Ресурси

Ремонт ноутбука своими руками. Быстрый и гарантийный ремонт ноутбуков. Срочный ремонт ноутбуков. Ремонт компьютеров на дому. Быстрый ремонт компьютеров своими руками. Настройка и ремонт компьютеров. Java уроки для начинающих. Лучшие java уроки. Учим язык Java с нуля. Обзор смартфонов samsung. Качественный обзор смартфонов samsung galaxy. Обзор смартфона samsung galaxy s4. Фото картинки приколы. Самые новые картинки приколы. Лучшие приколы картинки. Скачать аддоны для wow. Самые новые аддоны для wow скачать. Скачать аддоны для wow быстро и без реги. Видео уроки python. Лучшие python уроки. Учим язык python с нуля. Скачать шаблоны для Joomla. Самые новые joomla шаблоны. Бесплатные шаблоны для Joomla.

Календар

<< < листопада 2017 > >>
ПН ВТ СР ЧТ ПТ СБ НД
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

Статистика відвідувань

mod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcountermod_jvcounter
138
518
1683
8579
650388

Зараз на сайті

На сайті 473 гостей та немає учасників



Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність. Післямова.

Рейтинг користувача:  / 0

 

ПІСЛЯМОВА

 

У надзвичайно цікавий, багатий на події, але й нелегкий період державотворення і національного відродження, що відтепер переживає Україна, не спадає, а навпаки - наростає інтерес до історії, культури, історичних постатей і діячів, духовних витоків нашого народу, тобто тих складових, без яких процес утворення повноцінного демократичного суспільства є просто неможливим. У таких умовах виключної актуальності набуває необхідність усвідомлення тієї неоціненної ролі національної культури та її провідних митців, що в усьому її багатстві та багатогранності завжди була і залишається важливим засобом виховання, фундаментом духовного зростання особистості, суспільства в цілому. Адже саме в культурі зосереджені ті гуманістичні цінності, що ніколи і ніде не старіють. Без неї немає народу, нації, держави, без неї немає майбутнього, у будь-якого народу.

Прикметною рисою сьогодення є зростання національного усвідомлення в українського та інших пострадянських народів. У Конституції України дістало своє відображення важливе положення про те, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.1

Розбудова незалежної України неможлива без об’єктивного висвітлення її минулого, спотвореного імперською ідеологією, щоб якомога скоріше позбутися старих заідеалізованих стереотипів, реалізації політики національно-культурного відродження в нашій державі. Цьому і буде сприяти багатющий позитивний досвід минулого, що потребує ґрунтовного вивчення в сучасних умовах, на основі нових підходів.

Потреба глибокого і всеосяжного наукового аналізу окресленої проблеми зумовлена ще й тим, що у вітчизняній історіографії до цього часу не створено узагальнюючої праці, у якій би комплексно, цілісно була розглянута творча спадщина Миколи Миколайовича Аркаса – видатного українського композитора, історика, поета, фольклориста, етнографа, громадського діяча, просвітителя, засновника і першого голови Миколаївської “Просвіти”.

Хтось із визначних діячів минулого влучно підкреслював, що історія світу – передусім це історія великих людей. У такому разі історія України – це також історія життя, творчості та діяльності і Миколи Миколайовича Аркаса. Людина різнобічних талантів і здібностей, незвичайного хисту, він назавжди увійшов в історію України, свого рідного краю.

М.М.Аркас, його рідні та його нащадки внесли істотний вклад як у розвиток національної культури, так і у визвольні змагання українського народу. Їх вагомий внесок сприяє сучасному національно-культурному відродженню, державній розбудові України. Водночас є немеркнучим взірцем беззавітного служіння Вітчизні.

Дослідити спадщину М.М.Аркаса, історію цього славетного роду, що бере свій початок десь з X століття, і надалі залишається одним із наріжних завдань сучасної української історичної науки. Його невмирущий спадок, три дітища, як композитора, історика, засновника і першого голови Миколаївської “Просвіти”, активного громадського діяча, останнім часом більш-менш вивчено дослідниками, вони вже відомі громадськості. Хоч ці публікації і розкидані по багатьох виданнях, що вже само по собі вимагає їх упорядкування, систематизації та узагальнення, а подекуди й переосмислення, уточнення та ін.

Однак тепер вочевидь і те, що в М.М.Аркаса було й четверте дітище – літературно-поетична творчість. Він – також поет, етнограф, фольклорист. А ось ці напрямки творчості Великого Українця якраз до цього часу залишаються найменш малодослідженими, а то й невідомими.

У пропонованій читачам книзі взагалі робиться перша в українській історіографії спроба комплексно, цілісно дослідити життя, творчість та діяльність М.М.Аркаса в усій її багатогранності та повноті. Інша річ, наскільки це практично вдалося зробити її авторові.

Звичайно, небачено раніше широкий простір і можливості відкрилися перед науковцями-дослідниками спадщини М.М.Аркаса після проголошення незалежності України. Вже тепер уже ніщо і ніхто не заважають вченим і краєзнавцям задовольнити величезний громадський та науковий інтерес до будь-якого факту з життя і діяльності цієї велетенської постаті.

Отже, врешті-решт, завершилася ціла епоха офіційної радянської історіографії, яка, м’яко кажучи, не дуже шанувала М.М.Аркаса.

Почався якісно новий етап розвитку української історіографії. У нових умовах є всі підстави сподіватися, і перше десятиріччя незалежної Української держави все це переконливо підтверджує, що відтворення об’єктивної оцінки історичних осіб, як єдино вірного методу в історіографії, дозволить глибше і всебічніше, а головне – правдиво пізнати сучасниками, яке місце займав М.М.Аркас, яку роль відігравав у тодішньому національно-культурному та громадсько-політичному житті українського суспільства, виокремити, визначити значення його спадщини для сьогодення.

У першому розділі ми спробували подати якнайповніший огляд історіографії спадщини М.М.Аркаса, проаналізувати наукові та популярні публікації про неї, зробити деякі висновки. Тут же лише зазначимо, що є праці синтетичні, у яких постать М.М.Аркаса, його спадок розглянуті всебічно. Водночас є немало й таких, у яких висвітлюються окремі аспекти, при цьому відзначимо, що з даної проблематики вже вийшло більше як 200 публікацій.

Автор цієї книги прагне вивчити та використати нові і маловідомі матеріали, узагальнити, акумулювати в певній мірі все написане, і на цій основі подати, як говориться, на суд читацької громадськості комплексне, монографічне дослідження усього спадку та основних спектрів життя, творчості й діяльності М.М.Аркаса.

Проте, якщо відверто, то нас не “суд” сам по собі цікавить. Вистачить балачок і прожектів, треба, нарешті, і книгою вшанувати пам‘ять великого земляка.  Адже просто соромно перед людьми інших регіонів, що маємо таку величну історичну постать, а сказати щось путнє, масштабне про неї, нашу гордість і славу, до цього часу не спромоглися. І це тоді, коли на Миколаївщині вже десятки вузів, тисячі науковців. Не годиться нам залишатися й надалі у цьому відношенні “правнуками поганими”, просто нездалими  людьми.

Це – і його життєопис, і епістолярій, музична творчість та історична і літературно-поетична спадщина, громадська діяльність, сучасна Миколаївська “Просвіта”.

На завершення у післямові хоча б фрагментарно зачепимо й проблему етичних та естетичних ідеалів М.М.Аркаса, якої, крім хіба-що миколаївок І.Ю.Берези, Л.В.Айзікової, О.П.Макаренко, окремо до цього часу ніхто по-справжньому ще не порушував. Проте саме на прикладах життя й творчості таких народних талантів-самородків, як М.М.Аркас, найкраще прослідковувати нерозривний зв’язок його високої етики і естетики.

Микола Миколайович виховувався у високоосвіченій, патріотичній, інтелігентній родині, спілкувався з однолітками з демократичних кіл у селах, де були маєтності батьків. Уже там юний Микола увібрав у себе високі поняття честі, гідності, толерантності, порядності, інтелігентності. До того ж сам за характером був глибоко емоційним і делікатним, добрим і щирим. Далися взнаки вихованість у народному і національному дусі матері, висока вимогливість і відповідальність за виконання будь-якої справи батька і дядька Захарія Андрійовича, оточення з високоосвічених педагогів у гімназії та університеті.

Хорошим людям “везе”, як говорять в народі, на добрих людей, друзів, товаришів. Такими для М.М.Аркаса ставали майже всі, з ким він спілкувався: М.Кропивницький, Б.Грінченко, Т.Пархоменко, В.Доманицький, П.Ніщинський, М.Лисенко, Г.Хоткевич, М.Садовський та багато ін. Зрозуміло, в такому оточенні не було ґрунту, не залишалося місця для якихось низьких чи навіть посередніх етично-естетичних запитів і почуттів.

Уже в юнацькі роки у Миколи пробудилися бажання й прагнення зберігати і творити добро та красу. Він записував народні пісні в щоденник, брав участь у театральних виставах, писав вірші. Один з його юнацьких віршів, що дійшов до нас, свідчить про його щирі прагнення служити українському народові, про вміння берегти і шанувати дружбу, його товариськість і людяність. Пізніше, уже на схилі літ, все це було чітко окреслено в його листуванні з друзями.

Будучи вкрай скромною і делікатною людиною, взявшись за написання опери на слова Шевченкової “Катерини”, а згодом - за “Історію України-Русі”, М.М.Аркас потім і сам карався за своє аматорство. За словами М.В.Лисенка, це було діяння талановитої людини, справжнього українця. Були у його творчій скарбниці і обробки українських народних пісень, і романси, і фольклорні збірки. Свої поетичні спроби він ніде не публікував, деякі побачили світ не з його волі через багато років по його смерті.

Доброта, щирість, талант, простота і обов’язковість завжди притягували до нього людей, особливо молодь. Тож і не дивно, що він став душею гуртка прогресивної молоді у Миколаєві, згуртував навколо себе енергійних, кмітливих і підприємливих, національно свідомих українців і не українців, які співчували і жадали працювати на українство, його інтереси. А величезну організаторську роботу в “Просвіті” добровільно узяв сам на себе.

Один з активних діячів Миколаївської “Просвіти” П.О.Андріященко, який познайомився з М.М.Аркасом у 1902 році, писав у своїх спогадах до 10-х роковин з часу кончини Аркаса, зокрема, таке: “Ми нічого не розпочинали і не робили, не порадившись з небіжчиком Миколою Миколайовичем, завжди знаходили в ньому свого оборонця і порадника”.2

Епістолярій Аркаса, його спогади і спомини про нього свідчать про вміння цієї людини-велета не лише творити добро і красу, але й прилучати до цієї шляхетної справи інших, і особливо молодь. Отож члени Товариства “Просвіта”, очолювані ним, всіляко популяризували і поширювали кращі зразки української культури, письменства, фольклору, народних звичаїв і традицій – виступали з доповідями, лекціями, концертами, виставами, запрошували для виступів у Миколаєві та селах краю відомих митців, артистів і цілі театральні трупи, кобзарів та ін. Із кобзарем Терентієм Пархоменком у М.М.Аркаса товариські, дружні стосунки збереглися до кінця життя.

Не можна не тільки не погодитися, а навпаки, слід гаряче підтримати окремих дослідників життя і творчості Миколи Миколайовича, які інколи стверджують, що коли пишеш про Аркаса, то хочеш-не хочеш, а мимохіть згадується чехівське “В людині все повинно бути прекрасне...”. Бо ж він був саме таким: сам красивий, статний, залюблений у красу людини, навколишньої природи, у прекрасні творіння рук і духу людського.

Зазвичай, неможливо не захоплюватись і тим, як красиво і пристрасно він описував, ні, захоплено змальовував степи України, де широченний простір, напрочуд легко дихалося, нарешті, де він почував себе окрилено й щасливо. Зовсім невипадково у нього декілька поезій присвячено українському степові. А хіба ж він не висповідався В.М.Доманицькому у любові до рідних степів?!

Сам душевний, порядний, талановитий, М.М.Аркас із невичерпною пошаною і глибокою любов‘ю, з незвичайною і відвертою втіхою ставився до людей обдарованих, добрих і щирих. У спілкуванні з ними не соромився і не жалкував ніжності і відкритості своєї праведної душі, правдивого і підбадьорливого слова, підтримки, поради. Що ж до його послуг чи компліментів, то вони завжди йшли від душі і серця, та й були делікатні і вишукані.

Він дуже любив людей. Уся його поведінка цілком і повністю співпадала з його непохитним, назавжди усталеним кредо: служити людям, творити для них добро і красу, зберігати і пропагувати, поширювати усі духовні надбання та багатства українського народу. Ось лише один із багатьох, досить промовистий епізод з життєдіяльності Миколаївської “Просвіти”, що особливо закарбувався у пам’яті того ж Полікарпа Андріященка: “З Херсону товариство їздило в Олешки оглядати місце, де була колись Січ Запорозька. Дніпро розлився і всі затоки наповнив вщерть. Сумно лилась мелодія “Ой, з-за гори, з-за лиману”. Вона відтворювала минулу драму Січі Запорозької, “вільнолюбиві брати” москалі знищили твердиню волі і незалежності України”.4

Прикметними для миколаївських просвітян та для їх вельми авторитетного голови були непогасне прагнення зберегти історичну пам‘ять українського народу, їх незборима віра в яскраву зорю України та її щасливу долю, постійна готовність прислужитися Вітчизні.

Це виявилося, зокрема, в написанні Аркасом “Історії України-Русі”, в його музичній та літературно-поетичній творчості, навіть у тематиці та змісті лекцій, літературно-музичних вечорів і т.д.

Закоханість М.М.Аркаса у свій народ, глибока повага і шана до історичного минулого України та її героїв, непохитна віра в щасливе майбутнє, нарешті, у величне прийдешнє нашої чудової землі-матінки, країни, держави України-Русі відбилися навіть у виборі викресленого цензором на обкладинці книги епіграфу з поеми-пророцтва Т.Г.Шевченка до історичної праці М.М.Аркаса.5

Читаймо, шановний читачу, думаймо, міркуймо, а потім кожен у своїй праці, справі обов’язково діймо... Бо ніби тепер до нас написано в очікуванні наших справжніх, конкретних діянь і вчинків:

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну...6

На становлення М.М.Аркаса як особистості, митця, історика, громадського діяча, справило вплив національне відродження в Україні кінця XVIII – першої половини XIX століття.

Проте надзвичайно сильним і невичерпним , благотворним і надихаючим джерелом формування його як особистості, її поглядів і, зрештою, дій, була високоосвічена і багатогранна, духовно багата родина.

На відміну від розділу ІІ, §1, де ми досить побічно розповіли про родину Аркасів, щоб не губилася цілісна нитка розповіді про М.М.Аркаса, у післямові надолужимо прогаяне, розкажемо детальніше про діда, батька і дядька (брата батька) Аркасів. Це, зрозуміло, допоможе краще усвідомити, як, у яких умовах, під якими впливами формувався Микола Миколайович Аркас, зокрема, як історик і громадський діяч, патріот своєї землі...

Дід Андреас (Андрій) Емануїлович Аркас (1766-1825) народився в м. Патрасі. Восьмирічним хлопчиком був захоплений турками і відправлений на ринок невільників.

Грецький священик викупив його. Андреас закінчив патріаршу школу, одружився на сестрі свого товариша Феохариса Хаскара.

У 1794 р. з дружиною, грудним сином Захарієм та іншими переселенцями змушений був тікати з Греції в Росію з політичних мотивів – через жорстокі переслідування за участь у визвольній боротьбі Греції (була тоді турецькою провінцією) проти турецького владарювання. Після багатьох небезпечних пригод дібралися до Миколаєва, який тільки почали забудовувати і заселяти. Займався спочатку торгівлею.

Незабаром він одержав дворянство, придбав невелике володіння. Став викладати історію і грецьку мову в Чорноморському (Миколаївському) штурманському училищі. Крім цього, все життя займався археологією і складанням словника. Досконало володів 12-ма мовами, склав паралельний словник цих мов. Рукопис словника зберігався в родинному архіві Аркасів. Пізніше був головним перекладачем при штабі Чорноморського флоту.

В родині Аркасів було 9 дітей. Сини одержали серйозне домашнє виховання, всебічну класичну освіту. Батьки виховали у них працелюбство, вимогливість до себе, самодисципліну, високі почуття гідності й честі, навчили їх цінувати і поважати гідність достойних, дорожити часом і невтомно трудитися.

Помер А.Е.Аркас у Миколаєві в 1825 р. у чині колезького секретаря.

Рідний брат батька, дядько Миколи Миколайовича, Захарій Андрійович Аркас (1793-1866) – генерал-лейтенант, археолог, історик. У 13 років поступив волонтером у Чорноморський флот, потім – штурманський учень, штурманський помічник, гардемарин, мічман, лейтенант. У 1826-1830 рр. – доглядач Чорноморської роти в Миколаєві. Брав участь в російсько-турецькій війні 1828-1929 рр., у взятті Варни. З 1830 р. – інспектор Одеського карантину і капітан над портами.

Після 1837 р. проживав у Севастополі: член правління Севастопольського військового карантину, генерал-майор – інспектор Севастопольського дівочого училища дочок нижчих чинів Чорноморського відомства, активний учасник створюваної з 1822 р. Севастопольської морської офіцерської бібліотеки (стала змістом всього його життя), в 1847-1857 рр. – член дирекції бібліотеки. В серпні 1855 р. перед облогою Севастополя разом із капітаном 1-го рангу Г.І.Бутаковим перевіз бібліотеку до Миколаєва, де вона й працювала до 1890 р., аж до повернення в Севастополь. Вона відіграла неабияку роль у культурному житті південноукраїнського краю.

Помер З.А.Аркас у Севастополі, де й похований. Одруженим не був, завжди підпорядковував своє життя й діяльність громадській справі. Свою багату колекцію документів, монет і медалей, бібліотеку заповів у дарунок Херсонському музею.

Поряд зі службовою діяльністю серйозно займався, під впливом батька, історією та археологією. Його праці з античної археології Причорномор’я, історії Чорноморського флоту друкувалися в Записках Одеського товариства історії та старожитностей, членом якого він був з 16 серпня 1846 р. Це, зокрема, «Сравнительная таблица Эллинских поселений по Эвкинскому понту безыменного автора с местностями, назначенными на меркаторской карте, составленной в 1836 году» (Записки Одесского общества истории и древностей, т.3, 1853), «Начало учреждения российского флота на Черном море» (Записки ООИД, т.т. 4-6, 1858, 1863, 1867), «Описание Ираклийского полуострова и древностей его. История Херсонеса» (Миколаїв, 1879).

Батько, Аркас Микола Андрійович (1816-1881) – адмірал, генерал-ад‘ютант, особистий товариш Олександра ІІ, у 1871-1881 рр. – військовий губернатор міста Миколаєва, головний командир Чорноморського флоту і портів.

У 1828 р. поступив волонтером на військовий корабель “Императрица Мария” старшим офіцером, на якому служив його старший брат Захарій Андрійович. Брав участь у взятті Варни. Навчався у Миколаєві у штурманській роті, був гардемарином, мічманом, лейтенантом. На початку 1844 р. був викликаний до Петербурга, звідки повернувся через 2 роки в Миколаїв капітан-лейтенантом. Потім його призначено флігель-ад‘ютантом імператора Миколи І з переведенням у гвардійський екіпаж. Командував кораблем “Владимир”, супроводжував у 1852 р. Миколу І зі свитою у Севастополь. У 1860-1873 рр. – контр-адмірал, віце-адмірал, генерал-ад‘ютант, адмірал.

Серйозно займався також економічними проблемами. Після Кримської війни налагодив пароплавне сполучення по Чорному, Азовському і Середземному морях. Заснував “Російське товариство пароплавства і торгівлі”.

Одержавши тривалу відпустку для лікування, проживав влітку у своєму маєтку в с. Богданівка поблизу Миколаєва, (тепер – с. Стара Богданівка), де побудував домову церкву, влітку – в Одесі. Словом, як сам говорив, “нудьгуючи бездіяльністю”, упорядкував зібраний М.М.Мурзакевичем історичний архів.

26 квітня 1871 р. М.А.Аркаса призначено Головним командиром Миколаївського порту і військовим губернатором Миколаєва, а 1 жовтня – Головним командиром Чорноморського флоту і портів. Водночас приділяв багато уваги розвитку міста та його благоустрою.

За нього в Миколаєві було засновано комерційний банк, статут товариства взаємного кредиту, окружне правління товариства Червоного Хреста та ін. Будувалися тротуари, поліпшено освітлення вулиць, встановлено стовпи з ліхтарями на них. У Широкій Балці було влаштовано шпиталь для тифозних хворих, єврейський і караїмський цвинтарі. Збудовано притулок для похилих людей і дітей, відкрито чотири нічліжні притулки для бездомних.

М.А.Аркас домігся від Морського відомства передання приміщення для Маріїнської жіночої гімназії (тепер там Перша українська гімназія), місця для побудови залізничного вокзалу. Було прокладено шосейну дорогу від вокзалу через піщану територію до Бузького мосту, забудовано (для захисту міста від піску) землі піщаного південно-західного району міста.

Займався благодійницькою діяльністю. На його власні кошти біля церкви Всіх святих (міський цвинтар) була побудована двоповерхова каплиця (1857 р.), що збереглася до наших днів. Ім‘ям М.М.Аркаса після його смерті був названий перший у Миколаєві сквер, розташований тепер напроти Першої української гімназії та поруч з Музеєм суднобудування і флоту (тоді – будинок Головного командира Чорноморського флоту і портів). Нині це Сиваський сквер.

При Миколаївському морському шпиталі в 1875 р. була відкрита фельдшерська школа. Благоустроєно міське кладовище, а церква на ньому обнесена чавунними гратами і т.д. і т.п.

За рік до його кончини, в 1880 р., Миколаївська міська дума присвоїла М.А.Аркасу звання почесного громадянина міста Миколаєва. Того ж року Миколаївська міська громадська управа вручила йому вітальну адресу, де характеризувалася невтомна його діяльність зі всіх напрямків, у тому числі в галузі освіти:

«Состоя по званию своему почетным попечителем учебных заведений города Николаева, Ваше Высокопревосходительство всегда чутко прислушивается ко всем нуждам этих заведений...  Вы приняли самое деятельное участие в исходотайствовании открытия в городе Николаеве юнкерского училища, Александровского реального училища, в преобразовании частного пансиона госпожи Панферовой во вторую общественную женскую гимназию, обратили внимание на необходимость увеличения числа народных школ; при Вашем благосклонном содействии утверждено в принципе ходатайство об утверждении в городе Николаеве высшего технического училища и в настоящее время поддерживается ходатайство об открытии в городе Николаеве военной гимназии…»

Він займався науковою діяльністю, публікував свої праці. Так, в журналі «Морской сборник» були вміщені такі статті М.А.Аркаса, як:

«Описание маневров двух соединенных дивизий Балтийского флота» (1853); 

«Турецкий, греческий и неаполитанский флоты в 1852 году» (1853);

«Размышления о приготовлениях к дальнему вояжу» (1854);

«Испытания над гребными винтами на паровой канонерской лодке  «Пострел»,  деланные в 1855 году» (1865). Він був одним із авторів книги «Артиллерийские учения».

М.А.Аркас на свої кошти видав працю брата З.А.Аркаса «Описание Ираклийского полуострова и древностей его». Кошти від цього видання передав Одеському товариству історії і старожитностей та Херсонському музею. Він заповів Миколаївському притулку 20 тисяч карбованців на утримання і навчання десяти стипендіаток.

Петро Миколайович Аркас (народився 13 квітня 1879 р.), син М.М.Аркаса, служив офіцером у Петербурзі, покінчив із собою в середині грудня 1902 р., похований у родинній усипальниці в Миколаєві.

Молодший син М.М.Аркаса, Микола Миколайович (народився 21 серпня 1880 р.), помер 13 грудня 1938 р. у Хусті, де й похований.

У 1919 р. вдова М.М.Аркаса – Ольга Іванівна, передала родинний архів до Миколаївського історико-археологічного музею, подарувала міській бібліотеці 4000 книг. Однак, незважаючи на такий безцінний дар місту, 62-річну бідну і нещасну жінку змушували працювати на розчищенні революційного червоного Миколаєва. До того ж представники нової революційної влади систематично вимагали від неї сплати грошей, як від “експлуататорки трудового народу”.

Вирішивши виїхати за кордон, О.І.Аркас ретельно переглянула родинний архів і передала його міському музею. Пізніше його було вилучено з музею і передано до спецсховища архіву. Зрештою, він дочекався свого часу і зараз до документів має доступ кожний бажаючий. При перевезенні архіву по дорозі чимало справ пропало. Колишній директор музею, тоді науковий співробітник Ф.Т.Камінський, деякі справи забрав додому, окремі документи через нього потрапили до приватних осіб. А все, що стосується музичної творчості М.М.Аркаса, Ф.Т.Камінський через Л.С.Кауфмана передав до Києва, до Міністерства культури України.

У 1920 р. Ольга Іванівна, дружина М.М.Аркаса, разом з донькою Оксаною та її сином Володимиром, її ж другим сином і онуком Миколою емігрували до Туреччини. На Ялтинській пристані у сутолоці поспішної евакуації на очах Аркасів загинула частина родинного архіву та майно (зокрема, дві збірки пісень, близько 80 текстів М.М.Аркаса). Менше року родина проживала у Стамбулі, у 1920 році поселилася в Ржевнівцях під Прагою. Тут Аркаси жили майже 30 років.

На початку лютого 1936 р. померла Ольга Іванівна Аркас, була похована на Ольшанському кладовищі в Празі. Через 10 років не стало Оксани Миколаївни, а у 1948 р. покінчив життя самогубством її молодший син Володимир, фактично брат усиновленого у чотирирічному віці Аркасами Миколи.

Останній переїхав до Франції, у Бессанкур. У 1958 р. його родина переїхала до США. До того навчався у Празькому університеті, де його улюбленим викладачем був відомий український історик Д.І.Дорошенко.

Повертаючись до родинних коренів, Аркас-молодший (1898-1983) займався старогрецькою та новогрецькою філологією, опанував мови, античну літературу та історію. У 1928 р. у тому ж Празькому університеті отримав наукову ступінь доктора філософії.

У Ржевніцях здійснив перший в українській літературі повний переклад “Іліади”, потім – поетичний переклад “Слова о полку Ігоревім”. На початку 1965 р. завершив велику історичну працю “Історія Північної Чорноморщини з діб прадавніх й до часів козаччини”. В одному з своїх перших листів Л.С.Кауфману (від 13 жовтня 1959 р.) повідомляв, що вже більше десяти років пише родинну хроніку-спогади. Пізніше в листі, у березні 1961 р., він напише, що хроніку почав писати ще в 1938 р. дещо з неї публікував у англомовному часописі. У 1993 р. вона побачила світ в Миколаєві.

З листів Аркаса-молодшого із США до Л.С.Кауфмана перед нами постав образ людини, що й на чужині залишається вірним сином України, що взагалі було притаманним усім Аркасам: “В національному відношенні я дуже толерантний, слідуючи життєвій правді – скрізь є погані і добрі люди. Шовінізм мені цілком чужий, хоч свою Україну я палко люблю і прагну її волі. А Вам честь і слава, що присвятили себе нашому безталанному народу”.

За 40 років блукання по світу за межами України (мав сина-одинака), звичайно, вимушеного, був він і вояком (захищав у складі Карпатської Січі Карпатську Україну в березні 1939 р.), і студентом, і чорноробом, доктором філософії, наймитом-батраком у поміщика, лісорубом, орачем. Закінчував свій життєвий шлях полотером у США. Був простою, незаангажованою, цілком далекою від політики людиною.

Уже неодноразово згадуваний і цитований нами киянин-музикознавець Л.С.Кауфман у післявоєнні роки тривалий час підтримував з ним переписку. У Києві зберігається це листування. В редакції журналу “Вітчизна” зберігається рукопис Аркаса-молодшого (онука) – його переклад Гомерової “Іліади”. Все це чудово висвітлено в історичній розвідці В.І.Ульяновського, включеної до “Родинної хроніки...” Аркаса-молодшого за редакції відомої дослідниці-аркасознавця О.Полухіної. Л.С.Кауфман переконував  М.М.Аркаса повернутися до радянської України. Наполягав у листах, що вона вільна, розквітла ... і благоденствує в союзі суверенних республік.

Однак останній не вірив. Нарешті, не витримав пропагандистського тону Кауфмана, і відповів досить категорично, по-діловому чітко: що, мовляв, значить самостійність, незалежність і суверенність радянської України? Це категорії мислення, які в “старій, невченій голові якось не укладаються”.

Адже, на його думку, самостійність, незалежність, суверенність кожної нації, кожної держави – будь-то республіка, монархія, тоталітарна деспотія і т.д. – характеризуються багатьма непохитними ознаками.

Головніші з них, на його думку, такі:

Державні границі, які охороняються пограничною сторожею, а на шляхах стоять шлагбауми і митниці.

Свою валюта.

Своє військо.

Свої закони.

Державна мова чи мови, коли в склад держави входять кілька народностей.

Свій національний прапор, освячений кров’ю дідів.

Свої поштові значки.

Своя економіка.

Своя система залізниць.

Свій національний знак-герб.

Своя незалежна церковна ієрархія.

Свої посольства і консульства по чужих краях.

Своя власна національна політика й державна система.

Свій гімн.

“А потім, - відверто різко, але й по суті, зауважив далі Аркас, - яка ж там, Боже милий, самостійність після радісного “возсоединения”? Я б, їй Богу, не спинив ні на хвилину свій погляд на споруді Дніпрогеса. Все те мертве, без душі... Замулений Дніпро і затоплені пороги були живим стимулом того, що сталося з Україною. Україна Аркаса була сплюндрована, і не було куди вертати. Хіба що до батьківських могил”.7

Микола-молодший постійно згадував про них, раз-у-раз просив Кауфмана, як буде в Миколаєві, “уклонитися йому низенько від мене”, відвідати родинний склеп і зробити його фотографію, а також розпитати в місцевому музеї, чи не збереглися якісь фотографії та речі Аркасів.

Л.С.Кауфман виконав прохання і надіслав до Сі-Кліффа фото усипальниці. Водночас також повідомив, що у Дарницькому районі м. Києва є вулиця Миколи Аркаса. У Державному театральному музеї поставили його бюст у виконанні миколаївського скульптора О.А.Здіховського.

Микола Аркас розчулено відповідав Л.С.Кауфману: “Усе ніби виринуло з забуття і пригадало мені минуле й тих, чий тлін зберігається в ній (усипальниці – В.Ш.)... Ви сполучили мене з минулим, стежка до якого вже заросла бур‘яном”.

А ось якою була оцінка онука діяльності свого діда М.М.Аркаса. З докором і жалем він писав: ”Маю я перший том Радянської, т. зв. Української, енциклопедії і з неї довідався, що покійний батько мій займався на історичній арені крутійством – замість корисної праці бублики крутив, як говориться... Чого тільки не буває на світі божому”. Через це він різко заявив Кауфману, що цілком інакше, ніж прийнято в радянській Україні, оцінює творчість свого названого батька.

Власне розуміння значення М.М.Аркаса в історії українських національних змагань названий син визначав так:

“Я його ціню й поважаю перш за все за його кришталеву чесність та шляхетність душі, потім, як автора історії нашої Батьківщини. Популяризацією цієї історії він правдиво подав образ нашої минувшини, не вживаючи жодних натяжок, підтасовок, перекручувань правди, підганяння її в ту машталю, в яку декому подобається в дану хвилину загнати. У батьковій історії немає ні тенденційності, ні передвзятості до певних моментів її , ні хворобливого шовінізму і нетерпимості. Ця історія, і тільки вона, пробудила у нашому народі національне усвідомлення й вивела його з пітьми на арену новітнього буття, й пощерблені шаблі наші знову загострилися. Аж потім виступає батькове композиторство...”

Водночас Аркас-молодший констатував, що величезний вплив “Історії України-Русі” на “гущу народу українського” тепер просто замовчується. Однак він упевнений, що саме заслугами цієї національно свідомої книги “пробудиться наш народ з двохсотлітньої летаргії”. Взагалі, мовляв, батькова книга “в бутті українського народу мала прямо епохальне значення”.

Микола-молодший подав також цікаві свідчення щодо самого написання “Історії”. По-перше, сам М.М.Аркас ставився до цієї справи, як до священного і святого обов‘язку. За його добре виконання він щоранку перед працею і щовечора по її завершенні гаряче молився. По-друге, називав імена перших помічників автора “Історії”, про роботу яких до цього нічого достеменно не було відомо. “Добре пам‘ятаю, - писав з цього приводу Аркас, - Юхима Тимофійовича Литвина... Йому саме належить головна заслуга в тому, що “Історія” та побачила світ й що мала такий успіх. Пам‘ятаю також прізвище й переписувача “Історії” Пітушенка, який, проте, співпрацював з татом одне лишень літо в Богданівці і, з огляду на свою донжуанську вдачу, швидко вивтікав з маєтку”. 

Микола-молодший часто згадував Україну, своє дитинство, родину. У листах він писав, що в минуле переносить його музика Бетховена, Шуберта, Гуно, Баха, Россіні, Гайдна: “Їх розповідь заносить мене далеко у пройшле: стеляться широкі, незаймані степи буйнотравні з тирсою сріблястою по перелогах, ті цілинні степи, які я пам‘ятаю й яких на Вкраїні зараз вже нема, рідний Буг рокоче хвилями, бовавніє далеко на обрію могилка, шумить нетрами Базавлук, ревуть корови. Буг ще й досі рокоче хвилями, а иншого нема; зникло, як слава козацька... Ось цими образами, що виникають перед моїм ретроспективним зором, я власне й живу.”

Водночас був упевнений, що сучасна Україна йому чужа. Перед його очима стояла вимріяна стара Україна. Про неї він писав тепло і гарно: “Я приріс серцем до тієї України, коли херсонські степи хвилювали ще тирсою, коли терпко пахло євшан-зіллям - полинем, коли надвечір з христофорівських плавень лунав вовчий вий, коли в простеньких, але чепурненьких селянських хатках увечері блимало світло каганця або керосинової ”коптилки”, коли скрепів журавель, коли лунала наша пісня, скомпонована душею народу може п’ятсот літ тому. Я пам‘ятаю поважний благовіст Миколаївського Собору, який котився по повені Бугу й чувся за двадцять верст од міста, в нашому маєтку. Я пам‘ятаю храмові свята, квітник дівчат та парубків коло церкви, процесії співучі і виблиск наперсного хреста пан-отця. Я пам‘ятаю сліпців-кобзарів й сліпців-лірників. Я пам‘ятаю “вулицю” на селі й себе, півпарубка, у вишитій сорочці, синіх шароварах, чоботах “з рипом” і малиновий пояс – барва нашого села. Я пам‘ятаю розмови з простолюддям мудрим, виснаженим працею, але бадьорим духом... Зайшлий світ, але яким прекрасним, оригінальним і самобутнім він був, скільки ховав він в собі моральних і побутових скарбів”.

Досить цікавим, на нашу думку, є спогад Миколи-молодшого в одному з листів про Желябова. Висвітлюючи стосунки з ним М.М.Аркаса, В.Г.Сарбей вважав їх свідченням аркасівських зв‘язків з революційним рухом, майже революціонером. Доводив про розуміння М.М.Аркасом, навіть його схильність до революційних ідей та ін.

Однак, якщо виходити зі свідчень Миколи-молодшого, то подібні твердження не мають під собою достатнього ґрунту, вони все ж таки голослівні. В одному з листів він, зокрема писав: “Желябова батько добре знав особисто й три дні переховував навіть його на горищі миколаївського “дворця”, коли його розшукувала поліція, ще перед замахом на Олександра II-го. Однак під впливом Желябівських ідей батько ніколи не був й оповідав про нього, як про “звіроподібного суб‘єкта”, на рідкість антипатичного”.

Прикметно, що Л.С.Кауфман, передрукувавши усі листи Миколи-молодшого (листування між ними тривало з 1959 до осені 1965 року, після чого з невідомих причин припинилося), можливо, збирався їх опублікувати, із зрозумілих обставин для того часу опустив це свідчення про Желябова.

Звичайно, для комуністичної доби це була прийнятна практика. А хіба щодо Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка, Л.Українки не здійснювалися марні зусилля-просторікування челяді партійних бонз навіть “зробити” з них ледве не марксистів?!

Родинну хроніку-спогади писав на підставі “перевірених досконально даних” для сина-одинака. “Я хочу, щоб син мій добре знав про минулість нашого роду, про окремих його персонажів і про колишнє, потонуле у забутті Лети, життя; щоб узнав, як жилося колись, як думалося і в що й у кого вірилося, щоб знав, що сучасна нам сірість, безвідрадність й прозаїчність, - явища нові, яких не знали наші батьки й діди. Горе, нещастя й злидні були завше, радість й щастя теж, але ці останні були цілком инші, емоціонально”.

Пояснюючи в одному з листів до Кауфмана, чому він не добився чогось кращого, а, будучи доктором філософії, натирає підлогу, Аркас писав: “Бачите, у цьому я сам винен, винна моя вдача інертна, непідприємна, по-дурному скромна, вона позбавлена, цілковито напористости, пробійности, без яких у наш час людина являється “шляпою”. Я і є така “шляпа”, літаю думками в ампиреях, мріями – у минулім, живу, властиво, ним. Тому я ніколи не був активним у суспільнім життю”.

Однак його книгу високо оцінили в еміграції Є.Маланюк, О.Пастернак та ін. Одночасно в кількох рецензіях (О.Домбровський) вона була розглянута досить критично. Не виключено, що з цієї, однієї з причин другий том книги “Історія Північної Чорноморщини” або хоча б якесь її продовження так і не побачило світу.

Насамкінець наведемо і таку висловлену в  листах в Україну його думку, яка в певній мірі дозволяє начебто підсумувати загальну оцінку Миколи-молодшого, як людини, вченого, діяча науки і культури, палкого патріота своєї Батьківщини, яким був і його дід, М.М.Аркас: “Моїм великим бажанням було, щоб усе скромне насліддя дісталося Батьківщині, а не зпорохніло тут під чужими тинами...”9

Після п‘яти років виснажливої праці в Америці, серцевого нападу він отримав “жебрацьку допомогу” – пенсію, і фактично перейшов на утримання дружини і сина, які працювали на фабриці. Це дало йому змогу повернутися до творчої праці.

Ось такі вони, Аркаси, що проживали на Півдні України в 1794-1920 рр. Такий Микола Миколайович Аркас – слава і гордість усієї України, який чимало зробив і для світової науки та культури. Освічений і талановитий, добрий і щирий, людяний і толерантний, принциповий і послідовний, доброзичливий і безкомпромісний, він самовіддано і жертовно вболівав та працював на свою Батьківщину, глибоко вірив у яскраву зорю і щасливу долю своєї України.

Таким він був і назавжди залишиться в пам’яті і конкретних справах його нащадків. Попри усілякі просторікування-цвірінькування недолугих з минулого і сучасного, що подекуди ще, на жаль, зустрічаються, немов “оплески з того світу”, незалежна Україна вже вступила у своє друге десятиріччя. Те, про що мріяв і за що боровся М.М.Аркас, звершилося.

А за те, якою вона має бути, усім нам слід ще добре працювати та працювати, а не тільки чекати від неї негайних благ та пільг.

Нинішній читацький загал значно освіченіший від своїх попередників. Отож, сподіваємося сьогодні на глибше освоєння Аркасової спадщини. І тут залишається віщою геніально проста настанова незмінного кумира М.М.Аркаса – великого українського Кобзаря Т.Г.Шевченка, його невмируще звернення до всіх поколінь читачів, глибоко зацікавлених всебічним пізнанням історичної минувшини:

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,        

Ніже тії коми,

Все розберіть...

... Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.8

Цей Шевченківський заповіт-побажання, пересторога-дороговказ завжди був актуальним. Актуальний він і сьогодні, коли багато хто “научається” тільки чужому, цураючись чомусь рідного, свого.

Багатюща спадщина Миколи Миколайовича Аркаса, його життя, творчість, діяльність – яскравий зразок невтомного служіння Батьківщині, своєму народові, на благо світової науки і культури. Він – слава і гордість усієї України, рідної йому Миколаївщини.

Ця свята правда особливо актуально і знаменно звучить тепер, коли урочисто відзначаємо 150-річчя від дня народження М.М.Аркаса, що так славно і щасливо співпало з 10-літтям Незалежності України.

Отож нехай ця славетна, велична і безсмертна спадщина, невмирущі ідеї Великого Українця і надалі слугують практичній реалізації, утвердженню української національної ідеї, основою якої, її серцевиною була, є і завжди буде соборна Українська держава, постійно благословляють і осявають перше 10-ліття її незалежності, наступний поступ в сім‘ї народів усієї планети, світовій співдружності вільних, щасливих і дружних землян.

 

 

1.  Див.: Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України від 28 травня 1996 року.-К.: 1996.-С.5.

2.  Рукописний відділ Київського Музею-архіву літератури і мистецтва.-Ф.323.-Оп.1.-Спр.21.

3.  Береза І. Микола Аркас // Освіта.-1992.-30 грудня.

4.  Рукописний відділ Київського Музею-архіву літератури і мистецтва.-Ф.323.-Оп.1.-Спр.21.

5.  Там само.-Спр.16. ік.

6.  І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє ПОСЛАНІЄ // Тарас Шевченко. Кобзар. К.: Державне видавництво художньої літератури. – 1961.-С.283.

7.  Микола Аркас-молодший. З родинної хроніки... За редакції О.Полухіної .- С.15-16.

8.  І мертвим, і живим... // Тарас Шевченко. Кобзар.-С.286, 288.

9.  Микола Аркаса – молодший. З родинної хроніки... За редакції О.Полухіної. – С.17.

Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність. Розділ 4, 5, 6.

Рейтинг користувача:  / 0

 


 

РОЗДІЛ ІV.

 

ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА М.М.АРКАСА

 


 

§1. Визначна пам’ятка вітчизняної історіографії – перша україномовна, узагальнююча, популярна книга “Історія України-Русі”

 

Уже в дитячі роки виявилося захоплення М.М.Аркаса історією рідного краю. Ще більше зріс цей інтерес до історичних знань, став більш глибоким і усвідомленим під час навчання в гімназії, і особливо в університеті. Звичайно, на нього не могла не справити впливу увага і любов до минулого, котра панувала в родині, історичні дослідження і публікації діда, батька і дядька Захарія, зокрема, у виданнях Одеського товариства історії та старожитностей (1839-1919 рр.), членами якого вони були.

Діяльність цього товариства мала певний вплив і на формування М.М.Аркаса, як історика. Воно займалося дослідженнями та пошуками документальних матеріалів у архівах, створенням монографічних та інших праць, публікуванням матеріалів добірок у “Записках”, вивченням пам’ятних місць, пов’язаних з козацтвом та ін.

Членами цього товариства були А.А.Скальковський, О.О.Андрієвський, О.А.Загоровський та ін. Серед них особливе місце належало А.А.Скальковському, який “заміняв до створення товариства цілу археографічну комісію”. Він тричі, в 1840, 1846 і 1885 роках, видавав в Одесі “Історію Нової Січі або останнього Коша запорозького. Доповнення до другого видання твору”, його стаття “Дунайський епізод в турецькій кампанії 1769-1774 рр.” була надрукована у “Временнику” Імператорського Московського товариства історії та старожитностей російських (М.: 1854.-Кн.19.-Исслед.-С.9-30).

Коли ж згодом через захворювання руки змушений був відмовитися від музичної творчості, то  вибір М.М.Аркаса припав на заняття історією. Так з‘явилася потім на світ божий його “Історія України-Русі”.

Фототипічні перевидання вперше виданої у Петербурзі 1908 р. книги М.М.Аркаса “Історія України-Русі” були здійснені київським видавництвом “Вища школа” у 1990 і 1991 роках загальним накладом 80 тис. примірників. Її ще одне, і поки що останнє перевидання багатотисячним накладом  у 1994 році Всеукраїнським державним видавництвом “Маяк” (м. Одеса), розійшлося блискавично.

Увагу найширших кіл читачів сьогодні Аркасової “Історії України-Русі” привертає захоплююче цікавий зміст фактичного матеріалу про події та явища давнього і порівняно недавнього історичного минулого. Вона дуже приваблює простою, образною мовою викладу. Її автор не обмежується зафіксованими у сухих документальних джерелах даних. Навпаки, він залюбки вдається до фольклорного бачення історії, різних легенд і переказів, що закарбувалися в історичній пам’яті народу. Пізніше вони були записані вченими-народознавцями.

Автор перевагу надавав висвітленню політичної історії проти соціально-економічної. Водночас має місце деяка гіперболізація міжнаціональних конфліктів та ін.

У книзі є окремі неточності в датах, іменах, трактуваннях. До речі, вони виправлені у названих перевиданнях, хоч в цілому все відтворено так, як було у першому виданні. Причини цього – як друкарські недогляди, так і недостатньо критичний підхід автора до джерел, у ряді випадків сумнівної вірогідності, що нерідко буває взагалі.

Авторська періодизація історичного процесу в Україні побудована за зовнішніми ознаками завоювання і підпорядкування українських земель тій чи іншій державній владі. Його дослідження охоплює досить значні часові рамки: VI ст. до н.е. – початок XX ст. У цих межах він здійснює відповідний поділ історичного матеріалу, що суттєво різниться від поділу історичних подій у працях М.С.Грушевського та сучасних українських істориків, О.Субтельного та ін. з української діаспори. Насамперед періодизація історії України М.М.Аркаса відрізняється кількістю розділів, хронологічними межами та їх означеннями, методологією і принципами підходів до періодизації.

На відміну від М.С.Грушевського, О.Субтельного та ін., він розглядав не п‘ять, а дев‘ять періодів вітчизняної історії: I – скіфо-сарматський; II – київський; III – галицький; IV – литовський; V – польський; VI – гетьманський; VII – руїна; VIII – московський; IX – Україна під владою Російської та Австрійської, Австро-Угорської держав.

До того ж періодизація М.М.Аркаса опускає розділ про первіснообщинний лад, його внутрішні поділи на палеоліт, мезоліт, неоліт; не зачіпає він також трипільських поселень.

Він пише, що “... перший період нашої історії тягнеться багато віків од невідомих нам часів аж до того, коли  виступає міцна київська держава з своїми князями”.

Другий період історії України, на відміну від інших, не має чіткого хронологічного початку. Історик підкреслює: “Літопис цей початок київської держави кладе на 862 рік. Але що воно певно так – покладатися не можна, бо про ті часи нашої історії ми маємо дуже мало звісток і в наших літописах, і у чужих письменників”.

М.М.Аркас відносить до 880 р. захоплення Олегом київського престолу: “Тут він у 880 році обманством викликав до своїх човнів Аскольда і Діра, прикинувшись купцем і, як вони повірили і прийшли подивитися на його крам, він схопив  і повбивав їх. Тоді сам пішов у Київ, де й став князювати, зробивши його столицею своєї держави. А що Олег ступив на князівство після князя Діра, котрий мабуть жив ще в кінці 880-тих років, то й початок князювання Олегового треба посунути на той час”.

Водночас М.М.Аркас помітно скоротив хронологічні рамки київського періоду 1169 роком, коли Андрій Боголюбський захопив і зруйнував Київ: “Після того погрому, що вчинив Андрій Суздальський, зносини північної Русі... з Руссю південною, або “Україною” пориваються більш як на пів-тисячі”.

Однак історики України, як відомо, вважають кінцевою датою київського періоду 1240 рік, коли монголи захопили і зруйнували Київ.

Галицький період, за М.М.Аркасом, охоплює 1087-1340 рр., а литовський – 1320-1501 рр. Однак інші історики хронологічні рамки періодів позначають виключно століттями.

Як уже зазначалося, історик виділяв окремо литовський та польський періоди в історії України. Козацькі часи окремо ж не розглядав, а включив їх до польського періоду.

З 1087 р. він починає галицький період і пов‘язує його початок з правлінням Рюрика Ростиславовича. Інші історики схильні починати цей період з 1097 р., коли в Любечі на з‘їзді князів було визнано принцип вотчини – однієї з вагомих причин відокремлення князівств від Києва. За Аркасом, цей період закінчується 1340 роком, а 1320 року починається литовський період. Отже, має місце накладення одного хронологічного періоду на інший.

За основу періодизації М.М.Аркас брав спільність становища та устрою. Тому стосовно литовського періоду (1320-1501 рр.) він указував: “У цьому періоді нам доводилося мати діло не з одним українським, а й з Литовським народом...” Його початок пов‘язував з правлінням Гедиміна, який на той час загарбав Берестейську та Дорогочинську землі. Тому Гедимін і підписувався: “Король Литовський і Руський”.

Польський період М.М.Аркас починає з 1501 р. і закінчує 1647 р., тобто коли Україна опинилася поєднаною “проти волі своєї з Польщею”.

Гетьманський період 1647-1663 рр. передує періоду руїни. Його він виділив окремо, “бо обставини історичні складаються так, що у цю добу Україна стає більш-менш незалежною, власть гетьманська стає самостійнішою; до України звертаються чужеземні володарі і чужеземні держави як до рівні”.

Одна з особливостей як змісту книги, так і її періодизації – надмірна персоналізація, вся історія України пов‘язана з життям і правлінням князів, гетьманів, кошових, царів. Це стосується як Київського, так і ІІІ-VІІ періодів. Київський період починається з Олега і закінчується Мстиславом ІІ Ізяславовичем, тобто він пов‘язаний з владарюванням київських князів. У той же час з “Гетьманом українським Богданом Хмельницьким” асоціюється гетьманська доба.

Для VI-IX періодів характерний дещо інший підхід автора “Історії України-Русі”, коли, не пориваючи з персоніфікацією при висвітленні важливих історичних подій, саме вони взяті за основу періодизації. Так, щодо VII періоду М.М.Аркас зазначив таке: “Називаючи цей період руїною, історики не вигадують це назвісько од себе, - воно збереглося у народних переказах за ті часи і справедливо показує, що Україна доборолася до краю”. Адже руїна пов’язана з фактичним поділом українських земель та юридичним його оформленням спочатку Андрусівським перемир’ям, а потім “Вічним миром” між Москвою та Варшавою.

Передостанній, VIII період – Московський, – історик розпочинає з 1764 року, коли “кінчається хоч і гірке, та все ж схоже на самостійне життя України”.

Отож, запропонована М.М. Аркасом періодизація історії України, як би не стверджували окремі історики минулого і сучасного про її спрощеність, а то й навіть примітивізм, досить оригінальна та специфічна, що вже само по собі цікаво.

