійного фіналу.

Отже, одна з провідних жанрово-тематичних спрямованостей лірико-психологічного театру XIX – початку XX ст. – детально розроблена монодрама, - дістала реалізацію на тлі українського театру. Більше того, музична стилістика опери синтезує в собі різні витоки. Це - народно-національний колорит, різножанрова пісенність, загальноєвропейська оперна аріозність, наближена до італійського “бельканто”. На принципі опрацювання національних витоків у їх динаміці, що підносить романтичний сюжет на рівень реалістичного втілення, ґрунтується сама національна музично-стильова основа опери “Катерина”:

В опері є зовнішні прикмети національного, що відтворюють національний колорит (сюжет, герої, побутові сцени).

У музичній драматургії глибинні принципи інтонаційного мислення синтезують загальне і особливе.

В своїй музичній драматургії опери М.М.Аркас виходить за межі властивого більшості музично-драматичних спектаклів того часу етнографізму, про що свідчать різноманітні методи опрацювання фольклору. Зокрема, у масовій сцені І-го акту подано уривки з народних пісень “Ой, на горі, горі”, “Вечор вечоріє”, “Ой, в неділю раненько”, вільні обробки (“Гей, по синьому морю”) для чоловічого хору, створені на народних інтонаціях власні пісні композитора: пісня-гімн “О краю, мій рідний”, пісні “Ой, там, на дзюбу”, “Гей, хлопці, дівчата, разом з солов’ями”.

Синтез аріозного співу, мовних інтонацій, романсово-пісенної кантилени є інтонаційною основою сольних вокальних номерів. Вона ж є типовою для українських пісень літературного походження.

М.М.Аркас широко використав у опері типове для професійної музики європейського рівня жанрове узагальнення, наприклад, наближені до народних за асоціативними жанровими ознаками, мелодії. Або, “Колискова” з ІІІ-го акту побудована за загальними ознаками цього жанру. Проте відтворені вони на три чверті на новій метро-ритмічній основі. В дусі так званої “баркарольної” музики подано дует Катерини та Івана у І-му акті.

Позначені та інші властивості “Катерини” однозначно і переконливо свідчать , що М.М.Аркас створював оперу на основі досвіду світової оперної культури. Композиторові у написанні твору, безумовно, допомагало природне відчуття оперної сцени. Водночас, неабиякого значення набуло його спілкування з М.Кропивницьким та П.Ніщинським у одеські роки. До того ж через відвідування оперного театру в Одесі, численних мандруючих по Україні оперно-театральних груп він був тісно прилучений до європейського, українського та російського оперного мистецтва.

Перша музично-сценічна інтерпретація поезії Т.Г.Шевченка – це феноменальний зразок опанування аматором різних форм драматургії, стилістики, високомасштабної композиції. Як свідчить світовий досвід, це нерідко не під силу багатьом фахівцям-професіоналам. І тепер вражає високий рівень інтонаційних узагальнень, органічне поєднання різностильових витоків.

Звичайно, ця оперна спадщина займає особливе місце не тільки в українській, але й світовій культурі. За своїми художніми якостями – це і безприкладний зразок унікального аматорського мистецтва.

Таке явище, коли подібний твір світового значення виник саме в українській музиці, далеко невипадкове. Адже музичне аматорство в Україні має свої міцні коріння, багатовікові традиції. Г.Сковорода і Д.Ростовський, М.Овсяников-Куликовський і Є.Ванжура, Г.Гладкий і О.Косинський та багато інших історико-творчих особистостей істотно збагатили українську та світову скарбницю самобутніми творами музичного мистецтва.1

Такого рівня аматорство уособлювало в собі поєднання духовної наснаги, високого рівня загального інтелекту, невтомних мистецьких пошуків і неперевершених знахідок.

Ці якості повною мірою притаманні М.М.Аркасу доби національного відродження. Він, як ніхто, зумів акумулювати його найхарактерніші ідеї. Музична творчість миколаївського аматора розцвіла у руслі цих ідей, вершинним здобутком якої стала опера “Катерина”.

Отже, плідною виявилася для українського театру другої половини XIX століття зустріч з творчістю Т.Г.Шевченка, муза якого дійсно роздирала завісу народного життя. І страшно, і солодко, і боляче, і захоплююче було зазирнути туди. Поява ж “Катерини” М.М.Аркаса стала визначною подією в мистецькому житті. Тим більше, що прекрасному виконанню українських акторів театру М.Кропивницького відповідали чарівні декорації російського художника М.Денисова, і танці, поставлені пізніше уславленим балетмейстером В.Ніжинським. Перші схвальні відгуки щодо прем‘єри опери були надруковані у московській пресі.

