Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність. Післямова.

Рейтинг користувача:  / 1

Деталі

Хіти: 5865

ПІСЛЯМОВА

У надзвичайно цікавий, багатий на події, але й нелегкий період державотворення і національного відродження, що відтепер переживає Україна, не спадає, а навпаки - наростає інтерес до історії, культури, історичних постатей і діячів, духовних витоків нашого народу, тобто тих складових, без яких процес утворення повноцінного демократичного суспільства є просто неможливим. У таких умовах виключної актуальності набуває необхідність усвідомлення тієї неоціненної ролі національної культури та її провідних митців, що в усьому її багатстві та багатогранності завжди була і залишається важливим засобом виховання, фундаментом духовного зростання особистості, суспільства в цілому. Адже саме в культурі зосереджені ті гуманістичні цінності, що ніколи і ніде не старіють. Без неї немає народу, нації, держави, без неї немає майбутнього, у будь-якого народу.

Прикметною рисою сьогодення є зростання національного усвідомлення в українського та інших пострадянських народів. У Конституції України дістало своє відображення важливе положення про те, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.1

Розбудова незалежної України неможлива без об’єктивного висвітлення її минулого, спотвореного імперською ідеологією, щоб якомога скоріше позбутися старих заідеалізованих стереотипів, реалізації політики національно-культурного відродження в нашій державі. Цьому і буде сприяти багатющий позитивний досвід минулого, що потребує ґрунтовного вивчення в сучасних умовах, на основі нових підходів.

Потреба глибокого і всеосяжного наукового аналізу окресленої проблеми зумовлена ще й тим, що у вітчизняній історіографії до цього часу не створено узагальнюючої праці, у якій би комплексно, цілісно була розглянута творча спадщина Миколи Миколайовича Аркаса – видатного українського композитора, історика, поета, фольклориста, етнографа, громадського діяча, просвітителя, засновника і першого голови Миколаївської “Просвіти”.

Хтось із визначних діячів минулого влучно підкреслював, що історія світу – передусім це історія великих людей. У такому разі історія України – це також історія життя, творчості та діяльності і Миколи Миколайовича Аркаса. Людина різнобічних талантів і здібностей, незвичайного хисту, він назавжди увійшов в історію України, свого рідного краю.

М.М.Аркас, його рідні та його нащадки внесли істотний вклад як у розвиток національної культури, так і у визвольні змагання українського народу. Їх вагомий внесок сприяє сучасному національно-культурному відродженню, державній розбудові України. Водночас є немеркнучим взірцем беззавітного служіння Вітчизні.

Дослідити спадщину М.М.Аркаса, історію цього славетного роду, що бере свій початок десь з X століття, і надалі залишається одним із наріжних завдань сучасної української історичної науки. Його невмирущий спадок, три дітища, як композитора, історика, засновника і першого голови Миколаївської “Просвіти”, активного громадського діяча, останнім часом більш-менш вивчено дослідниками, вони вже відомі громадськості. Хоч ці публікації і розкидані по багатьох виданнях, що вже само по собі вимагає їх упорядкування, систематизації та узагальнення, а подекуди й переосмислення, уточнення та ін.

Однак тепер вочевидь і те, що в М.М.Аркаса було й четверте дітище – літературно-поетична творчість. Він – також поет, етнограф, фольклорист. А ось ці напрямки творчості Великого Українця якраз до цього часу залишаються найменш малодослідженими, а то й невідомими.

У пропонованій читачам книзі взагалі робиться перша в українській історіографії спроба комплексно, цілісно дослідити життя, творчість та діяльність М.М.Аркаса в усій її багатогранності та повноті. Інша річ, наскільки це практично вдалося зробити її авторові.

Звичайно, небачено раніше широкий простір і можливості відкрилися перед науковцями-дослідниками спадщини М.М.Аркаса після проголошення незалежності України. Вже тепер уже ніщо і ніхто не заважають вченим і краєзнавцям задовольнити величезний громадський та науковий інтерес до будь-якого факту з життя і діяльності цієї велетенської постаті.

Отже, врешті-решт, завершилася ціла епоха офіційної радянської історіографії, яка, м’яко кажучи, не дуже шанувала М.М.Аркаса.

Почався якісно новий етап розвитку української історіографії. У нових умовах є всі підстави сподіватися, і перше десятиріччя незалежної Української держави все це переконливо підтверджує, що відтворення об’єктивної оцінки історичних осіб, як єдино вірного методу в історіографії, дозволить глибше і всебічніше, а головне – правдиво пізнати сучасниками, яке місце займав М.М.Аркас, яку роль відігравав у тодішньому національно-культурному та громадсько-політичному житті українського суспільства, виокремити, визначити значення його спадщини для сьогодення.

У першому розділі ми спробували подати якнайповніший огляд історіографії спадщини М.М.Аркаса, проаналізувати наукові та популярні публікації про неї, зробити деякі висновки. Тут же лише зазначимо, що є праці синтетичні, у яких постать М.М.Аркаса, його спадок розглянуті всебічно. Водночас є немало й таких, у яких висвітлюються окремі аспекти, при цьому відзначимо, що з даної проблематики вже вийшло більше як 200 публікацій.

