Коваль Г. П. Діяльність органів міського управління в галузі міського господарства, торгівлі та промисловості в кінці ХVІІІ – 1917 роках (на прикладі Півдня України). Монографія. / Коваль Геннадій Павлович. – Миколаїв – 2020. – 375 с.

220 220 управі, куди заносилися штрафи за невиконання цих складених правил. Візники, які промишляли легковою їздою, повинні були носити кучерський одяг відповідно до пори року: сіряк, шляпу чи шапку, ліврею. Одяг мав бути завжди чистим і не порваним, а збруя та екіпажі утримуватися в справності та в охайному вигляді. Жоден візник не мав права відмовити сідоку везти його в будь – яку частину міста, включаючи Молдаванку, Воронцовку, Романівку, Пересип(по Миколаївській дорозі – до хутора Жевахова, по Балтській – до селища Балтівка і селищем за колишньою Тираспольською митницею). Плата за візництво, враховуючи вид екіпажу, пори року та відстань, щорічно встановлювалася міською управою. Такса, вище якої візники не мали права вимагати плати від сідоків, друкувалася для загального відома в місцевих газетах; крім того друковані екземпляри цієї такси, так само як і цих правил, видавалися міською управою безкоштовно всім візникам, які зобов’язані беззаперечно пред’являти сідокам за їх вимогою. За невиконання цього, а також за вимогу плати вище визначеною таксою, винний піддавався штрафу. Візники повинні були дотримуватися обережності при їзді на поворотах та при в’їзді у ворота й виїзді з них рухатись тихо, уникати зіткнення з екіпажами чи людьми. Жодний візник не мав права виїжджати на біржу хворими кіньми. Візники зобов’язані тримати себе щодо сідоків пристойно не дозволяючи собі ні найменшої грубості. При ухилянні ж сідока від уплати грошей по таксі, він повинен просити сприяння найближчої поліцейської влади, а у випадку потреби – скаржитися мировому судді, але ображати сідока, чи самовільно брати від нього речі, строго заборонялося. Плата за проїзд поза міською межею, а також за катання в місті під час свят відбувалася за добровільною згодою візника з сідоками. Ломові візники і биндюжники, які займалися перевезенням вантажів як на конях, так і на волах, також мусили отримувати від міської управи дозволу на цей промисел зі сплатою встановленого збору до міської скарбниці з отриманням встановлених знаків чи номерів. Плата за перевезення вантажів встановлювалася