7 жовтня 1253 року (за іншими даними – в грудні) – в місті Дорогочині (сучасна Польща) відбулася коронація і помазання галицько-волинського князя Данила Романовича королівською короною.
Коронація Данила Галицького папою римським Інокентієм ІV-им.
Данило Романович походив з династії Романовичів, відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком Романом Великим. Правління Данила Галицького вважається періодом найбільшого економічного, політичного й культурного піднесення держави.
Папа Римський Інокентій ІV виношував ідею антитатарського хрестового походу, до якого прагнув долучити ряд європейських країн. Відтак звернув увагу на Галицько-Волинську державу, територія якої була однією з найбільших у Європі.
Традиційно вважається, що і Данило Галицький прийняв корону (після двох відмов) через необхідність боротьби з татарами. Однак не менше його цікавили й інші вектори зовнішньої політики: боротьба за австрійську спадщину (після смерті австрійсько-штірійського герцога Фрідріха ІІ) та землі литовців, прусів, ятвягів на півночі.
Посланець Інокентія ІV абат Опізо в 1253-му привіз до Дорогочина (тодішня західна околиця Галицько-Волинського князівства) королівські клейноди: корону, скіпетр і державу.
Важливим наслідком коронації стало надбання рівних прав із іншими коронованими особами Європи. За тодішньою традицією, королівський титул міг надати лише Папа Римський. Король не міг бути нічиїм васалом, а в разі нападу на його державу інші королі мали надати йому допомогу. Данило Романович отримав титул «короля Русі», а папська булла закликала володарів Чехії, Моравії, Сербії, Помор’я та Прусії до походу на татар під керівництвом Данила Галицького.
Втім, королівська корона не принесла бажаного. Безрезультатно завершилася боротьба за австрійську спадщину (син Данила Роман не став австрійським герцогом), ніхто не відгукнувся на відозви папи про хрестовий похід. Все це привело до охолодження відносин із Римом. Вже наступник Інокентія ІV папа Олександр ІV вороже ставився до Русі: погрожував Данилу Галицькому церковним прокляттям за відмову служити апостольському престолу, підбивав литовського короля Міндовга (коронувався в тому ж таки 1253-му) до нападу і дарував відпущення гріхів тевтонцям, які виступали проти русичів.
Друзі!
Пропонуємо вашій увазі відеоролик про роботу Миколаївська обласна універсальна наукова бібліотека.
Дізнайтесь, які важливі події і заходи відбулися у бібліотеці протягом місяця.
Залишайтеся завжди на інформаційній хвилі разом з нами!
2 жовтня 1738 р. у Переяславі Єпископ Переяславський Арсентій Берло відкрив вищий навчальний заклад — Переяславський колегіум — освітній заклад, що існував у місті Переяславі у 18-ому — на початку 19-го століття (також відомий як Берліанський колегіум, лат. Collegio Berliana).
Освіта в Україні в добу бароко була тісно пов'язана з церквою і монастирським побутуванням. Все це притаманно і заснуванню та побутуванню Переяславського колегіуму. Він був заснований 1738 року в Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький) на території Вознесенського монастиря. Під навчальний заклад віддали дерев'яний корпус.
Переяславський колегіум копіював Києво-Могилянську колегію. Мета чотирьох колегіумів у Києві, Харкові, Чернігові та Переяславі — підняти освіченість православного священства та діяльно протистояти покатоличенню та полонізації, що набуло загрозливих розмірів на територіях, підпорядкованих Речі Посполитій.
Переяславський колегіум мав також бурсу, де мешкали спудеї з інших містечок. Навчання тривало шість років. В колегіумі викладали латину, руську, грецьку та польську мови, математику, риторику, поетику, геометрію, історію, діалектику та церковний спів. 1748 року пожежа знищила всі дерев'яні споруди Вознесенського монастиря.
В період 1753–1757 років споруди Переяславського колегіуму було відбудовано наново в цеглі. Про це подбав Переяславський єпископ Йоанн (Козлович). Один рік 1753 викладачем в колегіумі працював Григорій Сковорода. На тлі згортання світської освіти в Україні імператриця Катерина ІІ ліквідувала Чернігівський, Харківський та Переяславський колегіуми. Останній 1788 року перетворений на Переяславську духовну семінарію.
1862 року семінарія з Переяслава переведена до губернського міста Полтава. Приміщення колишнього Переяславського колегіуму збереглося та дійшло до кінця 20 ст. Імовірно, первісне розпланування не збереглося.
Споруда одноповерхова, цегляна, дах із заломом. Споруда реставрована, потинькована і розфарбована у два кольори — жовтий — тло, білі — декор і деталі. Споруда має такі кімнати — чотири класи, вітальня, бібліотека, келія (назви сучасні).
Римарук Ігор Миколайович – український письменник, перекладач, журналіст, громадський діяч. У 2002 р. отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка за збірку поезій «Діва Обида».
Ігор Римарук народився 4 липня 1958 р. в селі М’якоти Хмельницької області. У 1979 році, закінчивши навчання на факультеті журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка, розпочав свою редакторську діяльність. Спершу працював у редакції газети «Вісті з України», згодом – редактором видавництва «Молодь», потім – завідувачем відділу поезії у видавництві «Дніпро». У 1984 р. Ігоря Римарука прийняли до лав Спілки письменників України. З 1990 р. він працював заступником головного редактора, а у 2000-х роках – спочатку заступником головного редактора, а згодом – головним редактором часопису «Сучасність».
Писати вірші Ігор Римарук почав ще у шкільні роки. Перше друковане слово поета з’явилося на світ у 1976 році у журналі «Дніпро». Потім він друкувався у журналі «Жовтень», альманасі «Вітрила», газеті «Літературна Україна». У 1984 р. вийшла перша збірка поезій Римарука «Висока вода».
Восени 2008 р. на одній із вулиць Львова поета збила автівка. Через кілька днів він помер.
1 жовтня 1648 року козаки захопили фортецю Кодак на Запоріжжі.
Її збудували поляки навесні 1635-го - щоб контролювати пониззя Дніпра. У серпні того ж року запорожці під проводом гетьмана Івана Сулими зруйнували Кодацьку фортецю.
Відбудовав німецький інженер Геткант в 1639. Її розміри збільшилися майже втричі. Фортечний гарнізон, що складався з польської частини та іноземних найманців, налічував близько 1 тис. вояків. У фортеці перебували також сім'ї офіцерів, католицькі ченці з місцевого монастиря, служилі люди.
Облогу Кодака українські війська почали невдовзі після перемоги у Корсунській битві в травні 1648 року. Однак оскільки їхні головні сили розвивали наступ, то до стін фортеці були спрямовані лише окремі загони. Через малу чисельність сил блокада була нещільною. Спроби штурму не мали бажаних результатів.
У вересні ці війська підійшли до Кодака й щільно його блокували. Опинившись у скрутному становищі, обложені пішли на переговори. 1 жовтня були укладені почесні умови капітуляції гарнізону, який покинув Кодак озброєним, залишивши в фортеці лише артилерію і прапори, і пішов на Чигирин. Разом з військовиками йшли їхні сім'ї, а також ченці.
