14 серпня 1941 року провідник ОУН Степан Бандера надіслав райхсміністру Альфреду Розенбергу відкритий лист-відмову на вимогу нацистського керівництва скасувати Акт відновлення Української Держави від 30 червня 1941 року та припинити діяльність ОУН.
Проголошення відновлення української державности Актом 30 червня 1941 р. мало історичне значення. По-перше, це змусило нацистів ще на початку окупації частково виявити свої справжні колонізаційні плани щодо окупованих земель на Сході, що розвіяло у значної частини українських політиків ілюзії про визвольну місію гітлерівських армій. По-друге, проголошення, а потім відважне відстоювання незалежницької декларації дало ОУН(Б) морально-політичну перевагу для того, аби очолити національний рух опору. Актом 30 червня ще на початку війни було задекларовано бажання активної частини українського народу перетворити свою Батьківщину на суб’єкт міжнародної політики, а не лише на «мовчазне» поле бою чужих армій.
Бандера наголосив, що ОУН бореться за вільну та незалежну Україну, а право на створення свого уряду виборче і засноване на крові та визвольній боротьбі українського народу. Він передав німецькій владі меморандум та лист із чіткою позицією: відкликання Акту та призупинення діяльності українського націоналістичного руху є неприйнятними.
Через тверду позицію та відмову підкоритися ультиматуму керівництва ОУН реакція окупаційного режиму була жорсткою; лідерів ОУН, зокрема Бандеру та Стецька, невдовзі ув'язнили та згодом відправили до концентраційного табору Заксенгаузен.
Братів Бандери Василя та Олександра було закатовано у кінці липня 1942 р. у концтаборі Аушвіц. У Херсоні [є версія, що в Миколаєві] ґестапо розстріляло третього брата Богдана. Та у львівській в'язниці - вбили брата дружини.
Одночасно НКВД у Києві розстріляло 10 липня 1941 р. батька Бандери о. Андрія, а двох сестер Володимиру і Оксану вивезли в сибірські концтабори.
Відтак у вересні 1941 року на І конференції ОУН(б) з огляду на вищезазначені події було вирішено вважати Німеччину ворогом нарівні з СРСР.
Організація українських націоналістів остаточно перейшла в антинімецьке підпілля та встала на шлях збройної боротьби з окупантами.
Петро Миколайович Скунць – український поет, публіцист, перекладач, громадський діяч, фольклорист, краєзнавець. У 1997 р. отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка за збірку поезій «Спитай себе».
Народився Петро Скунць 20 травня 1942 р. в селищі Воловому на Закарпатті. У 1963 р. закінчив Ужгородський університет. Працював в обласній молодіжній газеті, був редактором Закарпатського обласного видавництва «Карпати», засновником і редактором газети «Карпатська Україна», першим голова Закарпатської крайової організації Народного Руху України.
У творчому доробку поета більше десяти поетичних книг, чотирьохсот нарисів, інтерв’ю, літературно-мистецьких, критичних, публіцистичних, суспільно-політичних статей, рецензій. Протягом творчої діяльності П. Скунць займався редакторською працею – упорядкував і відредагував близько півсотні книг.
Помер Петро Миколайович Скунць 30 квітня 2007 року.
Степан Васильович Процюк – сучасний український письменник, якого вважають одним із найконтроверсійніших сучасних письменників-інтелектуалів – народився 13 серпня 1964 року в селі Кути, Бродівський район (нині — Буський район) на Львівщині у сім'ї політв'язня.
Через декілька років родина переїхала до Івано-Франківської області. Степан Процюк закінчив Івано-Франківський педінститут та аспірантуру Інституту літератури НАН України. Кандидат філологічних наук. Викладає сучасну українську літературу в Прикарпатському університеті Івано-Франківська. Одружений, має двох синів. З 1995 до 2017 був членом Національної спілки письменників України.
Літературна біографія Степана Процюка розпочалася 1991 з літгурту "Нова деґенерація", куди він входив разом із Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком. 1992 була надрукована їх перша поетична збірка Процюка "На вістрі двох правд" (передмова Юрія Андруховича). На думку літературознавців, на початку 90-х літгурту "Нова деґенерація" вдалося стати одним із небагатьох руйнівників літературної стагнації.
Далі з'явилася збірка віршів "Апологетика на світанку" (Ужгород, 1996) та збірка поем "Завжди і ніколи" (Львів, 1999). У зв'язку з малоз'ясованими обставинами перестає писати вірші, переходячи винятково на прозу й есеїстику, зокрема, так звані письменницькі колонки в газетах України.