Автор цієї книги прагне вивчити та використати нові і маловідомі матеріали, узагальнити, акумулювати в певній мірі все написане, і на цій основі подати, як говориться, на суд читацької громадськості комплексне, монографічне дослідження усього спадку та основних спектрів життя, творчості й діяльності М.М.Аркаса.

Проте, якщо відверто, то нас не “суд” сам по собі цікавить. Вистачить балачок і прожектів, треба, нарешті, і книгою вшанувати пам‘ять великого земляка.  Адже просто соромно перед людьми інших регіонів, що маємо таку величну історичну постать, а сказати щось путнє, масштабне про неї, нашу гордість і славу, до цього часу не спромоглися. І це тоді, коли на Миколаївщині вже десятки вузів, тисячі науковців. Не годиться нам залишатися й надалі у цьому відношенні “правнуками поганими”, просто нездалими  людьми.

Це – і його життєопис, і епістолярій, музична творчість та історична і літературно-поетична спадщина, громадська діяльність, сучасна Миколаївська “Просвіта”.

На завершення у післямові хоча б фрагментарно зачепимо й проблему етичних та естетичних ідеалів М.М.Аркаса, якої, крім хіба-що миколаївок І.Ю.Берези, Л.В.Айзікової, О.П.Макаренко, окремо до цього часу ніхто по-справжньому ще не порушував. Проте саме на прикладах життя й творчості таких народних талантів-самородків, як М.М.Аркас, найкраще прослідковувати нерозривний зв’язок його високої етики і естетики.

Микола Миколайович виховувався у високоосвіченій, патріотичній, інтелігентній родині, спілкувався з однолітками з демократичних кіл у селах, де були маєтності батьків. Уже там юний Микола увібрав у себе високі поняття честі, гідності, толерантності, порядності, інтелігентності. До того ж сам за характером був глибоко емоційним і делікатним, добрим і щирим. Далися взнаки вихованість у народному і національному дусі матері, висока вимогливість і відповідальність за виконання будь-якої справи батька і дядька Захарія Андрійовича, оточення з високоосвічених педагогів у гімназії та університеті.

Хорошим людям “везе”, як говорять в народі, на добрих людей, друзів, товаришів. Такими для М.М.Аркаса ставали майже всі, з ким він спілкувався: М.Кропивницький, Б.Грінченко, Т.Пархоменко, В.Доманицький, П.Ніщинський, М.Лисенко, Г.Хоткевич, М.Садовський та багато ін. Зрозуміло, в такому оточенні не було ґрунту, не залишалося місця для якихось низьких чи навіть посередніх етично-естетичних запитів і почуттів.

Уже в юнацькі роки у Миколи пробудилися бажання й прагнення зберігати і творити добро та красу. Він записував народні пісні в щоденник, брав участь у театральних виставах, писав вірші. Один з його юнацьких віршів, що дійшов до нас, свідчить про його щирі прагнення служити українському народові, про вміння берегти і шанувати дружбу, його товариськість і людяність. Пізніше, уже на схилі літ, все це було чітко окреслено в його листуванні з друзями.

Будучи вкрай скромною і делікатною людиною, взявшись за написання опери на слова Шевченкової “Катерини”, а згодом - за “Історію України-Русі”, М.М.Аркас потім і сам карався за своє аматорство. За словами М.В.Лисенка, це було діяння талановитої людини, справжнього українця. Були у його творчій скарбниці і обробки українських народних пісень, і романси, і фольклорні збірки. Свої поетичні спроби він ніде не публікував, деякі побачили світ не з його волі через багато років по його смерті.

Доброта, щирість, талант, простота і обов’язковість завжди притягували до нього людей, особливо молодь. Тож і не дивно, що він став душею гуртка прогресивної молоді у Миколаєві, згуртував навколо себе енергійних, кмітливих і підприємливих, національно свідомих українців і не українців, які співчували і жадали працювати на українство, його інтереси. А величезну організаторську роботу в “Просвіті” добровільно узяв сам на себе.

Один з активних діячів Миколаївської “Просвіти” П.О.Андріященко, який познайомився з М.М.Аркасом у 1902 році, писав у своїх спогадах до 10-х роковин з часу кончини Аркаса, зокрема, таке: “Ми нічого не розпочинали і не робили, не порадившись з небіжчиком Миколою Миколайовичем, завжди знаходили в ньому свого оборонця і порадника”.2

Епістолярій Аркаса, його спогади і спомини про нього свідчать про вміння цієї людини-велета не лише творити добро і красу, але й прилучати до цієї шляхетної справи інших, і особливо молодь. Отож члени Товариства “Просвіта”, очолювані ним, всіляко популяризували і поширювали кращі зразки української культури, письменства, фольклору, народних звичаїв і традицій – виступали з доповідями, лекціями, концертами, виставами, запрошували для виступів у Миколаєві та селах краю відомих митців, артистів і цілі театральні трупи, кобзарів та ін. Із кобзарем Терентієм Пархоменком у М.М.Аркаса товариські, дружні стосунки збереглися до кінця життя.

Не можна не тільки не погодитися, а навпаки, слід гаряче підтримати окремих дослідників життя і творчості Миколи Миколайовича, які інколи стверджують, що коли пишеш про Аркаса, то хочеш-не хочеш, а мимохіть згадується чехівське “В людині все повинно бути прекрасне...”. Бо ж він був саме таким: сам красивий, статний, залюблений у красу людини, навколишньої природи, у прекрасні творіння рук і духу людського.