Автор-упорядник перевидань 1990, 1991 і 1994 років В.Г.Сарбей не втручався і в авторський текст, хоча в історичній термінології М.М.Аркаса ряд виразів не відповідають нормам теперішньої української літературної мови. Так, незвично для сьогоднішнього читача звучать вживані в книзі терміни “жиди” (замість євреї), чи “ляхи” (замість поляки). Але ці історичні терміни були тоді єдино поширеними, відповідали нормам української народної мови дореволюційного часу. До того ж стосувалися визискувачів народних мас, тобто несли в собі не лише національний, але й передусім певний соціальний зміст.

Невдовзі поняття залишилися незмінними, їх широко вживали і класики української літератури й історіографії Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, М.П.Драгоманов, М.І.Костомаров та ін. Так само їх і залишили у перевиданнях “Історії України-Русі”. Посторінкові ж, найнеобхідніші коментарі, де подано різні уточнення, оцінки на основі сучасних підходів, подальших наукових розробок вітчизняної історії, викладено в книзі після основного тексту.

Революційні події 1905-1907 рр. призвели до того, що царизм був змушений 1906 р. відмінити найсуворіші заборони української мови в освіті (але вона так і не стала мовою народної освіти) та друкові. Виникли умови для випуску у світ “Історії України-Русі”. Він шукав кошти, грамотних друкарів. Однак сподівання на меценатів не справдилося, зрештою, М.М.Аркас бере видатки на себе. Це згодом підірвало його матеріальне становище.

Спочатку передбачалося надрукувати книгу в Одесі за основного сприяння активного громадського діяча в галузі українознавства М.Ф.Комарова, потім – в українському видавництві “Вік” і видавництві журналу “Киевская старина” (Київ).

Обраний М.М.Аркасом редактор книги Василь Миколайович Доманицький (1877-1910) опрацював її рукопис 1907 р. у Петербурзі, в подальшому мав здійснювати безпосередній нагляд за її друкуванням. Все це й спонукало М.М.Аркаса передати своє дітище Петербурзькій друкарні товариства “Общественная польза”. М.М.Аркас не побоявся вступити у ділові стосунки з Василем Миколайовичем, переслідуваним поліцією з гімназійних, університетських років за такі “крамольні” діяння, як поширення друкованих у Львові закордонних періодичних видань, розсилку відозв “До пожертвувань на святкування 25-річного ювілею літературної діяльності соціаліста Івана Франка”, участь в “українофільських гуртках” у Київській та Чернігівській губерніях. З 1899 р. він взагалі потрапив під гласний нагляд поліції. Навколо Доманицького та його оточення постійно крутилися-вертілися усілякі підозрілі, але й зрозумілі нишпорки.

В.М.Доманицький тривалий час проживав нелегально у Петербурзі, вів активну політичну, науково-творчу, журналістську і редакторсько-видавничу роботу. Допомагав готувати промови селянським депутатам з України в Державній думі, співпрацював з журналом української думської фракції “Украинский вестник”, селянською газетою “Рідна справа”, друкувався у київських виданнях “Нова громада”, “Рада”, “Киевская старина”, львівських “Записках Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка”, “Літературно-науковому віснику”. Досліджував творчу спадщину Т.Шевченка, Марка Вовчка, З.Доленги-Ходаковського, П.Куліша та ін., публікував публіцистичні нариси, наукові літературознавчі розвідки. У Львові видав брошуру з історії Галичини і Буковини.

Найвидатніший науково-творчий доробок В.М.Доманицького – науково-редакторська підготовка першого повного видання Шевченкового “Кобзаря”. У листопаді 1907 р. він завершив свою творчу роботу над підготовкою до друку “Кобзаря” Т.Шевченка та “Історії України-Русі” М.Аркаса. Останній був задоволений його редакторською роботою. Цілком справедливою виявилася характеристика Доманицького як історика, яку дали йому при рекомендації про співпрацю з Аркасом – “На його можна цілком покластись, бо він знає історію не менш Грушевського”.1

Друзі-однодумці згодом будуть щиро вітати талановитого автора і висококваліфікованого редактора книги, коли вона побачить світ. У січні 1908 р. активний діяч україномовної преси, народженої першою російською революцією, редактор наймасовішої газети “Рада” Є.Чикаленко відзначив, поряд з іншим: “Одним словом, ся книжечка, на мою думку, повинна стать наряду з “Кобзарем” настольною книгою у кожного українця, і се повинно буть, до сього треба йти”.

Через рік, 16 січня 1909 р., підбадьорює М.М.Аркаса у його намірах взятися за підготовку другого видання “Історії України-Русі” голова Київської “Просвіти”, видавець і редактор журналу “Нова громада”, упорядник епохальної мовознавчої багатотомної праці “Словарь української мови” Б.Грінченко: “А як би ця вся біднота зустріла радо та прихильно “нову” та ще й повнішу історію”.2

Один із сучасників М.М.Аркаса, відомий катеринославський історик церкви В.Біднов, так оцінив історіографічний факт виходу у світ Аркасової книги: “Ні одна українська книжка, крім “Кобзаря”, не мала такого успіху, який випав на долю труда М.Аркаса; його купували, читали; читали з захопленням і щиро дякували авторові за цю книгу, надсилаючи до нього листи.

Видно було, що М.М.Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній Історії України, котра почувалася в широких колах нашого громадянства. Автор цих рядків був свідком того, як книжка Аркаса поширювалась серед робітництва і селянства Катеринославщини, роблячи скрізь надзвичайно велике враження на своїх читачів і пробуджуючи в них національну свідомість. Автор її безумовно зробив велику послугу нашому національному рухові; наукові та художні хиби не заважали їй робити свій вплив на ті кола, серед котрих книга розповсюджувалася. Досвід наших днів дає нам яскраві докази того, що не науковість захоплює громадянство, а щось інше, протилежне першій”.

Вихід у світ “України-Русі” відомий мемуарист українського національного руху, український історик кінця XIX – початку XX століть О.Лотоцький оцінив так: “Се була перша книжечка нашої історії, написаної для широкої публіки, й популярність її в свій час була надзвичайна. “Ілюстрована історія України” М.С.Грушевського появилася пізніше й не мала такого успіху у широкого читача, як “Історія України-Русі” Аркаса-Доманицького”.

Із згаданим популярним нарисом з історії України М.С.Грушевського пов’язані трагічні події, що через півроку після надрукування книги “Історія України-Русі” звели Аркаса, а через два роки – і Доманицького, в могилу. У цих подіях негативну роль відігравав найвидатніший професійний історик України. М.С.Грушевський був взагалі схильний до монополізації своєї наукової діяльності в галузі історії України, відзначався крайньою нетолерантністю до тих, хто торкався досліджуваної ним проблематики, чи виступав конкурентом його творчих задумів.

Все це відзначали ще колеги Грушевського по Львівському Науковому товариству ім. Т.Г. Шевченка, у якому він головував; указували на його вміння вивищуватися над усіма за їх рахунок, безцеремонно насаджувати культ своєї особи, схильність до інтриганства, неприхованого гніву і т.і. щодо критиків, не говорячи вже про опозицію, що швидко переходили у терор, а то й брутальну помсту.

Щодо книги М.М.Аркаса, то спочатку слова і дії Грушевського відзначилися двозначністю, нещирістю. Одне стверджувалося в особистих розмовах, проте зовсім протилежне висловлювалося прилюдно, для громадської думки. Дуже маловиразні, для годиться, загальні компліменти топилися у зливі упереджених паплюжень і образ. Все це навіть у однодумців Грушевського, близьких знайомих викликало одностайне обурення, рішучий протест. Аркасову “Історію України-Русі” він спочатку нібито серйозно не сприймав. Однак коли дізнався від Доманицького про підготовку другого видання (планував видати свою книгу), то вдався до насмішок, відвертого глузування, навіть цькування М.М.Аркаса.

В.М.Доманицький писав йому з села Криворівні (село на теперішній Івано-Франківщині, де була дача М.С.Грушевського) після розмови з М.С.Грушевським:

“Балакав я вчора з професором Грушевським про всячину і між іншим він заявив, що з осені сідає писати ілюстровану історію і за півроку її випустить. Я йому сказав, що Ви заходжуєтесь коло 2 видання, і він був здивований, бо не знав, як книжка добре пішла: думав, що її ще на 1/2-2 роки вистачить. Признався, що торік ми йому дорогу загородили своїм виданням, тим-то він і барився досі писати. Тепер він хоче видати 10000, рахуючи, що літ за 5-6 гроші вернуться. Очевидно, що два видання (наше 2-е і його) після того, як “ринок насищен” вже нашим першим, було б вже занадто: і те туго йшло б, і друге. Я говорив, що Ви вже розпочали заходи коло 2-го видання і мабуть замовили художникам малюнки, але сьогодні ж повідомлю Вас про стан речей. Він сказав, що малюнки, коли вони замовлені, він міг би перейняти й на себе, якби Ви зреклися видати друге видання, а зрештою – робіть, мовляв, як знаєте. Оце я переказую, яка була розмова, а як тепер далі бути, то міркуйте вже Ви.

... Я особисто не стою за те, щоб нам конче уступати з дороги.

Цими днями прочитайте у “Літературно-науковому віснику” рецензію В.К.Липинського.” Саме Грушевський повідомив Доманицькому про рецензію у редагованому ним журналі. Однак промовчав, що там буде вміщена і його власна підсумкова  рецензія на Аркасову “Історію України-Русі”.3

В рецензії Грушевського не було жодного доброго слова про книгу Аркаса, більше того, вона фактично кинула тінь на рецензію Липинського.

У своїй рецензії останній спробував дати всебічну, об’єктивну оцінку рецензованій праці, відзначав позитивний зміст, форми викладу, а також, як водиться, хиби і помилки у висвітленні історичного процесу, окремих явищ і подій.

Добрий знавець історії українського народу, історик-професіонал В.К.Липинський у своїй  рецензії зразу ж констатував незаперечне: “Історія України-Русі”, написана д. Аркасом і виправлена до друку д. Доманицьким, придбала собі чималу популярність на Україні.” По-перше, мова авторського викладу, яку повсякчас можна почути, перебуваючи на селі, і яка робить книгу приступною широким селянським масам. По-друге, форма авторського викладу легка, відповідна для популярної історії (“Легенди, яких у книжці багато, оживляють виклад, особливо в давнім періоді нашої історії, і зацікавлюють читача, не шкодячи здебільшого вірному освітленню фактів, бо автор звичайно відмежує легенду від історичної можливості...”). По-третє, спокійний, об’єктивного літописного характеру тон викладу, який, не шкодячи науковій популяризації, значно полегшує читання книги не фахівцеві-історику. По-четверте, незважаючи на схематичність і штучність авторського поділу історії на періоди і на дрібніші розділи, позначені на полях сторінок, він є дуже корисним для широкого читача, бо також полегшує йому знайомство з книгою. По-п‘яте, повнота і широчінь оброблення автором фактичного матеріалу історії. І нарешті, по-шосте, те, “що автор зумів розказати історію свого народу з великим почуттям любові до нього; се почуття передається і читачеві, воно будить в нім національну свідомість та національну самоповагу”.

Одночасно В.К.Липинський виклав свої критичні міркування, відзначив недоліки і хиби рецензованої книги М.М.Аркаса. Насамперед підкреслив, що її автор, по-перше, “дуже мало і надто вже побіжно говорить про соціальну еволюцію українського народу”, стисло подану наприкінці кожного періоду. У цьому відношенні зауваження не стосується “польського періоду”, “а також гарно змальований устрій Січі Запорозької”; по-друге, історія України з кінця XVIII – до початку XX століття розказана скоромовкою (на 13 сторінках з 384 усього тексту); по-третє, автору бракує єдиної концепції історії України, а у свою чергу це не дає читачеві до кінця зрозуміти об’єктивний взаємозв’язок її найдавніших часів з усіма наступними; по-четверте, що іноді автор вдається до безпідставного гіпотезування, “що, мовляв, як би і т.д.”, яке “для історії взагалі не годиться”; по-п‘яте, що автор “часів відродження”, тобто періоду з кінця XVIII ст., беззастережно вживає поряд один з одним терміни “Україна” і “Галичина” – тим самим нібито протиставляючи їх, але, мовляв, “це допомагає поширенню почуття національної єдності серед широких кругів українського народу”.

Заради справедливості щодо всіх цих закидів, тепер слід відзначити, що М.М.Аркас і В.М.Доманицький готували рукопис, як підцензурне видання, їм було не до наснаги вести мову про соціальну еволюцію українського народу, період його “відродження”. Стосовно ж невиразності авторської позиції щодо зв’язку з історією України найдавніших сторінок, то досить складно було М.М.Аркасу, бо ще за його життя велися жваві дискусії навколо цієї проблеми далекого хронологічно, політично гостро-актуального історичного минулого.

Водночас справедливими були критичні зауваги В.К.Липинського про необхідність уточнення в “Історії України-Русі” М.М.Аркаса ряду окремих фактів. Ці зауваження, до речі були враховані в наукових коментарях В.Г.Сарбея у фототипічних виданнях. Однак коли Липинський дав позитивні оцінки, то далі його зауваження виглядали як нормальна, доброзичлива, конструктивна критика, щоб, з одного боку, читачі глибше пізнали фактичний матеріал з історії України. З другого боку, допомогти авторові доопрацювати книгу, поліпшити її зміст.

Напротивагу цьому, критика М.М.Аркаса М.С.Грушевським мала, нищівний, деструктивний характер. Так, В.К.Липинський розпочинав свою рецензію, як кажуть, “во здравіє”. М.С.Грушевський – навпаки, у своїй розносній рецензії відспівує М.М. Аркасу заупокійну, гнівно обурюється великою популярністю, широким розповсюдженням книги, виносить їй жорстокий вирок: “Се значить, що на довгі літа ся книжка буде книжкою премудрості по українській історії для дуже і дуже багатьох українців, а сей факт зостанеться сумною пам’яткою необачності та несолідності нашої інтелігенції, яка нагодувала широкі маси свого народу, жадні самопізнання, таким нещасливим – і з наукового, і з національного, і просто з просвітницько-педагогічного погляду виробом, як книга п. Аркаса.”

Далі в рецензії пішли глузування, лайки, приниження, висміювання. І тут же на тлі зливи суцільних звинувачень – компліментарна обмовка: мовляв, “знаю автора як чоловіка щиро прихильного українству і не сумніваюся ні на хвилину в його добрих замірах, які водили ним в писанню і видаванню сеї книжки”.

З рецензії віяло недоброзичливістю, прагненням якось принизити, скомпрометувати книгу, відкритим, упередженим кепкуванням, просторікуваннями, найпринизливішими епітетами і тавруваннями. Так, авторські недогляди і фальші – страшенні замітки, чисто сміхотворні, погляди і вислови – просто дикі, придивні убогістю, виклад – сухий, схематичний, неінтересний, незручний, примітивний, стереотиповий, банальний, бідний. Та й взагалі книжка – “шкідлива з наукового, просвітницького, національного погляду”, “джерело безконечних баламутств”, “Історія без історії, без культурного, суспільного і політичного змісту” і т.д. і т.п.

В.К.Липинський зразу ж відмежувався від такої явно упередженої , огульної критики, опублікував у київській газеті “Рада” статтю про підтвердження свого позитивного ставлення до Аркасової “Історії України-Русі”. На шпальтах цієї ж газети дещо пізніше на захист М.М.Аркаса від несправедливої критики М.С.Грушевського виступив співробітник газети В.М.Піснячевський.

Зрештою, М.С.Грушевський був змушений прилюдно, в “Літературно-науковому віснику”, виправдовуватися; відверто зізнався, що книга М.М.Аркаса його не влаштовує тим, що, по-перше, “тої ідеології, яка була б нам бажана, того освітлення історії України, в якім ми її бачимо – в книзі Аркаса нема!” По-друге, “що д. Аркас цілу стару Україну перебрав “на московський кшталт”.

Виходило, що М.С.Грушевського не влаштовувала, як він уважав, проросійська концепція Аркаса-Доманицького. Проте, ще більше не влаштовувала Грушевського “Історія України-Русі” Аркаса-Доманицького як конкурент не тільки виданих, але всього-на-всього лише задуманих ним книг. До того ж, Доманицький, незважаючи на матеріальну залежність від нього, врешті-решт, розійшовся з ним на ідейному ґрунті.

Євген Чикаленко, редактор-видавець “Ради”, дуже обізнаний із українським національним рухом кінця XIX – початку XX століть, близький до М.С.Грушевського, щодо рецензування “Історії України-Русі” в опублікованому щоденнику писав:

“... незаслужено гостра критика Грушевського за цю працю боляче вразила Доманицького. Матушевський особливо докоряв Грушевському за те, що він пішов до хворого Доманицького і навмисне забув у нього коректуру своєї рецензії. Коли Доманицький її прочитав, то в нього пішла кров горлом, і він з того часу вже не міг поправитись.

Коли я докоряв Грушевському за цю рецензію, то він виправдувався тим, що він не навмисне забув її у Доманицького і писав її по “долгу науки”, але всім очевидно, що рецензія написана необ‘єктивно, з роздражненням, наче із заздрості, що праця Аркаса-Доманицького придбала собі таку велику популярність”.

Після розгромної рецензії М.С.Грушевського В.М.Доманицький уже не одужав і через 2 роки помер. Лише півроку після цієї публікації прожив М.М.Аркас, боляче переживав несправедливі обвинувачення, ледве не впав у розпач у зв’язку з підготовкою другого, доповненого видання “Історії України-Русі”.

Він писав Б.Д.Грінченку: “Ви розумієте, що воно таке, коли чоловік загубив віру у свої сили?! Ні до чого не сила узятись, стоїть як сувора пересторога: “З праці твоєї може вийти тільки велика шкода для рідного краю”. Ці слова у вухах, а свідомість, що ти дійсно тільки нікчемнісінький дилетант, припиняють усякі заходи до будь-якої праці.

Я навіть радий, що брак грошей, тяжке становище, яке доводиться переживати..., не дадуть мені аніякісінької можливості заходитись коло другого видання своєї злочинної “Історії”.

У той же час М.М.Аркас одержував дуже багато листів, у яких висловлювалися поради, співчуття, сприяння, пропонувалася допомога тощо.

Той же Б.Д.Грінченко писав: “Хочу сказати про вашу “Історію”. Я чув, що Ви думали видавати її другим виданням і дуже зрадів, це почувши. Але тепер знову чутка – мов би Ви вже залишили цю думку. Це шкода. Тепер Ви могли б скористатися з тих фактичних уваг, що Вам наробили рецензенти, і випустити друге видання, поправивши деякі помилки, без яких, звичайно, не обходиться ніяка робота людська, навіть і така, що виходить з рук дуже вчених і гострих професорів-критиків, охочих думати, що сам Господь Бог, творець усесвіту, передав їх монополію на їх науку. От саме про одного з таких критиків. Кожен знає, що проф. Грушевський чоловік дуже заслужений і кожен йому дякує за ту роботу, що він зробив, але нащо йому схотілося показати людям, що він може бути дуже не справедливий до своїх товаришів у роботі. А його рецензія на Вашу книгу показує це дуже добре.

Замість того, щоб дякувати Вам, що Ви своєю популярною, легко написаною історією, готуєте широкого читача до читання трудних історичних книжок (навіть таких тяжко написаних, як книги самого Грушевського), збуджуєте в йому цікавість до минулої долі українського народу, допомагаєте розвиватися національній свідомості нашій – замість, що за все це дякувати, кажу Вам, пан професор, не зважаючи на обставини і на факти, накидається на Вас мокрим рядном і аж лиходія з Вас робить.

Ця рецензія робить прикре враження не Вам (бо, знов кажу, не помиляється тільки той, хто нічого не робить), а самому рецензентові.

От через те я дуже прохав би Вас і од себе, і од деяких Ваших читачів, щоб Ви не покидали думки, дати друге видання Вашої книги. Його треба, і воно зробить добре діло.”

В.Степаненко, як книготорговець, найкраще обізнаний про громадський попит на літературу, досить категорично писав: “Загальне громадське “мненіє” на Вашому боці. Селяни в захваті від Вашої “Історії”. А щодо рецензії Грушевського продовжував: “Думаю, що бомбу він випустив пусту, та ще так випустив, що оскілками сипнуло прямо на нього”.

Г.Хоткевич, письменник, політичний емігрант з Галичини, як і В.Доманицький, писав М.М.Аркасу:

“Те, що зробили Ви, того не зробить д. Грушевський, і навпаки – отже, чому Ви маєте стояти один одному на дорозі.

Д. Грушевський, правда, має таку наукову ерудицію, котрої Ви певне не маєте, але з того ще зовсім не виходить, ніби тільки він один має право писати історію. Та потім врешті можна бути певним, що будуча популярна історія д. Грушевського, власне, не буде популярною, бо стиль д. Грушевський має тяжкий і до популяризації непридатний. А потім іще й те: Ваша історія вже готова, друге видання зробити – це ж уже тільки надбудувати, а не закладати фундамента і виводити стіни, а д. Грушевський тільки ще буде писати. Коли він напише (і як), се ще невідомо. А рисунок? А друк? Та боже мій – на який то все час затягнеться?

Та взагалі навіть смисла немає в тім, аби складати все в одні руки. Нехай якнайбільше буде у нас творів, нехай буде конкуренція – то ж не буде на шкоду, а лиш на користь.

... Що з того, що д. Грушевський хоче писати історію сам і посередньо пропонує Вам зняти свою працю? Чи не таким же точним правом могли би Ви звернутися до пана Грушевського з пропозицією: “Не пишіть, пане добродію, історію, бо я вже пишу”.

25 липня 1908 р. Є.Х.Чикаленко заспокоював М.М.Аркаса: “Ваша історія не побоїться конкуренції, бо вона написана дуже, дуже популярно; само собою, що треба виправити дефекти, на які завважила критика”. Після ознайомлення з рецензіями В.К.Липинського і М.С.Грушевського, наприкінці серпня того ж року він писав: “Може в книжці Вашій і єсть дрібні помилки проти науки, але висловлюватись за неї, як висловився Грушевський, не слід би було, що я йому й скажу, як побачусь.

На всіх нас його рецензія зробила дуже, дуже неприємне враження. Нехай Вам се буде моральним удовлетворенієм.

Всі в один голос кажуть, що Грушевський своєю рецензією принизив себе, що ніхто од його не сподівався такої роздратованої, ненаукової критики.

На всякого мудреця досить простоти!

Думаю, що Ви якнайрозумніше зробили б, якби не звернули зовсім уваги на сю рецензію , а рецензією Липинського скористувались для другого видання.”

А ось з листа Є.Х.Чикаленка після його розмови з М.С.Грушевським:

“Сими днями я висловив свій погляд і панові професорові, я казав йому, що рецензія його не академічна, повна роздратування заінтересованої людини, яка, як люди кажуть, розчищає дорогу для своєї книжки.

На се мені професор відповів, що він написав рецензію “по долгу історика” і не одзивався про неї, поки вона на розійшлась, щоб не пошкодить виданню, а коли люди вбачають в його рецензії особистий інтерес, то своєї історії він тепер і видавати не буде.”4

Однак це були тільки слова, а насправді перше видання “Ілюстрованої історії України” М.С.Грушевського вийшло в світ уже 1911 року.

Наступного, 1912 року, на обкладинці щойно виданої нової книги зазначалося: “Історія України-Русі з малюнками. Написав Микола Аркас. Друге видання. Краків. Накладом Ольги Аркасової. 1912.”

Однак це вже був не твір М.М.Аркаса. Його вже не було в живих, коли, будучи за кордоном на лікуванні, В.М.Доманицький на прохання дружини Аркаса, Ольги Іванівни, відредагував друге видання “Історії України-Русі”. Глибоко усвідомлюючи критичний стан свого здоров‘я, В.М.Доманицький поділився зі своїми близькими друзями, що “невеличкий клапоть” життя, який йому залишився, призначає для того, щоб “хоч Аркаса видати та третє видання “Кобзаря”. А там вже...” Він прагнув зробити книгу автора, якого найщиріше поважав, для якого його “Історія України-Русі” була найулюбленішим дітищем, ще більш доступною для якнайширших кіл людей.

В.М.Доманицький через різке погіршення здоров‘я так і не зміг (хоч і намагався) завершити редагування другого видання “Історії України-Русі”. Після його смерті на французькому курорті Аркашон усі рукописи з редакторськими правками так і не повернулися до Кракова, де мала друкуватися книга.

Проте завдяки наполегливості Ольги Іванівни Аркас підготовку до друку другого видання книги було продовжено. Вона спочатку посилала свого довіреного до Кракова, потім сама виїздила до нього.

Зрештою, довести працю до друку взялися західняки Богдан Лепкий, В‘ячеслав Липинський і Микола Левитський. Вони переробили текст книги до невпізнання як за змістом, так і за формою. У наступному деякі рецензенти будуть підкреслювати її начебто проавстрійську спрямованість.

У першій же рецензії, вміщеній у єдиному на той час в Україні в складі Російської імперії україномовному журналі “Дніпрові хвилі”, мовилося про те, що перед читачами вже зовсім не твір М.М.Аркаса і В.М.Доманицького, розкритикували це друге видання. Дісталося і за мову “Історії України-Русі”, “незвичну для вуха російського українця”, і за невиправлені та залишені без наукових коментарів похибки першого видання. Указувалися нові помилки, зазначалося різке погіршення ілюстрування.

Наведемо загальну оцінку другого видання книги з названої рецензії:

“Друге видання дуже популярної серед українського громадянства “Історії” Аркаса вийшло після смерті і автора, і редактора (Василя Доманицького) й зазнало стільки усяких незручностей, перешкод і взагалі усяких митарств, як рідко яка інша книжка. Після смерті Доманицького рукопис опинився в чужих руках, друкувати довелось за кордоном – у Кракові, кінчали видання зовсім нові люди. Отже, нема чого дивуватися, що друге видання вийшло зовсім не таким, як того хотіли автор і редактор, і як того сподівалися наші читальники. Зовсім уже не той чепурний вигляд, а що найважніше – і не тая проста популярна мова, яка так припала до вподоби усім і здобула велику популярність книзі. Мову виправляли востаннє галицькі письменники, які не вміли або не схотіли рахуватися з мовою, що вже виробилася в письменстві наддніпрянської України”.5

Разом з тим друге видання так і не дійшло до широких читацьких кіл. Замовлена Ольгою Іванівною частина тиража була затримана митницею на російсько-австрійському кордоні через несплату великого мита, бо в О.І.Аркас не було потрібних коштів. Потім вона буде викупляти книги поступово, частинами. Решту тиража завезли до Львову, але майже не пускали до продажу, бо на той час Грушевський уже видав свою “Ілюстровану історію України” і дуже подбав про її розповсюдження. Пролежавши у книгосховищі львівської книгарні Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка, основний тираж книги в роки Першої світової війни вивезли зі Львова відступаючі російські війська, і по дорозі спалили.

Коли ж розгорнулася Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр., знову виникла потреба в Аркасовій “Історії України-Русі”. Так, 1918 р. її перевидали у Петрограді. У 1921 р. підготовлене до друку видання в Києві вийшло у світ у Німеччині (Лейпцигу). Видавала книгу також заокеанська українська діаспора. 1947 року її випустило у світ видавництво “Полтава” у Буенос-Айресі (Аргентина).

Затим знову виникла гостра громадська потреба в “Історії України-Русі” М.М.Аркаса у зв’язку з відомими процесами в Україні на початку 90-х років XX ст., коли її було тричі перевидано масовими тиражами, які розходилися миттєво. І в подальшому книга залишалася однією з найпопулярніших і читабельних творів з історії України.

Книга М.М.Аркаса – популярне оповідання історії України, на що вказував уже у своїй рецензії В.К.Липинський6, розрахована на широкий читацький загал. Вона складена методом компіляції,7 що ставив автора у певну залежність від джерел і досліджень. На висвітленні історії українського козацтва відчувався досить помітний вплив В.Б.Антоновича, зокрема, при обґрунтуванні причин дипломатичних прорахунків і невдач Б.Хмельницького. Услід за В.Б.Антоновичем М.М.Аркас називав визвольну війну “революцією”.

Нагадаємо, що сама назва книги М.М.Аркаса в науковий обіг уведена не ним, а М.С.Грушевським: так називалася його десятитомна праця з історії України, що видавалася з 1898 р.

Джерельна та історіографічна основа книги Аркаса, як і сам зміст “Історії України-Русі”, в повній мірі відображали рівень української історичної науки тих часів. Вона має 210 ретельно підібраних автором і редактором ілюстрацій. Помітна їх частина взята із праць Антоновича, Грушевського, Яворницького. Репродукції з картин, малюнки належать таким видатним художникам, як Т.Шевченко, Я.Матейко, І.Семирадський, І.Репін.

Певну увагу приділив М.М.Аркас економічному розвиткові України та її Півдня. Однак більше йдеться (у чотирьох місцях) про проблеми культури та суспільного життя Північного Причорномор’я: театральне мистецтво, реформи цензури, еміграційні процеси, діяльність “Просвіти”. Важливим вважав автор те, що на Півдні України після скасування цензури почали виходити часописи, тижневі та місячні журнали, друковані рідною мовою. Хоч багато з них незабаром були заборонені, проте ті, що залишилися, мали такий великий вплив на громадянство, що разом з освітньо-культурною роботою незабаром дали справді небачені жнива.

Про добробут селянства Півдня України, пошуки шляхів його поліпшення йдеться в “Історії України-Русі” у зв’язку з початком еміграційних процесів серед українського селянства, зокрема, через аграрне переселення, особливо в Західній Україні. Одним з перших напрямків було переселення над Чорне море, у Таврію.

М.М.Аркас велику увагу приділив взагалі вивченню колонізації Півдня України з найдавніших часів. При цьому основні причини іноземного колонізаційного руху він вбачав у торгових мотивах, а не у виключно аграрних, як стверджують деякі сучасні історики. Звичайно, до цього призводили також війни, внутрішньополітична боротьба та ін. Лише з приєднанням Криму до Росії (1783 р.) та ліквідацією турецько-татарського панування почалося заново інтенсивне освоєння південноукраїнських земель. Сюди втікали селяни-кріпаки з Правобережної та Лівобережної України, центральних губерній Росії, пізніше панство, одержавши тут нові землі, стало переселяти частину своїх кріпаків. Осідали тут також міщани, купці, відставні військовослужбовці, які одержали земельні ділянки.

Після зруйнування Запорозької Січі, писав Аркас, із зимівників, фортець і осель, котрі були на землях запорозьких вольностей, царські власті “зробили” Новоросійську губернію. Дійшовши з будівництвом так званої української лінії (оборонної) до межі запорозьких земель, царський уряд продовжував колонізацію військовими поселеннями, пільгами привертав сюди іноземців.

М.М.Аркас звертав увагу на це, підкреслюючи, що наслідком подорожі Катерини ІІ на південні землі були її побажання оселити на степових просторах вихідців з Німеччини. Вони й “засіяли” ті степи своїми колоніями. Згодом на південних землях заснували поселення болгари, хорвати, серби та ін. Аркас прийшов до висновку, що колоністів тих закликали, дарували їм чужі землі, давали великі вольності, пільги. А козаків і селян, котрі залишилися по селах після переселення на Кубань, скоро повернули у кріпацтво до нових панів. Так проходив процес колонізації Півдня України, який поклав початок сучасному етнічному складові регіону.

Чимало уваги дослідник приділив Великому князівству Литовському, українським землям, що входили до його складу. М.С.Грушевський, О.Я.Єфименко, Н.П.Дашкевич,М.К.Любавський, В.Б.Антонович оцінювали це князівство, як Литовсько-Руську державу. Аналогічну позицію займав і автор “Історії України-Русі”. Ним не поділялася теза офіційної російської історіографії про Московське князівство як єдиного спадкоємця державності, культури Київської Русі. Про перехід під владу литовських князів писав не як про завоювання, а скоріше “збирання руських земель” для захисту від татарської залежності. Битву 1362 р. на Синіх Водах він вважав попередницею Куликовської, що визволила Україну від татарської руки.

У своїй книзі М.М.Аркас продемонстрував цікаві підходи до проблем західноєвропейської історії кінця XVIII – початку XIX століть. Тут знаходимо сторінки щодо поїздки Капніста до Прусії (Берлін, 1791 р.), історії революції у Франції 1789-1794 рр., західноєвропейських революцій 1848 р., Кримської війни 1853-1856 рр. На сторінках книги він торкається і Османської імперії XV-XVII століть, добре розуміючи, що історія України не може бути більш-менш повно висвітлена без урахування такого важливого зовнішньополітичного чинника, як Туреччина.

Насамкінець ще раз зазначимо, що у сумнозвісній рецензії М.С.Грушевського на “Історію України-Русі” М.М.Аркас звинувачувався у промосковській спрямованості книги, що, мовляв, “...замість українських діячів напустив туди польських та московських генералів”. Ця робота, за М.С.Грушевським, написана немов би “в стилю добрих старих часів Кайданова і Устрялова – історія головно возшествій на престол монархів, до яких належала Україна”. У цій рецензії дістається вже не тільки М.М. Аркасу, який звинувачувався в націоналізмі, але й позитивним рецензіям на його працю. При цьому М.С.Грушевський застерігав: “Націоналізм для націоналізму не може бути нашою метою”.

Вочевидь, Аркасівська “Історія України-Русі” не завжди і не в усьому сприяла популяризації історії України М.С.Грушевського. Та вона й не була на той час загальновизнаною. Його рецензію М.М.Аркас сприйняв, як і належить висококультурній, вихованій і тактовній, поважній людині. Він глибоко переживав прорахунки і невдачі у написанні історії Батьківщини, що вважав своєю “рідною справою”, ставлячись до неї з самопожертвою і віддачею.

Складаючи історію України, автор відобразив своє світобачення, сприйняття, яке цілком і повністю виключало проросійську чи націоналістичну крайність. Вона має просто проукраїнську спрямованість, бо в справжнього патріота взагалі вона і має бути саме такою. Чи не так?! Саме так, і не інакше.

Підкреслюючи роль і значення праці Миколи Миколайовича Аркаса, хотілося б звернути увагу на такі, зокрема, промовисті слова з листа відомого українського громадського діяча, публіциста Є.Х.Чикаленка до Аркаса від 9 січня 1906 року: “Я певен, що Ваша книжка нарівні з “Кобзарем” буде лежати на першім місці у наших інтелігентних родинах”.8

Ми глибоко переконані, що вирішальною мірою усім цим і пояснюється те, що “Історія України-Русі” М.М.Аркаса повністю витримала перевірку часом, і досі викликає і буде викликати величезний науковий і читацький інтерес.

 

 

1.    Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.18.-Арк.11.

2.    Сарбей В.Г. Микола Аркас і його “Історія України-Русі” // Аркас Микола. Історія України-Русі.-К.: Вища школа.-1990.-С.17-23.

3.    Сарбей В.Г. Микола Аркас і його “Історія України-Русі” // Аркас Микола. Історія України-Русі. - Одеса: “Маяк”.-1994.-С.33-42.

4.    Там само.-С.40-41.

5.    Там само.-С.44.

6.    Липинський В. Історія України-Русі М.Аркаса // Літературно-науковий вісник.-1908.-№8.-С.311.

7.    Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.7.-Арк.81.

8.    Там само.-Спр.21.-Арк.31.

 

 

 


 

§2. Доба українського козацтва та Запорозької Січі як одна з провідних складових Аркасової історичної творчості

 

До останнього часу більшість аркасознавців до його історичного спадку чомусь зазвичай відносили тільки “Історію України –Русі”. І це так, а вірніше, зовсім не так. Бо М.М.Аркасу також належить розроблений і читаний ним перед виставами в театрах курс оглядових лекцій з історії України з кільканадцяти (14) тем, переважно стосовно доби українського козацтва і Запорозької Січі. Безперечно, це було своєрідне продовження його історії,  для написання якої він зібрав і використав величезний матеріал з історії української козаччини.

Водночас дану проблему від виникнення українського козацтва і до загибелі та зруйнування Запорозької Січі М.М.Аркас розглянув також у своїй передмові до опери С.Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. Він виступав з лекціями цієї тематики перед кожною постановкою опери артистами-аматорами Миколаївської “Просвіти”, і не тільки в Миколаєві. “Запорожець за Дунаєм” миколаївські освітяни, очолювані М.М.Аркасом, ставили також у Вознесенську і Богданівці, Олешках і Херсоні та ін. Принагідно зазначимо, що крім лекцій, промов, виступів і бесід, М.М.Аркас та інші провідники, активні члени просвітницького товариства послідовно й ґрунтовно доносили до місцевої людності справжні знання про запорозьких та задунайських, чорноморських та азовських, бузьких та кубанських козаків за допомогою також власних видань історичної літератури.

Щодо усієї цієї конкретної проблематики, то нещодавно й тут з‘явилося перших кілька публікацій про М.М.Аркаса, як козакознавця.1

За Аркасовим баченням історії українського козацтва, підтвердженим згодом М.С.Грушевським, Д.І.Яворницьким та ін., сучасним одеським істориком держави і права України П.П.Музиченком,2 термін “козак” вперше згадується у джерелі XIII ст., в початковій монгольській хроніці 1240 року, і походить з тюркських мов. Він означав “одинокий”, “схильний до розбою, завоювання”. А в словнику половецької мови “ Codex Cumanicus” (1303 р.) слово“козак” перекладено як “страж, конвоїр”.

Східні старовинні джерела називають половців “жовтою ордою”. Вони поклонялися Вічно Блакитному Небу. Починаючи з 1055 року, половці почали переможно оволодівати степовими просторами України. Вони йшли куренями (так в половців називалися роди), що поділялися на коші (сімейства). Звалися вони козаками (“ко” – небо, “зак” – захищати). Згодом, коли половці стали приймати християнство, поганський термін “захисники неба” зжив себе. Корінь слова “коз” (вільна людина) став зрозумілим та актуальним.

У степах, на південно-східних рубежах Русі, наприкінці XII ст. виникли військові об‘єднання з русів і половців, що формувалися не за родовою або етнічною ознакою, а як спільна сила для захисту кордонів Київської держави. Вважають, що в цьому середовищі народилося і слово “гетьман”, тобто вожак.

Перші козаки з‘явилися на великих просторах, пізніше Катеринославської та Херсонської губерній, в Одеському і Тираспольському повітах, навіть у Таврії, аж до самого моря, вважав М.М.Аркас.3 Згодом ці землі почали називати Запорозькими Вольностями.

Козаки, або спільні прикордонні загони русів і половців, стали тією силою, яка першою вчинила відчайдушний опір монгольським завойовникам-пришельцям.

Отож корені українського козацтва сягають ще в часи половецьких куренів. Період кінця XII – першої половини XIII ст. характеризувався як перший етап формування та розвитку українського козацтва.

З другої половини XV ст. починається відродження українського козацтва на “пустопорожніх землях”, на півдні від Білої Церкви, де вони ще не були закріплені за власниками.

Микола Миколайович вказав, що втечі на ці землі розпочалися давним-давно, і взагалі це стало звичайним, буденним явищем. Першочерговими чинниками до заселення цих земель були утиски і свавілля польського панства, магнатів і шляхти, єзуїтів. На його думку, саме з цих причин люди залишали рідні домівки й оселі, змушені були шукати захисту на важкодоступному для поляків і татар  Запоріжжі, куди ще не сягала влада польського уряду, і ніякі його зусилля неспроможні були зупинити процеси міграції.

Пізніше, на думку М.С.Грушевського, Д.І.Яворницького, передумови та причини виникнення  українського козацтва були дещо розширені. Вони вважали, що першопричиною відродження тут козацтва були “ухідництво” та “добичництво”. Уже в другій половині XV – на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей. Їх кількість зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом у Польсько-Литовській державі. Починаючи з другої половини XVII ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Такі втечі стали основною формою соціального протесту селян проти сваволі і знущань панства.

Через втечі селян, міської бідноти в містах Брацлавщини, південної Київщини кількісно зростало вільне населення – козацтво. Засновувалися козацькі хутори і слободи.

Козаки розорювали “пустопорожні” землі, займалися мисливством, рибальством , бджільництвом. Однак життя було небезпечним, бо доводилося оборонятися від нападів татар, а то й вилазок польських жовнірів. А з часом козаки самі почали ходити походами на кримських татар, турків, захищати селян від усіляких польських екзекуцій. Наприкінці XV ст. українські козаки завдали татарам ряд поразок біля гирла Дніпра. Останні змушені були навіть побудувати фортеці на Дніпрі і Перекопі. Проте козаки не залишали в спокої навіть турецькі фортеці: в 1521 р. здійснили похід у Молдавію, в 1523 р. – ходили у Крим, спалили Очаків, у 1545 р. – знову здобули Очаків і т.д. і т.п.

Звичайно, поява такої небезпечної сили, як козацтво, на рубежах Польсько-Литовської Федерації, непокоїла її уряд. Кожної миті від неї можна було очікувати нищівного удару. А через втечу селян магнати і шляхта втрачали робочу силу. Водночас новоосвоєні козаками землі  на Наддніпрянщині не могли не приваблювати панів і шляхту. Більше того, держава в особі козаків придбала також безкоштовну силу, яка так чи інакше захищала з півдня кордони як Польщі, так і Литви.

На зазначених нових землях склався своєрідний козацький лад: козаки об‘єднувалися у громади, усі важливі питання обговорювали та розв‘язували на радах, тут обирали козацьку старшину (отаманів, осавулів, суддів та ін). Будь-який козак мав право брати участь у радах, обирати чи бути обраним, користуватися вольностями (земля, ловля риби, полювання на звіра).

Козакам здавалося, що на освоєних ними землях уже ніколи не виникне кріпосне право, не з‘являться державні урядовці та пансько-шляхетські посіпаки.

Однак на початку XVI ст. під натиском магнатів король своїми указами, а господар – грамотами стали роздавати козацькі простори польським та литовським можновладцям і шляхті. Усілякі Острозькі, Вишневецькі, Ражинські та ін. отримували на “окраїнні” землі документи, “права” будувати там свої маєтки-замки. За службу королеві чи великому князеві одержували право накладати на місцеве населення повинності на свою користь, усілякі чинші.

І тут виявилося, що за короткий час козаки знову опинилися в залежності від феодалів, магнатів та шляхти. Чимало з них не бажало коритися, і знову тікало, але далі, на південь – до малодоступних порогів і за пороги. Саме тут на початку XVI ст. і розпочиналася історія славного запорозького козацтва, яке згодом створить Запорозьку Січ як самобутню християнську, козацьку, демократичну державу-республіку.

На думку М.М.Аркаса, втікачів на Запорозькі Вольності притягували насамперед глибокі демократичні взаємини козаків. При цьому він підкреслював, що Запорозькими Вольностями  володіли всі запорожці, й не було на них “ні одного власника”,4 не було в Січі ані надто заможних, ані зовсім бідних. Вабила також сама система господарювання й владарювання в Січі, бо були добровільною та виборною справою. Він ось таким чином висвітлював права козаків на таке господарювання: “Хто з товариства хотів господарювати, той у Новий Рік тягнув жереб і, яка земля тому припаде, або хто хотів рибалити, то де припаде йому рибальство, там він і займав на цей рік степ, річку, протоку, озеро або що”.5

Нарешті, хоч в Січі й існував державний устрій, проте він був рівноправним і демократичним. Бо, як писав М.М.Аркас в своїй “Історії України-Русі”, “...на ті часи ні один народ не мав такої демократичної республіки (держави з виборним державцем), якою була Запорожська Січ”.6

Щодо влади, правління, устрою або коша, як його називали запорожці, то М.М.Аркас при цьому наводив багатий фактичний матеріал, який засвідчував, що кіш існував “довгих десять років”,7 з 1716 по 1733 роки (точніше, з 1711 по 1734 роки – В.Ш.), коли після першого розгрому Січі військом Петра I запорожці пішли в татарські володіння і створили там нову Січ в Олешках (тепер місто Цюрупинськ) поблизу Херсона, що на той час було українським торговим містом, а його статус виникнув ще за часів князя Данила Галицького.

 Місця перебування коша нерідко змінювалися, бо були обумовлені тими змінами, що відбувалися тоді в Україні. Так, наприкінці XVII – на початку XVIII ст. Московська держава поступово здобувала дедалі більшу владу над Україною. Що вже говорити про часи царювання Петра I, а тим більше Катерини II. Адже це були для України найтяжчі часи.

За перебування Катерини II на троні, як ніколи раніше, в Україні далися взнаки її централізаторські устремління, які були за формою і видом - реформами. За словами М.М.Аркаса, за неї вони “посипалися на Україну, як з лантуха”.8 Врешті, було скасовано гетьманство, полковий устрій та ін. Козацькі полки було реорганізовано у звичайні загальноімперські пікінерські та кавалерійські полки. Старшина ж одержала, чи стала офіцерськими або цивільними чинами.

З точки зору М.М.Аркаса, саме якраз із цих часів для України, запорозького козацтва розпочалися найважчі часи. Вони мали неминуче привести Україну до перетворення її у звичайну імперську губернію через знищення як болісного і нестерпного для московських правителів цього неспокійного,  бунтівливого і заразливого для інших регіонів імперії осередку незалежності й волі, так і самого українського козацтва, як “не негармонійного, - вважав М.М.Аркас, -  дисонансу серед ... одноманітної рабськи пригнобленої людності”,9 іншими словами – соціального феномену того часу.

Отже, це царське так зване реформування і стало одним з перших практичних кроків до знищення українського козацтва. Саме завдячуючи таким “реформам”, Україну було поділено на губернії, затим – на намісництва, згодом знову на губернії. Потім на неї масово посунуло і затопило її московське чиновництво. Воно не знало і не хотіло знати, або хоча б рахуватися з українською мовою, українськими звичаями та традиціями. А щоб розколоти суспільство, Катерина II ще своєю “Жалуваною грамотою...” 1785 року “подарувала” козацькій старшині дворянство, урівняла її у правах з російськими дворянами. Цей процес урівнювання продовжать і її наступники Павло I, Олександр I десь до першої чверті XIX ст. Обернувшись у дворянство, козацька старшина у своїй масі зразу ж забула про свій народ, відцуралася від нього, відвернулася, як писав М.М.Аркас, навіть від “свого національного обличчя”.10

Такі та багато інших нахабно-нахрапистих “нововведень” при потуранні значної частини тепер уже колишньої козацької старшини наштовхувало російське самодержавство, стимулювало його на скасування українського козацтва “у корінь”, знищення взагалі його як такого.

М.М.Аркас, як справді багатогранна особистість, титан думки і праці, у цьому зв‘язку небезпідставно стверджував, що “немало допоміг у цій справі тогочасний фаворит цариці, всевладний великолепний князь Тавриди Григорій Потьомкін, якого було записано до реєстру Запорозьких козаків під назвою Грицька Нечоси”.12 Тепер уже ні для кого не є секретом, що саме Г.О.Потьомкін запропонував Таємній раді при цариці знищити Запорозьку Січ, потім взяв на себе розробку детального плану цієї операції і безпосереднє керівництво її здійсненням. А виконавцями стали генерали Петро Текеля і якийсь Прозоровський.

Досить докладно описав М.М.Аркас саме знищення Запорозької Січі. Так, насамперед він зазначав, що “... з величезною армією посунули вони (царські власті) на Вкраїну”.13 Водночас при цьому роз‘ясняв, чому така справжня навала, величезні війська нікого не хвилювали-дивували, як українських людей взагалі, так і запорожців зокрема. Пояснення цьому давав просте, воно лежало на поверхні. Справа в тому, що в ті часи це була звичайна річ – постійні походи через Україну на Крим і Туреччину здійснювалися безупинно, перманентно. Нікого не здивував і цей похід. І тільки тоді, коли більш як 100-тисячна армія Петра Текелі, повертаючись з чергової російсько-турецької війни, швидко зайняла паланки Запорозьких Вольностей,  обклала з усіх боків Січ, ось тоді все  й з‘ясувалося. Ця облога припала як раз на Зелені Свята – 14 липня 1775 року.

Досить докладно висвітлював наступні події наш історик: “... запорожці оружно хотіли стати за Січ-Матір свою та виперти москалів за межи  своїх степів Великого Лугу-Батька свого, але старшина умовила їх скоритися, сподіваючись ще якімісь умовами улаштувати справу”.14  Однак російське командування було невблаганне, нічого не хотіло навіть чути. Більше того, відразу ж кошового отамана Петра Калнишевського та усю старшину, хоч запорожці не чинили жодного опору, бо не хотіли проливати православну кров, тут же було спочатку заарештовано, а затим заслано до в‘язниць і монастирів Сибіру та Північної Росії. А ті козаки, які не схотіли коритися, за словами М.М.Аркаса, таких назбиралося тисяч 40, сіли, мовляв, на легкі чайки. Дійшовши згоди з турецьким султаном, попливли на Дунай. Там, у його дельті, й заснували нову, тепер уже Задунайську Січ. Її центром стало Вилкове (нині - село Одеської області).

Щодо козаків, які залишилися або ж не встигли втекти за Дунай, то їх було обернуто у піше військо зі списами (пікінери). Деяку частину передано поміщикам як кріпаків.

Далі М.М.Аркас акцентував увагу на тій важкій долі, яку спіткали у подальшому запорозькі землі, що зовсім недавно були вільними. Тепер після загибелі та зруйнування Запорозької Січі, вони масово роздарювалися різним російським генералам і вельможам. Так, Микола Миколайович відзначав, що чи не найбільше земель привласнив собі чи одержав Г.О.Потьомкін за особливі ревність і завзяття в зруйнуванні Запорозької Січі. Зрештою, він на свій розсуд, як йому заманеться, дарував землю близьким йому особам, своєму оточенню та ін. М.М.Аркас підтверджував ці висновки конкретними даними. Так, “... генералам Прозоровському та  Каминському подаровано по 100 тисяч десятин (1 десятина – це 1,09 гектара – В.Ш.), генералові Синельникову – 200 тисяч. Роздавали землю і німецьким, болгарським, сербським та грецьким колоністам”.15

Однак, як говорять в народі, скажімо, й філософи, все тече, все змінюється, нічого на місці не стоїть. У цьому зв‘язку М.М.Аркас написав: “... пройшло зовсім небагато літ й російський уряд побачив, що поспішив зі справою зруйнування Запорозької Січі. Бо знову війни з Туреччиною, знову потрібні козаки, тобто гарматне м‘ясо. І знову російський уряд кличе на допомогу українських козаків, не скупиться на обіцянки різноманітних пільг та вольностей.

Однак задунайські козаки відмовлялися воювати, хоч і не так легко було їм під турецьким султаном. До того ж далеко не безхмарними були стосунки з російськими переселенцями в гирлі Дунаю – некрасовцями, які прийшли сюди раніше.

