Коваль Г. П. Діяльність органів міського управління в галузі міського господарства, торгівлі та промисловості в кінці ХVІІІ – 1917 роках (на прикладі Півдня України). Монографія. / Коваль Геннадій Павлович. – Миколаїв – 2020. – 375 с.

231 231 звичайної подвійної такси. Візник викликаний із біржі до будинку для одного кінця та який чекав сідока не більше 15 хвилин, задовольнявся встановленою для кінця платою. Якщо ж візник прочекає більше цього часу, то отримував доплату: за простій не більше ½ години – в розмірі четвертої частини годинної плати, за простій від ½ до 1 години – по годинній їзді, включаючи і плату за кінець, а за простій більше однієї години – по звичайній таксі за годинну поїздку. Сідок, який взяв візника на години, оголошував точний час початку їзди, який, якщо закінчиться раніше години, рахується за цілу годину, а потім у випадку перевищення однієї години, плата вираховувалася за кожні 15 хвилин з розрахунку плати за годинну їзду. П’ятихвилинна зупинка на вулиці і при їзді в кінець не збільшує плати за такий кінець. Такса для дрожок і фаетонів з колесами на резинових шинах збільшується в півтора рази [7, С. 166 – 177]. Візничий промисел знайшов поширення і в губернському центрі, від якого Херсонська міська скарбниця одержувала певний прибуток: за 1871 – 1895 рр. до неї надійшло 24958 руб. 10 коп. [8]. У 1899 – 1908 рр. прибуток від візничого промислу становив 25,6 тис. руб. [9, С. LІІ]. В січні 1895 року у прийнятих Херсонською міською думою обов’язкових пстановах детально були прописані питання роботи візників. Вони мало чим відрізнялися від подібних правил, прийнятих Одеською та Миколаївською міськими думами, але мали місце певні особливості. Зокрема, охочий займатися візничим промислом при одержанні металевого знаку з номером мав пред’явити управі документи про звання чи свідоцтво поліції або відомих людей про благонадійність. Одержавши знак, візник до початку промислу мав пред’явити його разом з паспортом в тій поліцейській частині, де мав житло. До заняття візничим промислом не допускалися люди, молодші 17 років, а також ті, що не вміли добре керувати кіньми та особи в нетверезому стані. Візники знаходилися під безпосереднім наглядом поліції й міської управи та підкорялися їхнім розпорядженням. Право на візничий промисел не могло передаватися іншій особі.