Зазвичай, неможливо не захоплюватись і тим, як красиво і пристрасно він описував, ні, захоплено змальовував степи України, де широченний простір, напрочуд легко дихалося, нарешті, де він почував себе окрилено й щасливо. Зовсім невипадково у нього декілька поезій присвячено українському степові. А хіба ж він не висповідався В.М.Доманицькому у любові до рідних степів?!

Сам душевний, порядний, талановитий, М.М.Аркас із невичерпною пошаною і глибокою любов‘ю, з незвичайною і відвертою втіхою ставився до людей обдарованих, добрих і щирих. У спілкуванні з ними не соромився і не жалкував ніжності і відкритості своєї праведної душі, правдивого і підбадьорливого слова, підтримки, поради. Що ж до його послуг чи компліментів, то вони завжди йшли від душі і серця, та й були делікатні і вишукані.

Він дуже любив людей. Уся його поведінка цілком і повністю співпадала з його непохитним, назавжди усталеним кредо: служити людям, творити для них добро і красу, зберігати і пропагувати, поширювати усі духовні надбання та багатства українського народу. Ось лише один із багатьох, досить промовистий епізод з життєдіяльності Миколаївської “Просвіти”, що особливо закарбувався у пам’яті того ж Полікарпа Андріященка: “З Херсону товариство їздило в Олешки оглядати місце, де була колись Січ Запорозька. Дніпро розлився і всі затоки наповнив вщерть. Сумно лилась мелодія “Ой, з-за гори, з-за лиману”. Вона відтворювала минулу драму Січі Запорозької, “вільнолюбиві брати” москалі знищили твердиню волі і незалежності України”.4

Прикметними для миколаївських просвітян та для їх вельми авторитетного голови були непогасне прагнення зберегти історичну пам‘ять українського народу, їх незборима віра в яскраву зорю України та її щасливу долю, постійна готовність прислужитися Вітчизні.

Це виявилося, зокрема, в написанні Аркасом “Історії України-Русі”, в його музичній та літературно-поетичній творчості, навіть у тематиці та змісті лекцій, літературно-музичних вечорів і т.д.

Закоханість М.М.Аркаса у свій народ, глибока повага і шана до історичного минулого України та її героїв, непохитна віра в щасливе майбутнє, нарешті, у величне прийдешнє нашої чудової землі-матінки, країни, держави України-Русі відбилися навіть у виборі викресленого цензором на обкладинці книги епіграфу з поеми-пророцтва Т.Г.Шевченка до історичної праці М.М.Аркаса.5

Читаймо, шановний читачу, думаймо, міркуймо, а потім кожен у своїй праці, справі обов’язково діймо... Бо ніби тепер до нас написано в очікуванні наших справжніх, конкретних діянь і вчинків:

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну...6

На становлення М.М.Аркаса як особистості, митця, історика, громадського діяча, справило вплив національне відродження в Україні кінця XVIII – першої половини XIX століття.

Проте надзвичайно сильним і невичерпним , благотворним і надихаючим джерелом формування його як особистості, її поглядів і, зрештою, дій, була високоосвічена і багатогранна, духовно багата родина.

На відміну від розділу ІІ, §1, де ми досить побічно розповіли про родину Аркасів, щоб не губилася цілісна нитка розповіді про М.М.Аркаса, у післямові надолужимо прогаяне, розкажемо детальніше про діда, батька і дядька (брата батька) Аркасів. Це, зрозуміло, допоможе краще усвідомити, як, у яких умовах, під якими впливами формувався Микола Миколайович Аркас, зокрема, як історик і громадський діяч, патріот своєї землі...

Дід Андреас (Андрій) Емануїлович Аркас (1766-1825) народився в м. Патрасі. Восьмирічним хлопчиком був захоплений турками і відправлений на ринок невільників.

Грецький священик викупив його. Андреас закінчив патріаршу школу, одружився на сестрі свого товариша Феохариса Хаскара.

У 1794 р. з дружиною, грудним сином Захарієм та іншими переселенцями змушений був тікати з Греції в Росію з політичних мотивів – через жорстокі переслідування за участь у визвольній боротьбі Греції (була тоді турецькою провінцією) проти турецького владарювання. Після багатьох небезпечних пригод дібралися до Миколаєва, який тільки почали забудовувати і заселяти. Займався спочатку торгівлею.

Незабаром він одержав дворянство, придбав невелике володіння. Став викладати історію і грецьку мову в Чорноморському (Миколаївському) штурманському училищі. Крім цього, все життя займався археологією і складанням словника. Досконало володів 12-ма мовами, склав паралельний словник цих мов. Рукопис словника зберігався в родинному архіві Аркасів. Пізніше був головним перекладачем при штабі Чорноморського флоту.

В родині Аркасів було 9 дітей. Сини одержали серйозне домашнє виховання, всебічну класичну освіту. Батьки виховали у них працелюбство, вимогливість до себе, самодисципліну, високі почуття гідності й честі, навчили їх цінувати і поважати гідність достойних, дорожити часом і невтомно трудитися.

Помер А.Е.Аркас у Миколаєві в 1825 р. у чині колезького секретаря.