У цих умовах царизм змінив орієнтацію, став закликати до себе запорожців, які після зруйнування Січі розбіглися по Дніпровських плавнях та Очаківських степах. Назбиралося таких чимало. Кошовим цього війська “вірних козаків”, Бузького козацтва став Сидір Білий, отаманом кінних військ обрано Харка Чепігу, пішохідного війська – Антона Головатого. М.М.Аркас довів, що саме завдяки козакам було взято останні турецькі опорні фортеці на Чорному морі на українських землях – Очаків та Хаджибей (Кочубіїв, Одеса), взяли штурмом укріплення на острові Березань. Про мужність і героїзм українських козаків потім з пафосом і високою пієтою буде доповідати цариці Потьомкін.16

Пізніше, коли відпала потреба у козацьких військових формуваннях, у 1792 році майже півтора десятка тисяч козацьких родин буде переселено на правий берег р. Кубань. Нехай, мовляв, освоюють цей край, та й захищають з півдня “мягкое подбрушье империи от набегов воинственных кавказских народов”. І в наступні роки процес переселення українських козаків на Північний Кавказ буде тривати. Тепер запорозьке військо будуть називати Чорноморським козацтвом.

У 1783 р., продовжував М.М.Аркас, опісля запровадження кріпацтва де-юре на Лівобережній, а в 1796 р. – на Півдні України, люди продовжували втікати в степи, але тепер уже за Дунай. Задунайська Січ швидко кількісно зросла настільки, що на 1820 р. новоприбулі чисельно переважали старе запорозьке козацтво.

Звертав увагу М.М.Аркас і на те, що завдяки таким змінам міняються також і стародавні запорозькі звичаї та традиції. Скажімо, поміж себе обирають старшину. М.М.Аркас повідомляв, що саме в ті часи кошовим отаманом став Йосип Гладкий,  один з багатьох втікачів з Російської України. Під час чергової російсько-турецької війни він із задунайськими козаками перекинувся на бік Миколи I, одержали землі у Приазов‘ї, і стали називатися Азовським козацтвом, створили навіть флотилію.  Були й збройні виступи проти царизму. Відтак у 1865 р. азовські козаки також були переселені на Кубань і злиті з Чорноморським козацтвом, яке стало зватися Кубанським козацтвом.

М.М.Аркас стверджував, що всупереч гіркій долі українського козацтва, яке було, врешті-решт, знищено, запорожці були військовим орденом, називав їх навіть братством. Незважаючи ні на  що, на різні зміни, воно в своїй основі залишалося незмінним, жило своїм, особливим життям, керувалося самобутніми звичаями і традиціями.

За кілька віків свого існування українське козацтво самовіддано і непохитно,  власною кров‘ю захищало не лише Україну, а й всю Західну Європу від жорстоких і згубних турецько-татарських набігів.

У житті та діяннях українського козацтва, запорожців на той час, безперечно, глибоко втілювалися мрії та гуманні ідеали усього українського народу. Вони чимало зробили для свого народу, захисту й оборони його прав і свобод, для державотворчого і правового розвою свого рідного краю.

 

 

1.       Див.: Микола Миколайович Аркас // Історія України в особах. Частина перша. – Миколаїв: 1993; Шкварець В.П. Лекційно-просвітницька діяльність Миколаївської “Просвіти” в 1907-1910 рр. // Перша обласна наукова краєзнавча конференція “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – Миколаїв: 1995; Андріяш В.І. Лекції М.М.Аркаса про українське козацтво // Українська державність: проблеми історії, права, економіки, мовознавства, філософії, політології та культури. Збірник наукових праць. – Том I. – Миколаїв: Тетра. – 2001.

2.       Див.: Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У трьох томах. – К.: Наукова думка. – 1990, 1991, 1993; Музиченко П.П. Історія держави і права України. – К.: Знання. – 1999; Його ж. Історія держави і права України. Видання друге, доповнене. – К.: Знання. – 2000 та ін.

3.       Державний архів Миколаївської області. – Ф.206. – Оп.1.-Спр.2. –Арк.5.

4.       Там само.

5.       Там само.

6.       Аркас Микола. Історія України-Русі. – Одеса. - 1994. – Арк.178.

7.       Державний архів Миколаївської області. – Ф.206. – Оп.1. – Спр.2. – Арк.5.

8.       Там само. – Арк.6.

9.       Там само.

10.   Там само. – Арк.7.

11.   Там само.

12.   Там само.

13.   Там само. – Арк.8.

14.   Там само.

15.   Там само.

16.   Бажаткін М. Сказання про Антона Головатого // Рідне Прибужжя. – 2001. – 28 квітня.

 

 


 

§3. Українська національна ідея та культура в “Історії України-Русі”

 

За давно усталеною традицією, що склалася ще в літописанні Київської Русі, “Історія України-Русі” М.М. Аркаса розпочинається з міфологічної (легендарної) частини. Чомусь найчастіше, коли мова заходить про міфи, нами згадуються античні, що неодноразово перевидавалися українською та російською мовами. Вони найґрунтовніше досліджувалися філософами, істориками, соціологами. Їхні образи (Прометей, Антей, Геракл, Каландра та ін.) постійно відтворювалися в багатьох, практично в усіх європейських літературах.

Грецькі міфи й в Україні стали своєрідним еталоном цього жанру української усної народної творчості.

Так, ми увесь час пам’ятаємо, що саме з міфів народилися майже усі існуючі види мистецтв. Міфи протягом багатьох віків і тисячоліть людської історії виробили і впевнено несуть у собі певні архетипи людських характерів, гуманістичних ідей, соціальних проблем та ін.

У наші дні, в період подальшого утвердження суверенітету України і розвитку та зміцнення нашої державності, ми все глибше і більш усвідомлено проникаємо в історію України, яку досі мали обрізаною, обкраденою, замовчуваною, а простіше й коротше, перекрученою, аби, бува, та історія не сприяла, боронь боже, розвиткові “націоналістичних настроїв”, “сепаратизму” тощо.

Тому тепер так гостро, наболіло постала проблема дослідження та вивчення питання, як в історії нашого краю, в його культурі, зрештою, в його історичній пам’яті та свідомості жевріла, жила і розвивалася українська національна ідея, якою є соборна Українська держава. А існування такої ідеї досить виразно і чітко прослідковується в “Історії України-Русі” Аркаса, для прикладу, в розповідях про самобутність історії українського народу, його культури, традицій і звичаїв, усього духовного життя.

Міфологічна частина книги переповідає запозичені з давньоруських літописів легенди про розселення східних слов’ян, про заснування Києва та ін. При цьому автор додає до легенд свої чи запозичені з інших джерел, проте дуже доречні, як іноді говорять, влучні і до місця тут різноманітні відомості про язичницькі свята Коляди, Купала, про веснянок і славлення Ярила, Лади, про русальський тиждень, про мавок і водяників та ін. З яких сивих давен-предавен, крізь які трагедії і звитяги дійшли до нас оці народні обряди, що вселяли в людей віру і надію, вносили таку потрібну й очікувану гармонію у співіснування людини і природи?! Водночас у тій природі було повно і добрих, і злих духів, одних треба було уласкавити, зате інших настрашити, налякати, прогнати геть.

Зазвичай, до нашого часу дійшли тільки якісь крихти із колись цільної і багатозначної міфології язичництва. Уявімо собі хоч на хвильку, якими ми були б духовно багатими, якби в ті легендарні часи якісь літописці записали усі ті легенди, повір’я, обряди, і, таким чином, зберегли до наших днів! Можливо, українське суспільство мало б міфологію ніскільки не гіршу, ніж у Давньої Еллади.

Проте, по цій міфології, як загальновідомо, пройшлися потоптом візантійські єпископи і ченці, які несли на Русь християнство. Вони з хрестом та вогнем, а то й мечем випікали із свідомості наших пращурів язичництво. Адже коли за велінням Великого київського князя Святого Володимира (Хрестителя, Великого, Красного Сонечка) силоміць загнали киян у Почайну, і при них топили Перуна та інших язичницьких богів, то одночасно разом з ними топили, скажімо, і народну поезію, що берегла національний дух полян і древлян, дреговичів і волинян, дулібів і бужан та ін.

Досить цікавим прикладом для вивчення язичницьких міфів як жанру, для з’ясування його генезису і структури, ідейної наповненості тощо, є легенда про євшан-зілля з Галицько-Волинського літопису. Половецька за своїм походженням, вона підняла до символу Батьківщини начебто непоказну степову траву. А згодом в українській літературі, у національній свідомості нашого народу євшан-зілля стає конкретним вираженням любові до рідного краю, символом усієї України.

Християнська релігія, що прийшла на Русь у грецькому (православному) варіанті, на відміну від католицизму, у своїй обрядовості була демократичнішою, зрозумілішою народові. Разом з тим сприяла посиленню князівської влади (“Всяка влада від Бога”), створенню централізованої феодальної монархії та ієрархії. З християнством на нашу землю прийшли нове письмо, книги, своєрідні архітектура і живопис, музика і цільна система християнських міфів. Звичайно, у цій системі не було місця язичницьким міфам, їх потрібно було знищити.

Та після віковічної боротьби проти язичницьких обрядів – барвистих, поетично-ліричних, так улюблених народом, - нова церква підпорядкувала “бісівські видовища” церковному календарю. Тому зараз досить важко розрізнити, наприклад, у колядуванні, де ж тут язичницька першооснова, а де християнська ідея.

Увібравши в себе чимало з язичництва, православна церква в Україні, що випливає також з “Історії України-Русі” М.М.Аркаса, стала вагомою частиною української національної свідомості, активним оборонцем національної ідеї. Особливо яскраво це проявлялося спочатку протягом XV-XVII століть, коли сили козацтва і церкви об’єдналися на захист українських національних інтересів проти польсько-католицької експансії із Заходу. А згодом настали довгі віки відстоювання своєї національної самобутності перед не менш навальною і грізною експансією зі Сходу і Півночі.

Історичні факти і події, які повідомляє у своїй “Історії України-Русі” М.М.Аркас, більш ніж переконливо спростовують, наприклад, ідею маячної, явно надуманої пізніше “Новоросії”, “новоросів” та інші імперсько-колонізаторські концепції. Історик, зокрема, нагадує, що ще в XІІІ столітті галицькі князі володіли двома портами на берегах Чорного моря, або поруч з ними – Олеш‘я (пізніше – Олешки, а тепер – Цюрупинськ на Херсонщині) і Малий Галич (тепер – Галац, на території Румунії).

Одночасно М.М.Аркас убивчо спростовує міфи навіть окремих сучасних великодержавників про “Дике Поле”, яким нібито був Південь України до приходу сюди завойовників з північного сходу. Адже  Велике князівство Литовське, що увібрало в себе територію від Балтики до Чорного моря, мало свої фортеці на Дніпрі, по Бугу – Вітовка (очевидно, від імені Великого князя Литовського Вітовта, тепер це селище стало Корабельним районом м. Миколаєва), Орлик – теперішній Вознесенськ, райцентр у Миколаївській області, на Чорному морі – Дашів (тепер Очаків на Миколаївщині), Кочубіїв, за турків – Хаджибей (в районі сучасної Одеси). Та й згодом усе те, що колись називали “Диким полем”, було володінням Запорозької Січі.

У роки розквіту Великого князівства Литовського недаремно, не випадково в народі говорили:

Польська квітне лацизною,

Литва квітне русцизною.

Без той в Польщі не пребудеш,

Без той в Литві блазнем будеш.

Литовський літопис, який ще називають Західно-Руським, бо писаний він давньоруською мовою – літературною мовою Русі-України, мав утверджувати самобутність литовського народу, і, очевидно, (ще від римських патриціїв!?), походження литовських князів. Та насправді став пам’яткою і нашої історії, і нашої мови. Давньоруською мовою написані і основні державно-правові акти Литовсько-Руської держави, наприклад, усі три статути 1529, 1566, і 1588 років.

Як відомо, Куликовська битва 1380 року справді стала передумовою, мала вирішальне значення для наступного звільнення майбутньої Росії від монгольського нашестя. Однак визволення України від цього панування розпочалося значно раніше, і завершилося 1369 року. Хоч це і не принесло остаточного звільнення українських земель від чужинців, а було згодом замінене литовським пануванням.

Знаменною датою української історії М.М.Аркас уважав 1416 рік, коли Великий князь Литовський Вітовт, сам язичник, відновив Київську митрополію. Першим митрополитом став Григорій Цимбалак, чи то грек, чи то болгарин за походженням, який чимало зробив для утвердження національної ідеї в Україні взагалі, готуючись до запеклої дискусії з католицизмом, зокрема. Взагалі він став прямо-таки предтечею для патріотів-полемістів, які протягом XVI-XVII століть відстоювали самобутність українського народу, від покатоличення і спольщення.

Специфічні умови українського життя породили таке, скажімо, цікаве явище, як діяльність ремісничих і храмових братств, а відтак – братських шкіл, бібліотек, друкарень, у яких друкувалися не тільки богослужебні книги, проповідницько-ораторська література, але й книги віршів, козацькі літописи, п’єси для шкільних театрів та ін.

Надійним гарантом збереження української мови, національної культури під егідою православної церкви, за М.М.Аркасом, була Запорозька Січ. Хоч були серед запорожців не тільки вихідці з українських земель. Проте саме звідси ідея самобутності українців значною мірою поширювалася до Карпат і Волині, по Слобожанщині і в Поліссі. А найперше – на “Дикому Полі”, всіяному козацькими зимівниками, на яких козаки старшого віку сіяли жито і пшеницю, вирощували волів і коней для козацького війська. Одночасно вони навчали кожен десяток “молодиків” козацької науки, у яку впліталися розповіді та спомини про славне минуле України, про знаменитих кошових, окремих козаків. До того ж із покоління в покоління різноманітними засобами передавалися народні думи й історичні пісні тощо.

Із цього багатющого козацького фольклору увійшли до “Історії України-Русі” М.М.Аркаса образи народних звитяжців Дмитра Вишневецького, Самійла Кішки, Івана Сірка, Максима Кривоноса та багатьох інших, а також численні легенди, що несуть у собі морально-етичні проблеми національного характеру, менталітету українців, зокрема, про Марусю Чурай, Марусю Бондарівну. Та й Саві Чалому знайшлося тут місце.

Нам відомо, що запорожці, на жаль, не мали своїх архіваріусів, і не зберігали свого листування ні з королями, ні з царями, ні з іншими земними владиками. Та дійшов-таки до нас їхній славнозвісний лист до турецького султана. І досить одного цього листа, щоб, на нашу думку, уявити собі, який гордий, дотепний, кмітливий і веселий народ збирався на дніпровських запорогах.

На той же час, коли писалася “Історія” М.М.Аркаса, дослідники-історики ще не відали, що в XV-XVII століттях чимало юнаків з України здобували освіту в західноєвропейських університетах – Болонському, Віденському, Гейдельберзькому, Краківському та ін., а деякі – і в таких знаменитих наукових центрах, як Сорбонна і Оксфорд. Нерідко наші земляки із здобуттям освіти з часом очолювали ці університети. Так, Юрій Котермак (Дрогобич) із Дрогобича (XV ст.) став не тільки професором філософії і медицини, але й ректором Болонського університету, автором першої української книги, хоч і написаної латиною.

Завдяки їм приходили в Україну ідеї Відродження, а з творів латиномовних українських авторів (того ж Юрія Дрогобича), поетів Станіслава Оріховського, Павла Русина, Севастяна Кленовича та багатьох інших народи Європи довідувалися про чарівну і загадкову Роксолану, про її відважних і сміливих вояків, простий і працелюбний народ.

Багатовікові демократичні традиції низового і городового козацтва, благотворний вплив ідей Відродження сприяли тому, що крізь віки заборон і поневірянь, найжорстокіших гонінь український народ не тільки зберігав, а й примножував свою національну культуру в різноманітних доступних формах – у релігійній вірі, народних звичаях та традиціях, обрядах, у народній пісні і думі, в літературі і музиці, образотворчому мистецтві та ін.

З величезною і непідробною увагою та цікавістю пише М.М.Аркас про діяльність гетьмана Івана Мазепи, ім‘я та діяння якого за велінням Петра Першого проклинали у церквах і в офіційних “Історіях” до не таких уже й давніх днів. Якщо на Заході читачі могли познайомитися із І.Мазепою за творами Вольтера, поемами Байрона і Гюго, дослідженнями шведів і поляків, то нам була доступна тільки поема Пушкіна “Полтава”. Останній, до речі, наприкінці свого життя змінив думку та оцінку І.Мазепи. Навіть О.Меншиков свого часу потім буде стверджувати, що Мазепа це вчинив (перейшов на бік шведського короля Карла XII) не заради себе особисто, а своєї України.

“Він перемудрив у своїй політиці, - вважав М.М.Аркас, - бо не встиг підготувати собі опору в середовищі козацьких старшин, не розуміли його прості люди: чому шведські поневолювачі були кращими від російських. Але якби вони (ці події, і, зокрема, Полтавська битва) повернулися були в інший бік, то, напевне, вивели б наш народ на інший історичний шлях та привели до іншого життя”.1

Бунт Мазепи проти Московії призвів, врешті-решт, до посилення гніту, жорстоких репресій під гаслом Петра Першого “Усі гетьмани - зрадники”, до ліквідації залишків автономії України. Про ту епоху свого часу І.Я.Франко говорив так: “Оте знамените відкривання вікна, в Європу там, на півночі, було рівночасно затиканням всіх тих вікон, якими світло науки йшло на Україну”.

За марксистсько-ленінською методологією минулого, усі бунти, повстання часів феодалізму були приречені на загибель, бо, мовляв, ще не було “єдино надійної революційної сили” – пролетаріату, а селянство буцімто – ненадійний спільник у боротьбі за владу. Нам же здається, і це випливає з книги М.М.Аркаса, що причина в іншому: поряд з рядом інших чинників, у вирішальні моменти історії у нас, в Україні, навколо ватажків народних рухів завжди збиралося більше запроданців і всіляких нечесних людей, аніж чесних патріотів. А тепер не так?! Звичайно, ще раз підкреслимо, це одна з суттєвих причин, бо були й інші важливі обставини.

Підсумовуючи історичний процес XVII-XVIII століть, М.М.Аркас робить досить гіркий, але справедливий висновок, з якого й тепер потрібно робити відповідні уроки: “Народ покинула його інтелігенція, його духовенство; він негаразд розумів, що з ним робиться, терпів і мовчав; від вищих він перестав вже чути рідну мову і потроху став вже призвичаюватись до того, міркуючи собі так, що його мова – мужицька, що для панів або й так людей трохи вищого стану, вона негодяща. Так воно діялося на Україні і в Галичині, - була тільки та одміна, що галичанське панство вживало польської мови, а українське – московської.”2  Хоч - не хоч, але в цьому зв‘язку й тепер у багатьох не байдужих виникають певні асоціації.

Звичайно, з цього правила були не такі вже й поодинокі приємні винятки. Росіянка Марія Вілінська стала українською письменницею - Марко Вовчок. Та й сам М.М.Аркас – син російського адмірала, грека за національністю, що займав певну сходинку в російській ієрархії того часу, став істориком України, її композитором, фундатором, організатором і першим головою Миколаївської “Просвіти”, палким пропагандистом, непоборним оборонцем української мови і культури.

У той складний і вкрай несприятливий, драматичний для українства час, коли українська мова, культура по-хижацьки переслідувалася, а простіше – виганялися з політичного, державного і громадського життя, коли всіма можливими і неможливими засобами принижувалася, а то й категорично, правда, бездоказово заперечувалася навіть сама ідея української самобутності, коли українців нахабно, незграбно, але наполегливо “переробляли” на хохлів і малоросів, яничарів і покручів, перевертнів і перекинчиків, нарешті, манкуртів, за розвиток національної ідеї беззастережно і самовіддано взялася нова українська література в особі велетів І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, С.Гулака-Артемовського, Л.Українки, І.Франка та багатьох інших. Та наймогутнішим серед них талантом і силою духу став неповторний велет Тарас Шевченко.

У цьому зв’язку М.М.Аркас продовжував: “Про життя та праці наших письменників ми не говоримо, бо хто захоче більше про них довідатися, той звернеться до історії нашого письменства. Ми зараз спиняємося на них для того, щоб показати ту велику вагу, яку мали вони в історії нашого краю. Дякуючи цим трудівникам на ниві письменства, історія наша не скінчилася разом з політичним життям України, а ті діячі на ниві науки та письменства на своїх плечах винесли усі великі її удари, не переставали будити її народну свідомість: хто ми й що ми? – не давали їй загинути, хоч і як заходжувались і старались наші вороги. І на Україні, і в Галичині боролися й борються й досі завзято великі й малі діячі народні за кращу долю свого народу, і зброя їх – не меч або гармата, а духовна сила та безмежна любов до свого народу, до рідного краю”.3

Відсилаючи читачів до історії письменства (ніби тоді була, як, на жаль, у певній мірі і тепер, достовірна, а головне - і повна історія української літератури?!), М.М.Аркас все ж таки неодноразово звертався до багатьох імен українських вчених, письменників, театральних діячів, композиторів, аби показати, як розвивалася і втілювалася в життя національна ідея в історії України, в її культурі, в театрі та музиці. А найповніше душа народу, з його точки зору, виражалася в красному письменстві.

В “Історії України-Русі” М.М.Аркаса особливо підкреслена провідна роль освіти на рідній мові в утвердженні національної самосвідомості. Чимало зусиль доклав наш земляк на практиці, аби створити в с. Богданівці і с. Христофорівці школи для селянських дітей, де б викладання велося українською мовою. Зі зворушливою гіркотою і непереборним сумом він констатував, що після Острозької і Києво-Могилянської академій в Україні не залишилося україномовних навчальних закладів. Бо Харківський і Київський університети були російськомовними, а у Львівському університеті переважала польська мова. І все ж всупереч жорстокій дійсності і в цих навчально-наукових закладах знаходилися непоодинокі патріоти, які вивчали історію України, її культуру, літературу й мистецтво, збирали народну творчість, кохалися в українському фольклорі, побуті, звичаях і традиціях, а деколи навіть вдавалося і щось видати з наукової, художньої та іншої літератури. При цьому згадайте хоча б “Руську Трійцю” у Львові, “Руську Бесіду” у Чернівцях та ін.

Вельми позитивно оцінював М.М.Аркас журнал “Киевская старина”, який хоч і виходив російською мовою, проте чимало зробив для вивчення і поширення знань про минувшину України. Він віддавав також належне діяльності Наукового Товариства ім. Т.Г.Шевченка в Галичині, його “Літературно-наукового вісника”, багатьом науковим збіркам і запискам, навколо яких зосереджувалися численні, найбільш кваліфіковані і працьовиті “трудівники рідного поля”.

Безперечно, М.М.Аркас не був професійним істориком, не всі історичні проблеми ним належно охоплені і оцінені (ніби тепер  історики-професіонали завжди і скрізь із усіма проблемами справляються залюбки і бездоганно!).

Проте, його концепція розвитку національної історії, культури, національної ідеї викликає досьогодні велику повагу і вдячність, становить серйозний науковий і практичний інтерес.4

Процес національного відродження України є основною канвою його книги. Уже запропонована автором періодизація, назви розділів та їх зміст5 розкривають тяжку історичну долю України, її вікову залежність від іноземних загарбників. “Взагалі і досі враження у мене, що книжка буде цікава”, - підкреслював її редактор В.М.Доманицький.  А чого варті глибокопатріотичні епіграфи М.М.Аркаса, подані ним на обкладинці книги, проте зняті цензурою? (Див.: рукопис книги у фонді 468 Державного архіву Миколаївської області, додатки нашої книги).

Час підтвердив, що “Історія України-Русі” виконувала (та й виконує дотепер) важливу просвітницьку функцію, давала необхідний мінімум історичних знань простим людям, пробуджуючи в них почуття національної гідності, що знаходило широку підтримку серед національної інтелігенції. Є.Х.Чикаленко писав автору: “Звичайно, краще було б друкувати всю історію та довести її до сучасного відродження, бо інакше здаватиметься, що на Мазепі скінчилася наша історія і на Україні вже поставлено хреста... Тим часом, бажано по-українському мати хоч і не повну історію, бо наш народ нічого про неї не знає...”6

М.М.Аркас глибоко аналізував культурні надбання українського народу, починаючи із зносин слов’ян із греками, детально розглядав ці процеси князівської доби, звертав увагу на розвиток міста й села, торгівлі, розглядав традиційні їжі, страви, напої як селян, так і міщан, будівлі та ін.

Він дуже схвально оцінив відродження національної самосвідомості, культури України на початку XX сторіччя, згадує в цьому контексті І.П.Котляревського, Т.Г.Шевченка, П.П.Куліша, діяльність Кирило-Мефодіївського братства, “Руської Трійці” і їх послідовників у наступні роки.

На завершення цих думок скажемо ще й таке. Зі сторінок “Історії України-Русі” постає народ-хлібороб, що здатний був годувати себе й інших, а в години лихоліття ставав грізним воїном. А за свою нерідко надмірну довірливість тяжко страждав, щоб потім знову і знову відродитися феніксом із попелу імперій. Це цілком співзвучно і з теперішньою Україною, її багатостраждальним, терпеливим, гордим і простим народом.

Історичні, літературні, музичні та етнографічні твори, багатогранна просвітницька діяльність М.М.Аркаса сприяли, пробудженню національної самосвідомості українців, справляли глибокий вплив на його сучасників, послідовників, нащадків.

Не втратили та й не втратять вони глибокої актуальності, високого громадянського звучання і на майбуття, бо йдуть з глибин, джерел народних, досить і досить ще замуляних джерел минулого, які дуже важко, а потрібно невтомно очищати. Тільки Українська національна ідея, якою є соборна Українська держава, веде до справжнього майбутнього. Вселяє віру в історичну перспективу України.

 

 

1.  Аркас Микола. “Історія України-Русі”.-С.297.

2.  Там само.-С.372.

3.  Там само.-С.371-372.

4.  Див.: наприклад: Шкварець В.П. Проблеми української національної ідеї та культури в “Історії України-Русі” М.М.Аркаса // Актуальні проблеми історії та культури України. Збірник наукових праць. - Частина перша.-Миколаїв-Одеса.-2000.-С.214-220.

5.  Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.1.-Арк.7.

6.  Там само.-Спр.21.-Арк.8.

 


 

§4. Освітньо-виховний та педагогічний ідеал  М.М.Аркаса

 

Увесь життєвий та творчий шлях Миколи Миколайовича Аркаса якраз припав на час піднесення національно-демократичного руху, боротьби за відродження освіти найширших верств нашого народу, української мови, культури, історії, фольклору, традицій, звичаїв та ін. У своїй науковій та суспільно-громадській діяльності, якій властива безмежна відданість українському народові, М.М.Аркас акумулював найхарактерніші освітньо-культурні та виховні ідеї того часу, що дозволяє розглядати їх як його освітньо-виховний і педагогічний ідеал.

Важливим чинником у формуванні його суспільно-демократичних поглядів слугували, зокрема, народовольчі ідеї, що поширилися у різних формах в Одеській гімназії, Новоросійському (Одеському) університеті, де здобував освіту М.М.Аркас. Характерним для того часу було те, що помітна частина різночинного і дрібнобуржуазного студентства перебувала в атмосфері зрослої уваги до долі українського народу, його історії, освітньо-культурної, виховної спадщини та ін.

Для формування світогляду М.М.Аркаса, його духовних і політичних переконань, освітньо-культурних, педагогічних поглядів, загальнолюдська цінність яких проявилася згодом у його творчості, громадській діяльності, вирішальними були, як уже підкреслювалося, роки навчання. Адже власні історико-освітні здібності розвивав під впливом прогресивних поглядів учителя історії Одеської гімназії Л.А. Смоленського. Серед його педагогів був визначний український композитор П.І. Ніщинський. Саме він прищепив юному М.М. Аркасу любов до української пісні. Затим він познайомив юнака із видатним майстром української сцени М.Л. Кропивницьким. Їхня дружба, звичайно, не могла не сприяти розвитку високих художньо-естетичних поглядів на українське мистецтво та підвищення його ролі у житті народу.

Щодо особисто М.М.Аркаса, то він постійно спирався на спадщину І.Котляревського, Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, при дуже високій оцінці відродження української національної самосвідомості, культури і мистецтва України XIX – початку XX століття.

Тому, як кажуть, не випадково, а цілком закономірно, що М.М.Аркасу були притаманні виключно такі характерні риси освітньо-культурної діяльності українських революціонерів-демократів, як, насамперед, боротьба за освіту широких кіл українства рідною мовою, прагнення розвивати природні розумові здібності народу усіма засобами, намагання глибокого вивчення минулої та сучасної історії рідного народу, його природної та історичної спадковості, формування у молоді почуттів любові і обов’язку, відповідальності перед Батьківщиною, любові до власного народу, до своєї родини, краю. Відома його також вимога шанобливого ставлення до народних вчителів, докорінної зміни і поліпшення їх політичних прав, матеріально-побутових умов, підвищення ролі сімейного виховання дітей, піднесення відповідальності батьків перед суспільством за виховання дітей і молоді, освітньо-виховна допомога школі у підготовці навчальних посібників, книг, іншої літератури, дидактичних матеріалів рідною мовою та ін.

Прикметною рисою українських революціонерів-демократів, справжніх митців-інтелігентів у їх боротьбі за відродження і розвиток освіти для народу було ще й те, що майже кожен з них у своїй педагогічній спадщині залишив написаними для дітей і молоді букварі, підручники, словники, книги, дитячо-юнацькі художні твори, повчальні оповідання і вірші, байки. Ідейно-художній зміст цих літературно-педагогічних надбань мав неабияке виховне значення для формуванні у молоді національної гідності, глибоких патріотичних почуттів. Так, “Буквар Південноруський 1861 року” Т.Г.Шевченка, буквар “Книжиця читальня” О.Духновича, інші шкільні підручники, серед них - “Стародавня історія східних народів” Л.Українки, художні твори П.Грабовського, М.Коцюбинського, І.Франка, цікаві і повчальні оповідання та казки сприяли як розвитку рідної мови, так і глибокому вивченню національних, освітньо-культурних традицій народу, його віковічної боротьби за самовизначення, збереження звичаїв і традицій та ін.

Звичайно, у такому контексті книгу М.М.Аркаса “Історія України-Русі”, поза будь-яким сумнівом, можна вважати також його освітньо-виховною та педагогічною спадщиною, справді невичерпною скарбницею народного досвіду. Це, як відомо, була перша, видана українською мовою, популярна книга з історії України. Вона була розрахована перш за все на дітей. Адже сам автор спочатку мав намір створити рукописну книгу для домашньо-родинних потреб, тобто для навчання і виховання онука Миколи. Саме у його “Історії”, інших літературних та музичних творах дістали яскраве відображення любов М.М.Аркаса до українського народу, його мови, культури, звичаїв і традицій як основи суспільно-громадських переконань, освітньо-культурних  і педагогічних поглядів.

З моменту виходу у світ і до недавнього часу книга М.М.Аркаса викликала різне ставлення до себе, неоднозначні оцінки як щодо змісту, так і освітньо-виховного та педагогічного потенціалу, який вона, безумовно, несе. В “Історії України-Русі” показано школу та освіту епохи феодалізму, досить актуалізовані проблеми школобудування.

Підкреслимо насамперед лише деякі дидактичні особливості книги. Саме вони, за своїм змістом, принципами переконливо стверджують ту думку, що М.М.Аркас писав свою історію України якраз для юних читачів, зі знанням дитячої психології сприймання, їх вікових особливостей. При цьому однією з характерних ознак є наявність великої кількості ілюстрацій та замальовок, що завжди збуджують значний інтерес, помітно посилюють розумову діяльність дитини. Як наслідок, всіляко сприяють свідомому та міцному засвоєнню історичних знань, формуванню історичної пам’яті.

Водночас зазначимо, що, виходячи з принципу наочності у навчанні, М.М.Аркас досить вдало розмістив різноманітні ілюстрації – портрети історичних осіб, карти, фотокопії документів, пам’ятники, сюжетні картини, пейзажі та ін. До кожної ілюстрації подано опис, історичну довідку. Вони доступні й цікаві не тільки юному читачеві, бо мальовничо оздоблені, взагалі сприяють розвитку у читачів високих мистецьких смаків, естетичних почуттів.

До своєї “Історії” М.М.Аркас додав власноруч розроблену карту України, що подається і тепер у всіх її перевиданнях. Вона виконана на двоїстому аркуші розміром 66 см x 92 см, і зручна для використання в класному приміщенні, в аудиторії. Складається з таких фрагментів, як “Карта Земель, де живе Український народ”, “Карта Української землі перед III в. по Хр.”, “Карта Європи у IX віці по Хр.»,  «Карта Східної Європи за князів Київських і Галицьких у X-XIV віці по Хр.”, “Карта Великого Князя Литовського у XIV і XV віці по Хр.”, “Карта України у XVI і XVII віці”. На другому боці аркуша зображено “Карту Земель або Вольностей Війська Запорозького Низового у 1770-х рр., “Карту Земель Чорноморського козачого війська”, “Карту Запорозьких земель за Дунаєм”. Важливо, що тут же подано родоводи князів Київських і Галицьких, князів Литовських і королів Польських, Дому Габсбургів і Дому Романових.

Не менш важливою дидактичною особливістю книги є її сама структурна побудова, що характерна взагалі для навчальних посібників. Зокрема, в “Передмові” автор визначає головну мету книги, основне її призначення як популярної і доступної для кожного історії свого народу.1 А “Змістом” книги передбачено дохідливий виклад історії, що “складена на основі давно відомих джерел, і зв’язана в одну історичну цілісність; поділена вона на періоди, які натурально зазначують саме життя нашого народу”.2

Особливо пильну увагу істориків взагалі, думаємо, що і істориків педагогіки, зокрема, привертає саме розуміння автором таких важливих принципів дидактики навчання, як зацікавленість, доступність, послідовність, науковість змісту його книги. Вважаємо, що це зовсім невипадково, коли в окремому розділі перераховуються портрети і малюнки із визначенням сторінок, на яких вони розміщені.

Книгу поділено на розділи, підрозділи, дрібніші розділи, позначені на полях аркушів. На нашу думку, такий підхід полегшує ознайомлення з “Історією України-Русі”, з одного боку. А з другого – посилює інтерес читача до книги, підвищує її дидактичну цінність як посібника.

Одночасно М.М.Аркас дотримувався таких важливих дидактичних принципів: зміст книги повинен забезпечити вірні уявлення про історію українського народу, достовірно, об’єктивно, науково викладати факти і події, явища, бути цікавим, посильним для дітей, вона має бути написана мовою рідного народу. При цьому розвивати розумові здібності, високі почуття, виховувати високі моральні та громадянські якості. Тут хочеш – не хочеш, а згадуєш, приміром, педагогічну спадщину К.Ушинського, Х.Алчевської, Г.Ващенка та багатьох ін.

Як бачимо, у книзі “Історія України-Русі” закладено чималий освітньо-виховний та педагогічний потенціал. Він зумів, як ніхто до нього, розповісти історію свого народу з великим і відвертим почуттям до нього, у легкій і доступній формі, до того ж його рідною мовою. Книга наповнена історичними легендами. Їх образність дуже оживляє сам виклад, і тут же глибоко впливає на патріотичні почуття читача будь-якого віку чи його освіченості.

Отож, оцінюючи книгу М.М.Аркаса “Історія України-Русі” стосовно продекларованої нами теми параграфа, вірніше, скромної розвідки щодо багатющої його спадщини, нарешті, як навчального посібника того часу з історії нашого народу, можна вважати її також цінним вкладом як в історичну, так і в педагогічну спадщину, в українську педагогіку, в історію української педагогіки.

По “Історії” М.М.Аркаса тепер навчаються у різних навчальних закладах незалежної України, з великим інтересом і любов’ю до свого краю,  Вітчизни вивчають минуле свого народу. У бездержавний період України про це було годі навіть мріяти, бо на нього було накладено ідеологічне табу, несправедливий ярлик українського буржуазного націоналіста. (“Перебував під впливом буржуазно-націоналістичних концепцій”).

До речі, авторові у своїй багаторічній педагогічній діяльності неодноразово доводилося чути чудові, щирі відгуки студентів про книгу, її простоту і доступність. А деякі юнаки і дівчата прямо говорять, що вона дуже дохідлива, більше того, “її читаєш, мов казочку”. Так задумана книга для домашніх потреб для навчання і виховання онука Миколи стала не просто історичним, а й педагогічним твором.

Навіть побіжний аналіз твору М.М.Аркаса дає досить широку уяву про його освітньо-виховний ідеал. Ним для нього була людина з глибокими і багатогранними знаннями, високими моральними якостями, яка любить працю, розуміє й уміє цінити мистецтво.

З міцних позицій вірності своєму народові він всебічно розвивав у своїх історичних, літературних, музичних творах, громадській діяльності ідеї народності освіти й виховання. У тих нестерпних умовах, коли певна частина української інтелігенції, як свого часу козацька старшина, коли була урівнена у правах з російськими дворянами, потрапивши під жорстокі жорна великоросійського шовінізму, соромилася, зрештою, цуралася свого українського походження, він рішуче і самовіддано виступив за формування у молодого покоління поваги і любові до свого народу. Вважав виключно важливим створити систему виховання відповідно до історичних і національних традицій власного народу. За М.М.Аркасом, розвиток освіти на основі народності мав сприяти вихованню справжніх патріотів України, які б не тільки і не скільки любили свій народ, але й повсякчас працювали на нього, сумлінно виконували перед ним громадські обов’язки, при цьому б глибоко поважали також інші народи.

 Як уже раніше підкреслювалося, на основі народної пісенності, що зумовила її народний характер, ним була створена опера “Катерина”. М.М.Аркас знав незвичайно багато українських дум і пісень, чимало вокальних творів класичного музичного мистецтва. Музична мова українського народу надала його опері живого, зрозумілого звучання. Вона виражає оптимізм, мужність, силу і велич свого народу.

Особливого значення у системі виховання в дусі народності М.М.Аркас надавав народній пісні, що, безперечно, продовжує і розвиває щиру любов до рідного краю.

Як відомо, народна творчість, зокрема, поезія, пісні, музика, мистецтво та ін., є могутнім джерелом культури народу. Справжнє глибоке замилування М.М.Аркаса віршами, піснями, кобзарським мистецтвом розпочалося ще в його юнацькі роки. Він збирав та обробляв народні пісні, написав ряд романсів, а також підтримував зв’язки з відомими того часу кобзарями Т.Пархоменком та П.Ткаченком.

Виключно важливою ознакою народу М.М.Аркас вважав мову. Саме вона, на його думку, найкращий виразник духовної культури будь-якого народу. Він з болем пише в своїй “Історії України-Русі” про ті часи, коли її  народ, особливо панство, відцуралися від рідного слова, коли в школах стали глузувати з батьківської, дідівської мови, соромилися її. А “від того, виходить неповага до всього рідного, та знущання над ним”. Тому й невипадково “Історія” написана багатою, образною мовою, взятою із вуст народу, просто, дохідливо, популярно, в дусі народності.

Однією з найважливіших ознак народності він вважав вивчення історії народу – одного з великих духовних скарбів, а також географічних та природних умов, у яких живе народ, соціально-економічних, національних, освітньо-культурних та інших особливостей народу. Водночас стверджував, що великий виховний вплив на формування патріотичних почуттів дітей та молоді мають історичні традиції боротьби українського народу проти національного, релігійного, соціального гніту та колоніального загарбання.

Власним завданням особистої просвітницької діяльності М.М.Аркас вважав ознайомлення найширших верств українського народу з його рідною історією. Регулярні його лекції у Миколаївському міському театрі мали досить популярний характер, читав він їх майже завжди безкоштовно. Завершивши рукопис “Історії України-Русі”, Микола Миколайович прочитав цілісний лекційний курс з 14 лекцій на цю тему.

Створена ним на початку 1907 р. Миколаївська “Просвіта” вела послідовну і наполегливу роботу за впровадження української мови в народну освіту. Тільки протягом наступного, 1908 року, “Просвіта”  надіслала ряд листів до Державної Думи, Петербурзької Української Громади, Празького Всеслов’янського студентського з’їзду з пропозиціями націоналізації шкіл, викладання у школах українською мовою, створення в українських університетах кафедр українознавства, запровадження в гімназіях, університетах курсів українознавства.

Одним з високих ідеалів і прагнень М.М.Аркаса було зробити освіту і школу доступними для широких народних мас. Зовсім не сподіваючись на те, що царські власті в умовах політичної реакції, безроздільного панування національного гніту відгукнуться на постійні прохання Миколаївської “Просвіти” дозволити відкрити національні народні школи, М.М.Аркас власними рішучими діями давав своєрідний приклад самочинного розв’язання проблеми на користь людям. Так, в 1907 р. в родовому маєтку його матері Софії Петрівни Богданович, в с. Богданівка, тепер  Миколаївського району, на власні кошти він відкрив чотирирічну сільську школу, з українською мовою викладання. До речі, сам викладав у ній Закон Божий. На кошти керівника “Просвіти” була збудована і утримувалася школа з українською мовою викладання у с. Христофорівка  Баштанського району на Миколаївщині. Стараннями М.М.Аркаса учні були забезпечені першим українським букварем В.Норця, який щойно вийшов з друку. Ще раз наголосимо, що в ті часи дозволялося викладати тільки російською мовою.

Перед цим, при створенні Миколаївської “Просвіти”, він у прилюдній промові недвозначно висловив своє обурення пригніченням віками рідного слова українського народу, народу, який має свою історію, мову, переживав важкі історичні часи, водночас не мав права мислити та говорити рідною мовою.

Без дозволу царських властей, не посвящаючи нікого у свої плани, М.М.Аркас організував у своїх школах викладання та навчання виключно українською мовою. Попри традиційних навчальних предметів того часу, він виключив спочатку із навчального плану “Закон Божий” через відсутність, мовляв, підручників українською мовою. Насправді тому, що місцевий піп не знав української мови, і був вороже до неї налаштований.

Однак через обурення і протидію місцевого священика, його постійні демарші і заяви губернатору, в умовах поразки революції 1905-1907 рр. та нового наступу на права і свободи українського народу, а головне – через смерть М.М.Аркаса, через два роки ця школа була закрита. Незважаючи на це, поява перших українських шкіл на зрусифікованій Миколаївщині була непересічним, прогресивним явищем.

У цьому зв’язку 16 травня 1908 р. М.Л.Кропивницький писав у листі М.М.Аркасу: “Любий друже Миколо! Будь ласка, не одмов сповістить мене, чи правда то, що заснував у своїй слободі школу з українською викладною мовою і як це пощастило? Навчи й мене, бо скортіло й мені  заснувать невеличку школу і в цім случаї найкраще придержуватись одного напрямку”.

У всій своїй творчості й діяльності М.М.Аркас пропагував ідеї гармонійного розвитку людини, органічного поєднання розумового, трудового, морального, фізичного і естетичного виховання. Для сприяння розумовому розвитку дітей у його школі широко практикувалися читання оповідань про історичне минуле українського народу, захоплюючі розповіді про козацтво, його походи, про героїчну боротьбу народу за волю.

Велике місце відводилося вивченню дитячих творів Т.Г.Шевченка. Для початкового вивчення мови, розвитку уміння читати широко використовувався заборонений на той час його “Буквар Південноруський 1861 року”.

Загальновідомо, що мова сприяє розвитку у дітей та молоді природних здібностей і обдарувань. У Аркасових школах у процесі навчання широко і ефективно використовувалися усні та письмові вправи рідною мовою. Одночасно для їх свідомого опанування застосовувалися думи, пісні, казки, приповідки тощо. За своєю системою навчання школа була досить наближена до життя.

Характерно, що, милуючись народною освітою, школою, перш за все М.М.Аркас піклувався про селянських дітей, серед яких було дуже багато обдарованих, талановитих. До речі, більшість українських Нобелівських лауреатів (60) – це вихідці із сіл і невеличких містечок. Однак тоді сільські діти та молодь не мали потрібних  умов для свого розумового зростання. То ж національна школа, її устрій, традиції, побут, добрий приклад батьків, учителів та дорослих повинні були бути, крім усього іншого, дієвими засобами і морального виховання дітей та підлітків.

Провідне місце у школах займали трудове і естетичне виховання. У пригоді стало й те, що ще в юні роки М.М.Аркас захоплено вивчав селянське життя, прагнув допомогти селянам порадами та особистою участю у селянській праці. Він нерідко працював із селянами та учнями і вчителями у полі, застосовував прогресивні на той час методи поліпшення землеробства і тваринництва. А вийшовши у відставку, більше уваги приділяв розведенню племінної худоби.

Величезного значення він надавав естетичному вихованню саме засобами усної народної творчості, учив умінню та розумінню бачити красиве і славне в народних традиціях, у спілкуванні та взаєминах з людьми, природою. Наприклад, збираючи та обробляючи десятки українських народних пісень, він прагнув ширше популяризувати чудову пісенну творчість народу. До того ж, значна частина пісень була записана ним у с. Богданівці.

Розвитку у дітей найкращих почуттів, пробудженню любові до уярмленої батьківщини, національної художньої культури сприяло запровадження у школах пісенної музики, ознайомлення учнів з її народними, глибинними джерелами.

Безсумнівно, ефективність виховання значною мірою залежить від того, як виховують дітей у родині. А погляди М.М.Аркаса на сімейне виховання і формувалися якраз під впливом батьків – Софії Петрівни і Миколи Андрійовича. Адже саме вони були першими життєвими наставниками сина. Останній постійно відчував палку материнську і батьківську любов, насамперед тепло і лагідність матері. Її природні ласки та виховні методи і засоби ґрунтувалися переважно на основі українського фольклору, перш за все естетично-музичного.

Лагідна, добра і м‘яка за характером, Софія Петрівна зуміла прищепити своїм дітям, онукам любов до мальовничої України, її людей, їх духовного життя і невтомної праці. Тому М.М.Аркас неодноразово підкреслював позитивний, благотворний приклад батьків, виокремлював особливу роль у сімейному вихованні матері.

Розвиваючи, з нашої точки зору, погляди Т.Г.Шевченка на сімейне виховання, він у своїй спадщині звеличував простих трудівників-батьків, які завжди підтримували між собою теплі, щиросердечні взаємини, міцні стосунки, так необхідні для здорового, правильного виховання дітей і молоді.

М.М.Аркас із пильною та непідробною увагою, щирою повагою ставився до жінок-матерів, які вірно розуміли свої благородні материнські обов’язки. У свою чергу він із таким же підходом до батьків справляв благодійний вплив на своє оточення, на усіх, з ким спілкувався.

Отже, особливо цінними для нас є погляди автора “Історії України-Русі” на поширення народної освіти, зв’язок школи з життям, викладання в ній рідною мовою. М.М.Аркас переконливо стверджував, що великий вплив на виховання школа має тоді, коли вона знаходиться  в руках свого народу, і є такою, яка потрібна людям. Обстоюючи навчання рідною мовою, вважав, що саме з цього починається повага до батьків, до народу, до батьківщини.

Зі сторінок книги, перейнятих українським духом, випливає розуміння того, що саме лиш викладання українською мовою ще не означає створення нової, національної школи. Вона має бути ще й духовно наповнена. Адже школа повинна випускати у світ не просто людину, яка знає мову. Ще братства ширили народну освіту, щоб народ ставав твердішим у вірі і міцніше тримався своєї національності, з розумом вступався за мову своїх батьків. Виходячи з цього, крім мови, ще потрібні знання справжньої історії свого народу, вітчизняної географії, літератури, музики, взагалі культури. Все це потрібно, вважав М.М.Аркас, для формування громадянина-українця, такого, якому були б дорогими інтереси української землі, культури і науки, економіки і добробуту, самого буття й майбуття України.

Водночас постійно підкреслював, що недостатньо прищеплювати школі тільки національно-етнічний характер. Так, скажімо, вечорниці та інші фольклорні свята покликані тільки пробудити національну самосвідомість, але не в змозі формувати її самостійно. Потрібне широке усвідомлення своєї національної повновартості, яке пов’язане з усіма видами людської та суспільної діяльності. А це, в свою чергу, означає, що історик, приміром, не може погано знати і викладати вітчизняну історію, бо це історія України, словесник, - бо то мова його народу, селянин, агроном повинен дбати про багатство землі, – то ж земля його народу, робітник, - про чистоту довкілля, – то ж сфера життя і його дітей, його народу. Тільки з такими почуттями можна посісти гідне місце у світовому та європейському співтоваристві.3

У цьому знову переконує нас Аркас. Уже згадувані братські школи “зробили те, що Українці у XV, XVI і XVII віках були освічені далеко більш од своїх сусідів – Москалів, Татар та Волохів, були далеко культурніші од них”. Він наводить свідчення про наш край одного, як він пише, тогочасного чоловіка – Павла Алепського: “... мало не всі Українці і більша частина їх жінок і дочок...” вміли тоді читати, рахувати, знали церковний спів..., а дітей у них – як трави”.

Як видно з “Історії України-Русі”, видатні культурні діячі нашого народу завжди дбали про міцні зв’язки з усіма країнами, насамперед сусідніми і європейськими. Ще Володимир Мономах у “Поученії” своїм дітям радив триматися добросусідських відносин з усіма, вивчати їхню мову.

Як свідчить Аркас, потрібно забезпечити викладання в школі українською мовою, повернути їй національне обличчя, яке вона мала у період діяльності в Україні братств.

Внутрішньо-суспільні суперечності, підкреслював він, завжди переплітаються з національно-духовними. У XVI-XVII століттях, коли Україна була в складі Польщі, писав Аркас, для здобуття певного становища в суспільстві українцеві потрібно було навертатися у католицьку віру, і забувати все рідне. Відомо, які криваві сторінки складали історію тодішніх стосунків цих народів. Аркас зазначив при цьому, що Великі князі Литовські, “... забравши під свою руку більш культурну тоді, ніж Литва, Україну, перейняли од неї і звичаї і мову її, а городам надали так зване Магдебурзьке право”. Це на той час значно послабило суспільно-національне напруження.

Дбаючи про національну школу в Україні, слід, на думку М.М.Аркаса, зважати на досить строкату національну палітру, створювати умови для духовного розвитку всіх громадян. Іншими словами, не обмежувати школи України такими знайомими для нашого старшого покоління унітарними вимогами.

Освітньо-культурне оновлення України, за Аркасом, є складовою національного відродження. Останнє можливе тільки у вільному суспільстві вільних, а тому високих духом людей.