Такі художні особливості “Катерини”, як умотивованість лібрето, складеного самим композитором, стрункість і послідовність драматургічного розвитку, яскрава емоційність і мелодизм, що спираються на різні пласти фольклорного мелосу, поглиблюючи народно-реалістичний зміст твору, переважання лірично-драматичного інтонування як ознаки національного характеру, становлять її естетичну цінність світового рівня, визначають вагомість внеску М.М.Аркаса, як композитора.

Погляд на “Катерину” з позицій цінносних дає змогу небезпідставно визначити належне їй місце у загальнокультурному доробку як української, так і світової оперної спадщини. На рівні концептуальному це передбачає аналіз ідейного змісту, на рівні композиційному та драматургічному – побудови конфлікту, ефективність і дієвість використання оперних форм, на рівні музично-стилістичному – музично-мовний аспект, тобто мелодійно-інтонаційні, ладогармонійні, структурні засоби.

Тема та ідея опери – особиста драма героїні, - віддзеркалює одну з провідних тематичних ліній європейського оперного мистецтва епохи романтизму. Галерея трагічних образів, їх нещасливе кохання розкриті в багатьох операх Дж.Верді, П.Чайковського, М.Римського-Корсакова. Твір М.М.Аркаса споріднений з національно-романтичними операми лірично-побутового спрямування С.Монюшка, А.Дворжака, М.Лисенка.

Розвиваючи концепцію національної опери, М.М.Аркас водночас не оминув деяких спрощень. Так, у першій редакції вокальна партія Івана виконувалася російською мовою. Друга літературна і музична редакції, здійснені в 1956 р. відповідно Д.Бобирем і Г.Барановим, позбавили оперу тенденційності у такому плані.

Поряд з яскравими і перевагами, і досягненнями, музикознавці відзначають також окремі вузькі місця твору: подекуди умовно-оперний, “італійський стиль” (в арії Матері “Що весілля, доню моя”), інтонаційну невиразність партії Івана, певне гальмування дії першої у 2-му акті та деякі ін. Проте опера від цього не втрачає великої цінності, а звідси її висока оцінка.2

Опера М.М.Аркаса не тільки визначила своє вагоме місце у музично-театральному жанрі, але й здобула популярність далеко за межами України. Для композитора та його однодумців, насамперед М.Л.Кропивницького, вистави були громадською трибуною, звідки автор устами творця і поета Т.Г.Шевченка виступив перед усім світом на захист української культури, національних традицій свого народу. Вона стала чудовим пам‘ятником поетові і композитору, синтезуючи в собі одухотворену творчу силу слова Великого Кобзаря і натхненної музики талановитого М.М.Аркаса.

Вважаємо, що повного переусвідомлення та переоцінки ще потребують окремі погляди щодо “любительства” автора опери. Адже заняття з П.І.Ніщинським у гімназійні роки, участь у студентські часи в художньому житті Одеси як великого культурного центру, безпосередня участь у діяльності театральної трупи М.Л.Кропивницького, постійні зв‘язки з багатьма діячами українського театру і культури, тривала праця над обробкою народних пісень, написання романсів соціальної спрямованості, що підтверджувало негативне ставлення М.М.Аркаса до існуючих порядків у тогочасному суспільстві, безперечно, збагатили музичну мову опери, не могло не піднести професійний його досвід.

Співзвучними цим помислам стали рядки слів романсу М.М.Аркаса “Я боюся тобі розказать про любов” (Слова Г.Кернеренка) та дуету “Не співай нам тепер, Бандуристе”, на слова В.Добровольського. Не про любов просять співати бандуриста, а “Про лиху співай нам годину, - .., про ганебну скривджену волю, про кайдани, кайдани співай”.3

Про непересічний музичний талант М.М.Аркаса свідчить і сценічне довголіття “Катерини”. Її виконання багатьма професійними і аматорськими колективами в Україні та поза її межами стало справжньою національною та світовою виконавськими школами.4

 Опера “Катерина” і тепер перебуває у річищі національної та світової демократичної культури, розвиває їх традиції, сповна працює на сьогодення, на майбутнє.

 

 

1.     Див.: Петренко О.М., Джуряк С.І., Кобзаренко С.В. “Катерина” М.М.Аркаса у контексті світової оперної класики. // Шануючи пам‘ять патріота України. Документи і матеріали про життя та діяльність М.М.Аркаса. – С.51-57.

2.     Див.: наприклад: Кауфман Л.С. Названа праця. – С.32.

3.     Там само. – С.30-31.

4.     Див.: Чистов В.П. Из истории музыкальной жизни Николаева (Частные музыкальные школы) // Тези першої обласної наукової краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Миколаїв: 1995. – С.131-132; Авраменко С.М., Авраменко К.Б. Музичне життя Миколаївщини у 20-ті роки XX ст. // Там само. – С.133-137.