Рідний брат батька, дядько Миколи Миколайовича, Захарій Андрійович Аркас (1793-1866) – генерал-лейтенант, археолог, історик. У 13 років поступив волонтером у Чорноморський флот, потім – штурманський учень, штурманський помічник, гардемарин, мічман, лейтенант. У 1826-1830 рр. – доглядач Чорноморської роти в Миколаєві. Брав участь в російсько-турецькій війні 1828-1929 рр., у взятті Варни. З 1830 р. – інспектор Одеського карантину і капітан над портами.

Після 1837 р. проживав у Севастополі: член правління Севастопольського військового карантину, генерал-майор – інспектор Севастопольського дівочого училища дочок нижчих чинів Чорноморського відомства, активний учасник створюваної з 1822 р. Севастопольської морської офіцерської бібліотеки (стала змістом всього його життя), в 1847-1857 рр. – член дирекції бібліотеки. В серпні 1855 р. перед облогою Севастополя разом із капітаном 1-го рангу Г.І.Бутаковим перевіз бібліотеку до Миколаєва, де вона й працювала до 1890 р., аж до повернення в Севастополь. Вона відіграла неабияку роль у культурному житті південноукраїнського краю.

Помер З.А.Аркас у Севастополі, де й похований. Одруженим не був, завжди підпорядковував своє життя й діяльність громадській справі. Свою багату колекцію документів, монет і медалей, бібліотеку заповів у дарунок Херсонському музею.

Поряд зі службовою діяльністю серйозно займався, під впливом батька, історією та археологією. Його праці з античної археології Причорномор’я, історії Чорноморського флоту друкувалися в Записках Одеського товариства історії та старожитностей, членом якого він був з 16 серпня 1846 р. Це, зокрема, «Сравнительная таблица Эллинских поселений по Эвкинскому понту безыменного автора с местностями, назначенными на меркаторской карте, составленной в 1836 году» (Записки Одесского общества истории и древностей, т.3, 1853), «Начало учреждения российского флота на Черном море» (Записки ООИД, т.т. 4-6, 1858, 1863, 1867), «Описание Ираклийского полуострова и древностей его. История Херсонеса» (Миколаїв, 1879).

Батько, Аркас Микола Андрійович (1816-1881) – адмірал, генерал-ад‘ютант, особистий товариш Олександра ІІ, у 1871-1881 рр. – військовий губернатор міста Миколаєва, головний командир Чорноморського флоту і портів.

У 1828 р. поступив волонтером на військовий корабель “Императрица Мария” старшим офіцером, на якому служив його старший брат Захарій Андрійович. Брав участь у взятті Варни. Навчався у Миколаєві у штурманській роті, був гардемарином, мічманом, лейтенантом. На початку 1844 р. був викликаний до Петербурга, звідки повернувся через 2 роки в Миколаїв капітан-лейтенантом. Потім його призначено флігель-ад‘ютантом імператора Миколи І з переведенням у гвардійський екіпаж. Командував кораблем “Владимир”, супроводжував у 1852 р. Миколу І зі свитою у Севастополь. У 1860-1873 рр. – контр-адмірал, віце-адмірал, генерал-ад‘ютант, адмірал.

Серйозно займався також економічними проблемами. Після Кримської війни налагодив пароплавне сполучення по Чорному, Азовському і Середземному морях. Заснував “Російське товариство пароплавства і торгівлі”.

Одержавши тривалу відпустку для лікування, проживав влітку у своєму маєтку в с. Богданівка поблизу Миколаєва, (тепер – с. Стара Богданівка), де побудував домову церкву, влітку – в Одесі. Словом, як сам говорив, “нудьгуючи бездіяльністю”, упорядкував зібраний М.М.Мурзакевичем історичний архів.

26 квітня 1871 р. М.А.Аркаса призначено Головним командиром Миколаївського порту і військовим губернатором Миколаєва, а 1 жовтня – Головним командиром Чорноморського флоту і портів. Водночас приділяв багато уваги розвитку міста та його благоустрою.

За нього в Миколаєві було засновано комерційний банк, статут товариства взаємного кредиту, окружне правління товариства Червоного Хреста та ін. Будувалися тротуари, поліпшено освітлення вулиць, встановлено стовпи з ліхтарями на них. У Широкій Балці було влаштовано шпиталь для тифозних хворих, єврейський і караїмський цвинтарі. Збудовано притулок для похилих людей і дітей, відкрито чотири нічліжні притулки для бездомних.

М.А.Аркас домігся від Морського відомства передання приміщення для Маріїнської жіночої гімназії (тепер там Перша українська гімназія), місця для побудови залізничного вокзалу. Було прокладено шосейну дорогу від вокзалу через піщану територію до Бузького мосту, забудовано (для захисту міста від піску) землі піщаного південно-західного району міста.

Займався благодійницькою діяльністю. На його власні кошти біля церкви Всіх святих (міський цвинтар) була побудована двоповерхова каплиця (1857 р.), що збереглася до наших днів. Ім‘ям М.М.Аркаса після його смерті був названий перший у Миколаєві сквер, розташований тепер напроти Першої української гімназії та поруч з Музеєм суднобудування і флоту (тоді – будинок Головного командира Чорноморського флоту і портів). Нині це Сиваський сквер.