Немає жодного сумніву, що освітньо-виховний та педагогічний потенціал М.М.Аркаса, як, скажімо, і виховний ідеал Г.Ващенка, К.Ушинського, О.Русової, Х.Алчевської та інших видатних вітчизняних педагогів, потребують належного дослідження та вивчення, впровадження у народну освіту України, що дедалі реформується, зокрема, на шляху до її гуманізації та гармонізації і справжньої поваги та доброти до дитини,  вихованця.

 

 

1.  Аркас М. Історія України-Русі.-К.: Вища школа.-1990.-С.ІІІ; Аркас М. Історія України-Русі. - Одеса: 1994.-С.48-87.

2.  Там само.

3.  Див.: Ситченко А.Л. Проблеми школи зі сторінок “Історії України-Русі” Миколи Аркаса.// Джерела духовності. Науково-практична конференція до 140-річчя М.М.Аркаса (Тези). – С.91-94.

 

 


 

РОЗДІЛ V.

 

ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ М.М.АРКАСА

           


 

§1. Поетичні твори

 

Дослідники, краєзнавці, популяризатори імені, спадщини та діянь М.М.Аркаса завжди ведуть мову “про його три великі справи” – оперу “Катерина”, “Історію України-Русі”, Миколаївську “Просвіту”. І це справді так.

Проте, як і в кожної талановитої людини, чи то науковця, митця, спортсмена, здібності досить багатогранні, буває широкий спектр інтересів та уподобань. Це стосується і М.М.Аркаса, котрий з юних літ, за його словами, з 70-х років XIX ст., займався ще однією улюбленою, “четвертою справою” – літературною, переважно поетичною творчістю. Звичайно, порівняно з високоталановитою науково-популярною працею М.М.Аркаса “Історією України-Русі”, його поетичні твори інколи деким сприймаються не більше, як проба пера різнобічно здібної людини.

Але ж якої сили їх суспільно-політичне звучання – і то не тільки за життя автора, а й сьогодні! Безперечно, поетична творчість М.М.Аркаса залишиться високоактуальною надовго.

Однак відомо зовсім небагато з його поетичної творчої спадщини. Хоча й вона дозволяє ще краще пізнати цю далеко непересічну особистість, славу та гордість усієї України.

Так сталося, що його поетичні твори розпорошені по багатьох архівах, музеях, бібліотеках Миколаєва, Києва, Одеси, Чернігова, що дещо ускладнює працю дослідників. Окремі “поезії для душі”, як писав сам автор про них, він ніде не публікував. Деякі з них побачили світ через багато років по його смерті: вірші “На убивство Шмідта” – у 1926 році1, уривки з поезії – звернення до хлопців-земляків – у 1958 році2, поема “Гетьман Пилип Орлик” – у 1993 році3, а поезії за 1875 р. із “Щоденника” М.М.Аркаса – тільки в 1996 році.4

Уже в студентські роки все більш усвідомленим стає його інтерес до надбань українського народу, його історичного минулого і сучасного. Про зміцнення у нього почуттів української національної самосвідомості переконливо свідчить, зокрема, написаний у 1875 р. – після завершення університетської освіти і його вступу у самостійне життя, - надзвичайно емоційний, щирий вірш. Можливо, для фахівців і не дуже досконалий.

Подаємо цю поезію у повному викладі:

Можливо, скоро я загину

В жорстокім, праведнім бою.

Та не забуду в цю годину

Тебе, кохана Україно,

 І добрим словом пом‘яну...

Та ні, не можу я загинуть, -

Іду в життя, життя нове,

І ще побачиш ти мене,

Моя кохана Україно.

Прощайте ж всі, та не згадайте

Поганим словом ви мене,

І всі ви знайте, добре знайте:

Лиха година обмине

Мене в житті, в моїй роботі.

Та щоб не діялось зі мной,

Як не бажала б злая доля,

Та не забуде вас Микола,

І іскра правди, що живе

В його потоленій душі,

Тепер ніколи не погасне.

До смерті буде він любить

І свій народ, й свою країну,

Свою пригнічну Україну,

І буде правдоньці служить!

Прикметно, що М.М.Аркас, прощаючись зі своєю юністю, віршем звертається до своїх друзів, простих селянських хлопців та дівчат з рідної йому Богданівки. Якраз саме їм довіряє свої найсокровенніші патріотичні думки-почуття.

Отже, уже в юнацькі роки у нього пробуджується бажання зберігати і творити красу. Микола записував народні пісні, власні вірші в щоденник, що зберігається у Миколаївському обласному краєзнавчому музеї. Один із тільки-но цитованих юнацьких віршів, що зберігся в його “Щоденнику” за 1875 р., свідчить про щирі прагнення М.М.Аркаса служити народу, про вміння цінувати дружбу. Пізніше, уже на схилі літ, це вміння чітко окреслено в його листах до друзів.

Для кращого розуміння М.М.Аркаса, як громадянина, патріота, поета, подаємо його поезію зі вже згадуваного “Щоденника” за 1875 рік:

 

ІЗ ЩОДЕННИКА М.М.АРКАСА,

1875 рік.

 

1.

Ой, на горі сосно,

Під горою корчма.

А у тої корчми

Та три чужоземця.

8.

Та й привезли дівку

До сосни високой.

Прив’язали дівку

За коси верьовкой.

2.

Один чужоземець

П’є меди, горілку,

Другий чужоземець

Грає у сопілку.

9.

А це ж тобі, дівко,

А це ж тобі, красна,

А це ж тобі кайся,

 Хоч назад вертайся.

3.

Другий чужоземець

Грає у сопілку.

Третій чужоземець

Підмовляє дівку.

10.

Назад не вернуся,

Бо батька боюся,

Коло цеї сосни

Навік зостануся.

4.

Ой, поїдем, дівко,

Ой, поїдем, красна

Ой, поїдем з нами,

З нами – молодцями.

11.

Не хилися, сосно,

Бо й так мені  тошно.

Не хилися, гілко,

Бо й так мені гірко.

5.

Тобі краще буде

Як у рідній мати,

Як у рідній мати.

У своєї хати.

12.

Не хились, яворе,

Бо й так мені горе.

Не хилися, дубе,

Бо й так з мене буде.

6.

Дівка подумала,

Сіла, поїхала,

Сіла, поїхала

Та й плакати стала.

13.

Не хиліться, лози,

Бо й так ідуть сльози,

Бо у чужій-чужині,

Як на пожарині.

7.

Та й повезли дівку

Темними лісами,

Темними лісами,

Крутими горами.

14.

Хто в лісі ночує,

Той мій голос чує,

А хто дочок має,

Нехай научає.

 

Ой, чорні галенята

Круту гору вкрили,

Молодії новобранці

Жалю наробили.

Єсть у мене на Вкраїні

Чорнява дівчина.

Ота мене приголубить,

Як рідна родина.

     *     *     *

     *     *     *

Ой, сад садю, ой сад садю,

Слізьми поливаю.

Горе мені на чужині,

Що роду не маю.

Тонкий та високий,

Дурний та безокий,

Ще й без верхньої губи,

Як цілує, видно зуби.

      *     *     *

     *     *     *

Єсть у мене годинонька,

Єсть родина в мене,

Перечув я через люде,

Чурається мене.

Ой, у степу три дороги різно,

Туди йшов козаченько пізно.

Ой, козаче, не ходи до мене,

Буде слава на тебе й на мене.

А я слави, слави не боюся,

Піду в село зараз оженюся.

Ой, у неділю мати дочку била,

Де ж ти, суко, вінок загубила.

Через яр, яр та яр зелененький

Туди йшов козак молоденький.

Він узяв мій вінок зелененький,

Та й укинув у Дунай глибоченький.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У 1926 р. в журналі “Життя і революція” вперше і востаннє був надрукований написаний ще 1906 року вірш М.М.Аркаса “На смерть лейтенанта Шмідта” (авторська назва – “На вбивство Шмідта”). Про лейтенанта Шмідта він писав під сильним, свіжим враженням від страшної події, яку сам (чимало дослідників вважають, що вони були знайомі, що Аркас був на суді в Очакові), можливо, спостерігав і саму страту, оскільки був тривалий час на службі на флоті, міг бути допущений властями на це криваве побоїще.

 

Цей вірш допомагає суттєво зрозуміти демократичні основи світогляду автора та оспіваного ним героя першої російської революції:

Прощайте, браття, я вмираю...

Не буде Шмідта, але є

Багато Шмідтів в ріднім краю,

Зі мной ідея не умре,

Її вам, друзі, доручаю.

Я бачу вже життя нове,

Нове, щасливе, вільне, братське,

Задля всіх рівне, дороге...

Іде воно, воно іде...

Безповоротнє і могутнє,

Як повідь бистра весняна

Все на шляху своїм змива...

Вірш написаний уже не юнаком, а сформованою і зрілою людиною. Безперечно, за такий вірш відверто революційного спрямування його авторові загрожували б бодай величезні неприємності, а то й більше, на випадок, коли б він став відомим у ті царські часи. А тому його було надруковано у перші роки радянської влади, хоч і тут не обійшлося без безцеремонного втручання у заголовок вірша.

Властивими для М.М.Аркаса є звернення до народнопісенних образів чайки, привільних степів, болючих хвилин прощання з життям перед неминучою загибеллю. Доля офіцера російської армії, який вимушений виконувати функції ката, десь переспівується із Шевченковими мотивами “Кавказу”, присвяченому загиблому не за рідний край Якову де Бальмену.

Порівняймо знайомі усім рядки “Кобзаря” і поезію М.М.Аркаса:

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове Добрий не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну...

У Аркаса в словах офіцерів звучить відвертий жаль і прикрі непорозуміння, якщо не розпач:

За що катами нас зробили?

За віщо мусимо вбивать

Товаришів, що ми любили,

Що звикли щиро поважать?

 

Можна лише уявити собі, які болісні і тривожні переживання охоплювали М.М.Аркаса – противника насильства, тиранії. Адже він був незвичайно емоційною людиною, а вихльопнути ці почуття по героїчній загибелі Шмідта він міг тільки на папері. Свідченнями несприйняття деспотизму можуть бути його листи до відомого в науково-літературних колах В.М.Доманицького – редактора Аркасової “Історії України-Русі”.

У той час, як переслідуваний царською жандармерією В.М.Доманицький вимушений був перебувати за кордоном, М.М.Аркас, дізнавшись, що того було засуджено на три роки заслання у Вологодську губернію, писав йому: “Господи, які ненажерливі. Коли ж вже цьому край. Коли вони вдовольняться тим горем людським?!”

Таке загострене співпереживання було пов’язане і з тим, що Аркас знав про важке захворювання свого друга, якому потрібно було б лікуватися у місцинах з м’яким кліматом, чого не можна віднести до Вологодського краю. І це тоді, коли і сам Микола Миколайович був нездоровий. Попри всі негаразди (через його хвору руку) намагався підтримати В.М.Доманицького і морально, і матеріально, “бо гроші тоді, коли вони потрібні”.5

Ще молодим Аркас занотував у щоденнику свою мрію написати роман про гетьмана Павла Полуботка, як тільки складе випускні іспити в університеті і, одружившись з дівчиною простого роду, оселитися в Христофоровці. Але сталося не так, як бажалося, бо по закінченні університету батько завадив цьому, посприяв, аби сина направили в закордонне відрядження. Тож одруження з простолюдинкою Яриною не відбулося, а якісь інші причини завадили написати роман. Йому, страждальцеві Полуботкові, було присвячено два листи в “Історії України-Русі” М.М.Аркаса.

Закоханість його у свій народ, повага до історичного минулого України та її героїв, віра в щасливе майбутнє, прийдешнє нашої чудової країни – України-Русі, - відбилися і у виборі викресленого цензором епіграфу з поеми-пророцтва Т.Г.Шевченка до історичної праці М.М.Аркаса.6

Читаймо, думаймо, наскільки це актуально і сьогодні. Бо ніби до нас написано:

Подивіться на рай тихий,

На свою Вкраїну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну!

Тепер, коли ім’я автора, його спадщина знову вирвані з несправедливого забуття і приниження тоталітарної системи, будь-який факт з життя, творчості, діяльності Аркаса викликає широкий громадський та науковий інтерес.

Поетична творчість М.М.Аркаса, нехай для декого і досить скромна, значною мірою залишається актуальною дотепер. Вона допомагає набагато більше і всебічніше зрозуміти, усвідомити його світоглядні позиції, неупереджено, об’єктивно визначити його справжні роль і місце, внесок у тогочасне громадсько-політичне життя взагалі, а в український національно-визвольний рух, – зокрема.

 

 

 

1.     Життя і революція.-1926.-№2.

2.     Кауфман Л.С. Названа праця.-С.106-107.

3.     Сарбей В.Г., Курас Г.М. А була поема... В рукописній спадщині Миколи Аркаса залишилась ненадрукована поема “Гетьман Пилип Орлик” // Радянське Прибужжя.-1993.-2 лютого; Сарбей В.Г. Вступна стаття “Микола Аркас і його “Історія України-Русі” // Аркас М. Історія України-Русі .- Одеса: Маяк.-1994.-С.9-10.

4.     Береза І.Ю., Айзикова Л.В. Етичні та естетичні погляди М.М.Аркаса // Шануючи пам’ять патріота України. Документи і матеріали про життя і діяльність М.М.Аркаса. -С.33-35.

5.     Рукописний відділ Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.-Ф.47.-Спр.1,37.

6.     Рукописний відділ Київського музею-архіву літератури і мистецтва.-Ф.323.-Оп.1.-Спр.16-ік.

 


 

 

§2. Ненадрукована за життя М.М. Аркаса поема “Гетьман Пилип Орлик” та його фольклорно-етнографічні вправи

 

У фондах Чернігівського державного історичного музею імені В.В.Тарнавського, як уже зазначалося, зберігається ще один зразок поетичної спадщини М.М.Аркаса – рукопис ненадрукованої поеми “Гетьман Пилип Орлик”. Авторський підпис та датування на оригіналі рукопису поеми свідчить, що її написано 27 липня 1907 р. у родинному маєтку М.М.Аркаса – в селі Богданівка на Миколаївщині (спадщина від матері).

Вважаємо, що вона була написана як віршовано-емоційний відзив на антиконституційний державний переворот у Росії 3 липня 1907 р., коли було насильницьки розпущено Державну Думу – загальноросійський парламент. Після цього почалися масові репресії проти учасників загальнодемократичних, революційно-визвольних змагань 1905-1907 рр. Водночас піднялася нова хвиля нагінок на національні й соціальні права українського народу.

На той час М.М.Аркас уже завершив написання своєї ґрунтовної науково-популярної праці “Історія України-Русі”. Відзначимо той знаменний факт, що з багатьох сотень, тисяч провідних діячів історичного процесу, імена яких фігурують в Аркасовій “Історії України-Русі”, автора надихнула поетична муза саме на твір про Пилипа Орлика – українського гетьмана-вигнанця, найближчого соратника і наступника Івана Мазепи. З ним він емігрував, і помер та похований був на чужині.

Проте і у вигнанні прославився як державний діяч, творець першої Конституції України (1710 р.). Прикметно, що М.М.Аркас її основні положення навів навіть у своїй “Історії України-Русі”. Більше того, кілька аркушів книги присвятив висвітленню активної політичної діяльності П.Орлика за кордоном.

У цьому зв’язку ще раз нагадаємо, що в самому Миколаєві дитячі роки М.М.Аркаса проходили в невеличкому, вкритому черепицею півтораповерховому будинку по вулиці Микольській (тепер – вулиця Адміральська 31. На його місці тепер стоїть Миколаївський палац творчості школярів, у 1992 р. відкрито поруч пам’ятний знак М.М.Аркасу). Отам, де колись вулиця повертала до Спаського урочища. Це ж бо, за народними переказами, було саме те місце, де влітку 1709 р. після Полтавської битви гетьман Іван Мазепа зі своїми прихильниками переправлявся через, Інгул, потім Південний Буг на турецький берег. Напевно, й ця примітна подія історії України вкарбувалася в пам’ять підлітка, який уже тоді виявляв глибокий інтерес до історичної постаті гетьмана І.С.Мазепи.

Оскільки новознайдена Аркасова поема, крім її публікації в обласній газеті “Радянське Прибужжя” (тепер – “Рідне Прибужжя”) у м. Миколаєві 2 лютого 1993 р. та у передмові до Одеського видання “Історії України-Русі” видавництвом “Маяк” у 1994 р., досі ніде не друкувалася, хоча для глибшого з’ясування світоглядних позицій автора, його місця в історії українського національного руху вона дає надзвичайно багато, а також враховуючи її невеликий обсяг, вважаємо за потрібне навести повний текст поеми:

 

ГЕТЬМАН ПИЛИП ОРЛИК

 

У Солониках раним-рано,

Над морем сонечко зійшло,

Своїм промінням ясним, теплим

Весь берег й гори залило,

На березі крутім, високім,

Де море синєє шумить,

Чужинця постать самотняя

Над кручею похмурая стоїть.

Щодня тут сонечко стрічає,

Щодня чогось тут вигляда,

І думка смутная й тяжкая

Одна тіснить його щодня:

“Минають дні, минають роки,

Мине життя, і нічого

Не здолаю я заподіять

Для краю рідного мого.

Мій рідний край, чудовий раю,

За тебе тут тепер конаю,

За волю вільну я твою,

За твоє щастя, твою славу,

Ввесь вік свій тяжку та кріваву,

Уперту вів я боротьбу...

Скінчилась боротьба важка...

Без булави та ще й без слави

Без товариства і без друзів

Я тут конаю... Боже правий!

Невже отут на чужині

Життя ти відбереш мені?”

 

 

*     *     *

“Богдане, Богдане, коли б то ти встав,

Устав, подививсь на Вкраїну свою,

За яку ти крові пролив, як теє море,

Для котрої щастя шукав ти... В чому?

В кайдани закуту,

Сльозами умиту,

Її, рідну Неньку,

Залишив ти нам.

Досталась ще й люта,

За волю святую, тяжка боротьба,

Якої, здається, і краю нема.”

 

      *     *     *

Ні! Певен я, що стане правда,

Що знов Вкраїна оживе,

Зітхне свободно, вільно, радо,

Криваві сльози обітре!

Гей, устань же, Україно,

Як колись вставала,

І борись за ті права,

Що ти утеряла!!”

 

       *     *     *

Так старий Гетьман - Орлик сивий,

Над синім морем прогукав,

І поміж скелями чужими

Могутній поклик залунав,

І море його підхопило,

На Україну понесло

І з ранку до ночі рокоче

І нам шепоче за його.

 

Як видно зі змісту Аркасової поеми, дотепер залишається досить високою її політична актуальність у зв’язку, зокрема, із сучасними виключно складними проблемами становлення незалежної державності, виробленням та впровадженням у життя її конституційних засад.

З нашої точки зору, науковим коментарем до змісту поеми “Гетьман Пилип Орлик” можуть бути останні роки життя П.Орлика. Їх так  характеризував М.М. Аркас у своїй “Історії України-Русі”: “Після того як Швеція склала угоду з Москвою, Орлик боявся, щоб шведи не оддали його Московському урядові і утік, попереду у Францію, а потім у Грецьке царство, в Салоніки, і там пробув аж 12 років усе не кидаючи надії на визволення України. Увесь час листувався він про це із королями Французьким, Шведським, з Портою Оттаманською (Туреччиною) та Кримським Ханом, котрі пообіцяли йому допомогти. Але надії його не справдилися, і він помер у Салоніках у 1728 році, не діждавши бачити свою Україну вільною”.1

З наведеного положення відчувається, що у Аркасовій поемі читачі бачать свого героя на березі розбурханого моря. Сюди щодня на світанку приходить гетьман. Та й місце дії – Салоніки, останнє грецьке місто - пристанище Орлика. Український гетьман у вигнанні знає, що конає тут за рідний край. Його визволенню з-під чужинського ярма він присвятив усе своє життя.

П.Орлик подумки звертається до Богдана Хмельницького, який також шукав порятунок і щастя рідній Україні. Однак, залишивши її в “кайдани закуту”, “сльозами умиту”, передав у спадок тяжку боротьбу за її “волю святую”. Це  дуже нагадує поетичний осуд Т.Г.Шевченком Богдана Хмельницького за його необачну спілку з Москвою.

І хоча певні твори великого Кобзаря були під забороною, не друкувалися в Російській імперії, М.М.Аркас, як видно, був з ними знайомий. І ця несхитна віра Т.Г.Шевченка у краще майбутнє України не могла не передатися М.М.Аркасу.

Закінчення його поеми про гетьмана Пилипа Орлика глибоко оптимістичне, пафосно-закличне. Як і гетьман – його герой, Аркас переконаний, “що стане правда, що знову Вкраїна оживе”, а “море підхопило” і “на Україну понесло” могутній поклик Орлика:

 

“Гей, устань же, Україно,

Як колись вставала,

І борись за ті права,

Що ти утеряла!!”

Микола Миколайович готував до видання книжечку про гетьмана Івана Мазепу, але смерть перешкодила його задумові. Уже готуючи до виходу у світ свою “Історію”, він багато уваги приділяв особі Мазепи, прагнув якнайповніше висвітлити його діяльність, скрупульозно добирав ілюстрований матеріал. Так, у 1905 р. у листі до відомого українського історика, письменника Ореста Левицького повідомляв, що звернувся “до наглядача музею Тарнавського” у Чернігові, аби той надіслав “фотографії цих портретів Мазепи: що є у Музеї, може що й знайду, що одповідатиме цьому образу, що вважається мені таким ясним і характерним”. А далі він бідкається, що всі раніше розглянуті ним портрети не відповідали його уявленню про Мазепу, то “фантазія маляра”, то не дуже вдалий портрет, а йому потрібен “дійсний портрет”.2

Як наслідок, до його “Історії України-Русі” було вміщено не тільки портрет І.Мазепи, але й картини “Спіймали коня з прив’язаним Мазепою”, “Будинок Мазепи у Чернігові”, “Церква Вознесіння у Переяславі”, збудована гетьманом Мазепою у 1700 р.

У 1908  р. М.М.Аркас продовжив добір ілюстрацій для планованої майбутньої книги про гетьмана. Він відчував нагальну потребу більш докладно розповісти про Мазепу, як національного героя. У цьому прагненні постійно відчував підтримку друзів.

Якраз про це свідчать і його листи до В.М.Доманицького. З них довідуємося, що на замовлення художники готували “ще два малюнки: один – Мазепа на спочинку коло Бугу біля Миколаєва, і похорон Мазепи”.3

Безсумнівно, що і “мазепинство”, як і інші чіткі прояви національної свідомості М.М.Аркаса, призвели у наступному до замовчування його як історичної, так і літературно-поетичної спадщини. Адже зовсім недавно вітчизняні вчені на чужу догоду віддавали данину офіційним поглядам на гетьмана, як на зрадника. На жаль, миколаївські, а за ними інші автори “добре знали”, як уже після смерті М.М.Аркаса в 1912 р. місцева газета “Николаевские отголоски” “просвіщала” читачів: “Сначала редактора Доманицкого посадили в тюрму, конечно, за “мазепинство”, которым бредит вся патриотическая пресса”.4 Однак як би не збиткувалися шовіністично налаштовані деякі автори, газетчики «Николаевских отголосков» над світлою пам’яттю та невмирущою спадщиною великих українців, все ж вони мали рацію в одному: В.М.Доманицький і М.М.Аркас були таки справжніми патріотами рідної землі-матері – України.

М.М.Аркас глибоко замилувався усною народною творчістю, українським фольклором. Він задумав видати збірник українських пісень. Для цього добирав фольклорний матеріал у таких, зокрема, селах Миколаївщини, як Богданівка, Христофорівка, Варварівка, Інгулка, Корениха та ін.

Проте двом збіркам по 40 народних пісень кожна з ряду суб’єктивних причин не судилося побачити світ. Після ж смерті їх упорядника, попавши до вантажу документів, що вивозилися онуком М.М.Аркаса за кордон, за свідченням його сина, вони загинули у морі на його очах. Все ж продовжує існувати надія, що все-таки вдасться з плином часу розшукати примірник, що знаходився у архівах місцевих управлінь з друку (в органах цензури). Адже у свій час цензура заборонила з цієї збірки такі пісні, як “Нема нікому гірше муки”, “Чоловік жінку б‘є, катує”, “У неділю пила”, “Ой, і співа козак”, “Ой, у полі озеречко”, “Розвивайся, дубе”, “Кучерявий візник”.

До речі, немало із записаних Аркасом пісень, у основному, пісні про кохання, щедрівки, веснянки, жартівливі та дитячі пісні, до цього часу співають у селах Миколаївщини, сусідніх з нею областей України. У його творчій скарбниці були і численні обробки українських пісень, романси.

На прикладі життя і творчості народного таланту М.М.Аркаса добре прослідковується нерозривний зв’язок високої етики і естетики, його естетичні та етичні ідеали.

 

 

1.Аркас М. Історія України-Русі.-К.: Вища школа.-1991.-С.302.

2.Рукописний відділ Центральної національної наукової бібліотеки України ім. В.І. Вернадського.-Ф.81.-Оп.1.-Спр.73-74.

3.Рукописний відділ Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.-Ф.47.-Оп.1.-Спр.28.

4.Николаевские отголоски.-1912.- 22 квітня.

 

 


 

РОЗДІЛ VI.

 

М.М. АРКАС ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

МИКОЛАЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА”

 


 

§1. Про передісторію виникнення Товариства “Просвіта” у Миколаєві

 

Просвітницький рух зародився на Миколаївщині наприкінці XVIII – на початку XIX  ст. Виникненню “Просвіти”, яка стане на початку XX ст. на чолі українського просвітництва на Миколаївщині, передувало чимало цікавих подій.

В означений період особливе місце в духовному житті Миколаєва займали перші навчальні заклади, храми, а останніх з часом тут діяло 26. Першою була дерев‘яна церква Св. Миколая (1790 р.). Кількома роками пізніше з‘явився Адміралтейський собор, який зразу ж зайняв найпомітніше місце в духовному житті міста. Крім усього іншого, релігійних відправ, велика увага приділялася поширенню християнської літератури, книг і журналів, зокрема, таких видань, як Гри Гіон “О последовании младенчеству Иисуса Христа», «Начертание жизни и деятельности брата преосвященного Мефодия», «Симфония», «Новый завет», журналів імператорського людинолюбного товариства, “Християнські читання” та ін. Протоієреї собору очолювали благодійницькі товариства і фонди, наглядові і спостережні ради різноманітних громадських новоутворень, які подекуди хоч і побіжно, все ж таки займалися і просвітництвом.

Так, М.І.Романський (1894-1905), наприклад, створив, при Миколаївському Адміралтейському соборі церковне братство зі школою, бібліотекою та ін. Усі протоієреї також викладали в гімназіях та училищах, земських та церковно-приходських школах. Останніх наприкінці  XIX  ст. налічувалося на Миколаївщині 252, з майже 13 тис. учнів.

Про місце собору взагалі в житті міста промовисто свідчив такий факт: його двічі, у вересні 1855 та серпні 1878 р., відвідував цар Олександр II. Перебуваючи в місті лише по одному дню, імператор відвідував спочатку Адміралтейський собор, і тільки потім направлявся до Адміралтейства.1

Миколаївський Адміралтейський собор з виникненням Миколаєва також став відігравати своєрідну роль невеличкого краєзнавчого музею. Тут зберігалися подарунки Г.О.Потьомкіна, 26 Георгієвських знамен Чорноморських флотських і ластових екіпажів за їх участі в Кримській війні 1853-1856 рр., 28 трофейних турецьких прапорів та багато ін.

Отже, собор, як і інші храми, церкви, як-то римсько-католицький костел, євангелійсько-лютеранська церква, магометанська мечеть та ін., займалися не тільки суто релігійною діяльністю, але й брали активну участь у громадському житті міста й краю, просвітництві та благодійництві. Все це сприяло поліпшенню морального клімату, духовності, підвищенню рівня освіти та культури усіх верств і прошарків мешканців до середини 20-х років XX  ст., коли храм з відомих причин вимушено призупинив своє функціонування, а в 1936 році його приміщення, як і більшості інших храмів, було зруйноване.

 В кінці XIX – на початку XX  ст. у повен голос заявили про себе в Україні, та й на Миколаївщині, національно зорієнтовані просвітницькі організації та об‘єднання.

Миколаївська “Просвіта” була створена на початку 1907 р. з ініціативи М.М.Аркаса, який і очолив це товариство. Проте, ще до появи “Просвіти” у 1880 р. тут діяла “Інгульська громада”, про яку дуже мало відомо. Хоч вона проіснувала й недовго, проте залишила помітний слід в українському духовному житті краю, свідчила про його існування, пробудження національної свідомості в особливо зрусифікованому Північному Причорномор‘ї.2

Пізніше, в 1906 р., в Миколаєві розгорнув свою діяльність український аматорський гурток. Про це у тому ж році повідомляв кореспондент Недоля у альманасі “Рідний край”: “Тижнів кілька назад, у нас в Миколаєві заснувався український гурток, з метою піднести хоч трохи національну самосвідомість тутешнього, доволі чисельного, українського суспільства. Перш усього порішили: здобути дозвіл і давати драматичні вистави, бо існуючий тут “любительський гурток” – до того ганьбив і коверкав усе українське, що боляче робилось за цю справу взагалі і за рідну мову особливо”.3

Перша вистава українського аматорського гуртка відбулася 15 жовтня 1906 р. у залі Товариство тверезості. Актори-аматори Турков, Степаненко, Ришкевич під орудою Литвина і Петушенка з великим успіхом зіграли п’єсу Б.Грінченка “На громадській роботі”. Не обійшлося, очевидно, як припускають миколаївські дослідники О.Ф.Ковальова і В.П.Чистов, без допомоги М.М.Аркаса. Та й автор кореспонденції про цю подію у згадуваному вже альманасі “Рідний край” повідомляв, що “Добути дозвіл вдалося гурткові дякуючи допомозі тутешніх значних громадських діячів-українців”.4 Водночас не будемо забувати, що все це відбувалося під акомпанемент бурхливих революційних подій 1905-1907 рр., коли царизм, та й власті на місцях, змушені були піти на певну лібералізацію, демократизацію суспільного життя, компроміси і поступки.

На той час М.М.Аркас уже глибоко перейнявся, за словами М.В.Лисенка, “національною ідеєю служіння народу”. Він глибоко зацікавився діяльністю перших в Україні новоутворених “Просвіт” у Катеринославі і Одесі. Адже у нього самого, як писав у листі до М.Л.Кропивницького, уже “жевріла думка про відкриття “Просвіти” у Миколаєві”.

Все це дозволяє достовірно стверджувати, що тогочасна реальна дійсність, громадська потреба, ознайомлення М.М.Аркаса з “Просвітою” сусідньої Одеси послужили безпосереднім поштовхом до створення такого товариства і в Миколаєві.

Отже, поряд з іншими чинниками, ознайомлення М.М.Аркаса з досвідом “Просвіти” в місті Одесі, дозволило йому утворити таке просвітницьке товариство і в Миколаєві. Про свою поїздку до Одеси, вивчення досвіду роботи її “Просвіти” в просвітницько-культурному, національно-політичному та економічному напрямках він і розповів у статті “Подоріж до Одеси”. Ці спогади були вміщені у полтавському часописі “Рідний край” за 1906 р. (редактор-видавець М.Дмитрієв, пізніше редактором стала Олена Пчілка, мати Лесі Українки).5

Перше просвітницьке товариство за прикладом Львівського (грудень 1868 р.) під назвою “Просвіта” виникло у Катеринославі у жовтні 1905 р. і об’єднувало до 400 членів. У листопаді 1905 р. “Просвіта” розгорнула свою діяльність і в Одесі. У її витоків були Іван Луценко, Іван Бондаренко, Едмунд Клюге. Вони та інші члени товариства “Просвіта” багато зробили для утвердження на Півдні України української національної культури, мови, звичаїв і традицій. Товариство домоглося відкриття бібліотеки, книгарні, музею. Воно розпочало видавничу діяльність, проводило літературно-музичні вечори та ін. Почав виходити часопис “Народна справа”. Завдяки “Просвіті” в 1906 р. в Одеському університеті проводив виклади історії України М.С.Грушевський, звичайно, українською мовою.

На запрошення “Ліги освіти” товариство відрядило свого делегата у Петербург на з‘їзд, щоб домогтися уведення української мови у місцевих школах.

Для видання книг та іншої літератури було створено фонд імені Л.А.Смоленського. Саме його коштом незабаром побачили світ книжки М.Комарова “Запорозькі вольності”, І.Бондаренка “Про Гарібальді” та ін. До речі, видання останньої і стане офіційним приводом для закриття у 1908 р. Одеської “Просвіти”.

З притаманною йому наполегливістю і невтомністю підійшов Микола Миколайович до реалізації свого задуму. В Одесі прискіпливо спостерігав і занотовував щонайменші дрібниці з діяльності “Просвіти”, громадсько-політичного життя “зросійщеної” Одеси початку XX століття. Для нас є важливими пояснення та міркування самого автора “Подорожі до Одеси” тих явищ і подій, свідком та учасником яких він був. М.М.Аркас підкреслив, що тут “... пройшли мої молоді літа, де я вчивсь і де кожний куток нагадує давно минуле...”

Спочатку М.М.Аркас оповідав читачам, як і коли, на його думку, була заснована Одеса. Потім згадує про діяльність свого вчителя музики П.І.Ніщинського, про створення в 70-х роках М.Л.Кропивницьким Українського театру в Одесі, його перші вистави, репетиції, у яких і він брав участь. Далі коротенько згадує про те, як учасники Одеської громади П.І.Ніщинський, Л.А.Смоленський, брати Зайкевичі, Чернишевські, Янченки, Коновалов, Мальований, Боровський та ще “чоловік з десять, от і всі” збиралися у Марка Кропивницького. “Давно це було, а вважається, неначе вчора усіх їх бачив, неначе вчора пережив ті хвилини. Тут у Марка уперше розучували ми “Закувала та сива зозуля...,” – писав М.М.Аркас.

Водночас не менш цікаво, з нашої точки зору, хоча б фрагментарно порівняти сьогодення Одеси (це міг би бути певною мірою і Миколаїв) зі спогадами М.М.Аркаса. Ось що він писав: “Так було колись давно, а Одеса і тепер, не вважаючи на усякі заходи та старання обмосковити її, додати їй общеросійський характер, зостається як і тоді, - яко приморський город, - цілком інтернаціональна; одначе й тепер, як колись, не хоче лишатися позаду сучасного українського руху, почуваючи себе духовним осередком південної частини великої України: як колись зайнялась перша зоря рідного театру у Одесі, так тепер вона перша підняла українські кафедри у своєму університеті, перша намагалася відкрити середню школу з викладовою українською мовою, трохи не перша почала видавати українську часопись “Вісті” і перша заснувала своє товариство “Просвіта”.

Дійсно, Одеса, як і Миколаїв, належать і сьогодні до міст України, де бурхливо вирує духовне і культурне життя.

Однак, знайомлячись з теперішніми буднями, зразу ж помічаєш, що певна їх багатоетнічність, як і багатокультурність, нерідко використовується деким, м’яко кажучи, упереджено. Не такі вже й обширні зросійщені кола вперто, хоч і безперспективно, намагаються ігнорувати українську духовну присутність на чорноморських берегах. Окремі владні функціонери, а за ними чини від культури, досить “скромно”, крізь зуби згадують про перебування в Одесі Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Михайла та Олександра Грушевських та інших видатних діячів України, таких своїх непересічних земляків, скажімо, як Іван Луценко, Іван та Юрій Липи та ін. А минуло з того часу вже майже сто років, та й незалежній Україні 10 літ.

Потім М.М.Аркас ділиться враженнями, найменшими деталями, що справили на нього у товаристві Одеської “Просвіти”: “Помешкання Одеської “Просвіти” таке: перш за всього чимала зала, - правда, досить вузька; на попередній стіні тієї зали, під розіп’ятим вишиваним рушником, висить портрет Шевченка, під ним кафедра для промовців, а по інших стінах портрети наших письменників, гетьманів та різні малюнки з українського побуту; далі – читальня, а з другого кінця зали – книгозбірня...”

У “Просвіті” м. Одеси щосереди відбувалися науково-літературні вечори, а щосуботи – літературно-музичні. М.М.Аркас побував на одній з таких “літературно-музичних вечірок”. Ось як він ділиться своїми враженнями: “Суботній же вечір ... пройшов дуже гарно. Порядкував д-ій С.П.Шелухін, публіки зібралось більше 200 чоловік; шкода тільки, що українська мова не власно панувала поміж нею, - як би воно повинно бути, - а наче крадькома вона оповіщала про своє право існування...Звичайно, це ще відгук тяжкого гніту, під яким досі була наша мова, через те наша інтелігенція, з якої складалося це зібрання, ще не призвичаїлось до неї..., але треба сподіватись, що час цей мине і мова наша залунає не на одних “Просвітних” збірках, а скрізь, де можливо, бо вона має таке ж право на існування, як і інші”.

На вечорі, продовжував М.М.Аркас у своїй статті, “дуже щиро і приємно продекламувала д-ка О.І.Петрівська вірші С.Воробкевича “Рідна мова”: молодесенька, в українському убранню, вона робила таке враження, наче сама ненька – Україна з’явилась тут поперед нами, дорікаючи й закликаючи своїх синів не цуратися й любити своє слово, свою мову:

Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

А лиш камень має.

Стурбовані, а одночасно й оптимістичні свої роздуми і міркування звертав М.М.Аркас до всіх, передусім до молоді. Він з душевним трепетом закликав: “Дай Боже, щоб це святе почуття обхватило усю нашу молодь, а її, на жаль, не густо було поміж слухачами; надто сумно було бачити, що мало було студентів. Може, модні тепер “общечеловєчески” питання приглушили в їх національні? А жаль, великий жаль. Така велика потреба у діячах і працівниках задля нашого рідного краю, які-б, мовою зрозумілою людові нашому, понесли-б світло науки, світло розуму й добра у саму глибину наших темних мас народних; ця потреба така страшенно пекуча, що не бачити і не розуміти її може справді лише той, хто у грудях замість серця тільки камень має. Хочеться вірити, що це тільки часовий настрій молоді і вона своїм чулим серцем з‘ясує собі, де потрібна її поміч...”

Погодьтеся, написані близько 100 років тому, ці слова співзвучні і нашому часові, залишаються водночас актуальними для українського суспільства, особливо на сході і півдні України.

М.М.Аркас довідався від С.П.Шелухіна і про те, що у просвітян склався великий гурток, що “виставляв” у місцевому театрі “Гармонія” українські вистави і має добрий успіх”. Водночас виявилося, що Одеська “Просвіта” має власні жіночий і чоловічий хори, що “вони дуже гарно співали і в цю суботу, шкода тільки, що чоловічих голосів проти жіночих трохи обмаль, та те, що у помешканню нема ніякого резонансу; окрім хору, співали й поодинокі добродійки, соло і дуети, і декламували різні твори наших поетів та письменників...”

А молодий студент А.В.Ніковський, який “...тепер займа посаду просвітянського писаря (секретаря)”, повідомив М.М.Аркасу, що “справи “Просвіти” йдуть поступово гарно, що людей, які зацікавлюються і приходять на їх вечірки, усе більшає, а книгарня “Просвіти” усе краще і краще торгує українськими книжками, - на їх чим далі побільшується запит”.

На завершення статті М.М.Аркас доходить до такого висновку: “Історія призначила нашим “Просвітам” зробити тепер таке саме велике діло на користь нашої вітчизни, яке робили колись наші братства у XVIII віці; у цих товариствах наші сучасні діячі народної освіти, народного добробуту повинні стрічати широку допомогу і підмогу в своїх благих начинаннях, через що й треба, неодмінно треба, щоб усі, хто може, уся людність українська, від Карпат до Кубані, від Прип’яті аж до моря, підтримувала, можливо, ці наші товариства, які повинні з’єднатись для спільної святої праці, пам’ятаючи, що тільки у єднанні сила”.

Цими словами, що “тільки у єднанні сила”, Микола Миколайович і завершив свою статтю. Про неї писали свого часу в своїх публікаціях миколаївці В.І.Друмов, Л.А.Ржепецький, Л.М.Цимбал.6

За цими святими словами послідували і практичні дії М.М.Аркаса на виконання заповіту Т.Г.Шевченко про найширшу освіту народних мас, прилучення їх до віковічних багатств української культури.

Заради справедливості, підкреслимо, що в досліджуваний період надзвичайну активну науково-просвітницьку діяльність здійснювали також численні Миколаївські аматорські товариства, зокрема, істориків, археологів, архітекторів, природознавців і любителів природи, театральних і музичних діячів, бібліотекарів, книголюбів, журналістів і поліграфістів, військових, пожежників, тверезості і т.д. і т.п.

Однак це вже тематика окремих глибоких спеціальних наукових пошуків і досліджень. Водночас засвідчує, що в XIX – на початку XX ст. на Півдні України, як і в інших її регіонах, велася досить активна, багатогранна, різноманітна і ефективна просвітницька діяльність, що несла знання, освіченість, будила духовність та культуру людського буття, готувала людей до майбутніх запеклих змагань за свободу і визволення, власну державність шляхом піднесення, зокрема, національної свідомості та духовності аж до самопожертви на олтар майбутньої Української держави.

 

 

1.   Чередниченко Г.М. Из истории храмов Николаева//Тези першої обласної наукової краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. – С.122-124; Тригуб А.П. Роль Николаевского Адмиралтейского собора в жизни города//Там само. – С.125-126; Губская Т.Н. Церковь и народное образование в Херсонской губернии во II половине XIX  века//Там само. – С.126-128.

2.   Державний архів Миколаївської області.-Ф.206.-Оп.1.-Спр.28.-Арк.97.

3.   Рідний край.-1906.-№4.-С.17.

4.   Ковальова О.Ф., Чистов В.П. Названа праця.-С.166.

5.   Рідний край.-1906.-№46.-С.4-6.

6.   Друмов В.І., Цимбал  Л.М. Про подорож М.М.Аркаса до Одеси // Шануючи пам‘ять патріота України. Документи і матеріали про життя та діяльність М.М.Аркаса. – С.56-60; Ржепецький Л.А. Названа праця. – С.117-120.

 


 

 

§2. М.М.Аркас як фундатор і перший голова Миколаївської “Просвіти”

 

Однією з найулюбленіших сфер громадської активності М.М.Аркаса стала просвітницька діяльність, що завжди була в Україні якнайтісніше пов’язана із визвольним рухом за право вільного розвиту української культури і мови. У роки першої російської революції вона і поготів висунулася на передній край, бо стосувалася загальнонародних інтересів, навколо яких згуртувалися різнорідні класи і соціальні верстви, зокрема, чи не всі прошарки української інтелігенції.

Специфічно українською національною формою культурно-освітньої діяльності стали “просвіти”, які виникли в багатьох місцевостях України. І хоч з‘явилися вони на основі політичних свобод, проголошених маніфестом царя Миколи ІІ від 17 квітня 1905 р., проте царські власті увесь час тримали українські “просвіти” під підозрою антисамодержавної діяльності. В усякому разі, вбачали в них порушників непохитних державних устоїв, утискували і переслідували їх на кожному кроці.

В.М.Доманицький, член однієї з найперших виниклих в Україні “просвіт” – Київської, якось писав у листі до М.М.Аркаса: “...Не дають їй життя, бо синьомундирні з великого розуму – кожного, хто тільки вступився до “просвіти”, вважають за соціал-демократа та члена “Спілки”, органом якої є “просвіта” з “Радою”. От дурні царя небесного! А робити тим часом не дають”.1

Узагальнюючи перші досягнення у культурно-освітній діяльності українських “просвіт”, україномовний тижневик “Слово”, який також став виходити завдяки першій російській революції, відзначав у 1907 р., що декламування віршів, співи та танці української тематики, українське народне вбрання, і особливо українська мова, яка лунає на всіх масових заходах “просвітян”, притягує до українського руху навіть міщан, виробляє з них “якщо не свідомих українців, то в усякому разі “спочувателів” української ідеї”.2

Майже одночасно один з керівників Одеської “Просвіти” А.Ніковський писав М.М.Аркасу: “... гарно те, що “просвіта” захоплює щоразу більший і повний гурт громадянства, що люди нас бачуть і знають і з повагою ставляться до “просвіти”.3

З ініціативи М.М.Аркаса 6 січня 1907 р. в його оселі група ентузіастів вирішила створити в Миколаєві Товариство “Просвіта”. Тут же було схвалено підготовлений Ю.Маковським його Статут. А вже 16 лютого 1907 р. Миколаївську “Просвіту” було зареєстровано.

Ним передбачалося наступне:

 

МЕТА ТОВАРИСТВА

§1. Товариство має не меті допомогти розвоєві української культури і першим чином просвіті українського народу його рідною мовою, працюючи в Миколаєві.

§2. Для цього Товариство має: а) видавати книжки, журнали, часописи і т.й. українською мовою, б) заводити свої книгозбірні, музеї, читальні, книгарні і т.й., в) споряджати публічні лекції і відкрити загально-просвітні курси, спектаклі, літературно-музичні вечори, концерти, вистави і т.й., г) заводити стипендії, школи, захист для дітей і дорослих, бюро праці і т.й. просвітні і добродійні заклади, д) оповіщати конкурси і премії за найкращі твори письменства, умілості.

 

ЗАСОБИ ТОВАРИСТВА

§3. Засоби товариства складаються: а) з членських вкладок, жертвувань, відсотків з капіталів і прибутків від маєтків, відданів, підприємств товариства і т.й., б) зі зборів за вистави, концерти, відчити, спектаклі і т.й., що мають споряжатись Товариством на власну користь.

§4. Грошовими тратами Товариства порядкують Загальні Збори, або у тіх межах, які визначать її Загальні Збори, або на підставі постанов тіх Зборів.

 

СКЛАД ТОВАРИСТВА

 

§5. Членами Товариства можуть бути повнолітні особи обох полів”.4

 

Миколаївську “Просвіту” М.М.Аркас заснував на виконання вікопомного заповіту Т.Г.Шевченка про найширшу освіту народних верств, прилучення їх до віковічних багатств української культури. Пропагуючи ці багатства, М.М.Аркас переймався насамперед творчою спадщиною геніального Кобзаря. 27 січня 1907 р. він повідомляв свого однодумця в Одесі – активного діяча просвітянського руху М.Ф.Комарова про те, що незабаром відбудеться урочисте відкриття “Просвіти” у Миколаєві, а далі писав: “Я тепер дуже заклопотаний із цією справою із упорядкуванням Шевченкових роковин, які хочемо справити цей рік якнайбучніше, користуючись відкриттям “Просвіти”...”.5

Рівно ж через місяць цей же адресат отримав від М.М.Аркаса нового листа, у якому з почуттям величезного піднесення сповіщалося, що “Просвіта” у Миколаєві, нарешті, відкрита, до неї записалося більше 100 чоловік.6

Урочисте відкриття Миколаївської “Просвіти” відбулося 25 лютого 1907 р. і було присвячене 93-й річниці від дня народження Т.Г.Шевченка. Після панахиди за Т.Г.Шевченком у Купецькому храмі (Різдвяна, 10) у залі відділу Російського технічного товариства (Таврійська 46, приміщення збереглося, тепер це вулиця Шевченка, 64), відбулися збори, на яких було понад 150 осіб. Головував М.М.Аркас. З травня 1907 р. це приміщення протягом трьох років буде орендувати Миколаївська “Просвіта”.

Як засвідчив протокол № 11 засідання Ради Товариства від 17 січня 1917 р. “Про святкування 10-річчя існування товариства”, загальне зібрання було призначено на 26 лютого – день першого зібрання 1907 р.

Однак відбулося ж воно насправді 25 лютого. Це підтверджують реєстрація його членів на перших загальних зборах “Просвіти”, виклад тексту самої промови на них, промова на святі-відкритті “Просвіти” 25 лютого, поміщення оголошення у “Николаевской газете” від 24 лютого 1907 р. про збори “Просвіти”. Ця ж газета 27 лютого повідомила про збори 25 лютого і відкриття на них “Просвіти”. Про це пишемо детально і, можливо, занадто прискіпливо, бо деякі автори не так давно дискусували щодо дати відкриття Миколаївської “Просвіти” (ДАМО. – Ф.206. – Спр.41. – Арк.19; Спр.6. – Арк. 20,22, 45, 52).

На початку цього урочистого дійства фундатор Миколаївської “Просвіти” виголосив українською мовою блискучу промову на захист права українського народу розвивати власну національну культуру рідною мовою. Сміливо говорив про Шевченка, як про борця за народну справу, як зразок для наслідування, і нещадно затаврував пригноблювачів ідейного поводиря, пророка українського народу.

М.М.Аркас у своїй доповіді виклав історичний нарис культури українського народу до його приєднання до Росії, про її занепад після цього періоду, спочатку відмежування, а потім і відпадіння вищих шарів українського суспільства від народу. Далі говорилося про польський і московський періоди історії, систематичну заборону української мови, а тому  мало місце переміщення української літературно-історичної діяльності у закордонну частину України, в Галичину (Львів, тоді - Австро-Угорщина).

На завершення нарису доповідач зупинився на сучасному визвольному русі в Росії та історії виникнення організацій “Просвіта”.

Затим було оприлюднено (прочитано) Статут Товариства, за яким воно, будучи чужим до будь-яких політичних цілей, переслідує одне завдання – розвиток української культури і, головним чином, просвітництво українського народу на його рідній мові.

“Усі народи більш-менш мали спроможність здобувати собі освіту на своїй рідній мові, клопотались за розвиток своєї національної культури, - підкреслював М.М.Аркас. – Над нами ж українцями, - продовжував він, - важким гнітом на протязі більше століття лежала заборона рідного слова. За те, що ми з‘являємо з себе самостійний народ, що ми маємо свою історію, що ми переживали свої окремі важкі історичні часи, ми не мали права на те, прилюдно балакати, а навіть мислити, а як траплялись такі люди, яким не сила була ховати в собі національні почуття, і вони виривались в них на поверх правдивим словом, то їх, як наприклад Шевченка і інших, скоро приборкували, і усе знову замовкало на довгий час.”7

Далі було проведено запис у члени місцевої “Просвіти”. Таких виявилося більше 100 чоловік (152). Серед них не тільки українці, але й люди інших, самих різних національностей. Як видно, Миколаївська “Просвіта”, як і інші, з самого початку і дотепер ніколи не обмежувалася й не обмежується вузькими національними рамками.

Насамперед на зборах було обрано Раду (правління) Товариства у складі:

Аркас М.М. – голова,

Крижанівський А.В. – товариш голови,

Литвин Е.Т. – секретар,

Гайдученко С.І. і Маковський Е.М. – члени Ради (правління),

Скляр І.І. – скарбник.

