18 червня 1651 року (до 30 червня) неподалік Пляшева Демидівської громади Рівненської області почалась битва між Військом Запорозьким Богдана Хмельницького та союзним йому кримськотатарським військом Іслама III Герая з армією Речі Посполитої під командуванням короля Яна Казимира II, яка закінчилась поразкою Хмельницького.
Це була найбільша битва війни 1648−1654 років між Військом Запорозьким та Річчю Посполитою.
Зазнавши великих втрат, він був змушений підписати з поляками Білоцерківський мирний договір, який значно обмежував повноваження гетьмана і автономію підконтрольних йому територій.
Обидві армії зійшлись у низовині в околицях Берестечка (нині райцентр Волинської області), що починалася від ріки Стир, з одного боку обмеженої болотами, а з другого – великим лісом. Перші сутички відбулись 28 (18) червня 1651 року між невеликими підрозділами на терені між таборами, які не дали переваги жодній стороні. Наступного дня, поляки спробували значними силами кавалерії атакувати ще недобудований козацький табір, але фланговим ударом Хмельницького були зупинені, після чого контратаковані козацько-турецьким військом і зазнали великих втрат. При цьому тататарамми вдалось зайняти панівні висоти перед Берестечком. Надвечір нарешті прибула козацька піхота і артилерія.
На світанку третього дня Хмельницький почав шикувати військо до бою. У центрі фронту шириною 9 км він розмістив чотири табори: один великий, захищений десятьма рядами возів, у центрі, один менший лівіше і ще два справа під прикриттям козацької кінноти. На лівому фланзі стала татарська кавалерія, позаду якої на узвишші був їх основний табір.
Поляки у центр, яким командував король, висунули артилерію, трохи позаду розташувалася піхота, за ними – підрозділи кінноти, драгунів і рейтарів. На правому фланзі під командою великого коронного гетьмана Миколая Потоцького розмістилась кіннота й майже половина посполитого рушення шляхти, на лівому, укомплектованим аналогічно, командував польний гетьман Мартин Калиновський.
анок видався туманним і бій почався лише близько полудня. Козацька піхота вдарила в центр польської армії, татарська кіннота — у фланг. Поляки відповіли вогнем артилерії і більшу частину татарського війська було відвелено за пагорб. Близько 16-ї під звуки сурм і барабанів в атаку пішов лівий польський фланг під командою Яреми Вишневецького, трохи згодом Ян II Казимир повів уперед центр. Кілька ядер упало поблизу ханського намету. Вибухом був поранений у ногу сам Іслам Гірей, загинув його брат калга Крим Гірей, тяжку рану отримав близький спільник Богдана Хмельницького перекопський мурза Тугай-бей, й хан зі свитою залишив поле бою. За ним у напрямку Лешнів (нині село Бродівського району Львівської області) подалось і все татарське військо. Армії Хмельницького довелось відступити в долину ріки Пляшівка, звідки гетьман разом з генеральним писарем Іваном Виговським і невеликим конвоєм кинувся навперейми Ісламу Гірею.
Полишене напризволяще українське військо, що стало табором над рікою Плісня (рукав Пляшівки, нині це суха долинка в центрі селі Острів), де болото й хащі прикривали тил, і обрало наказним гетьманом прилуцького полковника Філона Джалалію. Уночі під страшним дощем були вириті окопи й насипані земляні укріплення, що перетворило табір між двома річечками на своєрідну фортецю.
Вимогу Яна Казимира здатись було відхилено, але встановити тверду дисципліну і розробити чіткий план оборони не вдалось. Серед обложених розпочався розбрат, на бік поляків перейшов полковник Михайло Криса. 5 липня новим гетьманом обрали миргородського полковника Матвія Гладкого, згодом — кальницького полковника Івана Богуна. Під його керівництвом 8 липня розпочалася підготовка трьох переправ через Пляшівку для виходу з оточення, які вимощували возами, наметами, сідлами, кожухами, військовим спорядженням.
Через погану організацію відступ у ночі проти 10 липня (30 червня) перетворився на фактичну втечу: селянську частину війська охопила паніка й, вважаючи, що їх навмисно залишають у пастці, юрми людей кинулись до переправ, топлячи один одного. У цьому хаосі полягло зо 8 тисяч чоловік, весь ар'єргард, що прикривав відступ. Богуну вдалося вивести без втрат лише 20-тисячний корпус кінноти і врятувати частину артилерії. До рук поляків, які надвечір зайняли табір, потрапило 18 гармат, 7 бочок пороху, 20 козацьких корогов, гетьманська булава й печатка, документи канцелярії Хмельницького та його скарбниця з 30 тисячами талерів. Під час відступу було застрелено Корінфського митрополита Йоасафа, який привіз у дарунок гетьману меч, освячений на Гробі Господнім.
З-під Берестечка коронне військо рушило на Поділля, а паралельно йому, у бік Києва, — литовська армія під командою Януша Радзивила. Їх марш проходив в умовах безперервних партизанських вилазок сеолян, голоду — довелось забивати і їсти власних коней й харчуватись збираним у полі смаженим зерном. Невдовзі почалися епідемії і масове дезертирство. Під Паволоччю, прохворівши сім днів, на 39-му році життя помер князь Ярема Вишневецький.
Центром концентрації українських військ стала Біла Церква, звідки 17 липня Богдан Хмельницький розіслав накази правобережним полковникам «не відкладаючи ані на тиждень» прибувати до нього з уцілілими полками. Уже у кінці серпння була зібрана нова боєздатна армія: 25 тисяч козаків і 6 тисяч ногайців, приведених Карач-беєм, а на Лівобережжі навпроти Києва, здобутого Янушем Радзивилом, столо два лівобережні полки чисельністю до 4 тисячі осіб.
Відродження козацького війська змусило коронного гетьмана Миколая Потоцького відкинути мову ультиматумів і погодитись на переговори, які почались 16 вересня у Білоцерківському замку. 28 (18) вересня 1651 року вони завершились укладанням договору, за яким козацькою територією визнавались лише землі Київського воєводства, козацький реєстр зменшувався до 20 тисяч осіб, шляхта отримувала дозвіл вернутися до своїх маєтків, у т.ч. тих, що розміщувалися на козацькій території, Богдан Хмельницький отримав підтвердження своїх гетьманських повноважень і привілей на Чигирин, однак підпорядковувався владі гетьманів великих коронних.