При Миколаївському морському шпиталі в 1875 р. була відкрита фельдшерська школа. Благоустроєно міське кладовище, а церква на ньому обнесена чавунними гратами і т.д. і т.п.

За рік до його кончини, в 1880 р., Миколаївська міська дума присвоїла М.А.Аркасу звання почесного громадянина міста Миколаєва. Того ж року Миколаївська міська громадська управа вручила йому вітальну адресу, де характеризувалася невтомна його діяльність зі всіх напрямків, у тому числі в галузі освіти:

«Состоя по званию своему почетным попечителем учебных заведений города Николаева, Ваше Высокопревосходительство всегда чутко прислушивается ко всем нуждам этих заведений...  Вы приняли самое деятельное участие в исходотайствовании открытия в городе Николаеве юнкерского училища, Александровского реального училища, в преобразовании частного пансиона госпожи Панферовой во вторую общественную женскую гимназию, обратили внимание на необходимость увеличения числа народных школ; при Вашем благосклонном содействии утверждено в принципе ходатайство об утверждении в городе Николаеве высшего технического училища и в настоящее время поддерживается ходатайство об открытии в городе Николаеве военной гимназии…»

Він займався науковою діяльністю, публікував свої праці. Так, в журналі «Морской сборник» були вміщені такі статті М.А.Аркаса, як:

«Описание маневров двух соединенных дивизий Балтийского флота» (1853); 

«Турецкий, греческий и неаполитанский флоты в 1852 году» (1853);

«Размышления о приготовлениях к дальнему вояжу» (1854);

«Испытания над гребными винтами на паровой канонерской лодке  «Пострел»,  деланные в 1855 году» (1865). Він був одним із авторів книги «Артиллерийские учения».

М.А.Аркас на свої кошти видав працю брата З.А.Аркаса «Описание Ираклийского полуострова и древностей его». Кошти від цього видання передав Одеському товариству історії і старожитностей та Херсонському музею. Він заповів Миколаївському притулку 20 тисяч карбованців на утримання і навчання десяти стипендіаток.

Петро Миколайович Аркас (народився 13 квітня 1879 р.), син М.М.Аркаса, служив офіцером у Петербурзі, покінчив із собою в середині грудня 1902 р., похований у родинній усипальниці в Миколаєві.

Молодший син М.М.Аркаса, Микола Миколайович (народився 21 серпня 1880 р.), помер 13 грудня 1938 р. у Хусті, де й похований.

У 1919 р. вдова М.М.Аркаса – Ольга Іванівна, передала родинний архів до Миколаївського історико-археологічного музею, подарувала міській бібліотеці 4000 книг. Однак, незважаючи на такий безцінний дар місту, 62-річну бідну і нещасну жінку змушували працювати на розчищенні революційного червоного Миколаєва. До того ж представники нової революційної влади систематично вимагали від неї сплати грошей, як від “експлуататорки трудового народу”.

Вирішивши виїхати за кордон, О.І.Аркас ретельно переглянула родинний архів і передала його міському музею. Пізніше його було вилучено з музею і передано до спецсховища архіву. Зрештою, він дочекався свого часу і зараз до документів має доступ кожний бажаючий. При перевезенні архіву по дорозі чимало справ пропало. Колишній директор музею, тоді науковий співробітник Ф.Т.Камінський, деякі справи забрав додому, окремі документи через нього потрапили до приватних осіб. А все, що стосується музичної творчості М.М.Аркаса, Ф.Т.Камінський через Л.С.Кауфмана передав до Києва, до Міністерства культури України.

У 1920 р. Ольга Іванівна, дружина М.М.Аркаса, разом з донькою Оксаною та її сином Володимиром, її ж другим сином і онуком Миколою емігрували до Туреччини. На Ялтинській пристані у сутолоці поспішної евакуації на очах Аркасів загинула частина родинного архіву та майно (зокрема, дві збірки пісень, близько 80 текстів М.М.Аркаса). Менше року родина проживала у Стамбулі, у 1920 році поселилася в Ржевнівцях під Прагою. Тут Аркаси жили майже 30 років.

На початку лютого 1936 р. померла Ольга Іванівна Аркас, була похована на Ольшанському кладовищі в Празі. Через 10 років не стало Оксани Миколаївни, а у 1948 р. покінчив життя самогубством її молодший син Володимир, фактично брат усиновленого у чотирирічному віці Аркасами Миколи.

Останній переїхав до Франції, у Бессанкур. У 1958 р. його родина переїхала до США. До того навчався у Празькому університеті, де його улюбленим викладачем був відомий український історик Д.І.Дорошенко.

Повертаючись до родинних коренів, Аркас-молодший (1898-1983) займався старогрецькою та новогрецькою філологією, опанував мови, античну літературу та історію. У 1928 р. у тому ж Празькому університеті отримав наукову ступінь доктора філософії.

У Ржевніцях здійснив перший в українській літературі повний переклад “Іліади”, потім – поетичний переклад “Слова о полку Ігоревім”. На початку 1965 р. завершив велику історичну працю “Історія Північної Чорноморщини з діб прадавніх й до часів козаччини”. В одному з своїх перших листів Л.С.Кауфману (від 13 жовтня 1959 р.) повідомляв, що вже більше десяти років пише родинну хроніку-спогади. Пізніше в листі, у березні 1961 р., він напише, що хроніку почав писати ще в 1938 р. дещо з неї публікував у англомовному часописі. У 1993 р. вона побачила світ в Миколаєві.