Кандидатами у члени правління обрані Дюмін П.В., Кремнєв О.І., Местаргазі М.П. та Овчаренко М.П. До ревізійної комісії увійшли Маковський Е.М., Скляр П.А., Каракаєва П.Г.

Спираючись на досвід перших просвітницьких товариств Одеси, Києва, Кам‘янця-Подільського,  Катеринодара, Катеринослава, Львова та ін., миколаївські просвітяни започаткували свою діяльність зі створення відділів: літературно-науковий (очолив М.М.Аркас), артистично-музичний (Ю.М. Маковський), книгарні і книгозбірні (П.О. Андріященко), господарський (П.В.Дюмін). Робота кожного відділу і товариства в цілому планувалася на рік.

Крім М.М.Аркаса, до “Просвіти” входили його дружина Ольга Іванівна та син Микола. Принагідно відзначимо, що Ольга Іванівна, дочка військово-морського офіцера, була також головою Комітету денного гуртожитку для дітей робітників.

Члени Товариства поділялися на дійсних, довічних і членів-співробітників. Дійсні члени сплачували річний внесок у розмірі 2-х крб. А ті, хто вносив зразу ж не менше 75 крб., вважалися довічними членами “Просвіти”. Таких, наприклад, у 1907 р., було четверо. Як видно зі Статуту, кошти організації складалися з членських внесків, пожертвувань, зборів від вечорів, концертів, вистав, читань, влаштовуваних Товариством, від продажу українських видань, різноманітних дрібних виробів, вишивок, від відсотків із капіталів і прибутків та ін.

Так, на користь Миколаївської “Просвіти” Аркаси робили значні матеріальні пожертвування зі своїх власних, суттєво збіднених грошових статків і родинного майна. У надрукованому звіті “Просвіти” за 1908 р. надибуємо таке: “На протязі 1908 р. на користь “Просвіти” зроблені такі пожертви: Грішми: М.М.Аркас 1-й. Різними речами: О.І.Аркас, М.М.Аркас – 1-й, М.М.Аркас – 2-й”.8 У цій же книжечці звіту, яка вийшла у світ після смерті М.М.Аркаса, зазначено, що “над усе небіжчик приймав до серця найменшу дрібницю української справи, він переживав душею кожний прояв її успіху, журився її безталанними пригодами”.9

У роботі Миколаївської “Просвіти” брали участь такі відомі на той час у місті люди, як Т.Ф.Камінський, Г.Ф.Манілов, М.П.Милевський, М.О.Гедройц та ін. До неї входили люди не лише різноманітного становища та різних професій, але й численні, тим більше в Південній Україні, представники багатьох народів, чиї прізвища говорили самі за себе: Бердичевський, Берковський, Вінтелер, Волторніст, Влодек, Гена, Дейнека, Іванов, Каракаєв, Кудрявцев, Ліберман, Маковський, Міллер, Зима, Ратнер, Теодорович, Левін, Еперт, Блоха, Біленко, Ващенко та ін.

Спочатку Товариство розміщувалося в приміщенні місцевого відділення Технічного товариства, яке воно орендувало протягом трьох років. Затим переїхало до будинку Заславського (ріг вулиць Великої Морської і Малої Морської, 11), а пізніше, в 1913 р. – вул. Шардта (вул. Артилерійська, 12).

Найбільша активність “Просвіти” припадала на 1907-1908 рр., коли біля керівництва нею стояв М.М.Аркас. Після його смерті (13 (26) березня 1909 р.) головою товариства став Б.С.Кузнецов. Після цього, як стверджують у своїй книзі О.Ф.Ковальова і В.П.Чистов, активність Товариства поступово знижується. При цьому для такого висновку посилаються на повідомлення газети “Трудовая газета” від 27 листопада 1913 р., що, мовляв, на загальних річних зборах “Просвіти” 24 листопада 1913 р. були присутні 13 чоловік.10 І все. Але ж автори чомусь “забули”, що в 1910 р. царські власті взагалі закрили “Просвіти”. Проте й у важких умовах вона продовжувала діяти. На початку 1915 р., наприклад, членами “Просвіти” були 84 особи (ДАМО. – Ф.206. – Оп.2. – Спр.3. – Арк.7). У Миколаївському Музеї суднобудування і флоту експонуються численні театральні афіші різних часів. На одній з них читаємо, що 26 лютого (13 березня) 1920 р. (тоді на Миколаївщині була радянська влада) в театрі Шеффера відбудеться Тарасове свято за участі актора оперного театру О.І.Мосіна. В його програмі – опера “Катерина” М.М.Аркаса в постановці української театральної групи, за участі хору Миколаївської “Просвіти” у кількості 100 чоловік. Мабуть, коментарі тут зайві.

Поряд з іншими, велику роботу уже в 1907 р. здійснив відділ книгарні і книгозбірні: було зібрано 100 книжок українських авторів, організовано видачу книг мешканцям міста з 17 до 22 год., тричі на тиждень та ін.

У створенні книжкового фонду особисту участь брали М.М.Аркас, М.І.Комар, П.О.Андріященко, П.І.Скляр та інші члени Товариства.

Господарський відділ зумів забезпечити умови для роботи у приміщенні “Просвіти”, обладнати глядацький зал, сцену, придбати піаніно, меблі, різний інвентар, реквізити для вистав і концертів, пошити костюми для хористів та ін.

Самодіяльна організація незабаром після утворення здійснила у Миколаєві перший масовий захід, пов’язаний з ім‘ям Шевченка, щодо популяризації української культури.

Пізніше такі концерти, з обов’язковим виконанням фрагментів з опери “Катерина”, увійшли в традицію. Царські власті змушені були миритися з цим. Хоча Аркасові не робили спуску, він нерідко зазнавав суворих погроз і вичитувань, які псували його життя. Однак він ніколи, ніде і ні перед ким не поступався своїми принципами.

Для прикладу. Через кілька років після його кончини у місцевій пресі з’явився опис одного із зіткнень-сутичок М.М.Аркаса з миколаївським градоначальником Зацаренним.   До речі, на панахиді в будинку Аркасів він був з дружиною. Саме йому підлягав Микола Миколайович за посадою мирового судді, яку він продовжував займати:

“Розповідають такий епізод. Колишній градоначальник Зацаренний дозволив у пам’ять роковин Шевченка постановку “Катерини.”

Аркас дав слово, що все обійдеться благополучно і що від слів Шевченка і музики його,  Аркаса, небо не впаде на землю і навіть ветхий сарай Шеффера не зруйнується (йдеться про приміщення Миколаївського театру, тепер – Російського драматичного художнього. – В.Ш.). До часу, звичайно.

Зацаренний був у ложі... У театрі, заповненому глядачами, відчувався урочистий і благоговійний настрій, особливо коли на сцені артисти заспівали Шевченків “Заповіт”.

Як тільки-но сумна, тоскна мелодія полилася в зал, усі глядачі, як один, встали. Це був мимовільний, невідомо ким підказаний рух.

Після першого хвилювання очі всіх полинули у ложу градоначальника, де, за розповіддю очевидців, відбувався такий діалог:

Зацаренний: Що це означає? Ви обманули моє довір‘я. Я цього так не залишу.

Аркас: Ваше превосходительство, психіка глядачів мені непідвласна. Рух ледве чи свідомий.

Зацаренний: Досить, Ваше пояснення мене не задовольняє. Я категорично Вам заявляю: Якщо Ви бажаєте служити, пропоную піти з “Просвіти”, якщо ні – зніміть мундир.

Аркас: Вашому превосходительству бажано було так гостро поставити вибір, що ж, я його зроблю: знімаю мундир і залишаюсь членом “Просвіти”.

Проте відставки Зацаренний не допустив. Водночас “помилування” сталося без єдиного слова прохання з боку Аркаса.”11

Однією з важливих форм діяльності Товариства було проведення платних членських літературно-музичних вечорів з танцями. Тільки в 1908 р. таких вечорів відбулося близько півсотні.12 Плата за вхід у різні часи була різною: з членів Товариства – від 2 до 20 копійок, з гостей, яких допускали лише за рекомендаціями членів, – від 35 до 40 копійок.

У приміщенні “Просвіти” знаходилася читальня з українськими книгами, журналами і газетами – для читання тут та для продажу. Товариство передплачувало видання “Рада”, “Україна” і “Літературно-науковий вісник”, “Рідний край”, “Світова зірниця”. І тепер у відділі рідкісної книги Миколаївської обласної бібліотеки можна побачити чимало книг з печатками Миколаївської “Просвіти”.

Товариство, і перш за все в особі самого М.М.Аркаса, здійснювало велику лекційну діяльність. Так, у 1907-1908 рр. у залі “Просвіти” М.М.Аркас прочитав цілий реферативний курс з 14 лекцій з історії України, потім його було прочитано і в театрі перед виставами. У 1908 р. для громадськості м. Миколаєва він читав безкоштовні лекції про життя та діяльність І.П.Котляревського, М.К.Заньковецької, І.К.Карпенка-Карого, П.І.Ніщинського, М.П.Драгоманова, Б.Хмельницького. Як і інші члени Товариства, за допомогою лекцій та власних видань ґрунтовно доносив до місцевої людності справжні знання про Запорозьку  і Задунайську Січі, Чорноморське, Азовське, Бузьке і Кубанське козацтва.

З лекціями виступали також інші члени “Просвіти”. П.О.Андріященко, наприклад, познайомив слухачів зі своїми рефератами “Хто ми, що ми і чого нам треба” та “Українська мова”. 18 жовтня 1907 р. український письменник Іван Воля виступив із доповіддю “Індивідуальні риси української культури”.

З перших днів існування Товариства при ньому виникли аматорська вокальна трупа, хор і драматичний гурток. Великого значення тут надавалося популяризації українського фольклору, народних пісень. На жаль, детальний їх репертуар до наших днів не дійшов. Проте з афіш та оголошень про це багато відомо. Приміром, 8 січня 1908 р хор Товариства під керівництвом П.Ф.Армаша виконав чумацьку пісню “Ой, що ж то за ворон” та “Коломийку”. 9-10 липня 1911 р. у Миколаївській “Просвіті” виступив український народний співак, сліпий бандурист Петро Ткаченко.

Члени Товариства брали найактивнішу участь у обрядових дійствах, зокрема, в “Ночі на Івана Купала” та ін.

На багатьох вечорах “Просвіти” виконувалися партії, арії (23 листопада 1907 р.), цілісні дії (2 березня 1908 р.) з Аркасової опери “Катерина” (диригент і хормейстер Б.С.Кузнецов, акомпаніатор Є.Б.Марголина). У глядачів великим успіхом користувалися різноманітні “живі картини”, наприклад, “Від’їзд козака в похід” та ін.

У звітах Товариства за 1908 р. відмічалося, що “Просвіта” утримує постійних платних режисерів і помічника керівника хору.

Драматичний і музичний колективи “Просвіти” здійснили постановку багатьох вистав, що є класикою української драматичної і оперної сцени. Серед них – опера “Запорожець за Дунаєм” С.С.Гулака-Артемовського, “Наталка-Полтавка” М.В.Лисенка, п’єси “Шельменко-денщик” Г.Ф.Квітки-Основ’яненка, “Наймичка”, “Мартин Боруля”, “Сто тисяч”, “Розумний і дурень” І.К.Карпенка-Карого, “Зимовий вечір” М.П.Старицького, “Нахмарило” Б.Грінченка та ін.

Ставилися також і жартівливі п’єси, суто розважального характеру, зокрема, у перекладі В.Дубровського “Ведмідь” А.П.Чехова, водевілі І.П.Котляревського, Л.М.Яновської та ін.

Рада “Просвіти”, особисто М.М.Аркас вели жваве листування з багатьма “просвітами” України та за її межами, з відомими діячами української літератури, мистецтва і театру – М.М.Коцюбинським, М.К.Заньковецькою, М.К.Садовським, М.Л.Кропивницьким, М.В.Лисенком та багатьма іншими. Уся ця переписка широко представлена у Державному архіві Миколаївської області (фонди 206 і 468). Тут зберігаються численні листи з Баку, Катеринослава, Житомира, Подольська, Полтави, Кам‘янця-Подільського, Одеси, Києва, Крюкова, Кременчука, Чернігова та інших міст.

З величезною пошаною, і це зовсім не перебільшення з різних міркувань, ставилася Миколаївська “Просвіта” до справжніх світочів прогресивної, гуманістичної російської культури.

Так, 1 липня 1908 р., у день 80-річчя Л.М.Толстого на адресу відомої всьому світові Ясної Поляни було надіслано телеграму, в якій у високоемоційному стилі відбилося захоплення талантом великого письменника-гуманіста. Про її конкретний зміст, заходи “Просвіти” щодо відзначення ювілею Л.М.Толстого, всілякі перешкоди цьому місцевих властей ми вже розповіли раніше у цій книзі.

Та, мабуть, найбільш послідовно і наполегливо вела Миколаївська “Просвіта” боротьбу за впровадження української мови у народну освіту. Тільки протягом 1908 р. вона надіслала:

“прохання члену Державної Думи проф. І.В.Лучицькому домагатися за націоналізацію школи”;

“листа Петербурзькій Українській Громаді за те, щоб висловлено було перед з’їздом представників від учительської спілки, який відбувався на той час у Петербурзі, бажання і прохання Миколаївської “Просвіти” за заведення скрізь на Україні шкіл, у яких викладовою мовою була б рідна українська”;

“лист до Празького всеслов’янського студентського з’їзду з привітанням і проханням підняти питання за те, щоб по Українських університетах було заведено – кафедри українознавства, а скрізь на Україні – школи з українською викладовою мовою”.13

М.М.Аркас не сподівався на “ласку” царських властей, діяв рішуче й наполегливо. На власні кошти він відкрив і протягом двох років, до самої смерті, утримував у селі Богданівці чотирирічну школу з українською мовою викладення і навчання. З осені 1906 р. всі діти, які поступили до цієї школи, стали навчатися по виданому у Києві українському буквару Норця.

У школі не тільки навчали писемності та основам наук. У ній виховували учнів, а через них – і батьків, у дусі високої української національної свідомості. Практичні наслідки проявилися дуже скоро хоча б у тому, що місцеві селяни одними з перших в Україні в роки першої російської революції заходилися збирати кошти на пам’ятник Великому Кобзареві. Правда, як тільки-но революція зазнала поразки, царські власті скористалися черговим доносом місцевого священика, ображеного тим, що йому не знайшлося місце для викладання “Закону Божого” російською мовою в українській школі села Богданівки, і негайно закрили її. М.М.Аркаса ж на той час уже не було на світі.

Та Миколаївська “Просвіта” не припиняла наполегливої і послідовної боротьби за українську мову у народній освіті. Її члени поширювали українську навчальну, художню, історичну літературу рідною мовою у містах і селах. Налагоджувався систематичний обмін книжковими новинками з Одеською і Київською “Просвітами”.

М.М.Аркас надавав великого значення обміну з “просвітами” лекторами, співаками, музикантами, а також літературою та ін., “щоб люди бачили, що в наших Просвітах є єдність, щоб таким побитом ми обмінювались і думками, і поглядами, і йшли в однім напрямку”.14

На великі справи надихали М.М.Аркаса і його однодумців вісті з столиці Російської імперії про зародження українського національного парламентаризму, пов’язаного насамперед з діяльністю селянських депутатів у Державній Думі. Весною 1906 р. він одержав листа , у якому повідомлялось, що “...в Думі заснувалось українське коло послів, до його пристав і Максим Ковалевський, всесвітньовідомий учений по государственному праву, основатель руського університета в Парижі, а ще важніше, що до українського кола записалось 32 селянина, а є надія, що їх пристане далеко більше. Це коло зробить популяризацію по всій Україні нашої національної справи”.15

Одним з важливих напрямків діяльності Миколаївської “Просвіти”, особливо в 1914-1918 рр., стала благодійність. Спершу вона мала не системний, а епізодичний характер. Допомога подавалася членам Товариства та симпатикам, виділялися кошти на окремі заходи. В 1907 р. Товариство зі своїх коштів установило дві стипендії імені Т.Г.Шевченка, по 50 крб. кожна, і одну напівстипендію. Стипендіатами Товариства в 1910-1911 навчальному році стали учні: середнього механічно-технічного училища К.Христаченко і О.Романов, напівстипендіантом – П.Нетеся; залізничного училища – О.Движков, М.Радченко, І.Музиченко, В.Бойко, М.Олійник; чоловічої класичної гімназії – В.Зв‘ягинцев; фельдшерсько-акушерської школи – О.Кодацька; реального училища – М.Гусєв; приватної школи Попової – І.Приходько. Тоді ж на стипендії було витрачено 382 карбованці із загального бюджету товариства в 5000 карбованців.

У наступному навчальному році “Просвіта” мала 12 стипендіатів, яким було виділено понад 400 карбованців.15а

Було також створено фонд допомоги безробітним-українцям.

З початком Першої світової війни царський уряд розпорядився закрити всю українську пресу, газети, журнали та інші видання. Це поставило під загрозу усе духовно-культурне життя, саме існування Миколаївської “Просвіти”. До того ж до царської армії було мобілізовано багатьох членів Товариства, його голову М.М.Загоруйченка.

Але “Просвіта” у Миколаєві, як і після її заборони у 1910 р., не припинила своєї діяльності, вишукувала форми, методи і засоби роботи, своє місце в нових умовах. Зрештою, Рада Товариства визначила новий, пріоритетний напрямок, а саме – добродійну діяльність на потреби цивільних мешканців та армії. Спочатку зусилля спрямовувалися на матеріальне сприяння українству в 1914-1915 рр. Пізніше було окреслено перспективний план такої діяльності на наступні роки.

Найперше було визначено форми подання благодійної допомоги та її адресати. Насамперед це були пожертви у грошовому вигляді військовим частинам діючої армії, військовим шпиталям. Водночас значні кошти надсилалися окремим благодійним організаціям Миколаєва, України, Росії. Матеріально підтримувалися окремі люди, наприклад, з числа стипендіатів Товариства та ін. “Просвіта” стала також одним з меценатів Тетянинського комітету допомоги зруйнованим, розореним війною селам і містам.

На засіданнях Ради Товариства доволі часто обговорювалися питання меценатства і спонсорування, збору коштів на ці цілі, їх розподілу тощо. Як видно зі звіту Ради “Просвіти” за 1915 р., кошти, зібрані у травні під час триденного збору, були передані потерпілим під час військових дій. Зібрані кошти 6-20 вересня на організованому народному гулянні (лотереї та ін.) передані Миколаївському відділенню Всеросійської спілки допомоги біженцям, а також на поповнення заснованого “Просвітою” стипендіального фонду, допомогу місцевим школам. Одержані у жовтні кошти від концерту були надіслані у міські та військові лікарні і шпиталі для хворих і поранених. На такі цілі використовувалися також вступні та членські внески, що значно зросли через підвищення авторитету Товариства, зростання чисельності тих, хто його поповнював. Тільки у серпні 1915 р. до “Просвіти” вступило 94 нових членів, які сплатили 750 крб. членських внесків.

Про такий важливий напрямок діяльності Товариства, як благодійництво, регулярно повідомляла газета “Степова Україна” та інші засоби масової інформації.

У наступні роки Товариство взяло під свою опіку ще й Український лазарет у Москві, Дамський комітет у Миколаєві, Московське відділення Всеросійської спілки боротьби з сухотами.

Враховуючи значення рідної книги, Товариство постійно допомагало міській бібліотеці. Так, 29 жовтня 1916 р. її дирекція висловила подяку “Просвіті” за пожертви, подаровану літературу. Було вирішено виділити книги українською мовою в окремий відділ, скласти для нього каталог та ін.

Товариство урізноманітнювало форми і методи роботи з людьми. Крім традиційних свят, вечорів, українських колядок, концертів, театральних вистав, виступу хору “Просвіта”, просвітяни стали дедалі більше пропагувати і продавати літературу, проводити різноманітні вікторини, грошові лотереї, збір пожертв та ін. Крім усього іншого, все це сприяло зростанню і майстерності самодіяльних колективів. До Товариства надходило все більше листів-подяк від різних колективів установ, закладів, від окремих людей.

Високо оцінили увагу і допомогу “Просвіти” пацієнти одного з військових шпиталів. Так, 36 поранених у ними підписаному листі до газети “Степова Україна” (19 вересня 1917 р.) писали, що “...вже третій раз виступає “Просвіта” зі своїм хором, оркестром і артистами, вносячи чимало світлих  хвилин в наше лазаретне життя. Як свята, чекаємо ми їх приходу, свіжий струмінь примушує забути все похмуре минуле.”16 Водночас дякували усім тим, хто так жертовно витрачає свій час і працю, щоб подати їм цю маленьку радість. Вишукані в Державному архіві Миколаївської області матеріали свідчать, що тільки в 1916 р. у міських шпиталях “Просвіта” організувала 20 концертів та вистав.17

Про добрі її справи розголос пішов далеко за межі Миколаївщини. Наприклад, із діючої армії штаб 400-го Хортицького піхотного полку за підписом Д.Н.Якименка письмово просив надіслати україномовну літературу, потрібну для українських гуртків військових частин на фронті. Подібних листів-прохань було найбільше. Надходили вони з різних фронтів, свої прохання фронтовики обумовлювали тим, що література потрібна для кращого інформування про події в країні.

І в наступні воєнні роки Товариство “Просвіта” підтримувало тісні зв’язки з військовими частинами, при цьому розширювало сфери своєї діяльності. На прохання, зокрема, Миколаївського латиського комітету подавало допомогу латишам-біженцям в організації благодійного вечора - концерту. Одночасно воно і надалі забезпечувало діяльність курсів з української мови для солдатів важкого артилерійського дивізіону, влаштовувало для мешканців міста народні гуляння, християнські свята, пропагувало і спроваджувало українські народні звичаї та традиції, високу мораль та ін.18

Глибоке вивчення архівних та інших матеріалів, їх аналіз показали, що наполеглива праця Миколаївської “Просвіти” взагалі, її благодійницькі зусилля, зокрема, уберегли не тільки саме Товариство у той важкий воєнний час, але й переконливо, однозначно продемонстрували важливість і життєвість ідеології та практики просвітницького руху у пробудженні і піднесенні національної свідомості й активності українського та інших народів, що населяли тоді Україну.

Миколаївська “Просвіта” була любим дітищем М.М.Аркаса, вона коштувала йому не тільки значних матеріальних витрат, а й здоров‘я. Адже царські власті всіляко утискували і переслідували просвітян. Не уникнув цієї гіркої чаші і М.М.Аркас, незважаючи на свої високі чини і звання, здобуті на державній службі.

Масові освітньо-культурні заходи Товариства здійснювалися, як правило, завдяки високому особистому авторитету серед громадськості міста її керівника. З цим змушені були рахуватися місцеві можновладці. Широко відомою миколаївцям була слава про історичні заслуги батька й дядька Миколи Миколайовича у культурно-освітньому і суспільно-політичному розвитку міста й краю.

Однак варто було М.М.Аркасу на якийсь, хоча б незначний, час відлучитися з Миколаєва, як на шляху діяльності “Просвіти” місцеве начальство зразу ж висувало всілякі нові перепони і рогатки. В одному з листів до М.М.Аркаса В.М.Доманицький зі співчуттям писав: “Читав я, що в Миколаєві вечір “Просвіти” не дозволено, бо Вас не було в місті”.20

Уся нещадна самодержавна система цькувань, переслідувань, “проволочок” була спрямована проти найменших спроб прилюдно пропагувати українську мову й культуру. Так, у офіційному друкованому звіті Миколаївської “Просвіти” за перші роки її існування (1907-1908 рр.) під проводом М.М.Аркаса ця переважно відверта, а часом ледь прихована національно-гнобительська система викрита у такому обережному, але водночас зрозумілому для сучасників узагальненні: “Миколаївське Товариство “Просвіта” розвинуло свою діяльність до меж дозволених своїми невеликими силами і обставинами сучасного життя, яке на кожнім кроці ставило тій діяльності великі перешкоди”.21

Разом з тим доводилося, на біду тим самим миколаївським “просвітянам”, долати рутину й знизу. Миколаївські обивателі часто якщо й не засуджували, то дуже боялися виявляти які-небудь виразні симпатії до української культури і мови, а тим більше – до визвольної боротьби за утвердження всього національного в житті суспільства.

Отже, “українофіли”, до яких відносили й М.М.Аркаса, ніколи не викликали добрих почуттів у царських властей. Їм було добре відомо про його знайомство і листування з багатьма діячами українського національно-культурного руху, його постійне спілкування з кобзарями і бандуристами “з народу”. Крім того,  сама його участь в урочистому відкритті пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві (1903 р.) не могла пройти безслідно. Адже всі учасники цієї події були взяті на облік царською охранкою. В “багатому арсеналі” засобів таємних спостережень поліції за підозрілими була й перлюстрація їх листування.

Не виключено, що під пильну увагу жандармів потрапив і лист М.М.Аркаса, написаний під час першої російської революції, сповнений співчуття до селянських мас, що піднялися на боротьбу проти гноблення і поміщицьких екзекуцій. А потім за це зазнали найжорстокіших тортур і катувань від царських гнобителів.

“Прямо страшно робиться, - писав Аркас. А якої нелюдської кари завдають по селах? Оце в мене були наші селяни і оповідали, як жорстоко катували козаки по деяких селах, де скаржились на людей поміщики. Страшно й виголосити. Нагаями так пороли, що місця живого не зоставляли... Двоє померло. Побитих заборонено везти у больниці і їх пользують бабки”.22

Після поразки першої російської революції, у 1910 р. вийшов царський циркуляр “Про інородців та сепаратизм”. Український національний культурний рух було визнано небезпечним для Російської імперії. Тому всі “Просвіти” були заборонені.

Проте Миколаївська “Просвіта” не припинила свого існування. Вона і в цих нелегких, по суті, напівпідпільних умовах продовжувала діяти. Дещо легшим, більш ліберальним для “Просвіт” став режим у перші роки Першої світової війни (1914-1915).

Повніше відродилися просвітницькі товариства в 1917 р. І знову його активісти у містах і селах несли в широкі народні верстви культуру і освіту рідною мовою, намагалися виховати робітництво і селян, інтелігенцію в національно свідомих громадян-патріотів своєї землі.

У нелегкі пореволюційні роки “Просвіта” знову ж таки не припиняла своєї діяльності. Так, у 1918-1919 рр. нею було поставлено 72 вистави, проведено 63 безкоштовні лекції. Наприкінці 1919 р. Миколаївська “Просвіта” видала своїм коштом популярну брошуру “Поезія України” свого лектора, викладача Миколаївського учительського інституту М.Герасименка.

 Але ж все це суперечило борцям за казармовий соціалізм, нелюдській ідеології та злочинній практиці імперського, тоталітарного режиму. Як наслідок, на межі 20-30-х років XX ст. “Просвіти” в Україні були знищені, як ніби-то розсадники українського буржуазного націоналізму. Польський та угорський уряди припинили діяльність “Просвіт” у Галичині і Закарпатті в 1930-1939 рр., хоч і після цього багато з них продовжували діяти.

Ось що говорилося в “Історичній довідці про Миколаївську спілку “Просвіта” для справи по реабілітації репресованих членів так званої “Української націоналістичної організації” 1936-1938 років”, 1957 року, підписаній начальником Державного архіву Миколаївської області Людковським, начальником відділу секретних фондів С.Ф.Агафоновим, засвідченій начальником слідчого відділу УКДБ при УРСР по Миколаївській області підполковником Шаповаловим:

“Миколаївське українське товариство “Просвіта” організовано і офіційно дозволено Миколаївським градоначальником 16 лютого 1907 року.

25 лютого 1907 року відбулися перші загальні збори членів “Просвіти”, які обрали Раду “Просвіти” на чолі з головою М.М.Аркасом, одним з ініціаторів організації даного товариства. В 1907 році товариство нараховувало 188 членів, а в 1917-1920 рр. – 150 чоловік.

Усіма справами “Просвіти” керували загальні збори всіх членів, що збиралися раз на рік.

“Просвіта” мала такі відділи: 1. Літературно-науковий. 2. Артистичний. 3. Книжковий магазин і бібліотека. 4. Господарський.

Керували відділами особи, що обиралися загальними зборами. Членами Миколаївського українського товариства “Просвіта” були представники української інтелігенції (артисти, вчителі, студенти та ін.).

Товариство мало свій статут, згідно якому ставило своєю метою проведення культурно-просвітницької роботи серед українського населення (видання газет, журналів, влаштування лекцій, вечорів, концертів і т.д.).

Офіційно товариство було організацією, не пов‘язаною з політикою, однак його діяльність носила буржуазно-націоналістичний характер (підкреслено нами – В.Ш.).

В період Великої Жовтневої соціалістичної революції і громадянської війни “Просвіта” підтримувала Центральну Раду, до неї входили члени Української РСДРП та українські есери.

Після встановлення радянської влади в Миколаєві “Просвіта” продовжувала свою діяльність.

В 1920 році вона була зареєстрована в Губернському відділі народної освіти.

Є відомості про існування “Просвіті” до 1924 року. Дата ліквідації її по документах не встановлена”.

Затим до “Історичної довідки про Миколаївську спілку “Просвіта” було додано довідку-список членів українського товариства “Просвіта”, української РСДРП та українських есерів,  інших буржуазно-націоналістичних партій. У ньому були, починаючи з М.Д.Лагути, коротенькі дані про 57 репресованих осіб, про 20 з них указано, що це колишні члени Миколаївської “Просвіти”. Про решту (названо тільки прізвища) сказано , що відомостей на них немає. Додаток підписано тими ж особами, що й довідка. Їх оригінали зберігаються в архіві УСБУ по Миколаївській області.

Тепер названі довідка і додаток до неї опубліковані.23

Усі справи про Миколаївську “Просвіту” з фонду 206 Державного архіву Миколаївської області були засекречені.

Лише не початку 90-х років XX ст. з них було знято табу, і дослідники одержали доступ до документів і матеріалів.

Як свідчать реєстри членів “Просвіти” за 1907 рук з Миколаївського обласного державного архіву, наприкінці того року “Просвіта” об‘єднувала 188 осіб,24 а у важкому воєнному 1915 році – 84 члени.25 

“Просвіти” з часу їх виникнення завжди і скрізь очолювали авторитетні, загальновизнані і відомі люди, вчені, письменники, митці, представники духовенства та ін. Так, першою українською “Просвітою”, створеною у Львові (1868), керував відомий вчений А.Вахнянин, у Закарпаття (1896)  – науковець, поет, священик О.Штефан.

У Аркасові часи Катеринославську “Просвіту” зразу ж після її виникнення в 1905 р. очолив визначний український історик-козакознавець, етнограф і фольклорист Д.І.Яворницький. Це він, за словами іншого визначного українського історика-академіка Д.І.Багалія, діяв, “немов завзятий запорозький козарлюга”, і цілком заслужено і справедливо називав його заслуженим українським істориком, “Нестором Запорожжя”. Тоді ж заснували Одеську “Просвіту” відомі українські діячі С.Шелухін, І.Луценко, А.Ніковський. Київською “Просвітою” (1906) керували славнозвісні Б.Грінченко, Леся Українка, М.Лисенко, Чернігівською (1908) – визначні письменники, поети і публіцисти М.Коцюбинський, І.Шпаг та В.Еллан-Блакитний і т.д. Щодо Миколаївської та інших українських “Просвіт”, то можна зробити і такий висновок: історична “Просвіта” була школою державності в чужій державній системі.

Відроджена нинішня “Просвіта” має стати справжньою, дієвою державотворчою силою в незалежній Українській державі.

 

 

1.     Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.16.

2.     Гришинський В. Одеські українці // Слово.-1907.-24 листопада.

3.     Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.14.-Арк.14.

4.     Там само.-Ф.206.-Оп.1.-Спр.6.-Арк.2-1. Друк. екз.

5.     Одеська обласна державна бібліотека ім. О.М.Горького. - Відділ рукописів.-Ф.28.-Арк.11.

6.     Там само.-Арк.12.

7.     Річне справоздання в діяльності Українського Товариства “Просвіта” у Миколаєві за 1907 рік. - Миколаїв: 1908.-С.2.

8.     Справоздання Українського Товариства “Просвіта” у Миколаєві. На 1 січня 1909 р. - Николаев: 1909.-С.5.

9.     Там само.-С.46.

10.Ковальова О.Ф., Чистов В.П. Названа праця.-С.167-168.

11.Партизан. Из недавнего прошлого // Николаевские отголоски.-1912.-22 березня.

12.Державний архів Миколаївської області .- Ф.206.-Оп.1.-Спр.6.-Арк.153.

13.Справоздання Українського Товариства “Просвіта” у Миколаєві. На 1 січня 1909 р.-С.6-7.

14.Одеська обласна державна бібліотека ім. О.М.Горького. - Відділ рукописів.-Ф.28.-Арк.13.

15.Державний архів Миколаївської області. - Ф.468.-Оп.1.-Спр.21.

15а) Там само. – Ф.206. – Оп.2. – Стр.17. – Арк.4,12; Спр.3. – Арк.7.

16.Там само .- Ф.206.-Оп.2.-Спр.28.-Арк.83.

17.Там само. - Оп.1.-Спр.30.-Арк.6.

18.Там само .- Арк.91.

19.Там само. - Ф.468.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.20.

20.Там само. - Спр.23.-Арк.3.

21.Справоздання Українського Товариства “Просвіта” у Миколаєві. На 1 січня 1909 р.-С.1.

22.Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.14.-Арк.14.

23.Історична довідка про Миколаївську спілку “Просвіта” для справи про реабілітацію репресованих членів так званої “Української націоналістичної організації” 1936-1938 років, 1957 рік; Додаток до історичної довідки про Миколаївську спілку “Просвіта” // Реабілітовані історією. Масові репресії на Миколаївщині. 1920-і – 1950-і роки. – Миколаїв: 2000. – С.161-164.

24.Державний архів Миколаївської області. – Ф.206. – Оп.1. – Спр.158. – Арк.160.

25.Там само. – Оп.2. – Спр.3. – Арк.7.

 

 


 

§3. Відродження сучасного Миколаївського обласного відділення Всеукраїнського Товариства “Просвіта” імені Т.Г.Шевченка

 

У другій половині 80-х років XX століття в умовах розгортання гласності та демократії в суспільстві національно-патріотичні сили України, що вийшли на арену політичної боротьби, почали засновувати свої громадські та політичні новоутворення.1 Серед перших постало й Товариство української мови імені Т.Г.Шевченка, що зародилося у середовищі свідомої української інтелігенції Києва – у Спілці письменників України. У лютому 1989 р. у Києві зібралися представники усіх областей, щоб заснувати цю Всеукраїнську організацію, яка б стала на шляху духовного нищення народу, його русифікації, повела справжню боротьбу за його національне відродження. Відзначимо, що ідея певного організаційного оформлення таких сил тривалий час всіляко обговорювалася в Україні, витала, як кажуть, у повітрі.

Сприйнявши ідею створення такого товариства, у грудні 1988 р. у Миколаївській обласній організації спілки письменників зібралися окремі письменники, інженерно-технічні працівники “Машпроекту” при Південно-турбінному заводі, заводу “Океан”. Так було покладено початок організаційній роботі. Велика група миколаївців затим брала участь у роботі установчої конференції в м. Києві.

22 березня 1989 р. на установчих зборах, нарешті, організаційно було створено Миколаївське Товариство української мови. Головою став письменник В.Бойченко, його заступником – інженер В.Сліпець, секретарем – колишній агроном, пенсіонер Ф.Грозов. Так стала на шлях відродження Миколаївська “Просвіта”, утворена великим патріотом України М.М.Аркасом ще на початку 1907 р., “розпущена” радянськими властями того часу у середині 20-х років XX століття, мовляв, як вогнище українського буржуазного націоналізму.

У квітні 1989 р. у Миколаївських обласних газетах було опубліковано звернення до громадськості краю під заголовком “Рідна мова – душа народу”, в якому щойно створене товариство закликало відроджувати, поширювати функціонування рідної мови, повертатися душею до джерел національної культури. Водночас містився заклик створювати осередки та об’єднання товариства у Миколаєві та інших містах, селищах та районах області.

Незабаром перші осередки товариства з’явилися у Миколаєві: на заводах “Океан”, “Південно-турбінному”, ім. 61 комунара, в організаціях Спецбуд, “Машпроект”, в обласному тубдиспансері, в обласній сільськогосподарській дослідній станції, письменницькій організації та деяких інших, у яких щосереди стали збиратися їх активісти.

Одним із важливих напрямків діяльності Миколаївської “Просвіти” стала співпраця з депутатами Верховної Ради УРСР від Миколаївщини, зокрема, щодо підтримки державного статусу української мови у Законі про мови в Україні, що тоді розроблявся. Звернулися також зі своїми пропозиціями до Верховної Ради республіки.

Для пропаганди рідної мови вели роз’яснювальну, агітаційну та організаційну роботу, працювали з батьками учнів, учителями, і особливо керівниками шкіл. Нарешті, в одній школі (№14) за підтримки місцевої влади, при активній допомозі просвітян у повністю зрусифікованих школах м. Миколаєва з 1 вересня 1989 р. розпочалося навчання українською мовою у перших класах.

Помітне значення для розширення сфери застосування української мови мала обласна нарада керівників освіти, науки, культури 6 липня 1989 р. Завдяки наполяганням просвітян тут також були широко представлені засоби масової інформації. Представники “Просвіти” відіграли вирішальну роль у тому, що була відхилена пропозиція, щоб районні організації “Просвіти” “очолили” секретарі райкомів партії, або ж заступники голів райвиконкомів.

Миколаївське товариство поширювало кольоровий плакат з портретом Т.Г.Шевченка і написом: “Чи твої діти говорять моєю мовою?” Видавалася стінна газета “Рідне слово”, що вивішувалася у вітрині крамниці “Союздруку” на центральній вулиці міста.2 Змонтували також свій стенд на приміщенні одного з кінотеатрів цієї ж вулиці, з уміщеною стінною газетою “Вулиця Аркаса”. Деякі осередки стали видавати свої стінгазети “Слово”. Біля пам’ятника великому Кобзареві відзначали шевченківські дні та ін.

28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про мови в Українській РСР”. Це наповнювало новим змістом подальшу діяльність товариства, збагачувало форми, методи та засоби його роботи, поповнювало його актив. Серед найактивнішого поповнення – юристи М.Любченко, О.Баштовий, викладачі-науковці вузів В.Бандура, М.Загородній, заслужена артистка України В.Антонюк, актори і режисери М.Євтушенко, М.Курінний, лікарі І.Грасевич, І.Гаврилишин, С.Джердж, М.Прийма, заслужений лікар України М.Ганущак, письменник О.Різниченко, робітники І.Новохатько, М.Лялько, Я.Сиволапенко, Й.Череп, О.Мот, інженери О.Малицький, О.Граченко, А.Кубайчук, журналісти Г.Єжелов, С.Фомін, Ю.Кіпер та ін. Сповна віддавалися громадській справі П.Саранчук, В.Мироненко, Г.Білик, Г.Бульбочка, В.Бродовська, подружжя Мрищуків, А.Андрєєва, В.Кучеренко, В.Шемчук, дві Надії Архипенки та багато ін.

Після прийняття згадуваного закону значно активізувалася робота у районах області. Повсюдно виникали нові осередки товариства, наприклад, у багатьох школах, педагогічному інституті, обласному інституті вдосконалення вчителів, деяких редакціях обласних газет. Виділялися своєю активністю осередки Корабельного району м. Миколаєва.

19 травня 1990 р. в Миколаївському Палаці суднобудівників відбулася установча конференція зі створення Миколаївської крайової організації товариства української мови імені Т.Г.Шевченка. В її роботі брали участь делегати Очаківської, Вознесенської, Первомайської, Кривоозерської, Новобузької, Веселинівської, Єланецької, Снігурівської та деяких інших районних організацій. Дещо пізніше з’явилися осередки та районні організації в Новій Одесі, Арбузинці, Братському.

На 1990 рік у діяльності товариства вже чітко окреслилися такі основні напрямки роботи: агітаційна та організаційна робота у колективах дошкільних установ, шкіл, профтехучилищ, вузів щодо сприяння переходу їх на українську мову навчання; участь у засобах масової інформації щодо популяризації першого досвіду та їх перехід на державну мову; збирання української літератури для бібліотек, дитячих закладів і шкіл; популяризація видань української книги і преси; різноманітна допомога, насамперед в організації гуртків для вивчення української мови у військових частинах, правоохоронних органах та ін.; пересилка української літератури українським товариствам у Росії, Польщі. Члени товариства стали брати активну участь у роботі комісії (групи) з контролю за дотриманням Закону “Про мови в Україні” при облдержадміністрації. Співпрацювали з асоціацією “Зелений світ”, товариством “Меморіал”, рядом політичних партій, брали участь у багатьох акціях, пов’язаних з наслідками Чорнобильської трагедії, голодами і голодомором, масовими комуністичними репресіями і терором та ін.3

Хоч товариство – це організація громадська, але питання мови скрізь і повсюдно, а тим більше в Україні, завжди було питанням політичним. Щоб відродити функціонування української мови у всіх сферах, тепер уже державної, необхідні були зміни політичні. Звідси й підтримка тих політичних сил, їх організацій, які сприяли рухові суспільства до політичної незалежності України. Так, весною 1990 р., напередодні всесоюзного референдуму, виборів до місцевих рад, товариство здійснювало ряд заходів разом із “Зеленим світом”, Народним Рухом України, висувало спільних кандидатів у депутати.

Миколаївські просвітяни примножували свої зусилля після прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Особливо активними у всій роз’яснювально-агітаційній діяльності товариства були В.Сліпець, А.Іванюченко, І.Грасевич, І.Гаврилишин, Р.Шпак, подружжя Т. і  В. Кіпер, С.Вдовиця, Е.Вакула, А.Осадчук. Саме тоді ж на зібраннях товариства української мови біля пам’ятника Т.Г.Шевченку вперше замайоріли національні прапори. Товариство брало участь у підготовці та проведенні мітингів, інших акцій у зв’язку із серпневими подіями 1991 р. у Москві.

Активною була діяльність товариства напередодні Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Так, зусиллями товариства у зв’язку з референдумом було проведено перший обласний форум інтелігенції.

У 1992 р. товариство отримало нову назву – Миколаївське об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т.Г.Шевченка. З цього часу, зокрема, у зв‘язку з 140-річчям від дня народження М.М.Аркаса, одне з центральних місць у діяльності “Просвіти” зайняла пропаганда імені та славних діянь у справі національного пробудження й відродження спадщини великого патріота України Миколи Миколайовича Аркаса.4

“Просвіта” виступила ініціатором розробки обласної програми щодо виконання Закону “Про мови в Україні”, запропонувала облдержадміністрації свій проект, який і було прийнято за основу ухваленої програми.

Члени правління крайової організації С.Бережний та С.Січко створили й очолили перші в Миколаєві Першу Українську гімназію та український інформатико-математичний ліцей (муніципальний колегіум). З’явилася перша кафедра українознавства в педагогічному інституті. Тепер вони діють також у Миколаївському навчально-науковому центрі Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова, Миколаївській державній аграрній академії, педуніверситеті, згадуваних Першій українській гімназії і Колегіумі.

За обласною програмою, більше половини шкіл та дитячих дошкільних закладів, як і Український морський технічний університет, уже мали бути переведеними на державну мову. Однак до цього часу вона помітно недовиконана. Завадило цій справі також незаконне рішення Миколаївської міськради від 26 квітня 1994 р. “Про паралельне функціонування в Миколаєві російської і української мов”, згодом відмінене на протест прокуратури.

Водночас не дотримуються чинного законодавства про мову в ряді навчальних закладів, зокрема, як не прикро та й просто незрозуміло, в окремих вузах, центрах юридичного напрямку, які б мали бути зразком у дотриманні існуючого законодавства, у деяких державних, та особливо в недержавних закладах.

Так виховується неповага до законів, вибірковий підхід до їх дотримання, правовий нігілізм. Кажуть, народ скаже – як зав‘яже. Отож він ще й говорить мовою не таких уже й далеких часів: чому ігнорується в уже незалежній Україні мовне законодавство? А де безкарно ігнорується, або просто відкидається та чи інша конституційна норма, зокрема, щодо мовного законодавства з вини, як правило, керівників органів і закладів освіти та науки, то дозволимо собі також сказати по-народному: там ще й кінь не валявся, щодо справжньої нашої державності.

Отже, обласна програма, програми навчальних закладів часто не виконуються. Однак ніхто, нікого і нічого за це не питає.

Проте, незважаючи на труднощі і протидії, товариство не тільки вимагало практичної реалізації обласної, міської, районних програм, але й подавало органам освіти, педагогічним колективам, органам управління і влади різнобічну допомогу.

Восени 1996 р. на державну мову викладання в м. Миколаєві стала переходити вже 31 школа із 58. У наступні роки до них приєдналися ще декілька шкіл. Відзначимо, що мали місце випадки і зворотнього характеру. Важко цей процес відбувався у профтехучилищах, ще важче – у деяких вузах, особливо в Українському морському технічному університеті, недержавних закладах.

Останнім часом в обласному та деяких районних центрах відкриті філіали й навчально-наукові центри, де питанням мовної політики приділяється, як правило, вкрай мало уваги. Тому правління обласної “Просвіти” таким навчальним закладам мало б приділяти особливо пильну увагу.

Певну уяву про практичну допомогу “Просвіти” освітянам дають такі, зокрема, дані. Так, тільки у 1992-1993 рр. Миколаївська “Просвіта” поширила до 3 тис. примірників української дитячої літератури (переважно в дошкільних установах), а також 5 тис. примірників “Українського церковного календаря”. У 1993-1994 рр. було передано переважно дошкільним закладом, бібліотекам майже 5 тис. примірників книг із історії України, українознавства, художньої літератури. Подавалася допомога у комплектуванні бібліотек військових частин, оформленні світлиць тощо. Обласна організація “Просвіта” створила власну бібліотеку, всіляко сприяла хорові ім. М.М.Аркаса, яким керує вже багато років член правління, заслужений працівник культури України, лауреат премії ім. М.М.Аркаса О.М.Шпачинський, викладач Миколаївської філії Київського національного університету культури і мистецтва.

Просвітяни проводили конференції у військовому гарнізоні Миколаєва, організовували концерти, наприклад, конференцію “Доля імперій” та ін. Члени осередку заводу “Океан” В.Спиця, Б.Мороз, О.Матіюк забезпечили активну участь миколаївців у Святі козацької слави до 500-річчя українського козацтва. Щорічно “Просвіта” проводить шевченківські свята, очолює відзначення Аркасових ювілеїв та днів, брала участь у встановленні пам’ятного знака на місці, де колись стояв будинок М.М.Аркаса.

Протягом трьох років, з серпня 1995 по вересень 1998 рр., товариство очолював В.Сліпець. Було ініційовано чимало звернень і звертань з найпекучіших проблем розбудови державності, духовного життя, практичного впровадження державної мови у всі сфери суспільно-політичного життя до керівників законодавчої та виконавчої влади країни, до міських та обласних, районних органів влади.

Помітну роботу провела Миколаївська “Просвіта” у зв’язку з обговоренням та прийняттям Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 р., закріпленням державного статусу української мови, відзначенням роковин незалежної України, шевченківських та аркасових ювілеїв, 140-річчя від дня народження І.Я.Франка, 130-річчя від дня народження М.С.Грушевського, аркасових днів і читань та ін. Це – лекції, цикли виступів по Миколаївському телерадіомовленню, круглі столи, наукові конференції, більше десятка випусків Миколаївського обласного телебачення авторської програми В.П.Бойченка “Основа” та багато ін.

Миколаївська “Просвіта” прагне також зберегти славну традицію, коли активно переймається видавничою діяльністю. При цьому знаходить активну підтримку обласної державної адміністрації та обласної і міської Рад, у багатьох миколаївських меценатів. Тільки за останні сім років кафедра українознавства педагогічного університету, наприклад, опублікувала 11 книг, посібників з історії України і національної культури, Миколаївщини, а за книгу “Історії української культури” шести її викладачам була присуджена премія ім. І.І.Аркаса за 1996 рік.

Ряд цікавих праць видали миколаївські науковці В.М.Вашкевич, М.О.Багмет, В.С.Крючков, Ю.В,Котляр, С.С.Макарчук, О.М.Полухіна, П.І.Соболь, П.М.Тригуб, І.М.Рада, М.М.Шитюк, Н.В.Шевченко, В.Я.Яблонко, О.Г.Бакалець, О.А.Добровольський та деякі ін.

Останній, приміром, опублікував досить ґрунтовну працю “Крізь тисячоліття. Історія Миколаївщини в топонімах” (1999 р.), яка неабияк приваблює читачів, студентство.

Нарощує свою діяльність створена у 1998 р. кафедра українознавства Миколаївського навчально-наукового центру Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова. 14 її викладачів, серед них – 2 доктори історичних наук, професори, академіки, заслужений діяч науки і техніки України, двоє – лауреати премії імені М.М.Аркаса, шість кандидатів історичних та філологічних наук, доцентів, забезпечують викладання і вивчення основних українознавчих предметів. За неповних чотири роки існування кафедри її членами опубліковано до 20 монографій, книг, посібників, більше ста статей загальним обсягом понад 250 друкованих аркушів. З-поміж них – ґрунтовна колективна праця “Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки” (науковий і літературний редактор, один із її авторів – професор В.П.Шкварець), обсягом більше 36 друкованих аркушів, посібник “Історія держави і права України” – 28, два збірники документів і матеріалів – разом з Державним архівом Миколаївської області: “Голод 1946-1847 рр. на Миколаївщині” (керівник – доцент М.М.Шитюк – 10, “Миколаївщина: колективізація сільського господарства і голодомор” (1929-1933 рр.) (керівник – доцент М.М.Шитюк) – 14 друкованих аркушів.

Наприкінці 2000 р. побачила світ фундаментальна праця – монографія кандидата історичних наук, доцента М.М.Шитюка обсягом більше 40 друкованих аркушів про масові комуністичні репресії проти мешканців південного заходу України в 1920-і - 1950-і роки. З цієї ж проблематики була рекомендована до захисту в Інституті історії України НАН України, а в травні 2001 р. там же була захищена ним докторська дисертація.

Серед добрих справ цього колективу – створення у навчально-науковому центрі навчального краєзнавчо-етнографічного музею та ін., залучення до усіх справ студентства, використання різноманітних форм і засобів діяльності українознавчого напрямку.

Виключно активну життєву позицію з усіх цих питань займають колективи миколаївських Першої української гімназії, Муніципального колегіуму,   багатьох міських та сільських шкіл. Не “пасе задніх”, а йде попереду Миколаївський інститут Національного університету “Києво-Могилянська Академія”.