1996 вийшла збірка літературних есеїв Процюка "Лицарі стилосу і кав'ярень" (Київ), а також перша книжка прози "Переступ у вакуумі". 2001 тернопільське видавництво "Джура" друкує збірку повістей "Шибениця для ніжності", що заслужила чимало взаємовиключних своєю апологетичною патокою або іронічним чи навіть агресивним несприйняттям відгуків і рецензій. У повісті "Шибениця для ніжності" домінує єдина оповідна форма — сповіді головного героя Дем'яна. Приводом для її розгортання став лист колишньої коханої, написаний через двадцять років після того, як їх стосунки завершилися. Структурно повість складається із двох частин та епілогу. Перша частина починається зі спогадів про дитинство Дем'яна, розповідає про навчання в школі й перше кохання. Провідною композиційною рисою повісті є сюжетна дискретність. Життєвий шлях персонажа переказаний непослідовно, автор зупиняється на найбільш екзистенційно значимих подіях, що дозволяють глибше усвідомити еволюцію характеру. Друга частина розпочинається спогадами про навчання Дем'яна в інституті. До особистої історії додаються суспільні узагальнення, що віддзеркалюють специфіку радянського суспільства. Центральною в другій частині є історія взаємин Дем'яна й Зоряни. Поруч із життєвою історією головного героя фрагментарно згадуються історії його батьків, дядька, що став жертвою тоталітарної системи, брата Сашка — також жертви, тільки ще безглуздішої і жахливішої системи. Композиція повісті традиційна для ранньої творчості Степана Процюка: колажність, фрагментарність картин, репортажність, полеміко-публіцистичні авторські відступи.
У 2002 івано-франківське видавництво "Тіповіт" друкує чергову збірку повістей "Серафими і мізантропи", де, як вказувала пізніше критика, посилюються декадентські кольори, а також нездоровий інтерес до зображення межових невротичних станів людини чи "неопшибишевщина". Для автора характерний тип героя — рефлексуючого інтелігента з сильною потребою ідеалу, в якій упізнається туга за Богом.
Також 2002 Процюк дебютує як романіст. Львівська "Піраміда" друкує його "Інфекцію". Як завжди, критичних контроверсій вистачало: від тверджень про появу роману "національної честі" до роздратованих реляцій у порожнечу, мовляв, справжній українець не міг би бути таким жорстким щодо критики національних негараздів і ментальних недоладностей. Також писалося про те, що "Інфекція" є поступом щодо композиції та поетики українського роману й про те, що це взагалі не роман. Центральною в цьому творі є ідея інфікованості українства чужою мовою, культурою, способом життя. Композиційно роман складається з восьми частин, переважає оповідний наратив зі вставними критичними відступами. Автор об'єднує в одне ціле кілька сюжетних ліній.
Доля наступного роману "Жертовпринесення" є трохи сумнішою. Адже у зв'язку з якимись метафізичними обставинами (може, справа у назві?) він донині не вийшов окремою книжкою. У центрі романної дії — поет із провінційної Мічурівки Максим Іщенко, який не знаходить місця в брутальному суспільстві, що живе за законами "ринкової економіки".
У 2005 вийшов третій роман — "Тотем" (видавництво "Тіповіт"). У цьому творі помітне посилення інтересу до онтологічних питань: смерть і страх, фетишизація і неврози, відчай і пошуки можливих рецептів гармонії.
13 серпня у всьому світі відзначається Всесвітній день шульги (Lefthanders Day) або його ще називають Міжнародний день шульг (International Lefthanders Day). Шульга – це людина, яка замість правої руки активно використовує ліву руку. Саме такі люди ініціювали впровадження цього свята, щоб привернути увагу інших людей до своєї особливості. Ще одна мета свята – спонукати виробників товарів створювати товари, які б були зручними у використанні для шульг.
Досвід багатьох зарубіжних країн показав, що дбайливе ставлення до ліворуких дітей сприятливо позначається на їх подальшому розвитку, а значить, на успіхах суспільства в цілому.
У багатьох країнах є спеціальні магазини для ліворуких людей, де можна придбати ножі і ножиці, різні пристосування, спортивне приладдя, швейні машинки, холодильники, фотоапарати, комп’ютери з клавіатурою, пристосованою для ліворуких, моделі комп’ютерних мишок для шульги мають відповідний вигин і інше розташування кнопок, ніж на звичайних мишках.
Для шульг створюються спеціальні музичні інструменти – наприклад, гітари. На заводах і фабриках є верстати для ліворуких. Існують навіть спеціальні чекові книжки для шульги.
За деякими даними, перший раз цей день було відзначено 13 серпня 1976 року за ініціативою організації Lefthanders International. Його головною метою стало привернення уваги виробників обладнання до проблем, з якими стикаються шульги. У 1984 році Міжнародна конфедерація шульг проголосила 13 серпня офіційним Міжнародним днем шульги.
З 1992 року це свято почало активно відзначатися завдяки зусиллям Британського Клубу ліворуких, заснованого у 1990 році. Його метою є привернення уваги до потреб ліворуких людей, зокрема до труднощів, які виникають через використання інструментів та обладнання, розроблених переважно для правшів.