З листів Аркаса-молодшого із США до Л.С.Кауфмана перед нами постав образ людини, що й на чужині залишається вірним сином України, що взагалі було притаманним усім Аркасам: “В національному відношенні я дуже толерантний, слідуючи життєвій правді – скрізь є погані і добрі люди. Шовінізм мені цілком чужий, хоч свою Україну я палко люблю і прагну її волі. А Вам честь і слава, що присвятили себе нашому безталанному народу”.

За 40 років блукання по світу за межами України (мав сина-одинака), звичайно, вимушеного, був він і вояком (захищав у складі Карпатської Січі Карпатську Україну в березні 1939 р.), і студентом, і чорноробом, доктором філософії, наймитом-батраком у поміщика, лісорубом, орачем. Закінчував свій життєвий шлях полотером у США. Був простою, незаангажованою, цілком далекою від політики людиною.

Уже неодноразово згадуваний і цитований нами киянин-музикознавець Л.С.Кауфман у післявоєнні роки тривалий час підтримував з ним переписку. У Києві зберігається це листування. В редакції журналу “Вітчизна” зберігається рукопис Аркаса-молодшого (онука) – його переклад Гомерової “Іліади”. Все це чудово висвітлено в історичній розвідці В.І.Ульяновського, включеної до “Родинної хроніки...” Аркаса-молодшого за редакції відомої дослідниці-аркасознавця О.Полухіної. Л.С.Кауфман переконував  М.М.Аркаса повернутися до радянської України. Наполягав у листах, що вона вільна, розквітла ... і благоденствує в союзі суверенних республік.

Однак останній не вірив. Нарешті, не витримав пропагандистського тону Кауфмана, і відповів досить категорично, по-діловому чітко: що, мовляв, значить самостійність, незалежність і суверенність радянської України? Це категорії мислення, які в “старій, невченій голові якось не укладаються”.

Адже, на його думку, самостійність, незалежність, суверенність кожної нації, кожної держави – будь-то республіка, монархія, тоталітарна деспотія і т.д. – характеризуються багатьма непохитними ознаками.

Головніші з них, на його думку, такі:

Державні границі, які охороняються пограничною сторожею, а на шляхах стоять шлагбауми і митниці.

Свою валюта.

Своє військо.

Свої закони.

Державна мова чи мови, коли в склад держави входять кілька народностей.

Свій національний прапор, освячений кров’ю дідів.

Свої поштові значки.

Своя економіка.

Своя система залізниць.

Свій національний знак-герб.

Своя незалежна церковна ієрархія.

Свої посольства і консульства по чужих краях.

Своя власна національна політика й державна система.

Свій гімн.

“А потім, - відверто різко, але й по суті, зауважив далі Аркас, - яка ж там, Боже милий, самостійність після радісного “возсоединения”? Я б, їй Богу, не спинив ні на хвилину свій погляд на споруді Дніпрогеса. Все те мертве, без душі... Замулений Дніпро і затоплені пороги були живим стимулом того, що сталося з Україною. Україна Аркаса була сплюндрована, і не було куди вертати. Хіба що до батьківських могил”.7

Микола-молодший постійно згадував про них, раз-у-раз просив Кауфмана, як буде в Миколаєві, “уклонитися йому низенько від мене”, відвідати родинний склеп і зробити його фотографію, а також розпитати в місцевому музеї, чи не збереглися якісь фотографії та речі Аркасів.

Л.С.Кауфман виконав прохання і надіслав до Сі-Кліффа фото усипальниці. Водночас також повідомив, що у Дарницькому районі м. Києва є вулиця Миколи Аркаса. У Державному театральному музеї поставили його бюст у виконанні миколаївського скульптора О.А.Здіховського.

Микола Аркас розчулено відповідав Л.С.Кауфману: “Усе ніби виринуло з забуття і пригадало мені минуле й тих, чий тлін зберігається в ній (усипальниці – В.Ш.)... Ви сполучили мене з минулим, стежка до якого вже заросла бур‘яном”.

А ось якою була оцінка онука діяльності свого діда М.М.Аркаса. З докором і жалем він писав: ”Маю я перший том Радянської, т. зв. Української, енциклопедії і з неї довідався, що покійний батько мій займався на історичній арені крутійством – замість корисної праці бублики крутив, як говориться... Чого тільки не буває на світі божому”. Через це він різко заявив Кауфману, що цілком інакше, ніж прийнято в радянській Україні, оцінює творчість свого названого батька.

Власне розуміння значення М.М.Аркаса в історії українських національних змагань названий син визначав так:

“Я його ціню й поважаю перш за все за його кришталеву чесність та шляхетність душі, потім, як автора історії нашої Батьківщини. Популяризацією цієї історії він правдиво подав образ нашої минувшини, не вживаючи жодних натяжок, підтасовок, перекручувань правди, підганяння її в ту машталю, в яку декому подобається в дану хвилину загнати. У батьковій історії немає ні тенденційності, ні передвзятості до певних моментів її , ні хворобливого шовінізму і нетерпимості. Ця історія, і тільки вона, пробудила у нашому народі національне усвідомлення й вивела його з пітьми на арену новітнього буття, й пощерблені шаблі наші знову загострилися. Аж потім виступає батькове композиторство...”