Величезний внесок в українську справу вносить газета обласної державної адміністрації та обласної Ради “Рідне Прибужжя”, де, скажімо, з 1992 р. ведеться (вийшло півтори сотні випусків) рубрика талановитого журналіста, лауреата премії імені М.М.Аркаса С.В.Тупайла “А мова, як море...”, аналога якій немає в Україні. Уже багато років на місцеве українство, на Українську державу працює газета обласного Народного Руху України “Український південь”, редагована його головою Ю.В.Діденком.

Однак, чомусь їхній досвід не вивчається, як слід, не узагальнюється, тому й поширюється вкрай слабо. Останнім часом здається, “затухає” діяльність робочої групи облдержадміністрації з питань контролю за додержанням мовного законодавства та ін. В усякому разі, громадськості мало що відомо про її діяльність, конкретні справи. Проте, відзначимо, що розпорядженням Миколаївської облдержадміністрації від 2 квітня 2001 р. №201-р внесено зміни до складу робочої групи з контролю за здійсненням обласної програми виконання Закону Украйни “Про мови в Україні”. Затверджено майже повністю оновлений склад робочої групи з контролю за здійсненням “Обласної програми виконання Закону України “Про мову в Україні”. Робочу групу у складі 16 осіб, з них 8 освітян, працівників навчальних закладів, очолили заступник голови облдержадміністрації М.А.Рихальський і співголова – керівник обласної “Просвіти” Н.М.Огренич.5

Майбутнє покаже, але справи мають неодмінно докорінно поліпшитися, неминуче зросте вплив робочої групи на стан справ на місцях.

Водночас, з нашої точки зору, слова М.М.Аркаса, що його дуже турбувало, що на той час у Миколаєві був боязкий народ, “дуже байдужі, несвідомі і досить неприємні відносини у всіх до святої праці нашої, багато галушкових патріотів, та мало щирих українців”1, тепер вже дещо менш актуальні. З другого боку, все ж таки до певної міри вони ще співзвучні сьогоденню.

Проте, будемо відвертими: дуже багато усі ми недоробляємо у духовній сфері. А вакуум, як відомо, не терпить пустоти. Крім того, це не може час від часу не розв’язувати руки тим людцям, хто спить і бачить Україну не відродженою, соціально та духовно багатою, а навпаки, деукраїнізованою, бездуховною, а звідси – й беззахисною, безликою.

У таких умовах важко стверджувати, що ми ретельно вивчаємо і досконало знаємо спадщину М.М.Аркаса, користуємося нею, запевняємо часто на словах, а не на ділі, що ми гідно вшановуємо його пам’ять і т.д.

Але якщо не ми, громадяни України, то хто ж це зробить за нас?! Звичайно, ніхто. І тут лише пустопорожні наші словеса і теревені ні до чого.

Восени 1998 р., а потім і на початку 2000 р. були вжиті деякі заходи щодо активізації Миколаївської “Просвіти”, було оновлено керівництво, проведено його ротацію. Її очолив кандидат економічних наук, доцент, завідувач кафедри Миколаївської державної аграрної академії Микола Сергійович Загородній – енергійна, ініціативна й вольова людина. У Миколаєві було відновлено міське товариство, створено або ж відновлено ряд його осередків. Все це уже давалося взнаки. Дещо пожвавилася робота на усіх напрямках. Хоч і надто повільно, все ж зростав авторитет просвітян, як активних борців за Українську державу, подальше збагачення духовного життя співвітчизників на основі втілення в життя української національної ідеї.

Великі надії і сподівання покладаються на нового голову Миколаївської “Просвіти”, заступника директора обласного інституту післядипломної педагогічної освіти вчителів, кандидата педагогічних наук Надію Миколаївну Огренич та її нових помічників, які стали біля керма 16 грудня 2000 р.

Чи відбудуться у майбутньому кардинальні зрушення на краще, під орудою останнього, ґрунтовно оновленого керівництва “Просвіти”, покаже час. А поки що, на жаль, переживає труднощі започаткована за неймовірних зусиль ще попередніх керівників “Просвіти” газета “Аркасівська вулиця”. А де ж наші меценати? Звичайно, видання збірок місцевих літераторів, встановлення дошок Потьомкіну, роздача дітям цукерок, морозива, всілякі фуршети – це одна справа. Але ж підтримка ніби-то рідних видань – це ж не менш важлива друга, якщо не перша справа. Хоча, заради справедливості, підкреслимо, що нове керівне ядро, на нашу думку, має досить високий інтелектуальний і організаторський потенціал, мусить справитися зі зрослими завданнями, зробити якісно нові кроки вперед.

І все ж цього ще вкрай замало. Наявні можливості, серйозний кадровий потенціал, особливо у містах Миколаєві, Вознесенську, Очакові, Первомайську, використовуються явно слабо. Мабуть, і це один із чинників того, коли у Миколаєві з більше десятка місцевих газет  лише дві - україномовні. Чимало ще розбійників пера, мікрофону та телеекрану, реклами, у багатьох установах і закладах із завидною впертістю, при повній безкарності, а може, і потуранні, що, по суті, стимулює їх, грубо попирають, виклично, з бравадою ігнорують існуюче українське мовне законодавство, займаються деукраїнізацією, врешті-решт, порушують права людини. Інакше і бути не може, коли керівникам, їх оточенню та іншим усе сходить з рук. А тим, хто мав би контролювати як слід, дотримання існуючого законодавства – мабуть, байдуже, якщо не більше.

Впевнені, і історичний досвід це підтверджує, що марно сподіватися на самоплив, на те, що, як дехто з високих керівників вважає, через 10-20 років усе стане само собою на свої місця. Не стане, якщо для цього мало робити. Ніщо не виникає, як говорять не тільки філософи, з нічого. Та й взагалі хіба так вільно можна поводитися з конституційною нормою, однією з важливих ознак державності, якою є мовна єдність?!

Це не просто добросовісна, а шкідлива помилка, одночасно і своєрідний бумеранг. До того ж деморалізує, бо прямо-таки б‘є по національно-патріотичних організаціях, рухах, об’єднаннях, таких, як  і “Просвіта”, зрештою, по люддях, які можуть і хочуть щось робити, а належної, сподіваної підтримки не мають.

Підготовка і відзначення 150-ї річниці від дня народження М.М.Аркаса, 10-ліття Незалежності України мали б збудити багатьох з нас, наше слово і діло, окрилити хоч у якійсь мірі до дії, озброїти і активізувати, спонукати нашу діяльність не просто на царині, а на всьому терені духовного життя нашого поки хворого, але вже дещо й оновленого українського суспільства.

 

 

1.Справоздання Українського Товариства “Просвіта” у Миколаєві. На 1 січня 1909 року. - Николаев: 1908.-С.1.

2.Бойченко В. Ключ розуміння. //Аркасівська вулиця. Число 1. Листопад. 2000 рік.    

3.Шкварець В.П. Відродження Миколаївської “Просвіти”. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (збірник статей). Випуск 7. – К.: Рідний край. – 1999. – С.171-182.

4.Загородній М. Вічне світло “Просвіти”//Аркасівська вулиця. Число 1. Листопад. 2000 рік.

5.Рідне Прибужжя. – 2001. – 19 квітня.


Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність. Розділ 1, 2, 3.

Рейтинг користувача:  / 0

 

Затверджено вченою радою Миколаївського навчально-наукового центру Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова.

 

Відповідальний редактор:

П.М.Тригуб, доктор історичних наук, професор Миколаївського інституту Національного університету “Києво-Могилянська Академія”, заслужений працівник народної освіти України.

 

Рецензенти:

М.О.Багмет, доктор історичних наук, професор Миколаївського інституту Національного університету “Києво-Могилянська Академія”.

М.І.Бушин, доктор історичних наук, професор Черкаського інженерно-технологічного інституту.

А.Г.Морозов, доктор історичних наук, професор Черкаського державного університету ім. Б.Хмельницького. 

 

УДК 947.477

Ш 66

          

Шкварець В.П.

Ш 66 Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність. Монографія. - Миколаїв – Одеса: Тетра, 2002. - 271 с.: іл.

 

ISBN 966-7149-22-6

 

У монографії вперше у вітчизняній історіографії комплексно, цілісно висвітлюються життя, творчість, діяльність Миколи Миколайовича Аркаса – славетного сина і патріота України, визначного українського композитора, історика, поета, етнографа і фольклориста, фундатора і першого голови Миколаївського Товариства “Просвіта”.

Для всіх, хто цікавиться проблемами історії України та національної культури, духовності українського народу, кому, як кажуть, болить Україна.

Видання здійснено коштом Черкаської обласної Дирекції акціонерного поштово-пенсійного банку “Аваль”. Директор – Скічко Олександр Іванович.

 

 

         150-річчю

від дня народження

Миколи Миколайовича Аркаса та 10-літтю Незалежності України   присвячується

       ця книга

 

 

 

 

 

 

 

 

 


 

ЗОРЯ ІЗ КОБЗАРЕВОГО СУЗІР‘Я

 

Кілька вступних зауваг до монографії

 

Перегортаєш останню сторінку масштабного біографічного дослідження професора Валентина Шкварця, і замислюєшся. Довго-довго тебе не відпускає герой блискучої монографії, оглавленої промовисто і фундаментально: “Микола Миколайович Аркас”. І справді, в цьому витворі дослідника нема силуваних “дискурсій” та “канонів” із “іконостасами”, немає і злиденного ревізування справді великої й величної спадщини Миколи Миколайовича Аркаса — історика, композитора, фольклориста, просвітника, велетня у царині українського духу. Зачаровують і бентежать неповторні мелодії з почутих Аркасових дивертисментів, — інтродукції до безсмертної народної опери “Катерина”, в очу постають бачені колись і незабуті світлини: босоногий вусатий дідусь із онуком, поряд бандура. Босоногий Аркас! Кобзар південної України, колонізованої і знемовленої, як і вся старокозацька земля, але й талановитий композитор, чий творчий подвиг і божественна гармонія — од тих трагічних зламів історії нашого резистансу, в якому просявали таланти Максима Березовського, Артема Веделя, Дмитра Бортнянського ...

Автор цих рядків сходив і родову землю Аркасів у Старій Богданівці та Христофорівці, і присвятив не один день студіям над домашньою бібліотекою родини славетного земляка, і все свідоме життя — в роздумах над цією високою і трагічною постаттю, котра в зоряному ореолі постає вже для українців XXI століття.

Монографія Валентина Павловича Шкварця справді не потребує додаткових коментарів: у своїй монографії він зібрав такий величезний біографічний, бібліографічний, аналітичний масив, над яким варто схилитися яко над Євангелієм Українського Ренесансу. Вже не того, розстріляного та задушеного, а нинішнього, питомого. Бо вже нове покоління вдихнуло вітер української свободи, і лише поодинокі “брати незрячі” наші ладні повернутися в безмовне, глухоніме українське минуле.

У нашому богоспасенному місті збереглися, на щастя, леви од родового будинку Аркасів і родова усипальниця, куди перенесли навіть прах одного з будівничих Миколаєва — бригадира Фалеєва.

Та вже в часи нашого національного пробудження видатному світочу нашого духу встановлено пам’ятний знак, відроджено “Просвіту”, почала виходити газета “Аркасівська вулиця”. І це лише кілька штрихів. А головне, — завдяки великим зусиллям В.П.Шкварця, котрий віддав справі вивчення Аркасової спадщини понад десять років, видав уперше біографічний нарис про славетного земляка, зорганізував не одну Аркасівську конференцію, - ім’я автора “Катерини” та “Історії України-Русі” в усіх на слуху. На слуху подвижників українського ренесансу, і навіть опонентів усього українського, що зазвичай віднесено до “новоросійських” звитяг.

А втім, усе це зрозуміло: становлення духовного моноліту нашого не може відбутися водночас Імперії будувалися не за рік-два, вмирали теж не за декаду, присвячену розвитку такої-сякої загумінкової демократії, — це справа десятиліть і століть. Але в тому Аркасовому храмі, котрий ми возводимо з наших сподівань і прагнень, пошуків соборності душевної й державної, монографія В.П.Шкварця завше буде наріжним каменем.

Прочитайте цю книгу! Прочитайте славу України і славу тих, хто цю славу воскресив — і вам воздасться! Собором наших душ височіє над нами Аркасова муза, Аркасова музика, Аркасова душа.

 

 

 

 

       
   

Дмитро Кремінь,

лауреат Національної премії України

імені Т.Г.Шевченка, професор

Південнослов’янського інституту.

 

 

 

 
   
 

 

 

 

 

 

 

 

 



Миколаїв, 2001 р.

 

 

 

 

 

ЛЕВИ

МИКОЛИ АРКАСА

 

Є в цьому місті скверик. Театральний.

Цей скверик театральний - просто гральний.

Пенсіонери гатять в доміно.

Студенти ждуть сеансів у кіно.

Розлучені й закохані у сквері.

Уперся впрілий дядько у папери.

Дженджурик всоте поправля краватку.

Дитина в мами просить шоколадку.

Шумлять платани, клени буйнолисто.

Від спеки мліє це південне місто.

Лиш мармурові леви, як пропащі,

застигнули у сквері назавжди.

І леви роззявляють спраглі паші,

і їм ніхто не подає води.

Про них забули. Ані сном, ні духом

не відають. Гучить веселий сміх.

І забиває тополиним пухом

горлянки левів, рик німотний їх.

 

А я спинюся. Це таки не казка.

Нема й століття, як він тут ходив.

І лащилися леви до -Аркаса,

Обидва в німбах мармурових див.

Вернись до нас, о пам‘яте зотліла!

Минуле наше - боротьба, не гра...

В ці вечори з минулого століття

Аркасів повертається рояль.

І корнет-а-пістон, і скрипка,

контрабас і гобой, -

то воланням одчаю, то криком

про окрадену паном любов.

Десь на вулиці окарина...

А отут, поміж смертю й життям,

на пюпітрі снігів -

Катерина

із нещасним дитям.

А небо - передгрозяне, сталеве,

Мов лютий погляд Господа з-під брів...

 

Пощо ридав ти, мармуровий леве,

Над долями нещасних матерів?

Життя мине.

Та й це життя - не казка.

Але душа понишкне, мов німа.

Бо гордимося левами Аркаса,

Аркасової музики - нема?

Сприймаю світ без пудри і без гриму.

Звучить, звучить Аркасів вокаліз...

 

А діти гладять мармурову гриву,

І пащу лева, й очі, повні сліз.

 

 

Дмитро Кремінь.

Зі збірки “Бурштиновий

журавель”. Поезії.-К.:

Радянський письменник.-1987.-С.16-17.

 


 


ВІД АВТОРА

 

Вельмишановний читачу!

 

Твоїй увазі пропонується монографія “Микола Миколайович Аркас: життя, творчість, діяльність”. Це - перше комплексне у вітчизняній історіографії монографічне дослідження, окрема книга про славетного сина, патріота України, визначного українського композитора, історика, поета, етнографа і фольклориста, громадського діяча, засновника і першого голову Миколаївського Товариства “Просвіта”.

М.М.Аркас прожив хоча й порівняно коротке, досить нелегке, проте, водночас велике і прекрасне життя. Його невмируща творчість, бурхлива діяльність – це справжній сплав природного дару, таланту, багатогранного людського хисту і титанічної, інколи прямо-таки надлюдської працелюбності та самопожертви.

В умовах “хрущовської відлиги” в 1958 р. у Києві побачила світ взагалі перша і до останнього часу єдина книга київського музикознавця Л.С.Кауфмана “М.М.Аркас. Нарис про життя і творчість.” У ній ґрунтовно висвітлена тільки музично-композиторська творчість М.М.Аркаса. Л.С.Кауфман, проте, поскупився на розповідь про М.М.Аркаса-історика, поета, етнографа, фольклориста, громадського діяча, можливо, свідомо, некритично сприйнявши успадковане від недавнього минулого огульне ставлення до М.М.Аркаса, особливо до його “Історії України-Русі”, як до книги “буржуазно-націоналістичної”.

У 1997 р. стараннями і коштом Державного архіву Миколаївської області було видано невеличку, майже стосторінкову книжку “Шануючи пам’ять патріота України. Документи і матеріали про життя та діяльність М.М.Аркаса” за редакцією В.П.Шкварця. Це був по суті збірник статей (12) і витягів з архівних документів, подано окремі фотоілюстрації (15). Тираж видання був настільки мізерним, що зразу ж після виходу у світ воно стало раритетом, бібліографічною рідкістю.

Нарешті, досить цікавим є й те, що у 20-ті роки XX ст. була написана книга про М.М.Аркаса. Її рукопис було надруковано на машинці в кількох примірниках. Однак до цього часу авторство залишається не виясненим. Науковий працівник Миколаївського обласного краєзнавчого музею Т.Березовська – знаний аркасознавець, дослідник родини Аркасів, їх родинного архіву, стверджує, що є всі підстави вважати, що авторство належить Миколі Дмитровичу Лагуті, професорові Миколаївського інституту народної освіти, відомому краєзнавцю-досліднику (Див.: Березовська Т. Дещо про родинний архів Аркасів. – “Аркасівська вулиця”. – Число 2 (4). Лютий – квітень, 2001-й рік). М.Д.Лагута – член “Просвіти”, входив до її правління, звинувачений у належності до сфабрикованої органами НКВС справи щодо організації “Спілка визволення України”, затим так званого “Українського націоналістичного центру”, наприкінці 30-х років XX ст. був знищений, як і більшість колишніх членів товариства “Просвіта”.

Не можна обійти увагою й того, що українські, насамперед миколаївські вчені, дослідники, краєзнавці у нових, сприятливих умовах виявляють досить високу активність щодо вивчення багатющої спадщини свого видатного земляка. Вийшло з друку більше двох сотень різних розвідок про нього. Однак окремої монографії чи книги, яка б охоплювала всю багатогранну творчість та діяльність М.М.Аркаса, ще й досі не з’явилося. Хоч ця ідея, навіть зважаючи й на всебічність та глибину вивчення останнім часом його творчості й діяльності, вже давно прямо-таки витала в наукових колах, у пресі, серед широкого загалу. Так, про можливість та необхідність видання окремої книги неодноразово писали киянин В.Г.Сарбей, миколаївці В.П.Бойченко, В.І.Друмов, Д.Д.Кремінь та ін.

Творчий спадок М.М.Аркаса, його особистість викликають неослабний інтерес у всіх небайдужих, неупереджених до української справи. Не можуть не викликати щирої поваги і зрозумілого захоплення його високі патріотичні помисли і діяння, незвичайної моральної чистоти і справжнього гуманізму вчинки в ім’я людини і для людини. За свій відносно короткий вік (пішов з життя у 56 з лишком років) зробив непосильне для пересічних і для непересічних людей, зі своєю спадщиною навіки увійшов у безсмертя.

М.М.Аркаса, його славнозвісну миколаївську родину, які 126 років проживали на півдні  України, вирізняла особлива людська щедрість на грані жертовності, мабуть, просто важкозрозуміла для непоодиноких сучасників. Досить зазначити, що рукопис опери “Катерина” був опублікований за рахунок автора, а ще будівництво і утримання двох сільських шкіл з українською мовою викладання, постійні благодійні пожертви на таланти з народу, на організовану ним у Миколаєві “Просвіту”. Щоб видати “Історію України-Русі”, М.М.Аркас змушений був позичити 10 тис. карбованців під великі відсотки. Коли ж вона вийшла з друку, він уже не мав жодної зайвої копійки.

А скільки коштувало його вірній дружині Ользі Іванівні друге видання після кончини чоловіка і друга?! Вона навіть змушена була закласти будинок на розі Адміральської та Соборної (тепер – вул. Адміральська, 31) і переїхати в будинок на розі вулиць Великої Морської й Артилерійської.

Кришталеві чесноти і джерельна чистота та багатство і свіжість усього, до чого доторкувалися Аркаси, їх незвичайна спадщина приваблюють до себе дослідників, як животворний ковток повітря чи води для вгамування великої спраги пізнання нового. Хто безпосередньо займався науковими пошуками щодо цієї знаменитої родини, той, як ніхто, знає, настільки вона притягує до себе, вабить і ніби кличе до нових, більш глибоких пошуків та знахідок, як дійсно цілющих джерел нашої духовності.

Все це, як і глибокий інтерес до нашої минувшини, справжніх героїв та історичних постатей Вітчизни, прагнення якомога швидше подолати упереджені стереотипи, подати допомогу в цьому іншим, позбавитися, нарешті, “білих плям” та “чорних дірок” в нашій історії, допомогти загалу задовольнити зрослий громадський та науковий інтерес до багатьох, ще маловідомих активних діячів національно-визвольного руху в Україні, серед яких М.М.Аркас займає одне з провідних місць, і спонукало автора до написання цієї праці.

Запропонована Тобі, шановний читачу, книга – це узагальнюючий, цілісний підсумок більш як десятирічного вивчення її автором усього діапазону життєдіяльності М.М.Аркаса, у більш-менш усій її повноті. Починаючи з 1992 року, автором опубліковано до півтора десятка статей, науково-популярних матеріалів про цю видатну історичну постать.

На основі вивчення першоджерел стосовно спадщини М.М.Аркаса, різноманітних публікацій про неї, автор водночас спробував узагальнити, так би мовити, акумулювати усе наявне, “кодифікувати” все зроблене. І на цій основі видати, нарешті, фундаментальну книгу, яка б за достатньої глибини охоплювала усі віхи, увесь спектр його творчого шляху і діяльності.

Монографія присвячена 150-м роковинам від дня народження М.М.Аркаса, 10-літтю Незалежності України. Вона складається із звернення, замість вступу, автора до читачів. “Зоря із Кобзаревого сузір‘я. Кілька вступних зауважень до монографії” – так озаглавив свою передмову до книги  визначний український поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, лауреат літературної премії імені Василя Чумака, лауреат культурологічної премії імені Миколи Аркаса, професор Південнослов‘янського інституту, редактор відділу культури і національного відродження газети Миколаївської обласної державної адміністрації та обласної Ради “Рідне Прибужжя” Дмитро Дмитрович Кремінь. А затим подано його ж коротеньке поетичне слово “Леви Миколи Аркаса” з не такого вже й далекого 1987 року.

Водночас книга містить шість розділів – огляд історіографічної спадщини М.М.Аркаса; його життєвий шлях; музична творчість; історична спадщина; літературно-поетична творчість; громадська діяльність, зокрема про заснування ним Миколаївської “Просвіти” та керівництво нею.

У свою чергу розділи поділяються на 13 параграфів: про тернистий земний шлях М.М.Аркаса у безсмертя; його епістолярій; опера “Катерина” як видатний твір національного музично-театрального мистецтва; “Катерина” у контексті світової оперної класики; “Історія України-Русі”; проблеми української національної ідеї і культури в “Історії України-Русі”; доба українського козацтва та Запорозької Січі як одна з провідних складових Аркасової історичної творчості; освітньо-виховний та педагогічний ідеал М.М.Аркаса; літературно-поетична творчість; ненадрукована поема “Гетьман Пилип Орлик”; передісторія створення Миколаївської “Просвіти”; М.М.Аркас як фундатор і перший голова “Просвіти” в м. Миколаєві, її діяльність; відродження сучасної Миколаївської “Просвіти”.

У післямові автор ще фрагментарно торкається етично-естетичних ідеалів М.М.Аркаса, приходить до певних узагальнень і висновків.

У додатках до книги подано майже 50 фотоілюстрацій документів і матеріалів з фондів Державного архіву Миколаївської області, з передмови до “Історії України-Русі” (видання 1991 р.). Вперше подано такі, зокрема, фотоілюстрації, як будинок (вул. Микольська, 13), де народився М.М.Аркас, пам’ятний знак на місці будинку, де жила родина Аркасів (вул. Адміральська, 31), мармурові леви при вході до Каштанового скверу, що колись стояли біля входу до будинку Аркасів, гробниця (склеп), де вони поховані, Сиваський сквер та деякі ін.

Дотепер фонд 468 (фонд М.М.Аркаса) у Державному архіві Миколаївської області уже опрацювали кільканадцять, точніше, більше півтора десятка аркасознавців, переважно миколаївських вчених, а трішечки менше досліджували фонд 206 (фонд Миколаївської “Просвіти”).

Зазвичай наголосимо, що наша монографія, як і її автор, вочевидь не претендують на якнайповніше висвітлення безсмертної і невмирущої, невичерпної і немеркнучої, нетлінної і справді нев‘янучої, багатющої і всеосяжної спадщини – скарбниці одного з подвижників нації, справжнього і цілющого спадку, чистої і животворної криниці могутніх джерел українського народу – Аркасіани. Вона є яскравим взірцем вічності вселюдської мудрості, непохитної принциповості та наполегливості, послідовності та впевненості, віри у себе, свій народ, людської гідності та гордості, невтоленної та невситимої спраги, гострої, а то й прямо-таки жертовної, непідробної жадоби й наснаги до всього нового, надпотужної, надлюдської праці, потягу та своєрідної звитяги до знань, пізнання та вдосконалення усього людського, себе, нарешті, усього всесвіту як такого.

Аркасіана, повторимо, це кришталево чиста і животворна криниця, непересічний витвір людського розуму і таланту, надзвичайно високих людських і громадянських якостей та устремлінь, гідних всілякої пошани і відваги, достойних наслідування усіма нами, як нащадками неповторного М.М.Аркаса.

Водночас наше монографічне дослідження – це, врешті-решт, ще не розгляд обраної проблеми, як кажуть, зусібіч, а лише певний, хоч і важливий, проміжний підсумок усієї великої роботи в цьому визначному і потрібному напрямку.

До того ж вважаємо вочевидь, що попри всього зробленого і опублікованого, окремих, поглиблених досліджень та всебічного аналізу на основі нових, подальших зусиль, пошуків і знахідок ще потребують такі, скажімо, з нашої точки зору, приміром, складові й похідні зазначеної теми, як родина Аркасів, епістолярій М.М.Аркаса, його літературна та фольклорна творчість, етично-естетичні погляди, державницькі ідеї у творчості й діяльності та деякі ін. І тут широке поле досліджень не тільки для істориків, але й фахівців багатьох інших наукових напрямків, а то й просто людських уподобань.

Автор глибоко вдячний усім тим, хто так чи інакше допомагав, усіляко сприяв виходу у світ цієї монографії.

Він вдячний керівникам і співробітникам Державного архіву Миколаївської області, обласного краєзнавчого музею, державної обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О.Гмирьова.

Окремо складаю глибоку подяку за всіляку допомогу і підтримку відомим вченим-історикам України, академікам Михайлові Олександровичу Багмету, Миколі Івановичу Бушину, Анатолію Георгійовичу Морозову, Петрові Микитовичу Тригубу, професору Дмитрові Дмитровичу Креміню. Автор висловлює щиру вдячність Олегу Вікторовичу Ніколенку – підприємцю з міста Приморська Запорізької області, студенту-юристу МННЦ ОНУ ім. І.І.Мечникова Андрію Володимировичу Кузьмину за власноруч виготовлені ними численні фотоілюстративні матеріали до книги.

Наостанок виокремлю сердечні слова подяки і вдячності директорові МННЦ ОНУ ім. І.І.Мечникова Людмилі Іванівні Семко за глибоке розуміння і всіляку підтримку, енергійні зусилля у справі виходу в світ цього монографічного дослідження.

Насамкінець (зрозуміло, аж ніяк не за становищем, місцем, роллю чи якимось значенням) нам принагідно хотілося б ще  сказати добрі, щиросердечні слова поваги й пошани, просто людської вдячності на адресу директора Черкаської обласної Дирекції акціонерного поштово-пенсійного банку “Аваль” Олександра Івановича Скічка, колишнього нашого студента ще тоді Тернопільського фінансово-економічного інституту (тепер – Академія народного господарства), вдячного і душевного земляка, черкащанина, чигиринця, за його чуйність і розуміння, постійну підтримку освіти, науки і культури, а звідси й меценатство стосовно видання і цієї монографії.

О.І.Скічко, як і вже тільки-но згадувані черкаські професори-академіки, чигиринці А.Г.Морозов і М.І.Бушин, не змогли бути байдужими і залишитися осторонь, коли мова зайшла про М.М.Аркаса, задуману книгу про нього, підставили і свої плечі, бо важче плуга перти, ніж зуби язиком терти.

А тут ще й родинні корені Богдановичів, а отож і матері М.М.Аркаса теж походять з Шевченкового краю, з Чигиринщини. Виходить, саме з цим незвичайним і неповторним краєм певним чином пов‘язаний і М.М.Аркас. Як і Б.Хмельницький, М.С.Грушевський та багато ін., або такі, зокрема, непересічні історичні події, як виникнення українського козацтва і Запорозької Січі, селянсько-козацькі повстання кінця XVI – першої третини XVII ст.,  визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького, одержання Чигирином офіційного статусу столиці Війська Запорозького (так звалася Українська держава часів великого гетьмана), зародження гайдамаччини, коліївщини, “чигиринська змова” народників, відродження українського козацтва і обрання його гетьманом Павла Скоропадського, Холодноярська Республіка, що трималася проти більшовиків майже до середини 20-х років XX ст. та багато ін.

Тут, у Холодному Ярі, в останню війну діяло велике партизанське з‘єднання, окремі загони і групи. Тому гітлерівці жодного разу навіть “не побували” в багатьох селах. А якщо й “навідалися” тільки на один день за всю війну в липні 1942 р. до лісового села тепер Нова Буда  в Холодному Яру, то залишили після себе тільки попелище та згарище і братську могилу усіх його мешканців.

Чигиринщина, як складова Шевченкового краю, зовсім неподалік батьківщини Великого Тараса, сусіднього колись Звенигородського повіту на Київщині, тепер – Звенигородського району Черкаської області.

Це - дивовижний , особливий край, зі властивою тільки йому  незвичайною і неповторною аурою. Ця благодатна земля, духовно багаті люди, їх шляхетні пориви та діяння, якесь особливе ставлення до минувшини, без чого не може бути справжнього сьогодення й майбуття, заслуговують найпильнішої нашої уваги та поваги, глибоких і всебічних знань про цю, одну з колисок нашої історії, державності, визначних людей і діячів, усіма нашими громадянами, українцями, яким нестерпно болить Україна, її багатоетнічний народ, усіх, хто любить її, “свою Україну во врем‘я люте, в останню тяжкую мінуту за неї Господа моліть”. Наш народ, врешті-решт, мусить мати кращу долю та життя, і, безперечно, буде їх мати тільки в своїй державі, коли цілком і повністю, не за посадою чи обов‘язком, а розумом, душею і серцем усвідомлять все це, в кінці-кінців, її поводирі й народні обранці.

 Водночас цілком можливі і справедливі конструктивні побажання, критичні зауваження і пропозиції. Щодо, скажімо, окремих вузьких місць, декларативності деяких фрагментів, нарешті, повторів фактичного матеріалу, чого досить важко, а то й неможливо уникнути в таких виданнях та ін., то вони,  як годиться, нами будуть сприйняті зі вдячністю, і враховані у подальшій дослідницькій праці.

Отже, монографію приурочено великопам‘ятному ювілею безсмертного й тепер Миколи Миколайовича Аркаса – людини ренесансного типу кінця XIX - початку XX ст. Нехай же ця книга буде однією з багатьох скромних цеглинок до величного пам’ятника великому українцеві тепер уже незалежної України, про яку так глибоко мріяв, у яку непохитно вірив, за яку так самовіддано боровся, одним із багатьох невеличких дарунків до вшанування світлої і вічної пам‘яті Миколи Миколайовича Аркаса.

 

Валентин Шкварець,

завідувач кафедри українознавства

Миколаївського навчально-наукового центру

Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова, доктор історичних наук, професор, академік, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат премії імені М.М.Аркаса.

 


 

РОЗДІЛ І.

 

ДОСЛІДЖЕННЯ ЖИТТЯ, ТВОРЧОСТІ І ДІЯЛЬНОСТІ М.М. АРКАСА: ОГЛЯД СУЧАСНОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ СПАДЩИНИ

 

На рубежі 2002-2003-го років виповнюється 150 років від дня народження Миколи Миколайовича Аркаса. Він народився 26 грудня 1852 року (за старим календарним стилем),  або 7 січня 1853 року (за новим календарним стилем).

Тепер уже добре відомо, що М.М. Аркас – видатний український історик і талановитий композитор, поет і фольклорист, педагог і громадський діяч кінця XIX – початку XX ст., людина різнобічних талантів, видатний діяч української культури, справжній патріот рідного краю, своєї України, назавжди увійшов в історію Миколаївщини, в історію України.

Проте далеко не завжди його місце, роль та заслуги перед рідним народом визнавалися. І в царські, і в радянські часи його спадщина офіційно практично замовчувалася, а в кращому разі всіляко перекручувалася, відверто, а то й безсоромно оббріхувалася. Судіть самі, які наслідки могла мати така жорстока, холодно-вбивча оцінка-ярлик, подана виключно скупо (всього 13 рядків), нашого великого земляка, визначного українця, у надзвичайно куцому взагалі фрагменті про нього в “Радянській енциклопедії історії України”: “На його книзі “Історії України-Русі” (СПБ, 1908) позначився вплив буржуазно-націоналістичних концепцій”.1 Однобічність оцінки Аркаса такого ж характеру притаманна “Українській радянській енциклопедії”. Наостанок, жодним словом не обмовилися про М.М. Аркаса і автори “Історії міст і сіл Української РСР. Миколаївська область” (К.:УРЕ.-1981.-710 с.). Так що, як бачимо, ідеологічний сигнал-семафор діяв безвідмовно. Такі дійсно ідеологічні настанови-перестороги тривалий час не могли не спрацьовувати. Ще до недавнього часу це ім‘я було забуте, його книга, поетичні твори не перевидавалися, зовсім не була увічнена пам’ять про нього навіть у рідному місті. Та, якщо відверто, і тепер він ще не вшанований як слід, бо дають себе знати старі стереотипи і упередження, а то й просто байдужість, лінивство наше.

Водночас, заради справедливості, підкреслимо, що в 1958 році, в умовах нетривкої “хрущовської відлиги” з‘явилася донедавна перша і досі єдина про нього монографія київського музикознавця Л.С. Кауфмана “М.М. Аркас. Нарис про життя і творчість”.2 Через рік вийшла з друку стаття-рецензія А.Новицького на цю монографію, у якій автор дорікав Л.С.Кауфману за те, що той поскупився на розповідь про М.М. Аркаса-історика, докладно не розповів про “Історію України-Русі”.3 Зовсім дезорієнтували читачів кілька рядків про цю книгу найповнішого нарису про М.Аркаса, вміщеного у книзі В.Карпенка. В ній Аркас, мовляв, заліз у непролазні нетрі українського буржуазного націоналізму, книга написана багато в чому з ліберально-буржуазних позицій(?!)4. З надрукованого тоді ще можна назвати опублікування Ф.Камінським листів Л.Українки до М.Аркаса.5

Газетні публікації про нього, та й то переважно в Миколаївській обласній періодичній пресі 50-80-х років, якщо і віддавали данину пам’яті М.Аркаса, то в основному як композитора і культурно-просвітницького діяча.

Водночас М.М.Аркаса добре знали та шанували в українській еміграції. Про нього розповідалося в статті, вміщеній у “Енциклопедії українознавства” за редакцією проф. В.Кубійовича, том І6, в книзі Мирослава Семчишина “Тисяча років української культури”7 та багатьох ін.

Однак ситуація почала істотно мінятися уже в умовах горбачовської перебудови, демократизації і гласності. Одним з перших своє вагоме слово на всю Україну сказав відомий миколаївський письменник, поет, згодом – лауреат премії ім. М.М.Аркаса, В.П. Бойченко у своїй статті з промовистим заголовком “Вшануймо Аркаса!”8

На IV Республіканській науковій конференції з історичного краєзнавства, що проводилася 1989 року в Миколаєві з нагоди 200-річчя міста, київський вчений, професор В.Г.Сарбей9 і миколаївський науковець, професор В.Ф.Іванов10 виголосили доповіді про М.М.Аркаса як активного популяризатора української культури і мови в Миколаєві на початку XX століття, миколаївського просвітителя кінця XIX – початку XX століття.

27 жовтня 1990 року миколаївська обласна газета “Південна правда” вмістила статтю миколаївської дослідниці О.Полухіної “М.М. Аркас: музика та історія”11

Нарешті, в 1990 р. побачила світ “Історія України-Русі” М.М.Аркаса, з розлогою, синтетичною передмовою до неї, з багатими ілюстраціями та великим науковим апаратом, змістовними коментарями доктора історичних наук, професора Інституту історії України НАН України В.Г.Сарбея, у якій життя і творчість М.М.Аркаса розглянуто всебічно і глибоко.12

І все ж таки обставини кардинально змінилися з проголошенням незалежності України. Тепер уже широкий простір і неабиякі можливості відкривалися перед дослідниками. Було знято табу для них в архівних фондах. Коли Микола Аркас став знову повертатися до нас, коли будь-який факт з його життя і діяльності цієї велетенської історичної постаті викликав дедалі більший громадський та науковий інтерес, нарешті, уже ніщо не заважало вченим всебічно досліджувати, всіляко задовольняти цей інтерес, популяризувати багатющу спадщину великого земляка, будити національну свідомість і виховувати, а головне – діяти на його прикладі.

27 жовтня 1992 р., напередодні 140-ї річниці від дня народження М.М.Аркаса, яка вперше була відзначена на офіційному рівні, на центральному майдані Миколаєва, на тому місці, де колись стояв будинок родини Аркасів, було в урочистій обстановці, велелюдно відкрито пам’ятний знак М.М.Аркасу. Цій пам’ятній даті також вперше було присвячено проведену наприкінці 1992 р. обласну науково-практичну конференцію “Джерела духовності”, у якій  взяли участь також науковці з Києва, Херсона, Чернігова та інших міст України. Тези доповідей на конференції В.П.Бойченка, Т.В.Березовської, О.В.Будикіна, О.О.Дмитренко, В.Ф.Кондрашова, Л.В.Старовойт, С.Г.Водотики з Херсона, П.В.Пиріг і В.І.Половця з Чернігова, В.Г.Сарбея з Києва, Л.М.Цимбал, В.П.Шкварця, П.М.Тригуба, Н.Д.Колосовської, Л.С.Донця, Б.В.Дуньова, І.І.Федькова, О.С.Кухар-Онишка, І.І.Шешунової, Н.О.Рижевої, І.Ю.Берези, Г.Г.Черних, О.Д.Жовнір, В.М.Баденкової, Р.Д.Іванівського, В.В.Степаненко, В.Г.Мірошниченко, С.С.Макарчука, О.М.Петренко, В.Ф.Іванова, С.І.Авраменка, В.М.Вашкевича, Л.В.Григор’євої, Н.В.Шевченко, С.В.Проня, О.П.Хаєцького, І.Д.Черних, А.Л.Ситченка, М.О.Багмета, В.І.Друмова, Т.О.Кондратенко були видані окремою книгою.12а

З 1 вересня 1993 р. за неймовірних зусиль її потім незмінного директора С.В.Бережного, за всілякої підтримки широкої громадськості та допомоги міської і обласної влади в Миколаєві почала працювати українська педагогічна гімназія, перейменована в 1998 р. в Першу українську гімназію. В центральній рекреації її приміщення було встановлено скульптурну фігуру М.М.Аркаса, створено присвячену йому велику експозицію в гімназійному музеї, тут традиційними стали “Аркасові читання” при безпосередньому керівництві ними директора гімназії С.В.Бережного – людини надзвичайної енергії та ентузіазму, справжнього патріота, лауреата премії ім. М.М.Аркаса. В гімназії було засновано премію імені М.М.Аркаса, що дотепер вручається щорічно кращим гімназистам.

Різноманітні матеріали про М.М.Аркаса друкуються в газеті гімназії “Гімназійна родина” (редактор – С.В.Бережний).

В.Бойченко написав слова до “Гімну Першої української гімназії”, в якому вшановано пам’ять М.М.Аркаса, а Т.Бродовська і О.Політуха написали музику:

 

ГІМН

ПЕРШОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ГІМНАЗІЇ

 

Поміж дерев Аркасівського скверу

Ясний портал і радісний поріг.

Щасливі ми: нам тут відкрились двері

До знань, що нам святі, як оберіг.

 

Над нами небо нашої держави,

Під нами твердь землі, що любить нас.

Тож здобуваймо Україні славу,

Теж сходьмо на Олімп та на Парнас.

 

Хай мудрі книги нам дають наснагу,

І кодекс честі сяє нам усім.

Нехай живе під гімназійним стягом

Сімейство наше – наш поважний дім.13

 

Традиційними стали наукові конференції, виставки, “Аркасові читання” та ін. в Миколаївському державному педагогічному університеті, завдяки, зокрема, енергії та зусиллям лауреата премії імені М.М.Аркаса, кандидата історичних наук, доцента кафедри українознавства Л.М.Цимбал та ін.

У цьому ж навчальному закладі з 1992 р. науковцями кафедри українознавства досліджувалася під керівництвом доц. Л.М.Цимбал, проф. В.П.Шкварця кафедральна комплексна тема “Миколаївська “Просвіта” (1907-1924 рр.)”, наслідками чого стали багаточисленні наукові та популярні публікації як про “Просвіту”, так і її фундатора і першого керівника – М.М.Аркаса.

У 1994 р. Миколаївська обласна державна адміністрація заснувала премію імені М.М.Аркаса, яка присуджується один раз на два роки за видатні досягнення в подальшому розвитку духовності української та інших національних культур на Миколаївщині. Одним з перших її лауреатів став відомий український поет, активний популяризатор спадщини М.М.Аркаса, автор кільканадцяти виступів про нього у засобах масової інформації, пізніше і лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка, Д.Д.Кремінь. У 1996 р. премія імені М.М.Аркаса була присуджена за книгу “Історія української культури” авторському колективу істориків та українських філологів педагогічного університету у складі В.П.Шкварця, В.В.Щукіна (керівники), В.І.Друмова, А.Д.Коваля, О.С.Козирєва, І.М.Шешунової, А.П.Супрун, Л.В.Старовойт, О.М.Гайдай.14 Згодом лауреатом цієї ж премії стала Л.М.Цимбал.

Чималий вклад вносить у популяризацію пісенної та музичної творчості М.М.Аркаса на Миколаївщині та далеко за її межами народний хор імені М.М.Аркаса Миколаївської філії Київського університету культури та мистецтв, яким багато років керує декан факультету, заслужений працівник культури України, лауреат премії імені М.М.Аркаса О.М.Шпачинський.

Чільне місце матеріали про М.М.Аркаса зайняли в програмах таких наукових конференцій, як “Культура Півдня України” (травень 1991 р.), Друга Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Проблеми історії національного руху в Україні (до 1917 р.)”, що відбулася в жовтні 1992 р. Тези доповідей були опубліковані, зокрема, дослідників з педагогічного університету Л.О.Іванової і В.Ф.Іванова – “Катерина” Т.Г.Шевченка в музиці М.М.Аркаса”, А.Л.Ситченка  - “Педагогічні аспекти “Історії України-Русі” Миколи Аркаса”, Т.О.Кондратенко – “Микола Аркас – популяризатор українського слова”, І.Ю.Берези – “Фрагменти із фольклорного краєзнавства”, Л.М.Цимбал – “Про Товариство “Просвіта” в Миколаєві”, В.Ф.Кондрашова – “Творчі зв’язки М.М.Аркаса з відомими діячами української культури”. Прикметно, що потім більшість цих доповідей під рубрикою “М.М.Аркас: вічне світло “Просвіти” передрукувала обласна газета “Радянське Прибужжя” (з серпня 2000 р. – “Рідне Прибужжя”).15

Певний інтерес викликають публікації миколаївців В.Ф.Кондрашова, В.П.Бойченка, киянина В.О.Жадька та ін. в центральній та місцевій пресі.16

Тоді ж, ще в 1992 р., енциклопедичний довідник “Митці України” опублікував невеличкий матеріал про Аркасів – батька і сина.17 А військовий історик, підполковник, кандидат історичних наук Олексій Валович в одній з військових газет писав: “Книга М.Аркаса стала визначним явищем вітчизняної історичної науки. Автор одержав багато схвальних і водночас вимогливих листів, автори яких одностайно підкреслювали величезне значення книги для піднесення національної свідомості народу”.18 І.Ю.Береза в статті “Микола Аркас” під рубрикою “Історичні портрети” розповіла про творчість видатного земляка та його внесок у пробудження національної самосвідомості, а насамкінець, зокрема, писала: “Ідея служіння народові та справі українського національного відродження спонукала Миколу Миколайовича взятися й за написання “Історії України-Русі...”.

В наступному окремі фрагменти про М.М.Аркаса було подано переважно в працях миколаївських дослідників – у “Історії України в особах”, частина перша, за редакцією В.П.Шкварця,19 в “Короткому словнику з історії України”,20 в книгах “Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки” за редакцією В.П.Шкварця, “Історії держави і права України” В.П.Шкварця та М.М.Шитюка.21

Важливою подією в українській історичній науці, в усьому освітньо-культурному житті України стало перевидання в 1994 р. в Одесі “Історії України-Русі” М.М.Аркаса. Вступну статтю “Микола Аркас і його історія України-Русі” та посторінкові коментарі написав В.Г.Сарбей.22

На початку 1995 р. тернопільський часопис “Тернопіль” під рубрикою “Подвижники нації” надрукував загальнооглядову статтю В.П.Шкварця “Микола Аркас”.23

28-29 листопада 1995 р. в Миколаєві працювала Перша обласна наукова краєзнавча конференція “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”, що за своєю програмою, складом учасників, тематикою стала, по суті, регіональною. На конференції були заслухані доповіді, зокрема, Л.М.Цимбал про Миколаївську “Просвіту” в 1907 р., Л.М.Цимбал і О.І.Мельниченко про благодійність, як один з напрямків діяльності Миколаївської “Просвіти” в 1914-1918 рр., а В.П.Шкварець висвітлював проблему лекційно-просвітницької діяльності Миколаївської “Просвіти” в 1907-1910 рр. Тези доповідей на конференції були опубліковані,24 з того часу їх стали проводити через кожних два роки.

Так, наприкінці 1997 р. на II-й Миколаївській обласній краєзнавчій конференції з Аркасової проблематики виступили Т.В.Березовська (“Щоденник молодого Миколи Аркаса як джерело формування його духовного космосу”), Н.В.Євенко (“Формування музичних поглядів молодого М.Аркаса”), Л.М.Цимбал (“Статути Аркасівської “Просвіти” 1907-1924 рр.”).25

1996 року досить досвідчені викладачі-науковці історичного факультету Миколаївського державного педагогічного університету І.С.Павлик, П.М.Тригуб, О.В.Білюк видали навчальний посібник для учнів 7-11 класів загальноосвітніх шкіл І-ІІІ ступенів “Історія Миколаївщини”, в якому подали невеличкі фрагменти про М.М.Аркаса.26

Привернули увагу учасників Міжнародної наукової конференції “Відродження української державності: проблеми історії та культури” (13-16 травня 1996 р., м. Одеса) тематика та зміст доповідей миколаївців А.Ф.Кисельова, В.С.Єрмилова, Л.М.Цимбал, які розкрили деякі аспекти формування національної самосвідомості студентів при вивченні історії України, роль Миколи Андрійовича Аркаса у розвитку медицини в Миколаєві.27

Восени 1997 р. було опубліковано книгу “Шануючи пам‘ять патріота України. Документи і матеріали про життя та діяльність М.М.Аркаса”. Це – перша книга про М.М.Аркаса за часів незалежності України. У ній також уперше були опубліковані документи з фондів Державного архіву Миколаївської області стосовно М.М.Аркаса. Їх авторський колектив (В.П.Шкварець – керівник, В.І.Друмов, І.М.Шешунова, І.Ю.Береза, Л.М.Цимбал, Л.В.Старовойт, В.Ф.Іванов, О.М.Петренко, С.І.Джуряк, С.В.Кобзаренко, С.М.Авраменко, переважно викладачі педагогічного університету) виклав такі проблеми з життя, творчості та діяльності М.Аркаса, як тогочасна історіографія спадщини М.М.Аркаса, його етичні та естетичні ідеали, листування як голови Миколаївської “Просвіти” (1907-1908 рр.), творчі взаємини з М.Л.Кропивницьким (за матеріалами епістолярної спадщини) та ін.

Водночас показано М.М.Аркаса як хронографа історії України, фундатора і засновника, першого голову Миколаївської “Просвіти”, досліджено її діяльність, зроблено подальші пошуки і нові знахідки. Не обійдено і музичну творчість М.М.Аркаса: музичні джерела опери “Катерина”, її місце та роль у контексті світової оперної класики. Переконливо доведено, що опера “Катерина” – це твір національного музично-театрального мистецтва. Зрештою, розповідається про спогади М.М.Аркаса щодо подорожі до Одеси (стосовно історії заснування товариства “Просвіта” в Миколаєві).28 Важливо, що працівники архіву увійшли до редколегії книги, добирали документи, і навіть взяли на себе справу друкування видання. На жаль, вийшло воно, із зрозумілих причин, прямо-таки мізерним накладом (100 примірників), тому недоступне навіть для фахівців, бо зразу ж стало бібліографічною рідкістю.

Про проблеми української національної ідеї та культури в “Історії України-Русі” М.М.Аркаса доповідав В.П.Шкварець 27 травня 2000 р. на регіональній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми історії та культури України” в Миколаївському навчально-науковому центрі Одеського національного університету імені І.І.Мечникова.29 Він же виголосив доповідь “Освітньо-виховний ідеал М.М.Аркаса” на Міжнародній науковій конференції в Чернівецькому національному університеті імені Ю.А.Федьковича (5-6 жовтня 2000 р.).

Порівняно недавно в матеріалі про відродження сучасної Миколаївської “Просвіти” В.П.Шкварець досліджує її спадкоємність і наступність щодо Аркасової “Просвіти”, показує неоціниме значення досвіду останньої для діяльності теперішньої “Просвіти” взагалі, Миколаївської – зокрема.30 Його ж перу належать наукові розвідки про поетичну творчість М.М.Аркаса, ненадруковану поему “Гетьман Пилип Орлик” та деякі інші, вихід яких у світ у наукових збірниках, матеріалах наукових конференцій очікується в недалекому майбутньому.