Водночас Аркас-молодший констатував, що величезний вплив “Історії України-Русі” на “гущу народу українського” тепер просто замовчується. Однак він упевнений, що саме заслугами цієї національно свідомої книги “пробудиться наш народ з двохсотлітньої летаргії”. Взагалі, мовляв, батькова книга “в бутті українського народу мала прямо епохальне значення”.

Микола-молодший подав також цікаві свідчення щодо самого написання “Історії”. По-перше, сам М.М.Аркас ставився до цієї справи, як до священного і святого обов‘язку. За його добре виконання він щоранку перед працею і щовечора по її завершенні гаряче молився. По-друге, називав імена перших помічників автора “Історії”, про роботу яких до цього нічого достеменно не було відомо. “Добре пам‘ятаю, - писав з цього приводу Аркас, - Юхима Тимофійовича Литвина... Йому саме належить головна заслуга в тому, що “Історія” та побачила світ й що мала такий успіх. Пам‘ятаю також прізвище й переписувача “Історії” Пітушенка, який, проте, співпрацював з татом одне лишень літо в Богданівці і, з огляду на свою донжуанську вдачу, швидко вивтікав з маєтку”. 

Микола-молодший часто згадував Україну, своє дитинство, родину. У листах він писав, що в минуле переносить його музика Бетховена, Шуберта, Гуно, Баха, Россіні, Гайдна: “Їх розповідь заносить мене далеко у пройшле: стеляться широкі, незаймані степи буйнотравні з тирсою сріблястою по перелогах, ті цілинні степи, які я пам‘ятаю й яких на Вкраїні зараз вже нема, рідний Буг рокоче хвилями, бовавніє далеко на обрію могилка, шумить нетрами Базавлук, ревуть корови. Буг ще й досі рокоче хвилями, а иншого нема; зникло, як слава козацька... Ось цими образами, що виникають перед моїм ретроспективним зором, я власне й живу.”

Водночас був упевнений, що сучасна Україна йому чужа. Перед його очима стояла вимріяна стара Україна. Про неї він писав тепло і гарно: “Я приріс серцем до тієї України, коли херсонські степи хвилювали ще тирсою, коли терпко пахло євшан-зіллям - полинем, коли надвечір з христофорівських плавень лунав вовчий вий, коли в простеньких, але чепурненьких селянських хатках увечері блимало світло каганця або керосинової ”коптилки”, коли скрепів журавель, коли лунала наша пісня, скомпонована душею народу може п’ятсот літ тому. Я пам‘ятаю поважний благовіст Миколаївського Собору, який котився по повені Бугу й чувся за двадцять верст од міста, в нашому маєтку. Я пам‘ятаю храмові свята, квітник дівчат та парубків коло церкви, процесії співучі і виблиск наперсного хреста пан-отця. Я пам‘ятаю сліпців-кобзарів й сліпців-лірників. Я пам‘ятаю “вулицю” на селі й себе, півпарубка, у вишитій сорочці, синіх шароварах, чоботах “з рипом” і малиновий пояс – барва нашого села. Я пам‘ятаю розмови з простолюддям мудрим, виснаженим працею, але бадьорим духом... Зайшлий світ, але яким прекрасним, оригінальним і самобутнім він був, скільки ховав він в собі моральних і побутових скарбів”.

Досить цікавим, на нашу думку, є спогад Миколи-молодшого в одному з листів про Желябова. Висвітлюючи стосунки з ним М.М.Аркаса, В.Г.Сарбей вважав їх свідченням аркасівських зв‘язків з революційним рухом, майже революціонером. Доводив про розуміння М.М.Аркасом, навіть його схильність до революційних ідей та ін.

Однак, якщо виходити зі свідчень Миколи-молодшого, то подібні твердження не мають під собою достатнього ґрунту, вони все ж таки голослівні. В одному з листів він, зокрема писав: “Желябова батько добре знав особисто й три дні переховував навіть його на горищі миколаївського “дворця”, коли його розшукувала поліція, ще перед замахом на Олександра II-го. Однак під впливом Желябівських ідей батько ніколи не був й оповідав про нього, як про “звіроподібного суб‘єкта”, на рідкість антипатичного”.

Прикметно, що Л.С.Кауфман, передрукувавши усі листи Миколи-молодшого (листування між ними тривало з 1959 до осені 1965 року, після чого з невідомих причин припинилося), можливо, збирався їх опублікувати, із зрозумілих обставин для того часу опустив це свідчення про Желябова.

Звичайно, для комуністичної доби це була прийнятна практика. А хіба щодо Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка, Л.Українки не здійснювалися марні зусилля-просторікування челяді партійних бонз навіть “зробити” з них ледве не марксистів?!

Родинну хроніку-спогади писав на підставі “перевірених досконально даних” для сина-одинака. “Я хочу, щоб син мій добре знав про минулість нашого роду, про окремих його персонажів і про колишнє, потонуле у забутті Лети, життя; щоб узнав, як жилося колись, як думалося і в що й у кого вірилося, щоб знав, що сучасна нам сірість, безвідрадність й прозаїчність, - явища нові, яких не знали наші батьки й діди. Горе, нещастя й злидні були завше, радість й щастя теж, але ці останні були цілком инші, емоціонально”.

Пояснюючи в одному з листів до Кауфмана, чому він не добився чогось кращого, а, будучи доктором філософії, натирає підлогу, Аркас писав: “Бачите, у цьому я сам винен, винна моя вдача інертна, непідприємна, по-дурному скромна, вона позбавлена, цілковито напористости, пробійности, без яких у наш час людина являється “шляпою”. Я і є така “шляпа”, літаю думками в ампиреях, мріями – у минулім, живу, властиво, ним. Тому я ніколи не був активним у суспільнім життю”.

Однак його книгу високо оцінили в еміграції Є.Маланюк, О.Пастернак та ін. Одночасно в кількох рецензіях (О.Домбровський) вона була розглянута досить критично. Не виключено, що з цієї, однієї з причин другий том книги “Історія Північної Чорноморщини” або хоча б якесь її продовження так і не побачило світу.

Насамкінець наведемо і таку висловлену в  листах в Україну його думку, яка в певній мірі дозволяє начебто підсумувати загальну оцінку Миколи-молодшого, як людини, вченого, діяча науки і культури, палкого патріота своєї Батьківщини, яким був і його дід, М.М.Аркас: “Моїм великим бажанням було, щоб усе скромне насліддя дісталося Батьківщині, а не зпорохніло тут під чужими тинами...”9

Після п‘яти років виснажливої праці в Америці, серцевого нападу він отримав “жебрацьку допомогу” – пенсію, і фактично перейшов на утримання дружини і сина, які працювали на фабриці. Це дало йому змогу повернутися до творчої праці.

Ось такі вони, Аркаси, що проживали на Півдні України в 1794-1920 рр. Такий Микола Миколайович Аркас – слава і гордість усієї України, який чимало зробив і для світової науки та культури. Освічений і талановитий, добрий і щирий, людяний і толерантний, принциповий і послідовний, доброзичливий і безкомпромісний, він самовіддано і жертовно вболівав та працював на свою Батьківщину, глибоко вірив у яскраву зорю і щасливу долю своєї України.

Таким він був і назавжди залишиться в пам’яті і конкретних справах його нащадків. Попри усілякі просторікування-цвірінькування недолугих з минулого і сучасного, що подекуди ще, на жаль, зустрічаються, немов “оплески з того світу”, незалежна Україна вже вступила у своє друге десятиріччя. Те, про що мріяв і за що боровся М.М.Аркас, звершилося.

А за те, якою вона має бути, усім нам слід ще добре працювати та працювати, а не тільки чекати від неї негайних благ та пільг.

Нинішній читацький загал значно освіченіший від своїх попередників. Отож, сподіваємося сьогодні на глибше освоєння Аркасової спадщини. І тут залишається віщою геніально проста настанова незмінного кумира М.М.Аркаса – великого українського Кобзаря Т.Г.Шевченка, його невмируще звернення до всіх поколінь читачів, глибоко зацікавлених всебічним пізнанням історичної минувшини:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,        

Ніже тії коми,

Все розберіть...

... Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.8

Цей Шевченківський заповіт-побажання, пересторога-дороговказ завжди був актуальним. Актуальний він і сьогодні, коли багато хто “научається” тільки чужому, цураючись чомусь рідного, свого.

Багатюща спадщина Миколи Миколайовича Аркаса, його життя, творчість, діяльність – яскравий зразок невтомного служіння Батьківщині, своєму народові, на благо світової науки і культури. Він – слава і гордість усієї України, рідної йому Миколаївщини.

Ця свята правда особливо актуально і знаменно звучить тепер, коли урочисто відзначаємо 150-річчя від дня народження М.М.Аркаса, що так славно і щасливо співпало з 10-літтям Незалежності України.

Отож нехай ця славетна, велична і безсмертна спадщина, невмирущі ідеї Великого Українця і надалі слугують практичній реалізації, утвердженню української національної ідеї, основою якої, її серцевиною була, є і завжди буде соборна Українська держава, постійно благословляють і осявають перше 10-ліття її незалежності, наступний поступ в сім‘ї народів усієї планети, світовій співдружності вільних, щасливих і дружних землян.

1.  Див.: Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України від 28 травня 1996 року.-К.: 1996.-С.5.

2.  Рукописний відділ Київського Музею-архіву літератури і мистецтва.-Ф.323.-Оп.1.-Спр.21.

3.  Береза І. Микола Аркас // Освіта.-1992.-30 грудня.

4.  Рукописний відділ Київського Музею-архіву літератури і мистецтва.-Ф.323.-Оп.1.-Спр.21.

5.  Там само.-Спр.16. ік.

6.  І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє ПОСЛАНІЄ // Тарас Шевченко. Кобзар. К.: Державне видавництво художньої літератури. – 1961.-С.283.

7.  Микола Аркас-молодший. З родинної хроніки... За редакції О.Полухіної .- С.15-16.

8.  І мертвим, і живим... // Тарас Шевченко. Кобзар.-С.286, 288.

9.  Микола Аркаса – молодший. З родинної хроніки... За редакції О.Полухіної. – С.17.