Високо оцінювали композиторський талант М.М.Аркаса його сучасники. Велику увагу цьому аспекту приділяють, про що частково вже мовилося, і сучасні дослідники його спадщини. Так, методист Миколаївського будинку народної творчості Василь Орел наполягав, що з батьком М.М.Аркаса листувався Т.Г.Шевченко, що, на його думку, не могло не відіграти певної ролі, коли Аркас взявся творити музику на поему “Катерина”.31

Це була перша українська опера, в основу якої покладено твір Кобзаря. І в цьому зв‘язку Олександр Климчук писав: “Великий у музиці чоловік зацікавився був Аркасом – Микола Віталійович Лисенко. Вони познайомилися на відкритті пам’ятника І.П.Котляревського у Полтаві (1903 р.), почали листуватися. Лисенко не кривив душею, коли підохочував Миколу Миколайовича до зустрічі в Києві, - хотів прислужитися як-найкраще. Зустріч запізнилася – 1909 року М.Аркаса не стало. Смерть підтвердила його місце в історії музичної культури – ціла Україна відгукнулася на неї болісним жалем. Та про найкращий пам’ятник подбав сам Аркас, залишивши по собі оперу “Катерина” та ще понад 80 обробок народних пісень”.32

Вельми об’єктивну оцінку Аркасу-композитору дав київський науковець Віктор Жадько, який писав: “М.Аркас був професіональним музикантом. Композиторство засвідчувало скоріше симпатії до музики, любов до української пісні, ніж музичний професіоналізм. Основа мелодизму опери “Катерина” – широка кантиленність італійських оперних арій у синтезі з наспівністю українського популярного романсу. Досить емоційна, часом зворушлива в цій емоційності, глибоко наспівна, іноді з пісенним українським забарвленням, мелодія Аркаса вийшла разом з тим одноманітною”.33

І далі він підкреслював: “Опера народилась з потреби дати тогочасному українському драматичному театрові таку виставу, в якій окремі музикальні номери не були б розкидані епізодично протягом усієї п’єси, а становили б цільну й основну лінію її драматичного оформлення”.34

Звичайно, як і завжди, окремі висновки і узагальнення дослідників часом різняться між собою, мають місце якісь розбіжності, свої підходи і світобачення деяких аспектів проблеми. Однак майже всі вони відзначають, як одну з найголовніших просвітницько-культурних заслуг М.М.Аркаса, – це його невідступний і послідовний патріотизм в усій його історичній, музичній, літературній, науково-популярній творчості, громадській діяльності, глибока любов і віра в свій народ, повсякчасна готовність прислужитися йому, принциповість, безкомпромісність і самовідданість у захисті його прав і свобод, рідної мови, культури, звичаїв і традицій. Його безмежна людяність і гуманізм (мабуть, не випадково в Миколаєві один з впливових обласних благодійних фондів назвали іменем М.М.Аркаса), непідробна і постійна увага до простої людини та ін., не могли не позначитися на його творчості, громадській діяльності.

Усі твори М.М.Аркаса написані й опубліковані українською мовою – мовою корінного народу. Хоча це право й бажання, як і багатьом його сучасникам, доводилося постійно утверджувати у жорстокій боротьбі із місцевими властями, царською цензурою, а то й просто з заздрісниками чи недоброзичливцями, або просто з упередженими людьми.

Такі дослідники, як історики В.Г.Сарбей, Т.Березовська, О.Полухіна, В.Задорожний, краєзнавець І.Гармашов та деякі інші, вивчали рід Аркасів, писали про батьків, родину Аркасів. За редакції О.Полухіної була опублікована родинна хроніка Миколи Аркаса-молодшого (онука).35 Науковий співробітник Миколаївського обласного краєзнавчого музею Т.Березовська вивчала, зокрема, останні роки життя дружини М.М.Аркаса – Ольги Іванівни Шишкіної та її дітей: Оксани, Петра і Миколи, подальшу долю М.М.Аркаса – онука.36 Вивченням цих проблем займалася київська журналістка Л.Cамійленко,37 миколаївський письменник В.Бойченко38 та ін.

Як стало відомо з цих та ряду зарубіжних публікацій, Микола Аркас-молодший (онук) після жовтневого перевороту 1917 р. емігрував до Чехії, де провів 20-ті роки. Після Другої світової війни він опинився у Франції, потім – у США. Для свого єдиного сина М.М.Аркас відтворив родинну хроніку, написав двотомну працю “Історія Північної Чорноморщини”, яку було видано в Торонто (Канада). Вступне слово до неї написав видатний український поет і публіцист, емігрант Євген Маланюк. При цьому він підкреслював, що праця Миколи Аркаса-молодшого є “першою в нашій історіографії та й в літературі взагалі, в цілості присвяченої основі нашої Батьківщини – Причорномор’ю... Труд доктора Миколи Аркаса є першою широкозорою монографією тієї, історично вельми важливої епохи нашої Батьківщини, яку ми звемо передісторичною й древньоісторичною”. У своєму вступному слові Є.Маланюк також цитує лист доктора Ярослава Пастернака: “Автор виявляється одним з передових істориків на еміграції, як античного, так і княжого періоду нашої історії... Праця його є цінним вкладом в історіографію України... Деякі частини його праці, як, приміром, опис життя Пантікапея чи зруйнування Ольвії гетами, читаються як історичний роман”.

У зв’язку з цим свого часу Валерій Бойченко, який у власній бібліотеці має ксерокопію цієї “Історії”, писав: ”Час уже нашим історикам створити фундаментальну, узагальнену бібліографію життя й творчості нашого земляка, а також подбати про видання двотомної “Історії Північної Чорноморщини” в Україні”.39

Будемо вважати, що наша книга і є однією з таких спроб. Наскільки це вдалося нам, чи ні, судити фахівцям, широкому загалу читачів, тим, хто не байдужий до рідного краю, своєї України, її історичних постатей, які залишили глибокий слід, багату і різноманітну спадщину на землі. На завершення не можна не відзначити ту величезну роботу, зокрема, з висвітлення і популяризації спадщини М.М.Аркаса, яку вже 10 років проводить колектив редакції газети Миколаївської обласної державної адміністрації і обласної Ради “Рідне Прибужжя”. У цій газеті багато років трудиться і відомий український поет, лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка, перший Аркасовий лауреат Д.Д.Кремінь.

Починаючи з 1993 р., газета веде єдину в Україні рубрику “А мова – як море...”, яка постійно, двічі на місяць (за 9 років вийшло понад 150 випусків) розповідає про кращих поборників державного статусу української мови, мовну ситуацію в області, в нашій країні, дає конкретні поради та консультації з українського слововживання і культури мови. Ця рубрика не просто філологічна, а державотворча. Ніколи вона не забуває і про М.М.Аркаса.

В 1998 р. рубрику “А мова – як море...” відзначено Республіканською премією засобів масової інформації. Керує нею палкий поборник українського слова, знаний фахівець, педагог, журналіст “Рідного Прибужжя”, лауреат премії ім. М.М.Аркаса Семен Володимирович Тупайло.

Вочевидь, історичний огляд спадку М.М.Аркаса буде дещо неповним, коли не зазначимо, що саме “Рідне Прибужжя” першим в Україні опублікувало 2 лютого 1993 р. статтю киян, доктора історичних наук, професора В.Г.Сарбея і кандидата історичних наук, доцента Г.М.Курас “А була поема...” про ненадруковану поему М.М.Аркаса “Гетьман Пилип Орлик” та саму поему.40 Через рік, у 1994 році, В.Г.Сарбей вмістив поему у своїй передмові до Одеського перевидання “Історії України-Русі” М.М.Аркаса.41 Тоді ж науковий співробітник Миколаївського обласного краєзнавчого музею, старший викладач Миколаївської державної аграрної академії Т.В.Березовська, опублікувала у миколаївській газеті “Щотижня” свою розвідку “Аркаси: доля знаменитої родини”, в якій висвітлила останні роки життя дружини М.М.Аркаса – Ольги Іванівни Шишкіної та її дітей: Оксани, Петра та Миколи. Описала вона і подальшу долю М.М.Аркаса-онука.42

Не спадала активність миколаївських дослідників і в наступні роки. Так, відомий краєзнавець-філолог О.А.Добровольський у своїй ґрунтовній книзі “Крізь тисячоліття. Історія Миколаївщини в топонімах” стисло подав фрагменти про Аркасів, села Богданівку та Христофорівку, їх топоніміку та ін.43

У науковому збірнику Всеукраїнської наукової конференції у м. Миколаєві з проблем історії Півдня України (27-28 квітня 1999 року) Л.А.Ржепецький надрукував статтю, присвячену подорожі М.М.Аркаса до Одеси напередодні відкриття Миколаївської “Просвіти”.44 У 2000 р. у миколаївському видавництві “Тетра” побачили світ «Очерки истории культуры Южного Прибужья (от истоков до начала XX века)». В книзі I «Из прошлой культурной жизни на Николаевщине» її автори О.Ф.Ковальова і В.П.Чистов подали фрагменти про Аркасів, діяльність Миколаївської “Просвіти”.45

 У 2000 р. старший викладач Миколаївської державної аграрної академії Ф.І.Кокошко захистив у Донецькому національному університеті кандидатську дисертацію з проблеми діяльності культурно-освітніх організацій Півдня України в період культурного піднесення (1917 – кінець 1920 рр. XX ст.), у якій чомусь абстрагувався від “просвіт”, згадує про них лише фрагментарно.46 І це при тому, що вивчав діяльність Миколаївської “Просвіти”, виступав із доповідями, а відповідні публікації включив до свого автореферату дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.47

До речі миколаївські письменники і поети В.П.Бойченко, Д.Д.Кремінь та ряд інших присвятили окремі свої твори М.М.Аркасу. А лауреат премії ім. М.М.Аркаса, талановитий поет Анатолій Харланович з м. Вознесенська у своїй добірці віршів “Із плину днів” писав, що на вірш “Сюжет” надихнуло його ознайомлення із щоденниковими записами П.Г.Тичини: “Переробив я “Катерину” Аркаса. Наспівував собі, чи правильно слова лежать, наголоси виправляв”.

Наводимо цей вірш повністю:

Прочитав – не повірив очам.

“Катерину” Аркаса Тичина

На дозвіллі у Гаграх правив:

Чи належнеє місце словам

І чи наголос вірно державить?..

 

А у Гаграх блискучий балкон

І Тичина вдивляється в море.

А над ним – наче хто молоком

Позаляпував неба простори.

 

То чумацького шляху безкрай

Українці уперше проклали...

Ти нас, Боже, за це не карай,

Що і там ми своє написали.48

 

19-20 грудня 2000 р. відбулася III Миколаївська обласна краєзнавча конференція “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. У виданих матеріалах уміщено ще декілька статей про М.М.Аркаса.49

Життя триває, діяльність, наукові пошуки продовжаться, тому неминучі нові знахідки і надбання. Цьому, зокрема, сприятиме і діяльність створеної в Миколаївському інституті Національного університету “Києво-Могилянська Академія” лабораторії з вивчення спадщини М.М.Аркаса, над дослідженням якої вже працюють і окремі аспіранти цього навчального закладу. Так аспірантка В.І.Андріяш опублікувала статтю “Лекції М.М.Аркаса про українське козацтво”,50 а 24 травня 2001 р. виступила з доповіддю на тему “Діяльність М.М.Аркаса зі створення українських шкіл на Миколаївщині” на IV історико-культурологічних слов‘янознавчих читаннях у м. Миколаєві у Південнослов’янському інституті “Слов‘янський університет”.51

До 150-річчя від дня народження великого Аркаса провід Миколаївського обласного об‘єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта”, зокрема, М.С.Загородній, В.П.Бойченко та ін., докладали величезні зусилля з тим, щоб заснувати і налагодити видання хоча б щомісячної газети “Аркасівська вулиця”, що з часом може стати, безперечно, одним з центрів вивчення та поширення знань про спадщину М.М.Аркаса серед найширшого загалу. Перше число “Аркасівської вулиці” за листопад 2000 р. у грудні вийшло з друку, де подано і статтю про М.М.Аркаса.52 У  другому числі цієї газети за грудень 2000-го року опубліковано чергову розвідку Т.В.Березовської з цієї ж проблематики.53

Вважаємо, що настав час для перевидання бібліографічного покажчика різноманітних публікацій про Аркасів(більше 200),54 який подано в “Родинній хроніці”. Однак доведено його тільки до 1999 року, коли вийшла в світ ця хроніка.55

 

 

  1. Радянська енциклопедія історії України. - Том І.- К.:УРЕ.-1969.-С.72.
  2. Кауфман Л.С. М.М.Аркас. Нарис про життя і творчість.-К.: 1958.
  3. Новицкий А. Книга об Аркасе // Советская Украина.-1959.-№2.-С.169.
  4. Карпенко В. Тут, біля самого моря. Нариси, есе.-К.:1989.-С.164-165.
  5. Камінський Ф. Листування Лесі Українки з М.М.Аркасом // Науково-інформативний бюлетень архівного управління УРСР.-1963.-№4(60).-С.48.
  6. Аркас Микола // Енциклопедія українознавства, том І. Репринтне відтворення видання 1955-1984 років. - Львів: 1993.-С.58.
  7. Семчишин Мирослав. Тисяча років української культури. Друге фотовидання. -  К.: АТ “Друга ризка” МП “Фенікс”.-1993.-С.50-51, 343.
  8. Бойченко В. Вшануймо Аркаса! // Культура і життя.-1989.-22 травня.
  9. Сарбей В.Г. М.М.Аркас – активний популяризатор української культури і мови в Миколаєві початку XX ст. // Тези доповідей і повідомлень.-К.: 1989.-С.70-72.
  10. Іванов В.Ф. М.М.Аркас – миколаївський просвітитель кін. XIX – поч. XX ст. // Там само: -С.72-73.
  11. Полухіна О. М.М.Аркас: музика та історія // Південна правда.-1990.-27 жовтня.
  12. Аркас Микола. Історія України-Русі. Вступне слово і коментарі В.Г.Сарбея. -Факс. вид. - К.: Вища школа.-1990.-456 с: іт.

12а. Джерела духовності. Науково-практична конференція до 140-річчя М.М.Аркаса (тези).-Миколаїв: 1993.-108с.

13.  Гімназійна родина.-№3(9).- Вересень 2000 року.

14.  Історія української культури. - Миколаїв: 1996.-С.120.

15.  Цимбал М.М., Шкварець В.П. М.М.Аркас як фундатор і засновник, перший голова Миколаївської “Просвіти” // Проблеми історії національного руху в Україні (до 1917 р.). Тези доповідей. Частина третя.-Київ-Миколаїв.-1992.-С.44-45.

16.  Кондрашов В.Ф. Вірний син України // Радянське Прибужжя.-1992.-27 жовтня; Бойченко В. Повернення видатного земляка // Там само; Жадько В.О. Історик з Богданівки, або Аркасові леви // Голос України.-1993.-27 січня.

17.  Митці України.-К.: УРЕ.-1992.

18.  Валович Олексій. Історик Аркас // Слава і честь.-1993.-13 січня.

19.  Історія України в особах. За редакцією В.П.Шкварця. - Миколаїв: 1993.-С.21-22.

20.  Короткий довідник з історії України. - К.: Вища школа.-1994.-С.20; Малий словник історії України. За редакцією В.Смолія.-К.: Либідь.-1997.-С.46.

21.  Корифеї української науки. Нариси про видатних діячів науки і техніки. - Миколаїв: 2000.-С.166-167; Шкварець В.П., Шитюк М.М. Історія держави і права України. - Миколаїв: 1999.-С.93, 105-106.

22.  Аркас Микола. Історія України-Русі.-Одеса.-Маяк.-1994.-С.393.

23.  Шкварець Валентин. Микола Аркас // Тернопіль.-1995.-№1.-С.43-45.

24.  Тези Першої обласної наукової краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. - Миколаїв: 1995.-С.151-158.

25.  Матеріали II-ї Миколаївської обласної краєзнавчої конференції “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження”. - Том ІІ. Історія і культура. - Миколаїв: 1997.-С.3-9.

26.  Павлик І.С., Тригуб П.М., Білюк О.В. Історія Миколаївщини. Навчальний посібник для учнів 7-11 класів загальноосвітніх шкіл І-ІІІ ступенів. - Миколаїв: 1996.-С.3, 44-45.

27.  Матеріали Міжнародної наукової конференції “Відродження української державності: проблеми історії та культури” 13-16 травня 1996 р., м. Одеса. - Частина І.-Одеса:-1996.-С.198,265.

28.  Шануючи пам’ять патріота України. Документи і матеріали про життя та діяльність М.М.Аркаса. - Миколаїв: 1997.-C.98.

29.  Шкварець В.П. Проблеми української національної ідеї та культури в “Історії України-Русі” М.М.Аркаса // Регіональна науково-практична конференція “Актуальні проблеми історії та культури України”. 27 травня 2000 р. Збірник наукових праць. – Миколаїв – Одеса: 2000. – Т.1. – С.79-91.

30.  Актуальні проблеми історії та культури України. Збірник наукових праць. - Частина перша.-Миколаїв-Одеса.-2000.-С.214-220.

31.  Шкварець В.П. Відродження Миколаївської “Просвіти” // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - Випуск 7.-К.: Рідний край.-1999.-С.239-243.

32.  Орел В. Такий був Микола Аркас // Україна.-1979.-№29.-С.12.

33.  Климчик О. “... Осьміливсь і я свого додати” // Україна.-1978.-№4.-С.18.

34.  Жадько В. Історик з Богданівки, або Аркасові леви // Голос України.-1993.-27 січня.

35.  Там само.

36.  Микола Аркас - молодший. З родинної хроніки... – За загальної редакції О.Полухіної. - Миколаїв: 1993.

37.  Березовська Т. Аркаси: доля знаменитої родини // Щотижня.-1993.-16 січня; Її ж. Приватне листування флігель-ад‘ютанта Миколи Андрійовича Аркаса з дружиною Софією Петрівною, 1853-1856 рр. (з колекції Миколаївського краєзнавчого музею) // Актуальні проблеми історії та культури України. Збірник наукових праць. Частина II. – Миколаїв – Одеса. – 2000. – С.41-46.

38.  Cамійленко Л.Слідами родини Аркасів // Вісті з України.-1991.-№32.

39.  Бойченко В. Оба ми Миколи, або забутий син Аркасового роду // Щотижня.-1992.-28 лютого; Його ж. Ще один Аркас! // Радянське Прибужжя.-1992.-18 лютого.

40.  Бойченко В. Про нас говорять // Рідне Прибужжя.-2000.-14 вересня.

41.  Рідне Прибужжя. – 1993. – 2 лютого.

42.  Сарбей В.Г. Микола Аркас і його “Історія України-Русі” // Аркас М. Історія України-Русі. – С.9-10.

43.  Березовська Т.В. Аркаси: доля знаменитої родини // Щотижня. – 1993. – 16 січня.

44.  Добровольський О.А. Крізь тисячоліття. Історія Миколаївщини в топонімах. – Миколаїв: Можливості Кіммерії. – 1998. – С.25, 86-88.

45.  Ржепецький Л.А. “...Не цуратися і любити своє слово, свою мову...” (М.Аркас і діяльність товариств “Просвіта” в Україні на початку XX століття. За бібліотечними архівами).// Історія Півдня України від найдавніших часів до сучасності: проблеми національного, політичного, соціального, економічного, технічного, правового, релігійного, та культурного розвитку. Збірник наукових праць. – Частина II. – Миколаїв – Одеса: 1999. - С.117-120.

46.  Ковальова О.Ф., Чистов В.П. Очерки истории Южного Прибужья (от истоков до начала XX века). // Из прошлого культурной жизни на Николаевщине. – Книга I. – Миколаїв: Тетра. – С,49-50, 50-51, 52-53, 165-170.

47.  Кокошко Ф.І. Діяльність культурно-освітніх організацій Півдня України в період культурного піднесення (1917 – кінець 1920 рр. XX ст.) // Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Донецьк: 1999. – С.5.

48.  Див.: наприклад: Кокошко Ф.І. Освітницька діяльність товариства “Просвіта” // I-а Миколаївська обласна краєзнавча конференція, присвячена 50-річчю Великої Перемоги. Тези доповідей та повідомлень. – Миколаїв: 1995. – С.53-57; Його ж. Культурно-просвітницькі організації на Миколаївщині  // “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.” Обласна наукова краєзнавча конференція. Тези доповідей і повідомлень. – Миколаїв: 1995. – С.159-161.

49.  Харланович А.Із плину днів. Сюжет. //  Рідне Прибужжя. – 2000. – 7 листопада.

50.  Андріяш В.І. Лекції М.М.Аркаса про українське козацтво // Українська державність: проблеми історії, права, економіки, мовознавства, філософії, політології та культури. Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 10-й річниці Незалежності України. Збірник наукових праць. – Том I. – Миколаїв – Одеса: 2001. – С.225-230.

51.  Див.: Традиції слов‘янського просвітництва: шлях крізь століття. Наукова конференція. Програма. 24-25 травня 2001 р. – Миколаїв: 2001. – С.5.

52.  Бойчук С.В. Приватна бібліотека родини Аркасів та видання, що зберігаються в бібліотеках та архівах м. Миколаєва. // III Миколаївська обласна краєзнавча конференція “Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження.”. – Миколаїв: Атом. – 2000. – С.165-170; Чистов В.П. Музика в “Просвіті”. – Там само. – С.223-226; Шкварець В.П. З рукописної спадщини М.М.Аркаса: Неопублікована поема “Гетьман Пилип Орлик”. – Там само. – С.174-277.

53.  Богун В. Микола Аркас.// Аркасівська вулиця. – Число 1. – Листопад. – 2000-й рік.

54.  Березовська Т. Микола Аркас: сторінки юнацького щоденника. // Аркасівська вулиця. – Число 2. – Грудень. – 2000-й рік. 

55.  Див.: Микола Аркас-молодший. З родинної хроніки... – За загальної редакції О.Полухіної.

 

 


 

РОЗДІЛ ІІ.

 

ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ МИКОЛИ МИКОЛАЙОВИЧА АРКАСА

 


 

§1. Терниста земна дорога – у безсмертя ...

 

Творчі діяння М.М.Аркаса – це насамперед три великі справи: опера “Катерина”, книга “Історія України-Русі” і Товариство “Просвіта” в Миколаєві.

Дитячі та юнацькі роки, усе свідоме життя він провів на рідній Миколаївщині, своєю багатогранною діяльністю дбав усіляко про піднесення освіченості та пробудження свідомості, збагачення духовного життя народу, сприяв славі та гордості дорогої та любимої йому України. На жаль, до недавнього часу, скажімо, трохи більше 10 років тому, навіть земляки мало що знали про Миколу Миколайовича Аркаса.

Лише в умовах перебудови, демократизації та гласності за М.С.Горбачова, а головним чином – у незалежній Україні, спершу її освічена громадськість на повен голос заговорила про М.М.Аркаса. І сталося це спочатку на IV Республіканській науковій конференції з історичного краєзнавства 1989 року в Миколаєві з нагоди 200-ліття міста. Саме тоді було проголошено кілька доповідей про М.М.Аркаса, тези яких було опубліковано в збірнику матеріалів конференції.1

Широкий загал України ще більше дізнався про нього, коли в 1990 і 1991 рр., уперше після 1909 р., вийшли факсимільні видання книги “Історія України-Русі”, коли наприкінці грудня 1992 – на початку 1993 року відзначали 140-ліття від дня народження М.М.Аркаса. З цієї нагоди у Миколаєві відбулася науково-практична конференція, матеріали якої теж були надруковані2.

Праця М.М.Аркаса “Історія України-Русі” вперше видана (до того ж це перша історія нашої Вітчизни українською мовою) 1908 року в Петербурзі нечуваним для таких видань того часу, масовим, семитисячним накладом. Його повністю розкупили протягом кількох місяців.

І хоча ця праця у тогочасному суспільстві була сприйнята неоднозначно, прості люди зустріли написану простою, дохідливою, популярною мовою історію України з величезним захопленням і щирою любов’ю. Про це свідчать численні документи. Саме так і тепер зустрічають кожне перевидання цієї книги.

Як бачимо, саме життя переконливо підтверджує переконання М.М.Аркаса, до якого він дійшов, завершивши рукопис “Історії України-Русі”: “вона надто корисна буде для нашого люду”3.

Навколо цього твору було багато драматизму. І популярність, і підтримка прогресивних діячів, учасників національно-визвольного руху та культурного процесу в Україні початку XX століття, і нищівна критика за те, що книга написана нібито на “московський кшталт”, “автором-великодержавником, прислужником російського царизму” (М.С.Грушевський). Не обійшлося без знеславлення М.М.Аркаса як людини (мовляв, узявся не за свою справу!), принизливого тавра дилетанта.

Після жовтневих подій 1917 року радянська історична наука спочатку перестала помічати цю книгу, а потім, у роки культу та застою, прирекла на повне забуття її автора, зарахувала працю до буржуазно-націоналістичної літератури. Лише в роки “хрущовської відлиги” 50-х років XX ст. М.М.Аркаса почали згадувати. Навіть “прорвалася” у світ перша і єдина до цього часу книга про нього, але тільки як про композитора, і написана вона була музикознавцем (Кауфман Л.С. М.М.Аркаса. Нарис про життя і творчість.-К.: 1958).4

А ось що написала про нього тоді у жалюгідних 13-и рядках чотиритомна “Радянська енциклопедія історії України”: “Аркас Микола Миколайович (7.І.1853 – 26.ІІІ.1909) – укр. композитор та історик. Н. в Миколаєві. Закінчив Новоросійський ун-т в Одесі (1875). В 1875-98 служив у морському відомстві у Миколаєві. Серед творів А. – записи та обробки нар. пісень (80), романи тощо. Гол. твір - опера “Катерина” (1891) за сюжетом поеми Т.Г.Шевченка (вперше поставлена 1899 р. у Москві трупою М.Кропивницького). Музика пройнята колоритом укр. нар. пісні. Побіжно займався питаннями історії, на його книзі “Історія України-Русі” (СПБ, 1908) позначився вплив бурж. націоналістичних концепцій”5.

Сьогодні більш-менш обізнаному читачеві достатньо відомо і зрозуміло, як багато тут і неточного, і перекрученого, і несправедливого, зрештою, прямо-таки облудно-брехливого. Навіть починаючи з дати, місяця і року народження. Бо подано за новим календарним стилем, хоча в документах, літературі мовиться, що М.М.Аркас народився 26 грудня 1852 року.

Ім’я М.М.Аркаса подибуємо і в одному з ювілейних видань миколаївських авторів, присвячених 200-річчю заснування Миколаєва. Хоч згадано воно досить дивно і “оригінально”, бо повідомляється, що 26 грудня 1853 р. у Миколаєві народився Микола Миколайович Аркас – “русский историк, этнограф, композитор”6. А надмогильний надпис на Миколаївському міському цвинтарі досьогодні сповіщає про Аркаса лише як про композитора, та й народився він начебто в 1859 році (?!). Окремі миколаївські газети ще донедавна називали його – “грек Аркас”.

Водночас зовсім недоречно, якщо не більше, виглядає спавша на думку комусь із порівняно недавніх властей придержащих ідея помістити у гробницю (склеп), на дверях якої металічний напис “Семейство Н.Аркаса”, мармурову дошку, яка сповіщає, що тут поховано і Л.Фалеєва.

Жодного сумніву, що М.Л.Фалеєв, один із перших організаторів забудови Миколаєва, заслуговує доброї пам’яті нащадків. Та хіба в такий спосіб?! Він не перебував у родинних стосунках з Аркасами, помер у 1792 р., коли нікого з миколаївського покоління цього славного сімейства в місті ще не було! То хіба меморіальна дошка на честь Фалеєва (мабуть, не випадково на цій же позначці відсутні роки його життя) у фамільному склепі Аркасів не є пам’яткою безшабашного фальсифікату, нарешті, глуму, характерних для не так уже й далеких від нас часів культу і застою?! Звичайно, це ображає не тільки пам’ять родини Аркасів, але й М.Л.Фалеєва. Відомий український історик, київський вчений В.Г.Сарбей про це неподобство писав ще в 1990 р. у своєму вступному слові  до щойно виданої “Історії України-Русі” М.М.Аркаса.7 І ось така вдячність ученому за підтримку, більш ніж байдужа реакція тогочасних миколаївських властей і численного чиновницького люду.

За даними миколаївського краєзнавця та музейного працівника Т.Ф. Камінського, який особисто знав Миколу Аркаса, народився він у будинку по вулиці Микольській, 13. Це саме навпроти педагогічного університету. Будинок належав дворянській родині Ворожейкіних, з якою дружили Аркаси. Батько – пізніше  адмірал, саме був у дуже тривалому службовому відрядженні в Петербурзі. На цей час Софію Петрівну взяла до себе сім‘я Ворожейкіних. У їхньому будинку, що зберігся до цього часу, й побачив світло життя майбутній діяч української культури.

Тоді батька, як флігель-ад’ютанта імператора Миколи, як уже згадувалося, викликали до Санкт-Петербурга. У 1851 р. у подружжя народилася дівчинка, яка невдовзі померла від водянки мозку. Щоб не ризикувати другою дитиною, Софія Петрівна не поїхала за чоловіком до столиці, а повернулася в Миколаїв, ближче до рідних. До того ж і міжнародні події складалися так, що призвали до Кримської війни. Додамо, що на початку 50-х років XIX ст. батько Миколи та його дядько Захарій деякий час мешкали в Севастополі, переїхавши зі службових справ з Миколаєва. Побудували поруч будинки. В роки Кримської війни вони будуть знищені ущент.

В одному з листів Миколи Миколайовича Аркаса-молодшого (онука) з США киянину Л.С.Кауфману наводилися цікаві подробиці про обставини появи на світ М.М.Аркаса: “Тато мій народився 26-го грудня ст. ст. 1852-го року в Миколаєві, в старенькому неоковирному, двоповерховому будинку Ворожейкіних... Щаслива зірка дідова тоді тільки починала сходити, він служив у Петербурзі, а дружина його займала сутеренне помешкання в домі Ворожейкіних. Ось там увечері 26-го грудня ст. ст. й побачив вперше світло Боже мій батько, якраз, коли молодь святкувала Різдво Христове у Ворожейкіних. В кімнатку, в якій лежав в колисці мій тато, доносились звуки кадрилі, шаркання й тупцювання танцюючих пар...”

Будинок цей зберігся до нашого часу. Заслуговує на  всіляку підтримку ініціатива громадськості, наприклад, опублікована в ремарках в 1993 році до  “Родинної хроніки” Миколи Аркаса-молодшого (С.22), взяти будинок під державну охорону, встановити на ньому меморіальну дошку та організувати музей роду Аркасів. Однак все пішло в нікуди, як вода в пісок... Зате в приміщенні з‘явилося якесь приватне кафе. Дійсно, що маємо – не шануємо, а втративши – плачемо...

Зусиллями активістів міського відділення Українського товариства охорони пам‘яток історії та культури, “Просвіти”, місцевих краєзнавців підтримується у належному стані родинна гробниця Аркасів, де в 1909 р. поруч з батьками, Миколою Андрійовичем та Софією Петрівною, був похований М.М. Аркас. Над склепом споруджена каплиця в стилі італійського ампіру. В середині колись були барельєфні портрети батька та матері Миколи Миколайовича.

Вже в 60-ті роки минулого сторіччя на центральній внутрішній стіні встановлені дві меморіальні дошки, які увічнюють пам‘ять М.М. Аркаса та забудовника Миколаєва М.Л. Фалеєва, померлого ще в 1792 р. Прах останнього був перенесений до склепу Аркасів у 1936 р. після зруйнування Адміралтейського собору,  одного з перших церковних храмів м. Миколаєва (першою була дерев‘яна церква Св. Миколи, 1790 р.). Адміралтейський собор займався, крім релігійної, громадською діяльністю. З самого початку був і невеликим  краєзнавчим музеєм: тут зберігалися подарунки Г.О.Потьомкіна, знамена 26 Георгіївських Чорноморських флотських і ластових екіпажів часів Кримської війни 1853-1856 рр., 23 трофейні турецькі прапори. При ньому було церковне  братство, священнослужителі займалися благодійництвом, поширювали християнські видання. Будучи лише по одному дню в Миколаєві у вересні 1855 і серпні 1878 р., собор відвідав цар Олександр II.

Адміралтейський храм більшовики в середині 20-х років XX ст. закрили, а в 1936 р. – зруйнували.

Рішенням виконкому Миколаївської обласної Ради від 2 липня 1971 р. сімейний склеп Аркасів взято під охорону, як пам‘ятника історії та культури. У 1972 та 1988-1989 рр. він був відреставрований.

На жаль, не зберігся до наших днів будинок на вулиці Адміральській, де на початку XX століття жив М.М. Аркас. Під час реконструкції центрального майдану (колишньої Соборної площі) він був знесений. Лише два мармурові леви, привезені колись із сонячної Італії та поставлені на чатах біля будинку Аркасів, збереглися донині. Улюбленці миколаївців, вони прикрашають вхід до Каштанового скверу в центрі міста. На місці ж будинку Аркасів по вулиці Адміральській, 31, 27 жовтня 1992 р. відкрито пам‘ятний знак – мідну стелу з карбованим барельєфом М.М. Аркаса. Автори монумента – скульптори Василь Федорук та Олексій Бондаренко. Біля пам‘ятника було тоді посаджено кущ червоної калини – символ отчого краю, вірності своїм звичаям та традиціям.

Ще досі живуть окремі люди, які пам‘ятають родину Миколи Миколайовича, зокрема, це мешканці села Стара Богданівка, колишньої родової маєтності його матері. Його згадують як доброзичливу і чуйну людину. Коли хто з селян будував хату чи одружувався, Микола Миколайович допомагав грішми. Донька Оксана роздавала цукерки дітям і жінкам, а маленький Микола (онук) часто приводив до маєтку селянських дітей, щоб їх нагодувати. У селі Христофорівка, тепер село Христофорівка Баштанського району, де були “уламки” маєтності батька, він бував рідко. Однак і там залишив про себе лише добру пам‘ять.

Родинний будинок не зберігся, його розібрали в 60-х роках XX століття. Але діє Святомиколаївська родинна церква, яку Аркаси будували для потреб усього села.

Миколаївський рід Аркасів належав до знатних, але не за якимось шляхетським походженням, а славними діяннями на користь вітчизни. Засновник роду, дід М.М.Аркаса Андреас (Андрій), народився у Греції у Фессалійському містечку Літохорон, за іншими даними – у ахейському портовому місті Патрах, а з Літохорона походила дружина Андрія, Ассіміна Іоанівна, уроджена Хаскора,  у місцині побіля легендарної гори Олімп – давньогрецької провінції Аркадія (з чим, очевидно, і пов’язане його прізвище). Її мешканці, за переказами, відзначалися простотою, добротою, лагідністю в стосунках.

За свідченням М.М.Аркаса 3-го, онука М.М.Аркаса 1-го, рід Аркасів грецького походження. Історично почав його в X ст. у Візантії  Іринарх Аркас, де був високим урядовцем кесарів.

Слово “аркас” означає з грецької “аркадієвець”. Воно пов‘язане з назвою стародавньогрецької провінції Аркадія, і відображене в міфології: “Аркас, син Юпітера і Калісто, цар Аркадії, який одержав від неї свою назву, перетворений був у ведмедя і взятий з матір‘ю на небо, де вони складають сузір‘я: Великої і Малої Ведмедиці”.

У Миколаєві Андрій Еммануїлович назавжди поселився десь після втечі з Греції в 1794 р. в Росію з політичних мотивів. На Миколаївщині, знайшов собі другу батьківщину в Україні. Вона ж стала вже рідною Батьківщиною для обох його синів – Миколи і Захара. У Миколаєві викладав історію та стародавні античні мови у новозаснованому штурманському училищі.

Обидва сини завдяки природженим здібностям, працелюбності, високим почуттям офіцерської честі, непохитного службового обов’язку, самовимогливості та самодисципліни, добропорядності уславили себе самовідданою службою у Чорноморському військово-морському флоті. Невипадково їх життєописи вміщені у фундаментальній дожовтневій багатотомній енциклопедії – “Русский биографический словарь”. У одному з томів йдеться, що Микола Андрійович (1816-1881) – адмірал, генерал-ад’ютант, головний командир Чорноморського флоту, засновник пароплавства на Каспійському морі. З 1871 до 1881 р. був командиром порту і військовим губернатором Миколаєва. Розпочав же своє військове сходження після закінчення Миколаївського штурманського училища з найнижчого офіцерського чину на військовому кораблі. До нього це училище закінчив його старший брат Захар. Він дослужився до генерал-лейтенанта, учасник битв на Чорному морі з турками. Заснував у Севастополі славнозвісну Морську офіцерську бібліотеку (існує й донині). Вийшовши у відставку, поселився у Миколаєві, тут до останніх своїх днів займався історією Чорноморського флоту, античною археологією Причорномор’я.

За свої добродіяння брати мали незаперечний авторитет у миколаївців, дбали про розвиток у місті шкіл, його розбудову і благоустрій. Громадськість виклопотала М.А.Аркасу у міської думи звання почесного громадянина Миколаєва. Обох братів із урочистістю і щирим шануванням поховали на міському цвинтарі. Там же знайшов останнє пристанище й син Миколи Андрійовича – Микола Миколайович. Любов до нього земляків усе життя контрастувала з хворобливою підозрілістю з боку місцевого начальства. І це тоді, коли офіційне становище М.М.Аркаса на державній службі було досить міцним і престижним. Він був ад’ютантом командира Чорноморського флоту, займав значні посади в губернській ієрархії, був почесним мировим суддею, мав цивільний чин дійсного статського радника.

Однак “українофільські” симпатії М.М.Аркаса (любов до українського народу, його історії і культури) засуджувалися певними державними служаками. Звичайно, що опис земного шляху людини з таким тавром не міг потрапити до “Русского биографического словаря”.

Мати М.М.Аркаса – Софія Петрівна, – справила великий вплив на формування патріотичних почуттів сина. Хоч і була донькою високого урядовця Чорноморського флоту в чині дійсного статського радника, але й не забувала, що вона походила з роду української козацької старшини Богдановичів. Її батько, Петро Григорович Богданович, у 1793 р. був переведений у Чорноморський флот із бунчукових товаришів Полтавського полку. Родина, мати прищепили синові любов до української народної пісні, казок, звичаїв, до народу й мальовничої природи України, навчили його рідної мови, посіяли зерно українського патріотизму, виховали й зміцнили в нього український менталітет.

Родовід Богдановичів був шляхетсько-старшинський, походив з Шевченкового краю Чигиринщини, з часом його представники у період “Великої Руїни” (II-а половина XVII ст.) переселилися на Полтавщину. З універсалів гетьманів І.Мазепи, І.Скоропадського та К.Розумовського виходить, що Богдановичі під час війни з Карлом XII були на боці Петра I. Прадід М.М.Аркаса, по бабусі Петро Богданович, син військового товариша полтавського полку Григорія, 1761-го року народження, помер в чині статського радника у 1834 р. в Миколаєві. Тут був і похований у заснованій ним же усипальниці Богдановичів.

З дитинства він відчув себе сином України. Усе це яскраво проявлялося і під час щорічного літнього перебування у маєтностях батьків – у с. Богданівці (нині Стара Богданівка поблизу Миколаєва) та в с. Христофорівці (тепер Баштанського району).

Саме в родоводі Аркасів можна дослідити, як поєднання грецької та української крові породило, зокрема в Північній Чорноморії, низку обдарованих митців і науковців.

Щоб провідна ідея розповіді про Миколу Миколайовича Аркаса в параграфі першому цього розділу не розчинилися у великому масиві матеріалів про його рідних та близьких, автор вважав за можливе більш докладно доповнити про них у післямові даної монографії.

Микола вчився у Миколаївському реальному училищі, затим – у приватній Одеській гімназії Стародубцева. Тут він виявив найбільші здібності у написанні творів з російської літератури. Нагадаємо читачам, що тоді українська мова і література не вивчалися в жодній школі царської Росії. Вже тоді його учнівські вправи відзначалися умінням глибоко проникати у саму психологію літературних персонажів, явищ, зріло аналізувати логіку їхніх діянь і вчинків, щиро співчувати літературним героям т. і.

У шкільні і студентські канікули одягнений “по-народному”, Микола бував серед працюючих у полі чи на тваринницькій фермі селян, охоче прилучався до праці, залюбки спілкувався з простими людьми. Батькові це було недовподоби. А коли ще й довідався про закоханість сина, його захоплення селянською дівчиною Яриною, а не Оксаною, як називав її , сестру побратима М.М.Аркаса Петра Сала, Л.С.Кауфман, а за ним і В.Г.Сарбей, та ще й намір одружитися, то не на жарт сполошився. Батько негайно влаштував його на державну службу до канцелярії військово-морського відомства у Миколаєві (на той час, у 1875 р., Микола вже закінчив природознавче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету).

Наступного року батько навіть відправив Миколу у тривале закордонне відрядження до Константинополя, а потім до Галаца.

З поверненням додому М.М.Аркаса одружили з Ольгою Іванівною Шишкіною – дочкою військово-морського офіцера, капітана другого рангу Чорноморського флоту Івана Степановича Шишкіна. Він походив із старовинного боярського роду, пращуром якого був Феодосій Шишка, який перейшов з польсько-литовської держави (Речі Посполитої) в 1556 р. служити Москві. І.С.Шишкін народився у Миколаєві у 1822 р. Севастопольський герой. Помер 20 грудня ст. ст. 1874 р. у Миколаєві, де й був похований в усипальниці Шишкіних.

Незважаючи на таку спішність, начебто формальність шлюбу, він виявився міцним та щасливим. У молодого подружжя народилася дочка Оксана, сини Петро та Микола. Дружина близько і назавжди сприйняла демократичні і патріотичні ідеали чоловіка, що втілилися в трьох напрямках творчої праці Миколи, не пов’язаної з його фахом природознавця – історичному,  літературному, музичному. З часом сформувався ще один – громадська діяльність, що, зрештою, прямо-таки полонила його.

Неабиякий вплив на майбутню творчість М.М.Аркаса мали викладачі Одеської гімназії. Демократичні погляди прищеплював йому видатний український композитор і поет, учитель музики Петро Ніщинський. Він сам захоплювався українським музичним фольклором. А його славнозвісний хоровий спів “Закувала та сива зозуля” дотепер залишається в числі перлин української музичної та пісенної творчості. П.І.Ніщинський навчив Миколу історії та композиції музики, грі на фортепіано, виконавському мистецтву, прищепив професійний смак до кращих зразків українського музичного фольклору, зрештою, до його глибокого розуміння.

На формування свідомості юного Аркаса, його демократичних поглядів мав вплив учитель історії Л.А.Смоленський – людина прогресивного світобачення, палкий прихильник демократизму, гострий критик пануючої навколо соціальної несправедливості, що не могло не передаватися учням.

Найціннішою архівною знахідкою, матеріали якої вперше увів у науковий обіг В.Г.Сарбей своєю вступною статтею “Микола Аркас і його “Історія України-Русі” до Одеського видання книги М.М.Аркаса, є власноруч заповнена ним українською мовою за рік до смерті його біографічна анкета, яка нині зберігається у фондах Чернігівського історичного музею.

Визначаючи у цій анкеті свій світогляд, як демократично-національний, М.М.Аркас відзначив першоприродну роль на її формуванні сімейного виховання, гімназійних учителів, знайомство з творчістю Т.Г.Шевченка, П.П.Куліша, з публікаціями першого українознавчого журналу “Основа”, що протягом короткого часу (1861-1862 рр.) видавався в Петербурзі та ін. Без будь-яких власних коментарів він наводив висновок домашньої вчительки молодших членів родини Аркасів, який вона занотувала у своєму потаємному щоденнику, що випадково потрапив до його рук: “Как родители, так и дети, особенно старший сын (тобто Микола – В.С.) большие патриоты, которые очень любят свою Малороссию и сильно ненавидят Петра Великого и всех, кто не ценит и не любит Малороссии” (Аркас М. Історія України - Русі. - Одеса: Маяк.-1994.-С.6).     

Не могли пройти безслідно для студента університету також постійні спілкування з такими світочами біологічної науки, справжніми, як кажуть, небожителями, взірцевими інтелігентами з непохитними демократичними переконаннями, як пізніше перший український Нобелівський лауреат (1908 р.), професор І.І. Мечников, професори І.М.Сєченов, О.О.Ковалевський. Мабуть, небезпідставно жандарми зафіксували в своїх “наглядацьких справах”, що у Новоросійському університеті створилася “партія червоного Мечникова”7. Вважалося, що не безслідним у формуванні його загальнодемократичних переконань, вірніше, їх утвердженні, було і спілкування зі студентом-юристом А.Желябовим – у наступному одним із лідерів загальноросійських народовольців. Про це ми ще скажемо далі.

Отже, саме в університеті молодий М.М.Аркас остаточно утвердився в демократичних поглядах. Осмисленими стали і його свідома любов до України, глибокий інтерес до її історичного минулого і сучасного, її долі, до духовності українського народу.

У 1875 році, або в час вступу юнака у самостійне життя після закінчення університету, він написав вірші про Україну, ще на канікулах записував народні пісні, захопився кобзарським мистецтвом.

Без будь-якого перебільшення, визначну роль у житті М.М.Аркаса відіграло його знайомство ще у студентські роки і подальша дружба з видатним митцем українського театру М.Л.Кропивницьким. Як актор-аматор, брав участь у виставах його “Одеського нового театру”. Захоплювався Кропивницьким як драматургом, режисером, актором, співаком, композитором, такими, для прикладу, його піснями, як “Соловейко”, “Де ти бродиш, моя доле”, що стали українською музичною класикою.

М.М.Аркас бачив перші виступи на професійній сцені у Миколаєві П.Саксаганського, з яким буде постійно листуватися.

Після смерті батька (1881) залишив військову службу на флоті. Врешті, сповна віддався роботі на ниві української культури у Миколаєві, і діяльність його набула всеукраїнського значення.

Першою великою справою М.М.Аркаса, що відразу поставила його в лави видатних діячів культури, а місто Миколаїв – до лав українських культурних центрів, була опера “Катерина” – перша опера на Шевченківський сюжет. Створена вона на основі народної пісенності. Лібрето композитор написав сам. А роботу над клавіром закінчив на початку квітня 1891 р.

Безсумнівно, до української оперної класики увійшла опера “Катерина”. Тут стало в пригоді його захоплення народною пісенною творчістю, кобзарським мистецтвом.

Уривки музики з опери “Катерина” першими почули миколаївці у виконанні місцевого оркестру 23 березня 1897 р. Повністю опера у виконанні трупи корифея українського театру М.Л.Кропивницького вперше прозвучала на гастролях трупи в Москві 1899 р. Потім її чули і бачили в Києві, затим у Варшаві, Кракові, Львові, тобто тоді за кордоном. Миколаївці стали, нарешті, учасниками і свідками цього дійства у виконанні тієї ж трупи Кропивницького 14 березня 1900 р.

Автор не стримав сліз, коли під шквал оплесків актори піднесли йому лавровий вінок.

Так розпочався тріумфальний похід опери славетного нашого земляка, що й дотепер залишається в ряду непересічних духовних цінностей. Значно пізніше видатний співак Іван Семенович Козловський напише до Миколаєва: “Катерина” безсмертна своїм змістом, своїм лаконізмом, як усі тлінні цінності...Немає печальнішої, ніж “Катерина” Шевченка. Перед автором треба зняти шапку і вклонитись. Думка висловлена високопоетично і дуже доступно. В цьому велич і Шевченка, і Аркаса”.8

До самої кончини М.М.Аркас цікавився музичним фольклором. Як і раніше, запрошував на гастролі у Миколаїв співців-кобзарів і бандуристів з усієї України, влаштовував їхні концерти. Так, у Миколаєві неодноразово співали відомі кобзарі Т.Пархоменко, П.Ткаченко.

М.М.Аркас збирав та обробляв народні пісні (80), писав романси, кілька – на вірші І.Я.Франка.

Щодо долі рукописів Аркасової опери, то вони перетерпіли переслідування та зневагу, і до сьогоднішніх архівів дійшло зовсім небагато.

Знаючи про його захоплення, друзі радили встановити зв’язки з найвідомішим на той час знавцем кобзарського мистецтва, одним з найкращих художників-ілюстраторів книг і творів Т.Г.Шевченка – П.Сластьоном.

Але саме тоді в М.М.Аркаса з’явилася нова сфера творчих пошуків: він почав вивчати історію України. Уже на початку XX століття М.М.Аркас досліджував документальні матеріали, знайомився з друкованим доробком істориків-професіоналів.

 А тут ще й крововилив у мозок, невиліковний параліч правої руки, що позбавило М.М.Аркаса можливості сідати за любе йому фортепіано. До того ж визначилася  найскромніша кінцева мета - створити рукопис з історії України для домашніх потреб, навчання та виховання онука Миколи.

Його підхід до справи з самого початку був найсерйозніший, професійний, мислилося все проаналізувати й узагальнити у найдоступнішій формі, зрозумілій навіть підлітку без середньої освіти, малоосвіченому читачеві.

На становлення М.М.Аркаса, як історика, мало вплив відродження кінця XVIII – першої половини XIX століття. Важливим джерелом формування його історичних поглядів передусім була ця знаменита родина. Батько, Микола Андрійович, приділяв багато уваги розвиткові в Миколаєві шкіл грамотності, захоплювався українською історією та культурою, за що ревні хранителі царського режиму звинуватили його в “українофільстві”. Дядько Миколи, Захар Андрійович, генерал-лейтенант, заснував у Севастополі славнозвісну Морську бібліотеку. У зв’язку з Кримською війною вона в 1855-1890 рр. знаходилася в Миколаєві, відіграла велику роль у культурному житті цього південноукраїнського краю.

Крім уже згадуваних впливів на нього вдома, викладачів історії, прогресивних діячів, певний вплив на формування М.М.Аркаса, як історика, мала діяльність Одеського товариства історії та старожитностей.

Отже, інтерес до історії українського народу зародився в нього ще в учнівські та студентські роки, і через тривалий період завершився написанням праці “Історія України-Русі”, виданої 1908 р. в Петербурзі власним коштом її автора. Це була перша наша історія, видана українською мовою.

Книга М.М.Аркаса та її друге видання 1912 р. в Кракові відіграли величезну роль у становленні національної свідомості та історичної пам‘яті українців. Метою її автора було донести до найширших людських мас ще один наш великий духовний скарб – історію, значення якої – одна з підвалин незалежницького мислення й діла.

Разом з полум’яними словами Великого Кобзаря епіграфом до своєї “Історії України-Русі” М.М.Аркас узяв повчальні поетичні рядки незабутнього Бориса Грінченка, з яким підтримував постійні найтісніші творчі та поетичні зв’язки:

Народ-герой героїв появляє,

Шануючи, він їх вінцем вінчає,

Високий дух, високість признає.

А раб-народ, як є герой у нього,

Він на борця величного свойого

Грязь кидає і його камнем б‘є.9

Книгу схвально зустріли й вітали її автора такі видатні українські діячі, як Г.Хоткевич, Є.Чикаленко, В.Степаненко, Б.Грінченко, В.Липинський, В.Доманицький, Б.Лепкий та багато інших. Про це свідчать численні документи, що зберігаються, зокрема, у Миколаївському обласному державному архіві. Так, в одному з листів той же Б.Грінченко пише М.М.Аркасу: “Невже ж Ви не спостерігаєте, як Вас усюди, і всі люблять за Вашу історію..”

Праця М.М.Аркаса “Історія України-Русі”, ця його друга велика справа, швидко завоювала популярність серед загалу читачів. Йому висловлювали широку підтримку і подяку, вказували на необхідність її перевидання. Г.Хоткевич навіть збирав ілюстрації для нового видання книги. Однак М.С.Грушевський, переважно з кон’юнктурних міркувань, опублікував на неї різку, розносну, критичну рецензію, яка викликала обурення і осуд у громадськості. Та й сам він пізніше неодноразово буде виправдовуватися.

М.М.Аркас, як етнограф і фольклорист, у 1879 та 1890 роках видав два випуски “Збірок українських пісень з музикою”.

Як талановита людина, з різнобічним хистом та здібностями, він займався ще змолоду літературною діяльністю, писав вірші, є автором поеми “Гетьман Пилип Орлик”, що так і залишилася ненадрукованою за його життя і опісля в його рукописній спадщині.

Третім рідним і дорогим дітищем М.М.Аркаса була “Просвіта” у м. Миколаєві, яку він створив і якою керував до своєї смерті 13 (26) березня 1909 року. В останню путь на місце вічного спокою його проводжали більше 10 тисяч миколаївців. Матеріальні нестатки, в яких він жив в останні роки свого життя, переслідували родину і після смерті. Щоб організувати більш-менш пристойне поховання, родина змушена була продати останні залишки-крихти маєтку в Христофоровці, що були давним-давно здані в оренду.

Для налагодження її діяльності він доклав чимало зусиль та власних видатків. Тим паче в умовах, коли царські власті взагалі з недовірою і підозрою ставилися до “Просвіт”, усіляко утискували, чого не уникнув і сам М.М.Аркас, їх учасників.

У самодержавних вельмож та сановників, їх челяді, поліцейсько-жандармських чинів “українофіл” М.М.Аркас взагалі викликав неприховану підозру та прямі докори за його тісні стосунки і дружбу з багатьма діячами українського національно-культурного руху, спілкування з простими людьми, з кобзарями і бандуристами, за участь у відкритті пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві в 1903 р., нарешті, за намагання самому втрутитися у безпосередню визвольну боротьбу під час подій 1905-1907 рр., зокрема через просвітницьку діяльність, що, безумовно, була тісно пов’язана з національним рухом за право вільного розвитку української мови та культури.

Товариство “Просвіта” мало у Миколаєві свого попередника – “Інгульську громаду”, таємно засновану ще в 1880 році. Хоч вона проіснувала й недовго, проте залишила, як і взагалі український громадівський рух того часу, помітний слід в українському духовному житті краю, засвідчила його існування, пробудження національної свідомості навіть у особливо зрусифікованому Північному Причорномор’ї.

Під впливом ряду здійснюваних практичних заходів просвітницького характеру на початку XX століття стала дуже відчутною нагальна потреба, як і в інших регіонах України, культурно-просвітницького об’єднання. Саме з особистої ініціативи М.М.Аркаса, після його подорожі до Одеси і ознайомлення з діяльністю місцевої “Просвіти”, зібравшись на початку 1907 р. в його оселі, група ентузіастів і вирішила створити в Миколаєві Товариство “Просвіта”. В середині лютого 1907 р. його було вже зареєстровано.

Невдовзі, наприкінці лютого 1907 р., загальні збори обрали М.М.Аркаса головою Миколаївської “Просвіти”. Уже через якийсь місяць товариство об’єднувало більше 100 членів і надалі продовжувало зростати. Уже наприкінці першого року його членами стали близько 190 мешканців Миколаєва.

З перших днів свого існування “Просвіта” розгорнула свою багатогранну діяльність, нарощувала культурно-освітню діяльність, підтримувала широкі зв’язки з іншими “Просвітами” в Україні та далеко за її межами, зокрема, через взаємне листування, обмін досвідом, поїздки, обмін документами, літературою, матеріальну підтримку, врешті-решт, займалася і благодійністю. Вирішальний вклад у ці та інші справи належав її фундаторові, організаторові і керівникові об‘єднання – М.М.Аркасу.

Тепер уже добре відомий український галицький історик і письменник Б.Лепкий, даючи оцінку заслуг М.М.Аркаса перед миколаївцями, рідним народом, ім‘я і спадщина котрого донедавна також були прямо-таки вирвані з народної пам’яті, уже після його кончини писав вдові покійного Миколи Миколайовича: “Хочу видати книжку, в котрій на 2-3 аркушах друку було б розказано про життя покійного Вашого мужа  і про його заслуги на народному полі. Нехай се другим буде в науку та в заохоту, щоб не цуралися свого, тільки йшли слідами покійного Миколи Аркаса. Такий примір має звичайно великий вплив на людей, і не один подумає собі: “от був знатний урядовець і багатий чоловік, а прецінь остався українцем, та ще й яким українцем. Чому ж би мені не зробити так само.” Отже така б книжечка була б, на мою гадку, не тільки пам’ятником Миколі Аркасові, але й патріотичним вчинком, і тому я, хоть як часу не мало, а все ж таки хочу її написати... Добре б також знати, як громадянство пошанувало пам’ять покійного та яким чином воно постаралося віддячити йому”.

Погодся, шановний читачу, що така оцінка й побажання і сьогодні звучать злободенно. А що вже говорити про значення Аркасової спадщини, його заслуг на царині громадської праці сучасної, відродженої Миколаївської “Просвіти”?!

М.М.Аркас був чудовим батьком і вихователем. Його старший син Микола (1889-1938) ще в 1917 р. перейшов з царського в Українське військо. Був полковником кавалерії Очаківського полку за часів владування С.В.Петлюри, командувачем 2-го Кінного Переяславського полку (2-ї Волинської дивізії). У 1919 р. перейшов до лав Галицького Січового Стрілецтва. Здобута в сім‘ї культурна освіта дозволила йому в 20-30-х роках навіть стати режисером Українського драматичного театру в Закарпатті (Ужгород), він написав кілька п’єс. Воював на боці Карпатської Січі (Закарпаття) проти угорських нападників. Напередодні Другої світової війни брав участь у створенні українських військових формувань.

Другий Микола, насправді онук (1898-1983), про якого мова піде далі, з 1921 року був на еміграції. Онук Микола закінчив Український Вільний Університет у Празі ще до війни, набувши звання доктора філософії. Потім опинився у Франції, а невдовзі – у Сполучених Штатах Америки. Філолог-еллініст, педагог, мав праці про римську колонізацію Північного Причорномор’я. Працюючи полотером у шпиталі містечка Сі-Кліфф, написав родинну хроніку Аркасів, переклав українською мовою “Іліаду” Гомера, створив двотомну “Історію Північної Причорноморщини”, що вийшла 1969 р. в Торонто українською мовою (525 стор.).

В “Енциклопедії українознавства” під редакцією В.Кубійовича (т. І) подано окремі фрагменти про батька і двох синів Миколів Миколайовичів Аркасів, а також дядька, рідного брата  батька – Захара Андрійовича Аркаса (1793-1866), генерала, українського історика і археолога: праці про грецькі колонії по берегах Чорного моря та історію Чорноморського флоту, “Описание Ираклийского полуострова и древностей его. История Херсонеса” (1879), “Сравнительная таблица эллинских поселений по Эвклинскому Понту” та ін.10

Проте фактично йдеться не про двох синів, а про сина та онука, позашлюбного сина Оксани (Ксені) Аркас – доньки М.М.Аркаса, усиновленого М.М.Аркасом. З листів Аркаса-молодшого до Л.С.Кауфмана постає образ людини, що і на чужині залишається вірним сином України. Так, цей М.М.Аркас писав: “в національному відношенні я дуже толерантний, слідуючи життєвій правді – скрізь є погані і добрі люди. Шовінізм мені цілком чужий, хоч свою Україну я палко люблю і прагну її волі. А Вам честь і слава, що присвятили себе нашому безталанному народу”.

Насамкінець ще раз про знатність і багатство, адміральство та ін. М.М.Аркаса, бо і в минулому, і близькому часі стрічалося немало різних домислів, чуток, а то й пліток.

У вже наведеній нами архівній знахідці біографічної анкети про своє майнове становище і місце у державно-чиновницькому апараті Російської імперії М.М.Аркас писав, що у Херсонському та Одеському повітах Херсонської губернії має маєтки, де після смерті батька з 1881 р. веде власне господарство. Він є почесним мировим суддею Херсонського округу, у чині статського радника входить до апарату морського міністерства. Цим свідченням він сам допомагає тепер назавжди позбутися тієї облуди, що засліплювала очі як його сучасникам, так і нащадкам з приводу власного “генеральства” чи “адміралтейства”.

Ця ж містифікація розпочалася ще 1899 р. у Москві, у зв’язку з прем’єрою Аркасової опери “Катерина”. Її ставили там без оголошення прізвища композитора. Однак репортер-пронира “Московских ведомостей” все ж зумів якось вивудити це прізвище. Проте при цьому звів на шпальтах газети чиновника морського відомства до адміральського чину, переплутавши сина з батьком. Відтоді міф про російського адмірала – українського патріота пішов гуляти по світу як серед друзів, так і недругів українства. Більше того, його навіть успадкували непоодинокі національно свідомі, але, як правило, фахово-історично не підготовлені українські інтелігенти.

Особливо засліпляли опубліковані ще за його життя фотопортрети у офіцерських мундирах флотського екіпажу, які він був зобов’язаний носити як службовець морського відомства. Іноді доходило навіть до курйозів. Галицькі українці через такі буденні, а тим більше парадні мундири, чомусь взяли собі в голову, що він адмірал. Ось що з добродушним гумором писав син М.М.Аркаса про один з випадків:

“Коли десь у 1912 році моя мати завітала до Львова у справі випуску в світ другого посмертного видання “Історії України-Русі” мого батька, на львівському двірці зустріли її визначні галицькі діячі на чолі з славетним поетом Богданом Лепким, який і звернувся до мами, коли вона вийшла з вагона, так:

— Вітаємо Вас, високодостойна пані адміралова, в нашім старім Львові! Цілую руці!

Ошелешена таким титулуванням, ненька моя почала спростовувати своє “адміральство”, але де там! Богдан Лепкий, а за ним і інші, замахали руками:

Достойна ексцеленціє! Можемо тільки дивуватися з Вашої скромності!

З Галичини батькове і неньчине “адміральство” почало гуляти й по всій Україні, і так стали вони обидвоє “високопревосходительствами”.

Як і легенда про Аркасове “адміральство”, міф про його “генеральство” (мовляв, високий цивільний чин дійсного статського радника прирівнювався до військового звання) потрапив навіть до енциклопедичної літератури сьогодення. Це хибне твердження увійшло до вступного нарису до київських перевидань “Історії України-Русі” 1990-1991 рр.

Все це було виправлено в одеському перевиданні 1994 р., бо його ж спростувала вже двічі згадана нами раніше архівна знахідка біографічної анкети. У ній сам М.М.Аркас засвідчує свій чин статського радника, рівнозначний полковнику у війську. Водночас його син у тих же своїх спогадах знову-таки глузує: мовляв, статських радників у Російській імперії було стільки, “скільки горобців на току біля гарманки”.

З цієї анкети дізнаємося ще багато про що: про пісенну творчість, про досі невідомі факти композиторської діяльності М.М.Аркаса. Зокрема, про написання ним музики до оригінального тексту співочого дуету: “Не співай нам тепер, Бандуристе!”, до найгостріших українських національно-свідомих поетичних творів, що нещадно переслідувалися не тільки царською, але й радянською цензурою.

Зустрічаються в окремих публікаціях твердження, мовляв, що потребує ще документального підтвердження те, що М.М.Аркас писав музику до вірша бориспільця Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна”, однак тут його випередив галицький композитор Михайло Вербицький, музика якого піднесла цей славний поетичний твір до рівня українського національного гімну.

Микола Миколайович Аркас, його нащадки внесли вагомий вклад як в історію визвольних змагань українського народу, так і в розвиток національної культури. М.М.Аркас обезсмертив своє ім‘я, навічно вписав його в Золоту книгу вітчизняної та всесвітньої історії і культури. Його внесок сприяє державній розбудові України, національно-культурному відродженню.

 

1.      IV Республіканська наукова конференція з історичного краєзнавства // Тези доповідей і повідомлень. - К.: 1989.-С.73-75.

2.      Аркас Микола. Історія України-Русі / Вступне слово і коментарій В.Г.Сарбея. – Факс . вид. - К.; Вища школа.-1990, 1991.- 456 с: іл. Джерела духовності. Науково-практична конференція до 140-річчя М.М.Аркаса (тези).-Миколаїв: 1993.-C.108.   

3.      Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.8-8 зв.

4.      Кауфман Л.С. Названа праця.-С.156.

5.      Радянська енциклопедія історії України.-К.: 1969.-Т.І.-С.72.

6.      Лифанов В.Ф., Милющенко В.А. Николаев. 1789-1989. Страницы истории. Справочник. - Одесса: 1989.-С.28.

7.      Історія Одеського університету за 100 років.-К.: 1968.-С.20.

8.      Бойченко В. Вшануймо Аркаса! // Культура і життя.-1989.-22 травня.

9.      Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.- Оп.1.–Спр.1.-Арк.1.

10.  Енциклопедія українознавства. - Львів: 1993.-Т.І.-С.58-59. (репринтне відтворення).

 

 


 

 

§2. Епістолярний спадок

 

Глибоке вивчення та критичний аналіз матеріалів листування будь-якої особи, тим більше історичної постаті, дозволяє краще і всебічно пізнати та зрозуміти її, повніше оцінити її внесок у ту чи іншу справу. Все це в повній мірі стосується М.М.Аркаса. Досить широке його листування зберігається у фондах Державного архіву Миколаївської області, Державного архіву Одеської області, деякі матеріали перебувають у Миколаївській державній універсальній науковій обласній бібліотеці ім. О.Гмирьова (відділ рідкісних і цінних видань), Миколаївському обласному краєзнавчому музеї, в Київському державному архіві літератури та мистецтва, в фондах Державного Музею театрального, музичного та кіномистецтва України,  а також у приватних колекціях.

Водночас кожен дослідник творчості М.М.Аркаса знайомиться з його багатим епістолярієм, розкиданим по різних архівах. Крім тільки-но названих Миколаївських та ін. архівів, це і Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського (відділ рукописів), Чернігівські історичний і краєзнавчий музеї ім. В.Тарнавського, Львівська обласна наукова бібліотека ім. В.Стефаника (відділ рукописів), Одеська обласна наукова бібліотека ім. О.М.Горького (відділ рукописів). Деякі матеріали вміщені у “Справозданнях Українського товариства “Просвіта” у Миколаєві” за 1907 і 1909 рр., у публікаціях окремих авторів. Мимоволі приходиш до висновку, що і тут М.М.Аркас не міг почувати себе провінційним мешканцем.

Багатогранна його творчість та діяльність протікали в тісних зв’язках з іншими українськими діячами – письменниками і поетами, вченими і видавцями. Серед тих, хто звертався до М.М.Аркаса з різними діловими пропозиціями у видавничих або освітницьких справах, відгуками на його творчість і громадську діяльність, були Б.Грінченко і Леся Українка, Г.Хоткевич і М.Вороний, М.Лисенко і М.Садовський, П.Саксаганський і М.Заньковецька, редактор газети “Рада” Є.Чикаленко, діяч Одеської “Просвіти” А.Ніковський, кобзар Т.Пархоменко, українознавець М.Комаров, науковці С.Єфремов, В.Доманицький, О.Левицький. Зверталися письмово до М.М.Аркаса також групи авторів з українських міст, підприємств, нерідко далеко із-за меж України.

Як правило, кожен з авторів листів одержував від М.М.Аркаса відповідь, моральну, а дуже часто і матеріальну підтримку.

Кореспондуючи майже з усім цвітом української інтелігенції кінця XIX – початку XX століття, Микола Миколайович зумів перетворити провінційний Миколаїв у один із центрів української культури.

Особливо багатий матеріал для розуміння й оцінки М.М.Аркаса, як особистості, дає його листування з М.Л.Кропивницьким. Частина листів Кропивницького опубліковані в його творах. Зате листи М.М.Аркаса поки що становлять надбання архівів, залишаються невідомими широкому колу читачів. То ж для шанувальників Аркаса невідкладною є потреба видання його творчої спадщини. Бо листи – це завжди неоціненне джерело для вивчення біографії, поглядів, громадської позиції вченого, митця, діяча.

М.М.Аркас познайомився з М.Л.Кропивницьким ще в студентські роки в Одесі, за його свідченням, навіть деякий час проживав у родині Кропивницького. Корифей української сцени в 1871-1873 рр. грав у трупі графів Моркових і Чернишова у Одеському народному театрі як в українських, так і в російських виставах. Ролі в українських п’єсах виконував і студент Аркас. Ця робота разом і під його керівництвом була добрим додатком до всіх інших чинників з формування в нього українофільських нахилів та інтересів.

Започаткована тоді дружба цих людей продовжувалася до останніх днів М.М.Аркаса. З їхнього листування, довірливого, щирого, теплого, доброзичливого тону кожного листа, товариської форми звертання (“Мій любий друже”, “Шановний мій друже Миколо”, “Мій любий друже Миколо” та ін., а завершувалися – “Щиро люблячий тебе”), можна зробити висновок, наскільки вони були близькими і дорогими один для одного. Аркас був хрещеним батьком старшої доньки Кропивницького – Марії. Буваючи в Миколаєві на гастролях у 1883-1885 рр., та й у наступні часи, Кропивницький часто зустрічався з Аркасом, у одному з листів згадує про перебування в його маєтках у Богданівці та Христофоровці, своє полювання там.

            Найбільш інтенсивним було листування між друзями в 1897-1909 рр. Так, Кропивницький просить підтримки в Аркаса, як єдиного, хто може підтвердити факт написання саме ним драми “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” задовго до її постановки у 70-х роках на сцені. Бо авторство М.Кропивницького своєї п’єси “Не судилося” довелося захищати в суді, так як співробітник газети «Киевлянин» І.Александровський у статті «Драматурги-хищники» (газета «Мировые отголоски».-1897.-№130) звинуватив його у плагіаті. Хоча в цих драмах зовні схожий лише основний напрям сюжету (кохання панича з селянською дівчиною). А зовсім різні ідейні акценти, характери героїв тощо.

Даючи відповідь на запит М.Кропивницького, М.Аркас згадав про читання драми в 1873 р. під час його проживання в Одесі в оселі Кропивницького. Водночас пригадав, що коли його дружина і він висловили думку про розтягнутість першої дії, то Кропивницький спересердя розірвав чернетку драми. Але пізніше знову повернувся до цього твору. До речі, в листі Аркаса є таке цікаве міркування: “Я, тоді ще дурний хлопець, марив, що це Ви пишете з мене. І не дуже мені хотілося, щоб ця драма була поставлена на сцені”.

Далі Аркас ділиться з другом радісною звісткою, що в минулому році Миколаївський симфонічний оркестр виконував увертюру і козачок з його опери “Катерина”, як присутні привітали композитора з успіхом. На цю подію відгукнулася 25 березня 1897 р. навіть газета “Южанин”, мовляв, незважаючи на те, що твір цей належить перу дилетанта, під ним міг би підписатися і серйозний музикант, який спеціально присвятив себе композиції. У згадуваному листі-відповіді Кропивницького в перші дні 1898 р. щодо надрукування опери “Катерина” йдеться як про справу майбутнього (“На цю зиму думаю надрукувати її”). А лист Кропивницького датовано 5 грудня 1897 р. Виходить, дата видрукування опери деякими дослідниками (1897 р.) не відповідає дійсності, бо було зроблено це не раніше середини 1898 р.

Після надрукування клавір опери було передано для постановки М.Кропивницькому. 9 вересня 1898 р. він пише з Києва, що опера уже оркестрована О.І.Воячеком, викладачем Київського музичного училища. У вересні трупа має розпочати роботу над оперою в Одесі. Проте бути прем’єрі опери в Одесі не судилося. Бо наступний лист 21 вересня 1898 р. з Одеси уточнював, що для одержання дозволу цензури потрібно не менше двох-чотирьох місяців.

Як і передбачав М.Кропивницький, прем’єра відбулася 12 лютого 1899 р. у Москві. Напередодні і опісля потік листів між ними особливо був інтенсивним. У одному з них М.Аркас підкреслював: “Дуже я щасливий, що тобі – батькові сцени і драматичної літератури нашої – я, твій поганенький ученик, передав своє слабе проізведєніє і що ти піддержав його.

За сполнєніє я не боюсь, знаю добре, що ти зробиш все як найлучче..., я знаю, що все буде гаразд, хоч не задля мене, котрого мало хто зна, а задля нашого великого батька Тараса, безталанна Катря якого піде блукать по світові”.

М.Л.Кропивницький до найменших деталей і подробиць повідомляв другові, як протягом двох місяців чотири рази ставилася опера “Катерина” в Москві, як сприймала публіка кожну її дію, як розподілені ролі, про її художнє оформлення та ін. Він також знайомив композитора з першими відгуками московської преси. Більше того, вирізки з рецензіями в газетах «Новости дня», «Русское слово», «Московские ведомости» та ін. М.Л.Кропивницький надіслав авторові.

В останньому листі з Москви він писав про визнання справжнього тріумфу, що випав на долю опери: “Любий Миколо! Вітаю тебе, і здоровлю, і бажаю тобі написати ще 20 шт. опер. “Катерина” мала великий поспіх”.

Сам автор вперше побачив свою оперу на сцені 14 березня 1900 р., коли трупа М.Л.Кропивницького спеціально завітала до Миколаєва після гастролей в Одесі. На прем’єрі опери в Миколаєві М.М.Аркасу піднесли лавровий вінок з написом на стрічках: “Вельмишановному Миколі Миколайовичу Аркасу, композитору “Катерини”, від вдячного Товариства малоросійських артистів. 14 березня 1900 року”.

Останній приїзд М.Кропивницького до Миколаєва припав на вересень-жовтень 1902 р., опера “Катерина” знову виставлялася на сцені декілька разів. Однак М.М.Аркас перебував тоді у Богданівці і на виставах не був. М.Л.Кропивницький у листі до нього зауважив: “Сумно у Миколаєві. І збори сумні. Перемінився Миколаїв. Обзлиднився.”

Одночасно завзятий мисливець Кропивницький, для якого полювання – це єдиний улюблений вид відпочинку, прохав у листі дозволу приїхати на полювання в Богданівку чи Христофорівку. Десь рік тому він уже одержав від Аркаса листовну тактовну відмову: мовляв, полювання на його угіддях заборонено на прохання матері. Це було незадовго перед її смертю. А заборона не порушувалася і після її передчасної кончини.

Зрозуміти і сприйняти цю відмову М.Кропивницькому було непросто. Навіть у тоні його листів відчувається прихована образа на друга.

З часом, звичайно, все владналося, жваве листування між ними тривало. М.Кропивницький щиро цікавився, на яких засадах працює у с. Богданівці заснована Аркасом школа з українською викладовою мовою. Він мріє, наслідуючи молодшого товариша, відкрити подібну школу і на своєму хуторі Затишок поблизу м. Харкова. Кропивницький з любов‘ю вирощував у своєму саду Аркасові дерева з Богданівського саду.

Він підтримав друга і після появи різкої, тенденційної рецензії М.С. Грушевського на “Історію України-Русі” М.Аркаса: “Хай лає не лає, а ти зробив добре діло - вір”.1

М.М.Аркас завжди дуже цінував і пишався своєю дружбою з “батьком українського театру”. Так, в його тридцятилітній ювілей творчої діяльності Аркас відправив другові докладний привітальний лист, де подав їй високоемоційну оцінку. Він писав, зокрема: “Тобі яка радість глянути округи і бачити, що ти своєю працею , своєю могутньою енергією не собі одному запобіг великої слави, дав рідному краю багаті жнива, утіху і радість усім, хто живу душу має, хто рідний край не забуває, хто щирим серцем його любить, і думкою, і душею йому щастя і просвіти, і веселіших днів бажа”.

І знову у цих словах – увесь М.М.Аркас. Вони в повній мірі відбивають і значення його просвітницької діяльності на рідній українській ниві.

Наприкінці березня 1909 р. вірна дружина покійного О.І.Аркас одержала з Куп’янська, що поблизу Харкова, телеграму-співчуття М.Л.Кропивницького у зв’язку зі смертю її чоловіка та друга М.М.Аркаса: “З невимовною душевною скорботою довідався про смерть незабутнього друга Миколи Миколайовича. Хай Господь утішить Вас в тяжкім горі. А любому Миколі хай земля буде пером. Кропивницький”.2

Композиторський талант М.М.Аркаса надзвичайно високо цінували й ті його сучасники, які у музичному мистецтві зналися професійно. Опера “Катерина”, через хвору руку, залишилася єдиною в творчому доробку Аркаса-композитора, він дуже сумував з цього приводу. Про це свідчить і його лист до М.В.Лисенка – видатного українського композитора дожовтневої доби, корифея українського оперного мистецтва: “Шкодую тільки, - писав М.М.Аркас, - що болість моя така дужа і навіки одібрала у мене можливість працювати на любому музикальному напрямку”.

У свою чергу М.В.Лисенко, до якого М.М.Аркас ставився з найщирішою повагою, називав його великим учителем і творцем рідної опери, в одному з листів звернув увагу миколаївського композитора на їхню ідейну спорідненість: “Чув про Вас багато разів зі взгляду Вашого патріотизму українського, так кожному з нас цінного і дорогого. З Вашою Катериною за кілька років до її постанови познайомивсь я з клавіру, який до мене приніс був М.Л.Кропивницький. І тоді ще я зацікавився Вами, що помежи земляків – на превелике диво – узявся писати на український текст”.

Микола Миколайович дуже пишався своїм знайомством з М.В.Лисенком, називав його “нашим єдиним великим музикантом”. До 30-річчя композиторської діяльності останнього в 1903 р. надіслав до Києва привітального листа з таким, зокрема, високоемоційним і яскраво-образним побажанням: “Щоб відгуки твоєї могутньої ліри на безмірне врем‘я лунали по всій Україні: від високих Карпат Галицьких, зелених долин Буковинських – до снігових гір Кавказьких, привітних паланок козацьких, від темних гаїв Чернігівських, де сосни шумлять і верба зеленіє, – до славних степів Запорозьких, де Чорне море рокоче й висока могила де мріє”.

Готуючись до написання книги “Історія України-Русі”, М.М.Аркас великої уваги надавав добору ілюстрацій до неї, щоб зробити видання популярним. Він писав багатьом у різних містах: “Чи не порадили б Ви мені, де й у яких книжках знайти за для моєї Історії портрети Гедиміна, Вітовта, Стефана Баторія, Владислава IV і пізніших королів польських?”

13 лютого 1901 р. Василь Степаненко, наприклад, інформує листовно М.М.Аркаса, що за його замовленням шукає літературу з історії України, книжки Боплана, Бантиш-Каменського, Рігельмана, інформує про підготовку окремих видань (О.Я.Єфименко), про цікавий, уже підготовлений до друку Б.Грінченком “Каталог Чернігівського музею українських старожитностей” (зібраний славнозвісним меценатом В.В.Тарнавським). Він же у листі від 24 грудня 1904 р. повідомляє про новинку історичної літератури - працю С.Русової “Малорусские женщины XVI-XVII вв.” Обіцяє надіслати IV том “Історії України-Русі” Грушевського, праці галицького (тернопільського) історика української літератури О.Барвінського. Скаржиться, як важко придбати оригінал портрета І.Мазепи, репродукція якого була вміщена в одному з номерів журналу “Киевская старина”.

Стосовно ж портрета гетьмана у листах 1903-1905 рр. Євген Чикаленко (редактор газети “Рада”) радить М.М.Аркасу звернутися до відомого історика О.І.Левицького (пізніше – одного з  фундаторів і одного з перших президентів Української академії наук); повідомляє, чиї портрети можна знайти у польському виданні праці Гваніні, у книгах Петрова «Белоруссия и Волынь», Сапунова – “Витебская старина” та ін.

Як свідчить листування М.М.Аркаса, він також дуже серйозно підійшов і до апробації серед фахівців свого рукопису. При написанні окремі частини відсилав до Києва, затим допрацьовував згідно зауважень. Все це свідчить і про здебільшого несправедливі нарікання Грушевського на автора після того, як книга побачила світ.

У 1904 р. Аркасу писав листи В.Степаненко, підбадьорював його наполегливу творчу працю: “Вже то сумненько, що “Історія” України у Вас тугенько просувається, її аж он як тепер треба (відчувався вибух першої російської революції – В.Ш.), та ба, ніхто не друкує, не хочуть. Ви пишіть її потроху, бо Ви ж знаєте, який тепер рух між українцями – дух радується, багацько надій єсть. Пишіть, спасибі Вам, від усіх буде Вам велика подяка”.

У розпал революційних подій 1905 р. подібних звертань до М.М.Аркаса стало ще більше. “Тим часом бажано по українськи мати хоч і не повну історію, - писав один з адресантів, - бо наш народ нічого про неї не знає. Історії Грушевського і по-українськи, і по-російськи не підходящі для народу, як Ви й самі знаєте”.

Звичайно, навіть обговорювати до 1905 р. можливості видання рідною мовою історії України було надто небезпечно, утопічно в Російській імперії. Однак революційний рух добряче налякав царизм, який змушений був відмінити (на деякий час, як виявилося пізніше) свої суворі заборони щодо української мови в освіті, друкові.

Після того, як книга М.М.Аркаса побачила світ, він одержав багато схвальних і вимогливих листів. Автори дякували за першу, написану українською мовою, дохідливу навіть малописьменним читачам популярну книгу з історії України. Водночас підкреслювали її величезне значення для піднесення національної та історичної свідомості народу. Були й дорікання за недостатній наклад, вимоги другого видання. Ті, дуже колоритні, та й багатозначні листи для визначення місця, ролі, оцінки книги у тогочасних духовних процесах, допомагають і тепер оцінити цю працю як визначне явище вітчизняної історичної науки докомуністичної доби. Однак підкреслимо, що це цілком можливо тільки в незалежній Україні. Адже радянська історіографія так і не зуміла його успадкувати і критично засвоїти.

Ось саме це й спонукає нас більш-менш докладно познайомити читачів з найбільш характерними відзивами у листах сучасників до автора. Так, своє враження від “Історії України-Русі” поспішив висловити 9 січня 1908 р. той же Є.Чикаленко – один з активних діячів народженої першою російською революцією україномовної преси різних політичних напрямків, редактор наймасовішої газети “Рада”.

“Написали Ви її не для баришів, а для того, щоб пролити свідомість в широкі маси. І треба оддати Вам справедливість, Ви зробили своєю історією багато, так багато, що й сподіватися того не можна було. Я без перебільшення скажу, що Ваша книжечка після “Кобзаря” єсть найкорисніша. Вона розходиться добре, читається з великим інтересом, будить любов до свого краю, його минулого і пробуджує надії на будуще.

Одним словом, ся книжечка, на мою думку, повинна стати наряду з “Кобзарем” настольною книгою у кожного українця, і се повинно бути, до сього треба йти”.

Один з керівників Одеської “Просвіти”, її бібліотекар А.В.Ніковський 6 січня 1908 р. писав М.М.Аркасу: “Коли я передивився книгу, то побачив, що автором зроблено все, щоб зміст книги легко й хутко і надовго западав читачеві – це і ілюстрації і, особливо, помітки на полях, котрі мають уявляти з себе конспект.

Таким побитом, додавши те, що написано популярно й пристосовано до середнього читача, можна гадати, що “історія” буде корисною для гімназій, для учителів народних шкіл, а поки що для кожного українця. Бо ж зараз ми такої історії не маємо.

Візьміть Грушевського – велику в п’яти томах – до неї бояться підходити. “Очерк истории украинского народа” мав зіграти деяку роллю, коли ж написано важко і це одбирає охоту до читання. На що Вам краще: за весь час існування Одеської Просвіти її продано було всього 5 примірників.

З історією Єфименкової (вид. Брокгауз і Єфрон) – ще гірше.

Отак пильно переглянувши Вашу книгу і зауваживши, що написано її мовою українською, я привітав її як з‘явище великої ваги – це учебник для будущих гімназій, це підручник для учителів майбутньої нижчої школи, а зараз ця книга, якої недоставало, яка дуже потрібна. Вона будитиме свідомість у людей і підміцнюватиме вже свідомих інтелігентів і робітників.

Це вклад в сучасну справу українську ще більший в значній мірі, ніж коштовна “Катерина”.

Я уявляю собі, скільки праці Вам, не спеціалісту, довелося потратити і в “Історії”, і в “Катерині”.

Це перші посіви на рідну ниву і свідчать вони про велике кохання до дорогої української справи”.

Пройшло не так багато часу. І вже 16 січня 1909 р., тобто через рік, Аркаса підбадьорив своїм листом Борис Грінченко – тодішній голова Київської “Просвіти”, видавець і редактор журналу “Нова громада”, упорядник епохальної кількатомної мовознавчої праці “Словарь української мови”: “Ви не дивіться, що дехто на Вас косо дивиться і шкварчить. Хай собі шкварчать, бо їх завидки беруть за Вас... Не вже ж Ви не постерігаєте, як Вас усюди, і всі люблять за Вашу Історію? А як би вся ця біднота зустріла радо та прихильно “нову” та ще й повнішу Історію”.

Коли книга М.М.Аркаса вийшла у світ і її стала поширювати “Українська книга у Києві”, уже раніше згадуваний В.Степаненко, прямо причетний до цієї справи, систематично інформував автора про це. 4 квітня 1908 р. він запитував: “Чи готуєтесь до другого видання Історії? Швидчій готуйтесь, бо скоро не буде чого продавати. Звичайно, Ваша книжка так йде, як ні одна, і я страшенно радий цьому, бо гарна річ”.

Він же 16 квітня 1908 р. знову кореспондує: “Радую Ваше серце, що продали Ваші Історії.

Забирають її на Вкраїну, в Московію, в Галичину, Америку, навіть і Швейцарію – добре йде, аж дух радується.

Сьогодні виряжено в Америку 50 штук в оправах”.

Надходили листи-відзиви, прямі звістки також із-за кордону. З Галичини, відокремленої тоді від України у складі Російської імперії державним кордоном, що входила до Австро-Угорщини, того ж 1908 р. М.М.Аркасу писав зі Львова Гнат Хоткевич – визначний український письменник, етнограф, музикознавець, який за активну участь у революції 1905-1907 рр. мусив опинитися за кордоном, писав: “Певна річ, є хиби в Вашій історії, але де їх нема? Я прислухався до голосу людей – і не чув неприхильних, всі відзиваються з надзвичайною прихильністю. Галичина бідна, книжок мало, але Вашу книжку цілували... Та сам той факт, що книжка Ваша так скоро, майже нечувано скоро (як на українські стосунки) розійшлася – хіба се не свідчить, що Ваша книга сподобалася, що вона потрібна”.

Навіть після смерті Аркаса надходили на його миколаївську адресу листи з проханням допомогти придбати його книгу. Для прикладу, так і залишилася без відповіді в особистому його архіві поштівка з Усть-Сисольська Вологодської губернії, яку одержала вдова покійного Ольга Іванівна: “Ми – політичні засланці. Здобутися на кошти ми ніяк не можемо, труд же М.Аркаса остільки популярний і змістовний, що здобуть його являється нашим сердечним бажанням, тому ми взяли на себе сміливість звернутися до Вас з цією просьбою”.

У листі до Б.Грінченка 25 квітня 1908 р. М.М.Аркас відверто зізнався: “Скрізь прохають помочі, і скрізь потрібно дати, та ба! Видавши “Історію” свою, ускочив. Власно грошей не було, довелося позичати”.3 А восени вимушений про те ж саме писати Лесі Українці: “За останні роки матеріальний добробут мій так розхитавсь, що у цей час я ледве спроможусь дотягти року без великих дефіцитів і як довелося видавати свою злощасну Історію України, то я примушений був на дуже тяжких умовах позичити гроші у лихварів і досі виплачую цей борг, який так страшенно гнітить мене і завдає великого клопіту”.4

Автор не міг, якби й дуже хотів, задовольнити своїх прохачів, бо право на продаж було передано київській книгарні. Водночас видатки на видання книги, будівництво і утримання школи з викладовою рідною мовою в селі Христофорівці, де були залишки його маєтків, до того ж давним-давно здані в оренду, на створену ним у Миколаєві “Просвіту”, її подальше фінансування, благодійні пожертви, допомога талантам з народу фактично розорили М.М.Аркаса. Десять останніх років свого життя він перебував у відставці, вже не займав якихось “прибуткових” посад. Ото й для видання “Історії України-Русі” змушений був позичати під високі відсотки 10 тис. карбованців. Коли ж вийшла книга, про якісь зайві навіть копійки не могла йти мова.

Тепер щодо Миколаївської “Просвіти”.

Уже в перші дні діяльності “Просвіти” в Миколаєві її рада на чолі з головою М.М.Аркасом повідомила про своє існування раніше утворені товариства в Катеринославі, Одесі, Києві, Полтаві, Чернігові, Житомирі, Кам‘янці-Подільському, Катеринодарі, Баку та ін. містах. З організаціями цих та інших міст зав’язалося жваве, плідне листування.

Так, у фонді М.М.Аркаса Державного архіву Миколаївської області зберігаються листи до нього мешканців Кременчука, Крюкова та ін., за підписами 10 робітників Крюківських майстерень його просили розповісти про Миколаївську “Просвіту”. Ці люди писали, що “щиро люблять Україну і хочуть жити на український лад, щоб була і література, і мова українська..., все своє, а не чуже...”5

У відповідь М.М.Аркас писав: “Вельмишановні добродії! Шановний і надто приємний лист Ваш зробив велике враження не тільки на мене, а й на всіх, хто співчуває такій великій справі. Але на превеликий жаль наша миколаївська “Просвіта” відповідно своєму Статутові не може мати свої відділи по інших містах, таких, як Кременчук, Крюків, що належать до інших губерній”. А далі, як завжди, прихильно-конструктивно продовжив: “Проте ми раді будемо, якщо Ви завітаєте до нас і тоді порадимось і обміркуємо гарненько з усіх боків цю дорогу для нас справу. Може й знайдемо якийсь засіб, щоб здійснити Ваше святе бажання. Якщо вирішите приїхати до нас, то приїздіть у якусь суботу... і поміркуємо. А поки що щиро Вітаємо Вас і бажаємо Вам успіхів”.6

У своєму листі-привітанні Одеська “Просвіта” приєднувалася до думки в листі-повідомленні миколаївців “про єднань зусиль... для просвіти рідного краю”. А з Кам‘янця-Подільського просвітяни таке писали М.М.Аркасу: “З думкою миколаївського товариша про потребу об’єднатись в діяльності подільська “Просвіта” цілком згоджується, бо мета всіх наших просвітніх товариств одна і діло одне”.7

У листі від Київської “Просвіти” також йдеться про єдність та координацію, спільні дії. Водночас підтримувалося міркування миколаївців та особисто голови товариства Миколаєва про невідкладність організації вивчення в школах української мови. Разом з тим висловлювалися і побажання, щоб для підготовки шкільних підручників, іншої літератури “установити тісні зв’язки з українськими науковими і педагогічно-просвітницькими закладами”.8

Подібні взаємини, зокрема, через листування між “Просвітами” та їх головами з Катеринослава, Одеси, Баку та багатьох інших міст, крім обміну досвідом, також супроводжувалися взаємообміном своїми статутами, рядом інших документів та матеріалів.

У окремих листах вказаних та інших “Просвіт” висловлювалися прохання до М.М.Аркаса поділитися своїми думками щодо проблем емігрування українців до Канади, інших зарубіжних країн, їх проживання за межами своєї історичної батьківщини та ін. Зберігаються також непоодинокі листи із проханнями про подання матеріально-фінансової допомоги тощо.

Керована М.М.Аркасом “Просвіта” всіляко уболівала про школи з рідною мовою навчання, відкриття в університетах кафедр українознавства. На це були спрямовані, зокрема, листи-звернення членові Державної думи професору І.В.Лучинському, Петербурзькій Українській Громаді, Празькому загальнослов’янському студентському з’їздові та ін.

У зв’язку із відзначенням 28 серпня 1908 р. 80-річного ювілею зі дня народження Л.М.Толстого М.М.Аркас склав спеціально до урочистого засідання в залі Миколаївських міських зборів слова та музику “Слави”: “Всесвітній Учителю” і “Великий старче”. Проте святкова комісія не допустила її виконання українською мовою.

Довелося обмежитися вітальною телеграмою такого змісту:

“Великий учителю і Сонце правди і любові! Українське товариство “Просвіта” у Миколаєві цим листом своїм просить прийняти його глибоке вшанування з щасливим днем 80-х роковин того, хто увесь довгий вік свій отдав високій праці на користь братів своїх, хто завше стояв оборонцем покривджених. Ображені у своєму національному почутті відносинами місцевої комісії по вшануванню цього великого вселюдського свята, ми не мали можливості прийняти участь у прилюдному святкуванні, через що і шлемо Вам наші щирі бажання ще на довгі, довгі роки щасливого життя і сили своїм натхненним словом сіяти правду, любов і щастя серед людей і збуджувати її у тих, хто не має ще бога у собі самому”.9 

Зазвичай, у даному параграфі подано далеко не увесь епістолярій М.М.Аркаса. висвітлення його буде продовжено в наступних розділах, післямові книги, коли мова піде про листи, телеграми йому з приводу опери “Катерина”, “Історії України-Русі”, діяльності “Просвіти” та ін.

Таким чином, глибоке вивчення епістолярної спадщини М.М.Аркаса, що широко використана також і в інших розділах книги, поряд з іншими, допомагає краще і повніше пізнати та зрозуміти, глибше осмислити процеси, що відбувалися в культурному та громадсько-політичному житті України наприкінці XIX – на початку XX ст.., що не може так чи інакше не сприяти досить суперечливому і складному сучасному національно-культурному відродженню, яке переживає тепер українське суспільство.

 

 

1.     Кропивницький М. Твори. В 6-ти томах.-К.: 1960.-С.542.

2.     Державний архів Миколаївської області.-Ф.468.-Спр.6.-арк.76. - Телеграфна стрічка.

3.     Національна бібліотека України імені В.І.Вернадського. - Відділ рукописів.-№35507.

4.     Камінський Ф. Листування Лесі Українки з М.М.Аркасом // Науково-інформативний бюлетень Архівного управління України.-1963.-№4 (60).-С.48.

5.     Державний архів Миколаївської області.-Ф.206.-Оп.1.-Спр.6.-Арк.156.

6.     Там само.-Арк.79.

7.     Там само.-Арк. 61.

8.     Там само.-Ф.468.-Оп.1.-Спр.22.-Арк.12-14.

9.     Ковалева О.Ф., Чистов В.П. Очерки истории культуры Южного Прибужья (от истоков до начала XX века).-Книга первая. Из прошлого культурной жизни на Николаевщине.-С.169-170.

 


 

РОЗДІЛ ІІІ.

 

МУЗИЧНА ТВОРЧІСТЬ


§1. Опера “Катерина” М.М.Аркаса – видатний твір українського національного музично-театрального мистецтва

 

Опера М.М.Аркаса і в наш час залишається улюбленим твором. Вона полонить душі, продовжує хвилювати, викликає щире співчуття і співпереживання. Її успіх у всі часи криється не лише в тому, що композитор у такому складному музично-театральному жанрі, як опера, уперше з творців-музик звернувся до Шевченківського “Кобзаря” і розкрив трагічний образ жінки Катрі. Він привернув увагу слухача музичною мовою твору, насиченого інтонаціями народної пісенності і танцювальності.

Такий підхід до справи не був випадковим. Очолюючи “Просвіту”, М.М.Аркас своєю працею прагнув створити умови для розвитку мистецьких традицій, шануючи і стверджуючи, що український народ заслуговує права пишатися досягненнями своєї культури. Він дав яскравий приклад цього своєю оперою – одним з надзвичайних шедеврів в українській музичній класиці.

Шлях Аркасової “Катерини” у друк і на сцену виявився нелегким. П’ять років рукопис опери пролежав у цензурних відомствах Москви та Києва. І тільки 1897 р. вийшов у світ у Миколаєві за рахунок автора. На обкладинці видання стояло лише прізвище Т.Г.Шевченка, а авторство музики та лібрето було приховане криптонімом: Н.А. ...ъ, та ще й зверху присвята: “Любій незабутній жінці моїй Олесі”. Того ж року фрагменти музики “Катерини” вперше пролунали у концертному виконанні напівпрофесійного, напіваматорського симфонічного оркестру Миколаївського відділення Російського музичного товариства. Це сталося 23 березня 1897 р. в залі Зимового Морського зібрання (донедавна Будинок офіцерів флоту на вулиці Артилерійській 7, навпроти тупика вулиці Адміральської).

Слухачі захоплено вітали новий твір. Не обминула його своєю увагою і миколаївська преса. Вже наступного після концерту дня газета “Южанин” писала: “Незважаючи на те, що твір цей належить перу дилетанта, під ним міг би підписатися серйозний музикант, який спеціально присвятив себе композиції”.1

Окрилений успіхом, автор поспішив надіслати клавір опери своєму давньому другу М.Кропивницькому для сценічної вистави, а той відразу взявся до репетиції. Різні перепони ставила цензура, тому здійснити першу виставу в Україні не вдалося. Прем’єра відбулася з небаченим успіхом 12 лютого 1899 р. в Москві, де згодом оперу було поставлено ще чотири рази.

Слідом за тим почалася тріумфальна хода “Катерини” по всій країні. Влітку 1899 р. трупа М.Кропивницького тільки в Києві дала 10 вистав “Катерини”. Описуючи величезний успіх її вперше у Миколаєві, М.М.Аркас, схвильований до краю, писав дружині у Петербург: “Я не спав цілу ніч, сльози душили мене... Такі хвилини рідкісні і божественні”.2

Музичний твір М.М.Аркаса зацікавив керівників багатьох українських театральних колективів. Його буквально засипали проханнями про надсилання клавіру опери. “Товариство малоросійських артистів” на чолі з О.З. Сусловим, “Товариство російсько-малоросійських артистів” П.С.Миронова-Будюха, “Катеринодарське товариство мистецтв”, Українська пересувна група на чолі з М.К.Ярошенком та ін. просили авторського дозволу ставити “Катерину”. На подібні листи композитор відповідав, що “... раз я напечатав її і випустив у світ, то задля всіх, а не для себе”.3

Протягом п’яти років після прем’єри оперу побачили і почули мешканці великих українських міст, Катеринодара, Мінська, Львова, Варшави. Вона сягнула не тільки за межі України, але й навіть Росії.

По обидва боки російсько-австрійського кордону всіляко вихвалялася “Катерина” як твір, що відповідає найвибагливішим канонам оперного мистецтва. Відзначали автора, як дуже вимогливого до себе, а той терзав себе думками, чи хоч найменше відповідає його музика “настрою, який захоплює людину при читанні великого поета”.

Лише одна газетна публікація спробувала влити ложку дьогтю в діжку меду. Якийсь журналіст Лапідус прикрився криптонімом І., 11 листопада 1899 р. надрукував у “Одесском листке” рецензію на виставу опери “Катерина” трупою О.З.Суслова. З дозволу сказати, цей рецензент накинувся на оперу, безпідставно і голослівно заявив, що вона є сумішшю музики Глінки і Гуно, італійських речитативів, старовинних російських романсів і українських народних пісень. Та й взагалі опера, мовляв, наскрізь пройнята слащавістю і сентиментальністю.4

М.М.Аркас, зазвичай, не міг не відповісти цій наклепницькій публікації. У листі редактору “Одесского листка” він назвав так звану рецензію Лапідуса “безпідставним наклепом”. Звернув увагу на бездоказовість звинувачення у запозиченні музики. Завершив листа сповненою почуттями власної гідності і незаплямованої авторської честі кінцівкою: “У полеміку я не хочу вступати, виправдовуватися не бачу перед ким і чим, але і кидати грязюкою не можу дозволити”.5

Музичний твір М.М.Аркаса близько до серця сприйняла широка маса глядачів і слухачів. Перший її постановник на театральній сцені М.Кропивницький  зберіг назавжди цю українську національну перлину оперного жанру в репертуарі своєї трупи. Оголошення  вистави “Катерини” цим провідним для свого часу українським театральним колективом можна знайти, для прикладу, в газеті “Ведомости Одесского градоначальника” за січень-лютий 1907 р.6

Зразу ж після прем‘єри М.Л.Кропивницький настійно заохочував друга не баритися з написанням наступної опери, хоч би за сюжетом Шевченкової “Наймички” або ж Гоголівського “Вія”.

“Катерина” – це відгук справжнього патріота на потребу створення національної опери для народної сцени. Вже неодноразово згадуваний український радянський музикознавець Л.С.Кауфман ставив М.М.Аркаса-композитора на визначне місце в історії українського музичного мистецтва.

Високо підносив його ім‘я, ставлячи його поряд з іменами Т.Г.Шевченка, один з найвидатніших оперних співаків XX століття, народний артист СРСР І.С.Козловський.7 Не доводиться вже й говорити, як високо оцінювали композиторський талант М.М.Аркаса його сучасники-професіонали у музичному мистецтві, про що йшла мова у цій монографії раніше.

У чому ж все-таки полягає феномен Аркасової “Катерини”, які її музичні джерела?

Композитор, спираючись передусім на фольклорну основу музики, розкрив лірико-психологічний характер драми досить-таки доступними інтонаційними засобами. Про це сам М.М.Аркас писав так: “Якщо в “Катерині” були запозичення, то це з народних пісень та танців; але на цьому я повинен був базувати весь свій твір як взятий з народного життя, а тому і деякі місця повністю є з пісень із заміною слів словами Т.Г.Шевченка або ж своїми відповідно до ходу дії”. Використання такого матеріалу особливо помітне на прикладах народних сцен. Адже їм належить важлива драматургічна роль у головному – розвитку провідної сюжетної лінії опери.

Так, хор парубків виконує “Гей, по синьому морю”. Це – українська народна пісня, що набуває характеру могутності й богатирської сили, її тема звучить у духових інструментах. А сам хор звучить велично й мужньо, ніби в загальному харак